География туризма


Міністерство освіти і науки України
Державний вищий навчальний заклад
«Приазовський державний технічний університет»
Кафедра туризму
Ю. В. Ярченко
ГЕОГРАФІЯ ТУРИЗМУ
(тУРИСТИЧНЕ КРАЇНОЗНАВСТВО)
Конспект лекцій
з дисципліни «Географія туризму (Туристичне країнознавство)»
для студентів спеціальності 242 «Туризм»
денної форми навчання


Маріуполь
2017

УДК 911.37:338.48(075)
Географія туризму (Туристичне країнознавство) [Электронный ресурс] : конспект лекцій з дисципліни «Географія туризму (Туристичне країнознавство)» для студентів спеціальності 242 «Туризм» денної форми навчання / Ю. В. Ярченко. – Маріуполь : ПДТУ, 2017. – 200 с. – Режим доступу: http://umm.pstu.edu/handle/123456789/14024
Конспект лекцій містить зміст, лекційний матеріал, згідно навчальній програмі, питання для самоконтролю та список основної та допоміжної літератури
В лекціях надається аналіз основних показників розвитку та характеризується туристична індустрія країн Європи, зокрема Німеччини, Італії, Великої Британії, Франції; країн Азії – Індії, Китаю, Японії; країн Америки; Канади, Мексики; країн Африки, Австралії та Океанії; країн з високим рівнем розвитку туризму – Іспанії, Ізраїлю та Таїланду; наводиться загальна характеристика туристичних ресурсів України.
АвторЮ. В. Ярченко, канд. іст. наук, доцент
РецензентО. К. Любчук, д-р держ. управління, професор
Рекомендовано
на засіданні кафедри туризму,
протокол № 1від 30 серпня 2017 р.
Затверждено
методичною комісією соціально-гуманітарного факультету,
протокол № 2 від 17 жовтня 2017 р.

ДВНЗ «ПДТУ». 2017
Ю. В. Ярченко, 2017

ЗМІСТ
TOC \o "1-3" \h \z \u ВСТУП PAGEREF _Toc501606779 \h 5Лекція 1. ТУРИСТИЧНЕ КРАЇНОЗНАВСТВО ЯК НАУКА. СУЧАСНА СИСТЕМА КРАЇН СВІТУ ТА СУЧАСНІ СВІТОВІ ПРОЦЕСИ PAGEREF _Toc501606780 \h 71.1 Предмет та основні завдання туристичного країнознавства PAGEREF _Toc501606781 \h 71.2 Географічне положення та кордони країни. Сучасна система та типізація країн світу PAGEREF _Toc501606782 \h 81.3 Форми правління та види адміністративно-територіального устрою країн світу. Внутрішня структура держави PAGEREF _Toc501606783 \h 181.4 Цивілізаційний підхід до вивчення країн сучасного світу. Глобалізація. Міжнародна інтеграція PAGEREF _Toc501606784 \h 241.5 Геоекономіка й геополітика. Регіоналізація: сучасні підходи до поділу світу та окремих країн на регіони. Регіони світу PAGEREF _Toc501606785 \h 38Лекція 2. КРАЇНИ ЄВРОПИ PAGEREF _Toc501606786 \h 472.1 Загальна характеристика Європи PAGEREF _Toc501606787 \h 472.2 Значення ЄС у розвитку економіки Європи PAGEREF _Toc501606788 \h 53Лекція 3. ФЕДЕРАТИВНА РЕСПУБЛІКА НІМЕЧЧИНА PAGEREF _Toc501606789 \h 563.1 Головні чинники та показники розвитку країни PAGEREF _Toc501606790 \h 563.2 Туристичні чинники та ресурси PAGEREF _Toc501606791 \h 58Лекція 4. ІТАЛІЯ (ІТАЛІЙСЬКА РЕСПУБЛІКА) PAGEREF _Toc501606792 \h 634.1 Загальна характеристика соціально-економічного розвитку країни PAGEREF _Toc501606793 \h 634.2 Туристичні центри країни PAGEREF _Toc501606794 \h 65Лекція 5. ВЕЛИКА БРИТАНІЯ PAGEREF _Toc501606795 \h 70(ОБ’ЄДНАНЕ КОРОЛІВСТВО ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ ТА ПІВНІЧНОЇ ІРЛАНДІЇ) PAGEREF _Toc501606796 \h 705.1 Загальна характеристика країни PAGEREF _Toc501606797 \h 705.2 Історико-культурний ресурс країни PAGEREF _Toc501606798 \h 72Лекція 6 ФРАНЦІЯ PAGEREF _Toc501606799 \h 766.1 Основні показники розвитку країни PAGEREF _Toc501606800 \h 766.2 Туристична індустрія країни PAGEREF _Toc501606801 \h 78Лекція 7. КРАЇНИ АЗІЇ PAGEREF _Toc501606802 \h 847.1 Сучасний стан розвитку і загальна характеристика країн Азії. Регіони Азії PAGEREF _Toc501606803 \h 847.2 Індія. Особливості соціально-економічного розвитку та визначні пам’ятки культури країни PAGEREF _Toc501606804 \h 907.3 Kитай (Китайська Народна Республіка). Передумови та показники розвитку економіки країни, її туристичний потенціал PAGEREF _Toc501606805 \h 967.4 Японія. Фактори та показники розвитку. Культурні цінності країни PAGEREF _Toc501606806 \h 103Лекція 8. КРАЇНИ АМЕРИКИ PAGEREF _Toc501606807 \h 1108.1 Країни Північної Америки PAGEREF _Toc501606808 \h 1108.2 Нові індустріальні країни Латинської Америки PAGEREF _Toc501606809 \h 1118.3 Інтеграційні процеси в Америці PAGEREF _Toc501606810 \h 1138.4 США. Принципові риси розвитку економіки та історико-культурні ресурси країни PAGEREF _Toc501606811 \h 113Лекція 9. КАНАДА. МЕКСИКА (МЕКСИКАНСЬКІ ОБ’ЄДНАНІ ШТАТИ) PAGEREF _Toc501606812 \h 1229.1 Особливості розвитку та туристичні ресурси Канади PAGEREF _Toc501606813 \h 1229.2 Особливості розвитку економіки, туристичні чинники та ресурси Мексики PAGEREF _Toc501606814 \h 128Лекція 10. КРАЇНИ АФРИКИ. ПІВДЕННО-АФРИКАНСЬКА РЕСПУБЛІКА (ПАР) PAGEREF _Toc501606815 \h 13410.1 Характеристика Африки PAGEREF _Toc501606816 \h 13410.2 Галузева структура та регіони Африки PAGEREF _Toc501606817 \h 13510.3 Проблеми соціально-економічного розвитку африканських країн PAGEREF _Toc501606818 \h 14110.4 Передумови та фактори розвитку ПАР. Основні аспекти розвитку туризму PAGEREF _Toc501606819 \h 141Лекція 11. КРАЇНИ АВСТРАЛІЇ ТА ОКЕАНІЇ PAGEREF _Toc501606820 \h 14811.1 Австралійський Союз. Соціально-економічний огляд, передумови, потенціал та розвиток туристичної індустрії PAGEREF _Toc501606821 \h 14811.2 Океанія PAGEREF _Toc501606822 \h 157Лекція 12. КРАЇНИ З ВИСОКИМ РІВНЕМ РОЗВИТКУ ТУРИЗМУ. КОРОТКИЙ ОГЛЯД PAGEREF _Toc501606823 \h 16012.1 Iспанiя PAGEREF _Toc501606824 \h 16012.2 Ізраїль PAGEREF _Toc501606825 \h 16912.3 Таїланд PAGEREF _Toc501606826 \h 171Лекція 13. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТУРИСТИЧНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ PAGEREF _Toc501606827 \h 17413.1 Київ – туристичний центр світового значення PAGEREF _Toc501606828 \h 17513.2 Туристичні ресурси Правобережної України PAGEREF _Toc501606829 \h 17713.2.1 Туристичні ресурси історичної Київщини PAGEREF _Toc501606830 \h 17713.2.2 Туристичні ресурси історичної Волині PAGEREF _Toc501606831 \h 17813.2.3 Туристичні ресурси історичного Поділля PAGEREF _Toc501606832 \h 18313.3 Туристичні ресурси Лівобережної України PAGEREF _Toc501606833 \h 18513.4 Туристичні ресурси Слобожанщини PAGEREF _Toc501606834 \h 18613.5 Туристичні ресурси Західної України PAGEREF _Toc501606835 \h 18813.6 Туристичні ресурси Степової (Південної) України та Криму PAGEREF _Toc501606836 \h 192СПИСОК РЕКОМЕНДОВАННИХ ДЖЕРЕЛ PAGEREF _Toc501606837 \h 199

ВСТУПНавчальна дисципліна «Географія туризму (Туристичне країнознавство)» належить до циклу професійно орієнтованих дисциплін за фахом спрямування «Туризм».
Важливою складовою частиною загального країнознавства є туристичне країнознавство, яке покликано вивчати розміщення міжнародних туристичних ресурсів, центрів туризму; соціально-економічні умови; природні, культурні ресурси країн і регіонів світу; міжнародні здобутки щодо вирішення геополітичних, етно-релігійних, соціальноекономічних та інших питань, які є предметом як загального так і туристичного країнознавства. Розвиток туристичного країнознавства пов'язаний зі змінами в політичній і соціально-економічній ситуації, переходом на засади ринкової економіки і демократизацією суспільного життя в нашій державі, входженням України до світового співтовариства, яке супроводжувалось розширенням різноманітних контактів, у тому числі й завдяки туристичним комунікаціям. Туризм як суспільне явище, притаманне людству, особливо розвинувся в другій половині ХХ ст., втягуючи в туристичний процес все більше й більше країн, все більше й більше людей. До середини 80-х років наша країна брала участь у світовому туристичному процесі обмежено й опосередковано та мала зовсім інший досвід туристичної діяльності – заідеологізований, зорієнтований на власний стандарт обслуговування. Із настанням незалежності громадяни України отримали можливість побувати не тільки в різних куточках власної країни, а й за її межами, ознайомитись з побутом, життям, економікою та культурою інших країн. Контакти українців зі світом стали широкими й інтенсивними. Розширення світових контактів, входження на всіх рівнях до світового співтовариства змінює соціальні орієнтири, стиль життя, дає потужний імпульс для розвитку туристичного країнознавства, адже саме ця дисципліна дає широке уявлення про країни й регіони світу, їхні взаємозв’язки, взаємодію та взаємозалежність.
Конспект лекцій покликаний допомогти студентам оволодіти знаннями щодо особливостей політичної, соціальної та економічної карти світу, господарства, природних, людських та, особливо, туристичних ресурсів туристичної привабливості окремих країн.
У конспекті лекцій достатньо широко, чітко й у доступному викладенні наведені, по-перше, загальні характеристики світових економічних процесів – глобалізації й регіоналізму виробництва, його локальних, регіональних та світових загальних чи секторальних криз, нерівномірності розвитку країн та їхніх систем, небувалі міграції робочої сили, інвестицій і капіталів, зростання багатонаціональних компаній, розвиток малого і середнього бізнесу. По-друге, на досить великому фактичному матеріалі, запозиченого головним чином з авторитетних вітчизняних та зарубіжних видань, розкриваються найважливіші особливості та деякі тенденції розвитку країн як у розрізі регіонів, так і окремо кожна з найтиповіших країн відповідного регіону. При цьому враховано теоретичні погляди та практичні висновки вітчизняних і зарубіжних спеціалістів у галузі світової економіки та окремих економік країн і регіонів світу.

Лекція 1. ТУРИСТИЧНЕ КРАЇНОЗНАВСТВО ЯК НАУКА. СУЧАСНА СИСТЕМА КРАЇН СВІТУ ТА СУЧАСНІ СВІТОВІ ПРОЦЕСИПлан
1.1 Предмет та основні завдання туристичного країнознавства
1.2 Географічне положення та кордони країн. Сучасна система країн світу та їхня типізація
1.3 Форми правління та види адміністративно-територіального устрою країн світу.Внутрішня будова держави
1.4 Цивілізаційний підхід до вивчення країн сучасного світу. Глобалізація. Міжнародна інтеграція
1.5 Геоекономіка і геополітика. Регіоналізація: сучасні підходи до поділу світу та окремих країн на регіони. Регіони світу

1.1 Предмет та основні завдання туристичного країнознавстваТуристичне країнознавство – навчальна дисципліна, яка спрямована на комплексне вивчення країн і регіонів світу, дослідження, систематизацію і узагальнення досвіду про їхню природу, населення, внутрішні просторові відмінності, особливості розвитку туризму, наявність його об’єктів у країні, чи регіоні. Тобто, на відміну від інших наук, ця дисципліна інтегрує в собі універсальні знання про країни, їхні туристичні об’єкти та про динаміку їхнього розвитку у сучасних геополітичних та геоекономічних процесах.
Об’єкт вивчення туристичного країнознавства – це країни як основні одиниці сучасної соціально-політичної організації світу, а також регіони країн, стан, ресурси та рівень розвитку туризму в країнах та регіонах світу.
Предмет туристичного країнознавства: різноманітна інформація про сучасні процеси у світі та про конкретні країни (регіони), їхні туристичні ресурси та туристичну привабливість.
Мета вивчення дисципліни «Туристичне країнознавство» – це ознайомлення з економічною, соціальною, екологічною, політичною ситуацією в країнах світу, їхньою глобальною трансформацією, формуванням нового типу цивілізації третього тисячоліття, туристичною привабливістю країн та регіонів світу.
Завданнями, які вирішуються в процесі викладання дисципліни, є:
вміння оцінювати геополітичну та геоекономічну ситуацію у світі та окремих регіонах;
вивчення основних параметрів країн світу, їхньої соціальноекономічної типології;
володіння інформацією про цивілізаційні тенденції сучасного світу;
вивчення країн у контексті їхнього соціально-економічного розвитку, у тому числі об’єктів туризму;
ознайомлення із природною, історичною та культурною спадщиною країн світу;
уміння аналізувати країни в контексті їхньої туристичної привабливості.
Туристичне країнознавство
Географічні,
природничі науки:
•географії:
- економічна,
- фізична,- політична,
- країн світу,
- світового господарства,
- населення,
- культури ;
•екологія Соціальні науки:
•філософія;
•соціологія;
• демографія;
•релігієзнавство;
• культурологія;
• історія;
•етнографія
Економічні науки:
• економічна теорія;
• економіки:
- міжнародна,
- галузева,
- туризму;
- зарубіжних країн,
- регіональна;
• статистика Політичні науки:
• політологія;
• міжнародне право;
• міжнародні відносини;
• геополітика
Рисунок 1.1 – Зв’язок туристичного країнознавства з іншими науками
Отже, основне завдання курсу – формування в студентів сучасних уявлень про просторову картину світу через комплексне вивчення країн шляхом систематизації та узагальнення різноманітних даних про їхню природу, населення, господарство, соціальну сферу, культуру, рекреацію та туризм. Туристичне країнознавство є частиною загального країнознавства й дає загальні, найбільш суттєві знання про населення, економіку, історикокультурний й етнорелігійний розвиток, туристичну привабливість країн світу.

1.2 Географічне положення та кордони країни. Сучасна система та типізація країн світуМісце, яке займає будь-яка територія в системі територіального поділу праці: регіон, країна, район, місто, селище тощо, у значній мірі визначається географічним положенням. Географічне положення дозволяє бачити світ у всій його розмаїтості, обумовленій багатьма регіональними, державними й локальними особливостями.
В основі поняття географічне положення лежить категорія «відношення». Основна ж ідея географічного положення як поняття полягає в розкритті територіальних відносин та відношення до інших географічних об'єктів.
У фізико-географічному положенні – це відносини: у географічній системі координат; у реальному фізико-географічному просторі з його тепловими поясами, природними зонами, суходолом і морем, у формах рельєфу, висотою над рівнем моря, відстанню до морів і океану тощо.
В економіко-географічному положенні – це відношення до економічно значимих об’єктів. За М. М. Баранським, економіко-географічне положення – це відношення якого-небудь місця, району чи міста до даностей, що лежать поза ним, які мають для нього те чи інше економічне значення. З економічної точки зору важливим є сусідство з розвинутими країнами і їхніми союзами.
У соціальному сенсі – відношення до соціально значимих об’єктів, наприклад, до центрів рекреації й туризму, медичних центрів, місць розваги й відпочинку, торговельних центрів.
У політичному сенсі – відношення до політичних даностей, тобто, чи межує країна із країнами, які належать до політичних, або військових блоків, до країн, які мають ті чи інші світоглядні вподобання, певне місце й певний авторитет на світовій арені. Важливим є те, в якому військовому, політичному, господарському, екологічному й культурологічному оточенні знаходиться країна, тому що саме ці обставини найбільшою мірою визначають такий синтетичний показник, як політико-географічне положення держави.
В екологічному положенні – відношення до екологічно значимих об'єктів як у позитивному, так і негативному значенні, зокрема, до країн і регіонів, що мають великий вплив на екологічну ситуацію у світі або на континенті.
Державний кордон – офіційно визначена лінія на поверхні Землі, що територіально охоплює суходіл, водний та повітряний простір. Установлення, визнання та договірне закріплення державних кордонів є процесом, який неодмінно присутній у міжнародній практиці.
Етапи становлення кордону:
1) делімітація – договірне визначення напряму й особливостей його проходження з розробкою відповідної карти;
2) демаркація – установлення кордону на місцевості. Державні кордони виконують регулюючі функції із застосуванням різноманітних важелів та інструментів (рис. 1.2).
Поняття країна й держава часто вживаються як синоніми, але зміст цих понять має свою специфіку.
Країна – це територія з визначеними міждержавними угодами кордонами й населенням, яке усвідомлює свою спільність як народу (нації) і свою відмінність від інших народів (націй). Країна може бути залежною чи незалежною від інших країн.
Існує система визначень для розуміння сучасної системи країн світу.
Держава – це суверенне політичне утворення, країна з певною територією, господарством та політичною владою; політична надбудова, інститут, котрий або створює інші інститути, або сприяє їхній появі. У ліберальній системі влади держава це – «нічний вартовий» до функції якого належить: стягнення податків і перерозподіл частини з них на користь малозабезпечених; забезпечення порядку в країні та зовнішньої безпеки; організація дотримання державних правил економічної, соціальної і екологічної поведінки громадянами та їхніми спільнотами. Ще є таке визначення держави – це країна, населення якої законодавчо зафіксувало: свою спільність як народу; створену цим народом адміністративнотериторіальну та адміністративно-правову системи; статус своєї країни в системі міжнародних правових відносин.
Статус країни в системі міжнародних правових відносин визначається її суверенітетом, формами вияву якого є: у внутрішніх справах – самостійність; у зовнішніх відносинах – незалежність.
Незалежна (суверенна) держава – це країна, яка реалізує власну внутрішню й зовнішню політику на основі суверенної волі своїх громадян або правителя (монарха) і здатна проводити свою національну політику та відстоювати національні інтереси на міжнародній арені.
Територія держави – це визначена на основі норм міжнародного права частина простору земної кулі, яка перебуває під виключним суверенітетом цієї держави. Кожна країна має право на територіальну цілісність, кожна нація має право на самовизначення.
До складу державної території належать: сухопутний, водний та повітряний простір.
Відповідно до норм міжнародного права виділяють території 3-х видів:
1. Території суверенних держав.
2. Залежні країни й території (колонії, протекторати, підопічні території).
3. Води (акваторія) відкритого моря й територія Антарктиди.
Формування території держави може відбуватися такими шляхами:
• освоєння територій, що не були заселені;
• приєднання територій, які належали іншим державам (завоювання, оренда тощо).
Розвиток території зі статусом державності залежить від її розмірів і форми (табл. 1.1).
За геометричними ознаками території країн класифікують так: компактні, витягнуті та складної конфігурації.
Основні об’єкти політичної карти світу:
1. Суверенні держави.
2. Колонії.
3. Острівні території («заморські департаменти»).
4. Території з невизначеним статусом (Західна Сахара).
Транзитність, транспортні коридори Адаптація до умов національного ринку Філіали зарубіжних фірм та спільні підприємства Рух товарів, послуг, інформації, капіталів, технологій Транскордонні: ВЕЗ, зони вільної торгівлі, митні союзи
Комунікаційна функція

Специфіка прикордонних господарств Поліструктурність господарства
країн Чинники співпраці держав Етнокультурна ситуація в країні, регіоні Політика держави
Бар’єрна функція
Ускладнення митних
процедур Застосування обмежень в експортно-імпортних операціях Валютні відносини Обмеження квотами і ліцензіями Регулювання ставками в’їздного мита Транскордонні міграції
людей Обмеження іноземних капіталовкладень
Рисунок 1.2 – Функції державного кордону
Суверенна держава – незалежна держава, що має такі ознаки:
• визнання її незалежного статусу світовим співтовариством, тобто іншими країнами, їхніми союзами та міжнародними організаціями; наявність органів державної влади, символів держави: Конституції, прапора, герба, гімну;
• наявність державного права на території держави; наявність території, у межах якої держава здійснює свою владу й суверенітет.
Колонія – це країна, яка контролюються владою іноземної держави і не має статусу державності, економічної й політичної самостійності (Пуерто-Рико – США, Антильські острови – Нідерланди, Бермудські острови – Великобританія, Самоа – США та ін.).
Таблиця 1.1 – Розміри територій країн світу
Група країн Територія країни Кількість країн Частка даної групи країн від площі суходолу світу,% Країни
Гігантські понад
3 млн. км2
7 46,5 Росія,
Канада,
США,
Китай,
Бразилія, Австралія,
Індія
Великі від 1 до 3 млн. км2
23 28,5 ПАР,
Казахстан, Саудівська Аравія, Судан,
Аргентина, Єгипет,
Мексика,
Нігерія та ін.
Середні
від 250 тис до 1 млн. км2
менше 40
14,5 Україна,
Туреччина, Пакистан,
Франція, Мадагаскар, Іспанія,
ФРН,
Польща та ін.
Малі
близько
250 тис. км2 близько 100
більше 10 Латвія,
Литва,
Естонія,
Угорщина,
Чехія,
Молдова та ін..
Найменші
більше
25 тис. км2
28 0,2 Люксембург, Монако, Ліхтенштейн, Андорра,
Сан-Марино, Ватикан та ін.
Усього суб’єктами міжнародних відносин є 192 держави (в Європі – 43, Азії – 46, Африці – 53, в Австралії та Океанії – 15, Америці – 35), з яких 166 незалежних суверенних держав, 26 держав – із частково обмеженим суверенітетом. Членами ООН є 191 держава ( Ватикан не є членом ООН), Окрім цього, є країни та території з визнаним міжнародною спільнотою статусом:
Підопічні території – землі, тимчасово передані ООН під управління тієї чи іншої держави (Острови Палау в Тихому океані).
Протекторати – державні утворення, що делегують свої зовнішньополітичні (іноді й внутрішньополітичні) права суверенній державі. Серед них є острівні території – залежні заморські території, на які розповсюджується суверенітет метрополій (Французька Гвіана, Нова Каледонія, Гваделупа, Реюньйон, Французька Полінезія – французькі регіони; Азорські острови, острів Мадейра – португальські регіони тощо).
Володіння – малі, малонаселені острови (австралійські: Кокосові острови, острів Різдва; британські: острів Піктерн, Вознесенія, Св. Олени, Тристан-да-Кунья; американські: острови Уейк, Норфолк, Мідуей; чилійський острів Пасхи та ін.);
Невизнані країни – самопроголошені території, що не визнаються абсолютною більшістю країн світу: Придністровська Молдавська Республіка, Турецька Республіка Північного Кіпру, Косово, Абхазія, Нагорний Карабах, Південна Осетія тощо.
«Неприєднані» країни з особливим статусом – самокеровані (автономні) заморські території ( наприклад, Сен-П’єр і Мікелон, Майотта – французькі «територіальні утворення особливого статусу»)
Кожна країна світу має свої неповторні особливості, але є певні ознаки і характеристики за якими країни можна типізувати.
Тип країни – об’єктивно сформований і відносно стійкий комплекс умов і особливостей розвитку, що характеризує роль і місце країни у світовому співтоваристві на певному етапі розвитку. Існування типів країн, їхня історична еволюція є наслідком того, що в глобальній економіці зберігаються значні міждержавні відмінності як за рівнем доходу, так і за ступенем ефективності праці й капіталу.
Існують різні класифікації країн, які враховують багато показників, що характеризують рівень економічного та соціального розвитку, історичні й політичні аспекти, а саме:
- за площею;
- за чисельністю населення;
- за політичною структурою;
- за рівнем розвитку науки й техніки;
- за рівнем соціально-економічного розвитку.
Крім указаних, існують класифікації за віддаленістю від моря, природно-ресурсним потенціалом, типом відтворення населення, рівнем урбанізації, національним складом населення, формою правління тощо.
Для визначення певних типів країн за рівнем соціально-економічного розвитку використовують різні критерії, основними з яких є:
– макроекономічні показники (ВНП або ВВП, національний прибуток на душу населення, особисте споживання на душу населення);
– рівень життя населення (дитяча смертність, забезпеченість продуктами харчування, житлом, медичними послугами, предметами першої необхідності);
– структура економіки (переважання промислового або сільськогосподарського виробництва, галузева структура промисловості тощо);
– структура експорту (переважання сировини або готової продукції, види продукції);
– продуктивність праці;
– самозабезпеченість країни продуктами харчування;
– рівень стабільності політичної системи, дотримання прав людини;
– гострота соціальних проблем.
Загальновизнаним показником для визначення рівня економічного розвитку країни є валовий внутрішній продукт(ВВП).
За цими критеріями традиційно виділяють 5 типів країн:
1. Економічно високорозвинені країни із ВВП понад 30 тис дол. США на душу населення (США, Японія, Швейцарія, Норвегія, Данія, Сінгапур, Малайзія).
2. Країни із середнім рівнем розвитку (10 – 30 тис. дол. США на душу населення) – Канада, ФРН, Франція, Великобританія, Ісландія, Італія, Греція, Нідерланди, Бельгія, Швеція, Австрія Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Португалія, Іспанія, Фінляндія, Республіка Корея, Австралія, Нова Зеландія.
3. Країни із ВВП від 3 до 10 тис. дол. США на душу населення (Саудівська Аравія, Іран, Туреччина, Ізраїль, ПАР, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Хорватія, Індонезія, Мексика, Бразилія, Венесуела, Чилі, Аргентина).
4. Країни із ВВП від 1 до 3 тис. дол. США на душу населення (Росія, Білорусь, Україна, Естонія, Латвія, Литва, Боснія й Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Македонія, Румунія, Болгарія, Казахстан, Єгипет, Лівія, Алжир, Марокко, Куба, Перу, Сурінам, Колумбія, Еквадор, Болівія, Парагвай, Лаос)
5. Країни із ВВП менш ніж 1 тис. дол. на душу населення (Китай, Монголія, Північна Корея, В’єтнам, Індія, Афганістан, Пакистан, Таїланд, Камбоджа, країни центральної Африки, Гайана, Гватемала, Сальвадор, Албанія, Ірак, Ємен, Мадагаскар).
Структуру господарства країни визначають або за галузевою структурою зайнятості або за галузевою структурою ВВП. Згідно з цим виділяють: аграрні, індустріальні, постіндустріальні, аграрно-індустріальні (індустріально-аграрні) країни.
У ХХІ столітті головними критеріями класифікації країн світу є рівень економічного розвитку, якість життя населення, а найбільш прийнятною класифікаційною ознакою є індекс людського розвитку (ІЛР), котрий застосовується в щорічних доповідях ПРООН. У 2009 році за показником ІЛР Україна була на 68-му місці, у 2016 р. – на 84-му місці. (Росія у 2016 р. – на 49-му). В основі ІЛР лежать три показники:
- середня тривалість життя;
- грамотність населення й ступінь охоплення його освітою;
- ВВП на душу населення.
На основі багаторічних спостережень ПРООН за синтетичним показником ІЛР поділяє країни світу на три групи:
1. Розвинені (високорозвинені) країни загального добробуту або країни золотого мільярда, або соціальні країни, або країни першого світу (22 країни Європи: Австрія, Андорра, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Монако, Нідерланди, Ліхтенштейн, Люксембург, Норвегія, Португалія, Сан-Марино, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція, Швейцарія, а також Австралія, Ізраїль, Канада, Кіпр, Нова Зеландія, США, Японія). Основна закономірність цих країн – наявність високо розвиненого господарства, в якому поєднується діяльність держави й потужних угруповань капіталу. На них припадає майже половина ВВП та виробництва промислової продукції світу, більша частина оборотів світової зовнішньої торгівлі. Але найважливішою їх ознакою є частка ВВП, що виділяється на соціальні потреби. За цим показником країни загального добробуту поділяють на три підгрупи: ліберальні країни (частка ВВП на соціальні потреби 20 %); консервативні країни (30 %); соціал-демократичні країни (понад 30 %).
Для виокремлення високо розвинених країн уживають також факт приналежності їх до створеної у 1960 році для координації світової економічної та торгової політики Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). До ОЕСР входять 29 країн, у тому числі в Європі: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Чехія, Угорщина, Швеція, Швейцарія; в Америці: Канада, Мексика, США; в Азії: Корейська Республіка, Туреччина, Японія; Австралія, Нова Зеландія. Проте частина країн (Корейська Республіка, Мексика, Польща, Туреччина, Угорщина, Чехія) за рівнем розвитку, якістю життя значно поступаються іншим членам ОЕСР. Основні ж координаційні функції виконувала до недавно велика сімка (США, Японія, Велика Британія, Франція, ФРН, Італія, Канада,), потім велика вісімка (США, Японія, Велика Британія, Франція, ФРН, Італія,Канада, Росія), а зараз у такій якості функціонує велика двадцятка (США, Японія, Велика Британія, Франція, ФРН, Італія, Канада, Росія, Європейський Союз, Китай, Австралія, Індія, Бразилія, Аргентина, Мексика, ПАР, Туреччина, Індонезія, Саудівська Аравія, Корейська Республіка).
Велика сімка в 1989 році створила «Міжнародну групу з розробки фінансових заходів боротьби з «відмиванням» грошей» – FATF, куди входить 30 країн.
2. Друга група – це країни із середнім рівнем розвитку – близько 50-ти індустріальних та індустріально-аграрних країн, у яких сформувався сучасний механізм ринкової економіки, але їхні господарства мають рівень економічних показників менший, ніж у високорозвинених країнах та у них не до кінця сформовані господарські структури.
В Європі – це постсоціалістичні країни (Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія); нові незалежні держави, країни з перехідною економікою, транзитні країни: колишні республіки СРСР (Росія, Україна, Білорусь, Латвія, Литва, Естонія, Молдова), Югославії (Македонія, Сербія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Хорватія, Словенія), Чехословаччини (Чехія, Словаччина), Мальта;
В Азії – це нові індустріальні країни першої хвилі (Корейська Республіка, Тайвань, Сінгапур), другої хвилі (Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індія, Іран, Китай, Туреччина, Пакистан); нові незалежні країни Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан.
В Африці – це ПАР.
В Америці: країни нової індустріалізаці: (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі).
До другої групи слід віднести також декілька десятків країн, що розвиваються, у тому числі країни ОПЕК (Індонезія, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія, Алжир, Габон, Нігерія, Венесуела).
Тут можлива й інша класифікація постсоціалістичних країн:
а) більш розвинені країни, що ввійшли до Європейського Союзу (Болгарія, Польща, Угорщина, Словенія, Румунія, Чехія, Словаччина);
б) країни Східної Європи й Азії з перехідними економіками (Україна, Молдова, Грузія, Казахстан, Білорусь, Вірменія, Албанія, Азейбарджан, Македонія, Сербія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Хорватія, Монголія);
в) країни з великими ресурсами, що прагнуть до домінуючої ролі в Євразії – Росія, Китай.
Третя група – це країни, що розвиваються (130 країн територій Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії). У країнах, що розвиваються, проживає основна маса населення Землі 3,8 млрд. людей, де середній рівень ВНП становить 600 доларів. Рівень ВНП найбіднішої країни світу Ефіопії в 146 разів нижчий, ніж у США. Але серед країн, що розвиваються, намітилася стійка тенденція до розшарування. Саме із цього факту виходять багато західних політологів, які, починаючи з 1973 – 1975 рр., пропонують підрозділяти країни, що розвиваються, на «третій світ», «четвертий світ» і навіть «п'ятий світ». До «третього світу» відносять країни члени ОПЕК (тобто країни – експортери нафти), до «четвертого світу» групу так званих нових індустріальних країн – Сінгапур, Південну Корею, Алжир, Єгипет, Бразилію, Мексику, Туреччину, Індію, Таїланд, Філіппіни, Сирію тощо, тобто країни, що домоглися в порівнянні з іншими країнами, що розвиваються, досить високих темпів економічного зростання (шляхами, відмінними від країн – членів ОПЕК). Ця група країн виділяється високою само забезпеченістю, виникла в результаті створення диверсифікованої структури економіки, ефективного розвитку важкої індустрії. Ця група є еталоном для інших країн третього світу. До «п'ятого світу» – найслабкіші в економічному відношенні, «найменш розвинені країни» субсахарської Африки, Сомалі, Ефіопія, Мозамбік, Ангола, Танзанія, Чад, Афганістан, Бангладеш, Камбоджа, Ємен, С’єра-Леоне, КНДР, Лаос та інші (понад 40 держав). Найменш розвинуті країни – аграрні та доіндустріальні країни з переважанням монокультури в сільському господарстві («бананові республіки») чи невеликі острівні країни і країни, що експортують продукцію гірничодобувної промисловості. Друга група країн характеризується тим, що за останні десятиліття темпи їхнього економічного росту були не просто низькими, а безупинно скорочувалися. Загальним показником для цих країн є відсутність на їхніх територіях великих запасів корисних копалин, що представляють інтерес для світової економіки.
У глобальній економіці країни класифікуються також за рівнем доходів, за ступенем ефективності праці та капіталу та часткою доданої вартості у ВВП. Існує група високорозвинених країн, ВВП яких уміщує значну частку доданої вартості. Ця вартість створюється інноваціями й відповідними технологіями, а також технологіями для виробництва інновацій та нових технологій. Продукти та послуги, що створюються в них мають переважно унікальний характер.
До другої групи належать країни, ВВП яких має додаткову вартість, що створюється масовим виробництвом на основі стандартних технологій. Виробництво товарів і послуг зростає, але додаткова вартість, яка в них є, із часом зменшується.
До третьої групи входять країни з багатими природними ресурсами. Основою їх ВВП у значній мірі є природна рента. Всі ці три групи країн взаємопов’язані між собою. Для того щоб країна зосередилася на моделі «країна з економікою послуг», необхідно аби інші країни виконували свою роль як індустріальні економіки.
До четвертої групи відносяться країни, що мають дуже низький рівень ВВП. Їхня частка в сучасному глобалізованому світі досить мала, дуже низький рівень життя й уся надія на подальше їхнє існування пов’язана лише з гуманним відношенням до них із боку світової спільноти.
Розходження між країнами за показником ВВП, тобто за рівнем добробуту, можуть приводити до конфліктів між країнами, але, як свідчать факти, це відбувається, в основному, тоді, коли багаті й більш могутні країни намагаються завоювати або колонізувати бідні й більш патріархальні країни. Країни Європи робили це протягом чотирьох сторіч і створили декілька колоніальних імперій, потім колонії повстали проти колоніальних держав, колоніальна система припинила своє існування, відбулася деколонізація і на зміну колоніальним визвольним війнам прийшли конфлікти між звільненими народами.
Усі ці класифікації досить умовні. Так, наприклад, південноєвропейські країни, не завжди відносять до першої групи, а інші, наприклад, нафтодобувні країни, займають проміжне положення між другою й третьою групами. Тому існують поняття «країни, що динамічно розвиваються», «бідні країни», «країни третього світу» тощо.
Для досягнення світового сталого розвитку необхідні відносини партнерства між усіма країнами світу. Розвинені країни повинні допомагати країнам, що розвиваються, капіталовкладеннями для стимулювання економічного зростання й забезпечення стабільного задоволення основних потреб населення. Згідно з Женевською програмою дій «світ повинен запропонувати допомогу країнам, що розвиваються, в управлінні економікою і її диверсифікованості, а також у раціональному управлінніприродними ресурсами з метою сталого розвитку. Країни «третього світу» не зможуть розвиватися, якщо вони будуть обтяжені величезними зовнішніми боргами. Вони не матимуть можливості фінансувати свій розвиток, якщо ціни на їхню продукцію на світових ринках залишаться низькими. Фінансова допомога повинна надаватися на вирішення екологічних проблем і забезпечення основних потреб бідних і знедолених».
1.3 Форми правління та види адміністративно-територіального устрою країн світу. Внутрішня структура державиЗалежно від способу організації влади, порядку утворення її органів та їхньої взаємодії з населенням, у світі існують дві основні форми політичної системи (державного правління, державного ладу): республіка; монархія.
Республіка (лат. res – діло й publis – суспільний) – форма правління, за якою суверенні права на владу належать всім дієздатним громадянам або їхній більшості (рис. 1.3).
У світі є понад 150 республік. Розрізняють такі типи республік:
– президентська (США, Чилі, Аргентина, Франція, Мексика, Білорусь);
– парламентська (ФРН, Італія, Індія);
– президентсько-парламентська (Молдова);
– парламентсько-президентська (Україна, Польща)
– ісламська (Іран).
Монархія (грецька monarchia – єдиновладдя) – форма правління, за якої верховна державна влада формально (цілком або частково) зосереджена в руках одноособового керівника держави – монарха (рис. 1.4). Усього у світі існує близько 40 монархій.
Виділяють монархії:
конституційні (Великобританія, Норвегія, Данія, Таїланд, Японія, Бельгія, Швеція та ін.). У конституційних монархіях влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі – уряду. Монарх юридично є носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально він призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими й політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати уряд тощо. На практиці ж усі ці повноваження належать уряду. Монарх виконує лише представницьку роль.
абсолютні (Бруней, Бутан, Оман, Люксембург). В абсолютних монархіях, монарх є головним джерелом законодавчої й виконавчої влади (здійснюється залежним від монарха апаратом) та є головним розпорядником державних фінансів.
теократичні (Бахрейн, Ватикан, Катар). В теократичних (від theos-Бог, kratos-сила, влада) монархіях як політична, так і духовна влада зосереджені в руках церкви.
У більшості монархій діє принцип престолонаслідування, але деякі монархії мають елементи, властиві республікам, у них монарха вибирають серед очільників внутрішніх регіонів (султанатів, еміратів).

РЕСПУБЛІКА Парламентська Президентська
Виборці Виборці Народ Народ
Парламент, рада, курултай меджліс, сейм, збори тощо. Парламент, рада, сейм, конгрес, великі збори тощо.
Прем’єр-міністр Президент Кабінет міністрів
Кабінет міністрів
Рисунок 1.3 – Принцип організації влади при республіканській формі правління
Своєрідним симбіозом республіканської та монархічної форми правління є 14 так званих країн Співдружності, колишніх колоній Великої Британії. У цих, по суті суверенних країнах, формально головою держави є Британська королева (монарх), що представлена в країні генералгубернатором (обов’язково її уродженцем), але фактично це республіки з типовими виборчими системами, парламентами й правлячими партіями. До них належать: Австралія, Антигуа й Барбуда, Барбадос, Беліз, Гренада, Канада, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Співдружність Багамських Островів, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Лусїс, Тувалу, Ямайка.
Унікальною політичною системою, що представлена однією країною, Лівією, є джамахирія (араб. – народовладдя, влада мас) – форма правління, при якій відсутні традиційні інститути влади; вважається, що всі державні рішення приймаються всім народом. Повна назва країни – Соціалістична Народна Лівійська Арабська джамахирія.
Будь-яка країна за формами устрою характеризується розподілом її на певні складові частини, а також розподілом повноважень між вищими органами державної влади та цими частинами.
За формами державного устрою розрізняють:
•унітарну державу – єдину конституційну цілісність з єдиною законодавчою й виконавчою владою, що складається з підпорядкованих центральній владі адміністративно-територіальних одиниць у вигляді провінцій, воєводств, департаментів, областей тощо.
Існують: класичні унітарні країни (Угорщина, Румунія, Швеція, Японія та ін.);
регіоналізовані унітарні країни, в яких окремі адміністративнотериторіальні одиниці є територіями з особливим статусом і користуються значними політичними та адміністративними правами у сфері самоврядування (Грузія, Україна, Італія, Іспанія, Велика Британія);
децентралізовані унітарні країни, де максимально можливий обсяг владних повноважень здійснюється регіональними органами самоврядування, які не представляють центральну владу (Нідерланди, Польща, Франція, Чехія);

МОНАРХІЯ
Конституційна Абсолютна

Монарх Монарх

Прем’єр-міністр, перший міністр, візир тощо Прем’єр-міністр
Кабінет Міністрів Кабінет Міністрів
Парламент
Народ
Виборці
Народ

Рисунок 1.4 – Принцип організації влади при монархічній формі правління
федеративну державу – добровільне союзне об’єднання декількох раніше самостійних державних утворень в одну державу (Бельгія, Канада, Австралія, США, Росія, ФРН, Індія, Нігерія, Аргентина та ін.). Території, що входять до складу федерацій (республіки, штати, землі, краї, області, округи, провінції) мають високий рівень автономії та самоврядування, керуються власною конституцією, урядом, а також вибирають парламент та президента;
конфедерацію – юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їхніх загальних інтересів (кантони у Швейцарії).
Як в унітарних так і у федеративних країнах існують так звані протодержави – державні утворення, які набули майже всіх ознак самостійної держави, формально залишаючись у складі іншої (Каталонія в Іспанії, Татарстан (Росія), Палестина (Ізраїль), Шотландія (Велика Британія), Квебек (Канада) та ін.). Процес утвердження таких протокраїн, як самостійних, проходить інколи болюче, супроводжується етнічними конфліктами.
Залежно від умов виникнення та подальшого розвитку системи політико-територіального поділу у федеративних державах різних регіонів відмінні. Тому загальноприйнято виділяти такі типи федерацій:
– європейський;
– північноамериканський;
– латиноамериканський;
– постсоціалістичний;
– азіатсько-африканський;
– острівний.
Європейський тип федерації пов’язаний з утворенням складних держав при об’єднанні територій, які раніше були суверенними, з наступною трансформацією часом клаптикових територій у сучасні політикоадміністративні одиниці. При цьому серед них є як етнічні, так і територіальні автономії.
Північноамериканський тип федерацій є характерним для США, Канади, Австралії. Перші самоврядні утворення в них сформувалися на базі колоніальних територій, а після завоювання незалежності держава «приростала» за рахунок освоєння нових земель, на яких спочатку створювались адміністративні одиниці, безпосередньо підпорядковані центральному уряду. Згодом вони отримували статус самостійних (штатів).
Латиноамериканські федерації традиційно розподіляються згідно з розмежуванням між колишніми іспанськими й португальськими колоніями.
Постсоціалістичні федерації сформувалися як уламки колись великих федеративних держав (Росія). Азіатсько-африканські федерації утворені внаслідок складного переплетіння етнічного районування та політико-адміністративного розподілу територій (Індія, Пакистан, Нігерія).
Острівні федерації – нове явище на політичній карті світу. До них належать: федеративні штати Мікронезії, Коморські острови, Сент-Кітс і Невіс на Антильських островах.
Суперфедерації – новітнє явище глобалізованого світу. З 1 січня 2010 р. на політичній карті Європи з’явилася нова, тепер уже держава – суб’єкт міжнародного права, що складається з поки що 27-ми країн федеративних та унітарних, республік і монархій, як високорозвинених, так і не дуже розвинених – Європейський Союз.
Парадоксальною слід визнати ситуацію в сучасному світі, коли країни, з одного боку, прагнуть до об’єднання, а з іншого – до роз’єднання. Так, у Європі майже всі країни прагнуть об’єднатися в одну суперфедерацію – Європейський Союз, а з іншого боку – ті ж країни подрібнюються до найменших розмірів. Прикладом можуть бути колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина, Сербія й Чорногорія на теренах яких виникли суверенні країни, значна кількість яких вже вступила до ЄС (Чехія, Словаччина, Литва, Латвія, Естонія, Словенія) або прагне до цього (Україна, Сербія, Грузія).
Державну владу в країнах здійснюють різні політичні режими. Тому за методами та способами здійснення державної влади розрізняють країни з демократичними, олігархічними, автократичними, право- або лівототалітарними режимами. Політичні режими країн усіх типів можуть мати світську, теократичну, змішану форми.
З метою підвищення ефективності управління власною територією будь-яка держава, за винятком карликових, здійснює власний розподіл на окремі частини, котрі являють собою об’єднання населених пунктів та громад у вигляді внутрішніх адміністративно-територіальних регіонів (областей, штатів, провінцій, країв, воєводств, департаментів, графств, округів тощо).
На вищому ієрархічному рівні діють територіальні органи державної влади. Вони підпорядковані центральним інститутам держави або відповідним органам вищої за рангом адміністративно-територіальної одиниці. Територіальні органи державної влади забезпечують контроль центральної державної влади над територією всієї країни, збирають податки, сприяють державному регулюванню життєдіяльності різних сфер суспільства, збирають інформацію з усіх сфер життя свого регіону та ін. Історично, відповідно до типу країни, склалися два головних види територіального устрою держав – унітарний і федеративний. Федеративні держави складаються із самоврядних членів федерації, кожен з яких має власну систему органів державної влади, систему права й внутрішню структуру (рис. 1.5).
Унітарні держави не мають внутрішнього політико-територіального поділу на автономії.
У них – централізована влада, єдина правова система, однорідна територіальна диференціація (рис. 1.6). До адміністративно-територіальних одиниць нижчих ієрархічних рівнів належать: області, округи, краї, воєводства, провінції, міста також повністю урбанізовані території, території зі змішаним міським і сільським населенням, сільські округи.
На найнижчому ієрархічному щаблі – органи місцевого самоврядування. Вони вирішують проблеми повсякденного життя населення в малих регіонах: районах, комунах, повітах, гмінах, громадах, містах і селах.
Столиця держави. Особливу роль в усіх державах відіграє столиця. Вона є зосередженням органів державної влади та державного управління, судових, військово-стратегічних та інших установ, а також, як правило, економічним центром.
Столиця – це головне місто держави, адміністративно-політичний центр країни. За походженням виділяють такі столиці країн світу: стародавні (родові), історичні, штучні, тимчасові, політичні, неофіційні (економікокультурні), регіональні, релігійні.
Федерація Столичні
округи Самоврядні території Території з особливим статусом
респ. штати провінції землі Одиниці внутрішнього поділу самоврядних
Територій (райони, графства, департаменти
Рисунок 1.5 – Адміністративно-територіальний поділ федеративної держави
Держава Столичні міста та міста прямого підпорядкування Підпорядковані території (області, воєводства, провінції, округи) Території з особливим статусом

Території нижчих ієрархічних рівнів: райони, гміни, округи, графства
Рисунок 1.6 – Адміністративно-територіальний поділ унітарної держави
Стародавні столиці – міста, що давно втратили столичні функції, проте зберігаються як пам’ятки, що уособлюють поширений із феодальних часів тип родового столичного поселення. Статус столиці був пов’язаний із певною владною особою (король у Кракові (Польща) і Толедо (Іспанія), імператор у Кіото (Японія), гетьман у Чигирині та Батурині (Україна), папа в Авіньйоні (Франція)).
Столиці – історичні міста, які виросли як управлінські й політичні центри (Париж, Лондон, Рим, Відень, Київ, Стокгольм, Прага, Москва).
Виникнення тимчасових (ситуаційних) столиць пов’язане з екстремальними ситуаціями політичного або природного характеру, коли основна столиця не може виконувати свої функції (Бонн у Німеччині після закінчення Другої світової війни, Віші у Франції під час Другої світової війни, Кам’янець-Подільський, Станіслав в Україні в 10 – 20-х роках ХХ ст.).
До числа штучних столиць відносять ті міста, які були штучно створені як адміністративні центри колоніальних володінь і як центри імперського впливу на певних самоврядних територіях (Харків або Глухів в Україні). Вони виникають також у невизнаних світом державах (Тирасполь у Придністровській Молдавській Республіці, Сухумі – в Абхазії).
Політичні столиці створюються заради рівноваги політичних впливів регіональних політичних сил (Вашингтон, Канберра, Абуджа) або заради організації більш ефективного просторового управління країною (Анкара, Астана, Бразилія).
Неофіційні (економіко-культурні) столиці – це міста, що не мають офіційних столичних повноважень, але котрі мають великий авторитет у державі й у світі, в яких зосереджені значні економічні, промислові, культурні, транспортно-розподільчі, фінансові потенціали своїх країн, що відіграють значну роль у світових економічних, політичних, соціокультурних процесах, і які часто називають іншими, і навіть інколи, де-факто столицями: Нью-Йорк, Ріо-де-Жанейро, Єрусалим, Сідней, Санкт-Петербург, Шанхай, Стамбул, Монреаль, Цюрих, Касабланка.
Регіональні столиці – це міста, котрі зосереджують у собі функції центрів історичних, інколи етнокультурних регіонів, котрі мають значну питому вагу у виробництві ВВП країни та значний вплив на політику держави, розвиток її культури й рівня життя населення: Барселона, Мюнхен, Гонконг, Лос-Анджелес, Сан-Паулу, Мілан.
Релігійні столиці – центри світових та регіональних релігій: Ватикан (католицизм), Мекка (іслам), Лхаса (ламаїзм), Єрусалим (юдаїзм, християнство).
За функціональними ознаками столичні міста можуть бути монофункціональними та поліфункціональними.
Монофункціональні столиці виконують тільки одну функцію – політичну: Абуджа, Астана, Бразилія, Вашингтон, Канберра, Оттава.
Поліфункціональні столиці разом із політичними функціями концентрують економічні, фінансові, державотворчі функції, а також, як правило, є видатними культурними, духовними або історичними центрами: Афіни, Будапешт, Варшава, Відень, Каїр, Київ, Лондон, Мадрид, Мехіко, Москва, Париж, Прага, Сеул,Токіо.
1.4 Цивілізаційний підхід до вивчення країн сучасного світу. Глобалізація. Міжнародна інтеграціяДля розуміння суті й змісту сучасних відносин між країнами світу, визначення напрямків їхнього подальшого розвитку необхідно з’ясувати характер цих відносин на міжцивілізаційному рівні, визначити самобутність цивілізацій, а також чинники, котрі впливають на діалог та еволюцію цивілізацій. Багато дослідників сучасного світу сходяться на думці про те, що з кінця ХХ століття у світі існує порядок, заснований на цивілізаціях, суспільствах, які мають культурні подібності, співпрацюють один з одним. Спроби переносу країн з однієї цивілізації в іншу виявляються марними – країни групуються навколо провідних або стрижневих країн своїх цивілізацій. Тому досить конструктивним, хоча й не єдиним, способом вивчення сучасних країн світу є цивілізаційний підхід, який надає можливість з’ясувати місце й роль окремих країн та народів у світовій історії, приналежність їх до тієї чи іншої цивілізації, що, поза сумніву, є одним із головних чинників туристичної привабливості будь-якої території.
Ідея цивілізації була висунута французькими філософами ХVIII ст. як протиставлення концепції «варварства». Цивілізоване суспільство, на їхню думку, відрізняється від примітивного тим, що воно осіле, міське й грамотне. Бути цивілізованим добре, а нецивілізованим – погано. Уявлення про різні цивілізації (культурно-історичні спільноти), що співіснують на земній кулі, було введено в науку Н. Данилевським. Він переконував, що процес формування цивілізацій слід пов'язувати з особливостями пануючих ландшафтів, а також показав, що цивілізації не змішуються між собою, а змінюються тільки в історичних масштабах часу. За твердженням провідних філософів сучасності у світі виник, і в умовах глобалізації продовжує розвиватися порядок, заснований на цивілізаціях. Тому вивчати країни й народи світу потрібно з позицій глобалізму, де цивілізацію слід розглядати як якісну специфіку кожного із великомасштабних суспільств, що проявили себе у світовій історії або існують донині, із властивою їм специфікою життя, базовими цінностями, і принципами побудови життя. С. Хантінгтон розуміє під ознаками цивілізації «культурну спільність»: мову, історію, релігію, звичаї й також те, що кожна цивілізація самобутня, а кожна особа сама знає, до якої цивілізації вона належить.
Цивілізаційний підхід до вивчення країн світу вперше застосував А. Д. Тойнбі, який у своїй праці «Дослідження історії» виділив 21 локальну цивілізацію, від яких у ХХ ст. залишилося лише вісім: візантійська, російська православна, ісламська, індуїстська, далекосхідна (Південно-Східна Азія), китайська, японо-корейська й західна. Усі вони розвиваються за законами історичної циклічності, що складається з п’яти стадій: виникнення, зростання, кризи, дезінтеграції й загибелі. Рушійною силою розвитку цивілізацій, на думку історика, виступав “життєвий порив” творчої еліти, а тривалість їхнього існування залежала від співвідношення між нечисленною елітою й нетворчою масою суспільства.
Отже, що таке цивілізація? Цивілізація (від латинського civilis – «громадський», «державний») – це спосіб життя великої спільноти людей, що займає певну територію, сповідує свою релігію, розвиває власну культурну традицію й систему цінностей, удосконалює оригінальний комплекс суспільно-економічних відносин. У будь-якому трактуванні цивілізація розвивається за власними законами і поєднує в собі такі параметри, як геополітичне становище, природні ресурси, і господарська діяльність, етнодемографічна ситуація, державний лад, і політична система, зовнішня політика, культурно-релігійні здобутки.
Цивілізація є найвищою культурною цілісністю. Села, райони, етнічні групи, національності, релігійні групи – у них в усіх сформована культура на різних рівнях гетерогенності. Культура села на сході України може відрізнятися від культури села на північному заході України, але вони разом будуть репрезентувати загальну українську культуру, що відрізняє їх від німецьких або польських сіл. Європейські співтовариства, у свою чергу, будуть мати загальні культурні риси, які відрізняють їх від арабських або японських співтовариств. Араби, японці й жителі Європи, однак, не є частинами культурної категорії більш високого порядку. Вони створюють різні цивілізації.
Цивілізація – культурна спільність людей і найширший рівень культурної ідентифікації, крім того, що відрізняє людину від інших біологічних видів. Вона визначається як загальними об'єктивними елементами, такими як мова, релігія, звичаї, соціальні інститути, так і суб'єктивною самоідентифікацією людей. Є декілька рівнів ідентифікації людей: житель Києва може відчувати себе в різних ситуаціях киянином, українцем, православним, християнином, європейцем. Цивілізація, до якої він належить, є найвищим рівнем, що допомагає йому чітко ідентифікувати себе.
Цивілізації – це спільноти, всередині яких кожний почуває себе в культурному плані як удома і відрізняє себе від усіх інших жителів планети. Цивілізації можуть складатися з великої кількості людей, як китайська цивілізація, або дуже невеликої, як жителі островів Полінезії. У цивілізацій немає чітких кордонів і точного початку й кінця. Протягом усієї історії існували головні й периферійні цивілізації, безліч дрібних груп людей, які мали індивідуальну культуру, але не мали ніякої культурної ідентичності більш високого рівня. С. Хантінгтон уважає, що національні держави є й залишаться найбільш важливими гравцями на міжнародній сцені, але їхні інтереси, союзи й конфлікти між ними в значній мірі визначаються культурним і цивілізаційним факторами. Люди можуть ідентифікувати себе по-різному і в результаті склад та форма цивілізацій згодом змінюються. Культури народів взаємодіють і накладаються одна на одну. Цивілізації живуть дуже довго; вони еволюціонують, адаптуються і є найбільш стійкими з людських асоціацій, їхня сутність полягає в тривалій історичній безперервності. Насправді, життя цивілізації є найдовшою історією з історій.
Імперії піднімаються й падають, уряди приходять і відходять – цивілізації залишаються й переживають політичні, соціальні, економічні й навіть ідеологічні потрясіння. Політичні системи є недовговічними засобами для досягнення мети на поверхні цивілізації й доля кожного народу залежить від виживання певних фундаментальних ідей, які символізують наступність суспільства. Практично всі основні цивілізації, що існують у світі у XXI столітті, виникли принаймні тисячу років тому або, як у випадку з Латинською Америкою, є безпосередніми «нащадками» іншої, колись існуючої цивілізації.
Концепція цивілізації означає культурну цілісність, котра містить у собі цінності, норми, менталітет і закони, яким численні покоління в даній культурі надавали першорядного значення. Ключові культурні елементи, що визначають цивілізацію минулого, сформульовані ще в античності афінянами, коли ті переконували спартанців, що вони не зрадять їх персам через те, «що є причини, які забороняють нам робити це, навіть якби в нас були такі наміри.
Перше й головне – це статуї й обителі богів, спалені та, що лежать у руїнах. За це ми повинні помститися, не жаліючи живота свого, а не входити в змову з тим, хто зробив такі злі діяння.
По-друге, в еллінського народу одна кров і одна мова; ми зводимо храми і приносимо жертви тим самим богам; звичаї наші також схожі. Тому негоже афінянам віддавати все це». Кров, мова, релігія, стиль життя – от що було загального в греків, і що відрізняло їх від персів та інших не греків. З усіх об'єктивних елементів, що визначають цивілізацію, найбільш важливим є релігія, і на цьому акцентувалися афіняни. Основні цивілізації в людській історії в значній мірі ототожнювалися з великими релігіями світу. Люди загальної етнічної приналежності й загальної мови, але різного віросповідання, можуть вести кровопролитні братовбивчі війни, як це трапилося недавно в Індії, Лівані, Югославії, а минула історія людства «нафарширована» релігійними війнами між представниками однієї нації, наприклад, між католиками та протестантами у Франції, Німеччині, Чехії, Нідерландах, Англії та в інших країнах Європи, між православними та уніатами в Україні, між сунітами та шиїтами в арабських та інших мусульманських країнах.
До елементів, що визначають цивілізацію не відносять расову відмінність, у ХХІ столітті не існує знаку рівності між цивілізаціями й расами. Люди однієї й тієї ж раси можуть бути розділені на різні цивілізації; людей різних рас може поєднувати одна цивілізація. Зокрема, найпоширеніші місіонерські релігії, християнство й іслам охоплюють людей багатьох рас. Корінні розходження між групами людей полягають у їхніх цінностях, віруваннях, традиціях і соціальних інститутах, а не в їхньому рості, розмірі голови, формі очей, а також у кольорі шкіри.
Поки цивілізації протистоять натиску часу, вони еволюціонують, проходять часи безладдя або конфліктів, потім державотворення й, нарешті, занепаду й розпаду. Оскільки цивілізації є культурними єдностями, а не політичними, вони самі не займаються підтримкою порядку, відновленням справедливості, збором податків, веденням воєн, утворенням союзів і не роблять нічого з того, чим зайняті уряди. Політичний устрій відрізняється в різних цивілізаціях, а також у різний час у межах якої-небудь із них.
Цивілізація, таким чином, може містити одне або більше політичних утворень. Ці утворення можуть бути містами-державами, імперіями, федераціями, конфедераціями, національними державами, багатонаціональними державами, і в усіх їх можуть бути різні форми правління. В міру того, як цивілізація еволюціонує, число й природа традиційних її утворень змінюються. У деяких випадках цивілізація й політична цілісність можуть збігатися. Як відзначив Люціїн Пай, Китай – це «цивілізація, що претендує на те, щоб бути державою, Японія – це цивілізація, що є державою». Однак у більшість цивілізацій входить декілька держав або інших політичних одиниць.
Не існує одностайної думки щодо кількості цивілізацій. Більшість дослідників цивілізацій виділяють такі світові цивілізації: європейську, північноамериканську, Південно-Східної Азії, ісламську, латиноамериканську, африканську, в основі яких – п’ять світових релігій: християнство, іслам, буддизм, індуїзм, конфуціанство. Проте ми, в основному, дотримуємося висновку С. Хантінгтона, який указує на існування в історії дванадцяти найважливіших цивілізацій, з яких сім уже зникли (месопотамська, єгипетська, критська, класична, візантійська, центральноамериканська, антська), а п'ять продовжують існувати (сіньська (китайська), японська, індуїстська, ісламська й західна). До цих п'яти цивілізацій доцільно додати латиноамериканську, православну й, можливо, африканську цивілізації. С. Хантінгтон характеризує цивілізації таким чином.
Наприклад, Сіньська (китайська) цивілізація. У світі визнається існування або однієї окремої китайської цивілізації, що виникла принаймні в 1500 році до н. е. (можливо – навіть на тисячу років раніше), або двох китайських цивілізацій, одна з яких змінила іншу в перші сторіччя християнської епохи.
Існує інше визначення цієї цивілізації – конфуціансько-буддійська, куди включають, окрім Китаю, Японію, Південну Корею, Сінгапур. Конфуціанство – це не зовсім релігія, це система цінностей, етичний кодекс суспільства, у якому головним є питання етики, моралі й управління державою. С. Хантінгтон називає цю цивілізацію конфуціанською, але далі він стверджує, що точнішим терміном є «Сіньська цивілізація», тому що, хоча конфуціанство і є основною релігією сіньської цивілізації, вона – щось більше ніж учення Конфуція, і не обмежується також Китаєм як політичною цілісністю. Отже, термін «Сіньська», котрий уживають багато вчених, підходить більше, тому що охоплює загальну культуру Китаю й китайських співтовариств у Південно-Східній Азії й скрізь поза Китаєм, а також родинні культури В’єтнаму й Кореї.
Японська цивілізація. Деякі вчені поєднують японську й китайську культури під єдиною вивіскою далекосхідної цивілізації, адже самі японці не приховують, що їхня витончена культура являє собою крайню, «острівну» форму культури Китаю, з якого Країна висхідного сонця запозичила все – від ієрогліфів до єдиноборств. Більшість учених, однак, не роблять цього, виділяючи Японію в окрему цивілізацію, що відокремилася від китайської цивілізації, на їх думку, у період між 100 і 400 роками н. е.
Індуїстська цивілізація. Цивілізації, що змінювали одна одну, як це повсюдно визнано, існували в Індостані як мінімум з 1500 р. до н. е. Всі цивілізації цього ряду йменуються індійськими, індуськими або індуїстськими, причому останній термін більш прийнятний у відношенні найсучаснішої цивілізації. 95 % послідовників індуїзму і(ндуси – не національне, а релігійне поняття) проживають у Індії. Конституція цієї країни включає в індуїзм, разом з іншими релігійними вченнями, буддизм, котрий теж виник у стародавній Індії, значно раніше від індуїзму, але не є панівною релігією індусів. Його вплив на індуїзм визначається в пом’якшенні кастового консерватизму і розшарування суспільства, що дає підстави багатьом ученим називати цю цивілізацію індо-буддистською, і це є питанням дискусій. У тій або іншій формі індуїзм був центральною культурою Індостану з початку другого тисячоліття нашої ери, і завжди був більше ніж релігією або соціальною системою, а самою суттю індійської цивілізації. Індуїзм, для якого характерний внутрішньорелігійний плюралізм, ідея не насильства й інші етично-релігійні постулати, прямо протилежні західним цінностям, зберіг свою самобутність до наших днів, незважаючи на те що в самій Індії є значна мусульманська громада, а також безліч нечисленних культурних меншостей. Як і «сіньський», термін «індуїстський» також означає розходження між назвою цивілізації й назвою стрижневої держави, що вкрай бажано у випадках, подібних тому коли цивілізація не обмежується кордонами цієї країни.
Ісламська цивілізація. Всі провідні вчені визнають існування окремої ісламської цивілізації. Іслам, що виник на Аравійському півострові в VII ст. нашої ери, стрімко поширився на Північну Африку й Піренейский (звідки був пізніше витіснений християнами) та Балканський (залишився на невеликій території у Албанії, Боснії та Герцеговині, Косовому) півострови Європи, а також на Схід, у Середню Азію, Казахстан, Кавказ, Поволжя, Індостан і Південно-Східну Азію. У даний час ісламська діаспора стала впливовою силою в багатьох країнах світу й може бути використана як плацдарм для організації втілення ідеї панісламізму, тобто створення «світового халіфату». Позитивним в ісламі є універсальна єдність людей, а негативним є те, що шлях до цієї єдності мусульмани вбачають у розповсюдженні ісламу на весь світ із застосуванням війн та інших засобів насильства, зокрема, тероризму. У результаті еволюції всередині ісламу створилося багато напрямків (сунізм, шиїтизм), окремих культур і субцивілізацій, включаючи арабську, тюркську, перську й малайську. Деякі країни ісламу зазнали значного впливу Заходу (Туреччина, ОАЕ).
Західна цивілізація. Зародження західної цивілізації, звичайно, відносять до 700 – 800 років нашої ери, хоча її витоки слід шукати в античності. Точніше її було б назвати західною християнською, але найчастіше вживають термін «Захід», тим самим, визначають цю цивілізацію не за назвою якого-небудь народу, релігії або географічного регіону, а за назвою сторони горизонту. Така ідентифікація «вириває» цю цивілізацію з її історичного, географічного й культурного контексту. Історично західна цивілізація є європейською цивілізацією. У сучасну еру західна цивілізація стала євроамериканською, або північноатлантичною цивілізацією, основними складовими якої є Західна Європа, частина Східної Європи та Північна Америка. Сюди також відносять як субцивілізацію Латинську Америку, а також інші країни, населені нащадками вихідців з Європи, тобто Австралію, Нову Зеландію й ПАР. На наш погляд, субцивілізацією Заходу слід уважати й православну цивілізацію, адже вона є християнською й має, окрім, візантійського, також і європейське коріння.
Латиноамериканська цивілізація. Латинська Америка, хоча і є нащадком європейської цивілізації, відрізняється від Заходу – вона еволюціонувала зовсім іншим шляхом, ніж Європа й Північна Америка. І Західна Європа, і Північна Америка відчули на собі вплив Реформації, і об'єднали в собі католицьку й протестантську культуру, тоді як Латинська Америка історично була тільки католицькою. Латиноамериканська цивілізація асимілювала місцеві культури, які не існували в Європі й були повністю знищені в Північній Америці, і значимість яких змінюється від Мексики, Центральної Америки, Перу й Болівії, з одного боку, до Аргентини й Чилі – з іншого. Політична еволюція й економічний розвиток Латинської Америки різко відрізняються від моделей, що превалюють у північноамериканських країнах. Саме тому Латинську Америку можна розглядати або як субцивілізацію всередині західної цивілізації, або як окрему цивілізацію, що близько пов'язана із Заходом.
Православна цивілізація. С.Хантінгтон, посилаючись на думку багатьох учених, виділяє окрему православну (ортодоксальну) цивілізацію із центром у Росії, відмінну від західного християнства через свої «візантійські коріння, двісті років татарського ярма, бюрократичний деспотизм й обмежений вплив на неї Відродження, Реформації, Просвіти й інших значних подій, що мали місце на Заході». Проте слід брати до уваги те, що Християнська Церква колись була єдиною, і завжди – більше європейською, ніж азіатською, отже, коріння в православної релігії не тільки візантійське, а і європейське. Щодо Відродження, Реформації, Просвіти, то ці події відбулися й на території Росії, але пізніше, і мали свою специфіку. У цьому сенсі варто висвітлити той факт, що Росія, ще за часів Петра І (кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст.) претендувала на роль самостійної культури, але в рамках європейської цивілізації. Це прагнення стати частиною Європи підігрівали тісні контакти петербурзької еліти з європейськими столицями, а сам Петербург, як столиця й втілення Російської імперії, мав імідж цілком західного міста. Не слід заперечувати й те, що культура, мистецтво, література, освіта ще із часів Київської Русі розвивалися переважно в європейському, і менше – у азіатському напрямку. Щодо 200 років татарського ярма, то в релігійному (цивілізаційному) відношенні вплив цих років незначний. Ярмо, внаслідок татаро-монгольської асиміляції, більше вплинуло на ментальність та самоідентифікацію населення Росії, відтермінувало його повернення до європейського цивілізаційного шляху розвитку. І саме цей чинник є вирішальним у еволюції православної цивілізації, яку, беручи до уваги останні століття, все ж слід уважати субцивілізацією європейської цивілізації. В окремих учених є певні сумніви щодо правомірності назви «православна цивілізація», адже щирі православні, тобто особи, що сумлінно ставляться до релігії, складають незначну частину населення Росії,України й Білорусі (майже 20 %) і мало хто з пересічних «віруючих» здатний виразно пояснити, чим православні відрізняються від католиків. Постає також питання про приналежність до православної, чи до західної цивілізацій України та Білорусі, населення яких поділено на православних, католиків, уніатів. Остання обставина, а також приналежність не всіх слов'ян до православної релігії ставить на рівень дискусії й назву словянськоправославна цивілізація, що також має місце в науковій та навчальній літературі (В. М. Лукашевич).
Африканська цивілізація. Тут треба виключити Південно- Африканську Республіку (ПАР), де поселенці з Голландії, Франції, потім з Англії насадили мозаїчну європейську культуру, потім північ континенту і його східне узбережжя, котрі відносяться до ісламської цивілізації. Ефіопія й Еритрея історично самі по собі є цивілізаціями. Тому африканську цивілізацію слід ідентифікувати з територією від Сахари до ПАР, на яку європейці привнесли елементи західної цивілізації, де досить сильною є племінна ідентифікація, але серед африканців швидко поширюється почуття африканської ідентифікації. Таким чином, цілком імовірно, що Африка від Сахари до ПАР (субсахарська Африка) може стати окремою цивілізацією, замішаною на африканській самобутності та європейських культурних цінностях.
Чи є буддистська цивілізація? Всі основні цивілізації пов’язані зі світовими релігіями, які є центральною, визначальною характеристикою цивілізацій. Осторонь знаходиться буддизм, який, на думку С.Хантінгтона, не став базою для окремої цивілізацій, але його вчення ввійшли до складу декількох цивілізаційних систем. Чому так трапилося? Як і іслам та християнство, буддизм рано розділився на два напрямки й, як християнство, не вижив на землі, де зародився. Починаючи з першого століття нашої ери, один із напрямків буддизму – махаона – було експортовано до Китаю, потім у Корею, В'єтнам і Японію. У цих суспільствах буддизм був у різний спосіб адаптовано, асимільовано місцевими культурами (у Китаї, наприклад, у формі конфуціанства й даосизму, в Японії – у формі синтоїзму) або заборонено. Отже, у той час як буддизм залишається важливою складовою традиційної культури в цих суспільствах, вони не є частиною буддійської цивілізації й не ідентифікують себе подібним чином. Однак у Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Лаосі й Камбоджі існує те, що можна по праву назвати буддійською цивілізацією Теравади. Крім того, населення Тибету, Монголії, Бутану, Бурятії історично прийняло ламаїстський варіант махаони, і ці суспільства утворюють другий район буддистської цивілізації. Однак найбільш важливий той факт, що існує явна відмінність буддизму, прийнятого в Індії, від його адаптації в існуючу культуру в Китаї і Японії. Це означає, що буддизм, будучи однією з головних релігій світу, не створив єдину власну світову цивілізацію.
Реальність, у якій ми живемо, поділяється на Захід і Схід, які належать до різних цивілізацій.Зростає економічна, військова й політична міць східних цивілізацій; спостерігається демографічний вибух у країнах ісламу, східні цивілізації знову підтверджують цінність своїх культур. Світ перебуває також у процесі глобалізації, невід’ємною ознакою якої виступає тенденція до гомогенізації, одноманітності світу. Проте світ не може бути одночасно єдиним і фундаментально розділеним на Схід, Захід або Північ і Південь. Не може й держава бути активним учасником міжнародних відносин, якщо вона подрібнюється або розривається громадянською війною, що розростається. Світ різноманітний і наявність майже 200 самобутніх держав – підтвердження цієї різноманітності. З одного боку- тяжіння країн і народів до глобалізації, стабільності, з іншого – прагнення етнічних груп і національностей до обособлення й самостійності. У світі не вщухають міжплемінні й національні конфлікти, але конфлікти, які представляють найбільш серйозну загрозу для стабільності, – це конфлікти між державами або їхніми групами, що відносяться до різних цивілізацій.
Глобалізація. Розвиток туристичної індустрії в країнах світу останніми роками відбувається на фоні глобалізаційних процесів, які визначають нові параметри глобального порядку. Кожна держава світу, незалежно від власних інтересів, перебуває під впливом загальносвітових процесів і якомога більше втягується в процес глобалізації. Об’єктивний зміст глобалізації полягає в тенденції економічного, соціального, культурного й політичного розвитку людства, заснованого на міжнародному розподілі праці та обміні результатами діяльності. Суб’єктивний зміст глобалізації полягає в диктаті міжнародних інститутів (МВФ, Світового банку), високорозвинених країн (великої сімки), олігархічних кланів та ТНК.
Глобалізація – це процес формування інтегрованої та взаємозалежної світової економіки, поширення певних економічних явищ у господарствах усіх країн. Глобалізація несе в собі як позитивні, так і негативні впливи на розвиток суспільства, а глобалізаційні процеси настільки різноманітні, що їх неможливо охопити єдиним визначенням. Тому краще змалювати різні ознаки сучасної глобалізації.
Глобалізація не скасовує систему взаємозалежних, але суверенних країн, але в цьому сенсі є два різновиди глобалізації.
По-перше – це примітивна глобалізація, за якою у світі встановлюється економічне, політичне, військове панування однієї або декількох країн з одного світового центру. Світовий центр при цьому прагне до відміни суверенітету країн на їхні ресурси, до повного розкриття національних економік, їхніх фінансових систем, інформаційних мереж.
По-друге, можлива більш складна глобалізація, коли країни та спільноти взаємодіють у єдиній глобальній мережі з ефектом самоорганізації. Для подібної глобалізації властива системна децентралізація (мережний ефект). Якщо в останній чверті ХХ ст. у світі панували тенденції першого типу глобалізації, то початок ХХІ ст. проходить у річищі переходу до другого типу глобалізації. Настають часи, коли у світі немає країни, яка б повністю панувала в економіці, політиці, військовій справі, зникає однополюсний світ, де панували США. Окрім США роль світових економічних центрів почали відігравати ЄС, країни АзійськоТихоокеанського регіону, країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай). Але наявність нових гравців на глобалізаційному полі не може означати появи багатополюсності. Глобальний світ взагалі має позбутися полюсів.
Глобалізація відбувається на 2-х рівнях:
1) стихійно-ринкове протікання глобальних процесів;
2) міждержавне регулювання проявів глобалізації.
Диференційованою є внутрішня структура процесів глобалізації. Спочатку глобалізуються фінансові ринки (грошовий, валютний, фондовий та ринок термінових контрактів), а вже потім ринки товарів та послуг. Транскордонні потоки капіталу є важливішими ніж міжнародна торгівля, а переміщення на глобальному ринку праці поступово стає більш важливим ніж рух капіталів. Зросло значення Інтернету в торгівлі. Так тільки американці в 2006 році витратили на купівлю через Інтернет 220 млрд. доларів.
В основі розвитку глобалізації лежать 2 макроекономічні чинники:
1) усунення бар’єрів на шляху до вільного переміщення товарів, послуг і капіталу;
2) технологічні зміни, особливо бурхливий розвиток сучасних інформаційних технологій, засобів транспорту й зв’язку, Інтернету.
Регулювання глобальної економічної ситуації здійснюють різні міжнародні структури, які ставлять єдині вимоги до економічної політики урядів усіх країн світу.
Глобалізаційні процеси також проявляються й у використанні можливостей росту, створених туризмом. Залучення інвесторів, туристів та широкої громадськості шляхом примноження культурних надбань вносить суттєвий внесок в економічний розвиток та укріплення регіональної самобутності.
Глобалізацію в туризмі можна розглядати в широкому та вузькому значенні. У широкому значенні глобалізація ототожнюється з діяльністю, що має міжнародний характер. У цьому випадку глобалізація, поряд із тенденціями недиференційованої інтернаціоналізації, також охоплює тенденції мультинаціоналізації, транснаціоналізації, експортизації. В туризмі така глобалізація проявляється в стиранні кордонів та перешкод для подорожування в цілому світі, здійсненні діяльності туристичними підприємствами без прив’язки до конкретної країни. Ринок подорожей характеризується туристами, які подорожують по всьому світу, і підприємствами, що діють у багатьох країнах.
Туристичний рух уже давно перетворився на масове явище – у туристичній галузі чітко спостерігаються ознаки глобалізації. Як і в машинобудуванні, чи в електроніці, чи в багатьох інших галузях, у туризмі правила гри визначаються великими міжнародними туристичними підприємствами, що поширили свою діяльність у багатьох країнах світу: міжнародними вертикально інтегрованими туристичними концернами (TUI Trevel PLC, REWE Touristik, Travelport тощо), міжнародними готельними групами (Inter Continental Hotels Group, Accor, Hilton), глобальними системами дистрибуції туристичних послуг (Amadeus, Galileo, Sabre).
Глобалізація в туризмі – це об’єднання капіталу, постійне поглинання одних підприємств іншими, наприклад, злиття найбільшого німецького туристичного концерну Thomas Cook із найбільшим британським концерном My trevel явило світу туристичний гігант Thomas Cook Group PLC, з обсягом реалізованих послугу в розмірі понад 12 млрд. євро. Концерн TUI AG у 2007 повністю або частково володів понад 70 туроператорами в 16 країнах світу 380 готелями в 30 країнах, 120 літаками, 40 агенціями із прийому туристів, а в його збутовій мережі було задіяно 3300 турагенцій. Прикладом глобалізації в туризмі є також найбільші світові готельні групи. Готельна група Inter Continental Hotels Group розміщує свої 3741 готель у 100 країнах світу, французька готельна група Accor у 100 країнах має понад 4000 готелів. На всіх континентах світу розмістила свої 6500 готелів Wyndham Hotels Group.
Глобалізація в туризмі – це також кооперування підприємств – учасників, які співпрацюють між собою з метою об’єднання сил та покращення ефективності своєї діяльності. У річищі кооперації реалізуються спільні інтереси та спільні цілі. Найбільш поширеними формами кооперування в міжнародному туризмі є стратегічні альянси (кластери) та франчайзинг). Члени альянсів зберігають свою економічну незалежність лише в тих напрямках, де не здійснюється співпраця. Мережі й готельні кооперації є найбільш показовими в глобалізаційних процесах на ринку послуг ХХІ століття. Стратегічні альянси (кластери) також є об’єднаннями незалежних туристичних підприємств, але вони об’єднуються за всіма параметрами, а не за деякими, як кооперативи і їхньою метою є формування та досягнення, головним чином, стратегічних цілей щодо прибутку, зростання, збільшення обсягів та розширення сегментів ринку, створення конкурентних переваг.
Стратегічні альянси є містком від кооперації до франчайзингу, який вважається найвищою формою кооперування й одночасно є розповсюдженою стратегією збуту, особливо в готельній сфері. Отже, об’єднання в кооперації, стратегічні альянси (кластери) та застосування франчайзингу є ефективними формами експансії на світові ринки туристичних послуг, ще й і гарантією досягнення конкурентних переваг в умовах глобалізації.
Міжнародна інтеграція. Процеси господарського об’єднання країн на основі розвитку сталих взаємозв’язків і розподілу праці між національними господарствами називають міжнародною інтеграцією. Сутність інтеграційного процесу становлять інтернаціоналізація, транснаціоналізація і універсалізація господарської діяльності країн світу. Інтеграційні процеси можуть стосуватися економічних, політичних, соціальних відносин.
Економічна інтеграція – це утворення спільних господарських об’єднань країн, які діють згідно зі спеціальними угодами й мають специфічну організаційну структуру. Процеси економічної інтеграції проходять тривалий період становлення й відбуваються в декількох формах. Наприклад, на рівні підприємств (на мікрорівні) фірми, які виробляють подібні чи однорідні товари, часто об’єднують свої зусилля для вдосконалення процесів виробництва й реалізації продукції, протистояння сильнішому конкурентові ще й отримання більшого прибутку. Це так звана горизонтальна інтеграція, яка полягає в злитті фірм, а також у виробництві аналогічних товарів у філіях за кордоном. Дещо інакше взаємодіють фірми за так званої вертикальної інтеграції. Вона полягає в об’єднанні підприємств, що спеціалізуються на різних етапах одного й того ж виробничого циклу.
До основних передумов інтеграційних процесів зараховують міжнародний поділ праці та кооперування виробництва, розвиток науковотехнічного співробітництва, торгівлі й фінансових відносин, діяльність транснаціональних корпорацій.
Транснаціоналізація – це включення в структуру національних відтворювальних комплексів діяльності іноземних корпорацій шляхом прямих іноземних інвестицій із країни власного базування в інші країни, де створюються дочірні компанії або філії.
Транснаціональні корпорації (ТНК) – форма міжнародного об’єднання капіталів, коли головна компанія має свої відділення в багатьох країнах, здійснюючи координацію та інтеграцію діяльності. Діяльність ТНК не обмежується рамками окремого інтеграційного об'єднання й охоплює всю світову економіку. Принцип ТНК – це коли система «ринок – держава» трансформується в систему «багато держав – один ринок». Наприклад, американська компанія «Боїнг» виробляє літак «Боїнг-777», який складається з 132500 основних вузлів і деталей, що виробляються 545 фірмами-постачальниками з усього світу. До відомих ТНК належать виробники автомобілів «Тойота», напоїв «Кока-Кола», джинсів «Левіс», телевізорів «Філіпс», магнітофонів «Соні», гамбургерів «Мак’Дональдс» тощо. Ринок взагалі, вийшовши за межі держави, став транснаціональним. ТНК є найрозвинутішими в технологічному відношенні, найефективнішими в економічному відношенні й найвпливовішими в політичному відношенні, типом організацій, що створені людиною. Характер діяльності ТНК ідентифікує їх як єдине ціле поза звичної точки зору людства, яке структуроване, насамперед, за національними та традиційними галузевими критеріями. Розвиток та розповсюдження принципово нових типів інформаційних технологій багаторазово підсилює позитивні якості ТНК та особливості їхнього розвитку. Відповідно держава повинна враховувати дедалі більшу роль цих факторів для того, щоб вести таку зовнішню політику, яка могла б забезпечити сприятливе міжнародне положення її національної економіки. Глобалізація й незалежність фінансово-економічних структур веде до зміни державами структури, завдань і стратегії зовнішньоекономічної діяльності.
За масштабами та організаційними формами розрізняють такі види міжнародної економічної інтеграції:
• зона преференційної торгівлі$
• зона вільної торгівлі$
• митний союз$
• спільний ринок$
• економічний союз.
Різноманітні процеси економічної інтеграції зумовлюються економічними й політичними причинами. Спільні історико-господарські особливості, подібність природних умов і ресурсних проблем країн, необхідність зміцнення їхніх позицій в умовах посилення міжнародної конкуренції, сприяють налагодженню між ними міцних економічних зв’язків.
У сучасному світі посилюється взаємозв’язок та взаємовплив національних економік і світового господарства. Кожній країні потрібен доступ до світового ринку. Але перед потужною міжнародною конкуренцією вистояти дуже складно. Іноді здається, що набагато простіше закрити кордони. Однак, коли країна встановлює торгівельні бар’єри, це може обернутися торговою війною, адже інші країни у відповідь зведуть власні бар’єри. Для розв’язання таких суперечностей країни утворюють регіональні альянси (союзи) з метою спільного використання економічних і політичних переваг міжнародної торгівлі та стимулювання економічного зростання.
Міжнародні організації – одна з найважливіших форм багатостороннього співробітництва між державами. Вони виникають на підставі угоди між учасниками. Діяльність міжнародних організацій регламентується статутом, її ефективність залежить від ступеня узгодженості між державами.
Головні цілі й завдання всіх міжнародних організацій – це створення конструктивної багатосторонньої бази міжнародного співробітництва, установлення глобальних і регіональних зон мирного співіснування.
Нині у світі налічується вже понад 4 тисячі міжнародних організацій. Вони поділяються на:
– глобальні (загальносвітові);
– регіональні;
– міждержавні.
Останні поділяються на два типи: міжнародні міжурядові організації та міжнародні неурядові організації.
Міжнародні організації поділяють на три групи:
політичні,
економічні та
змішані.
Основна мета політичних організацій (блоків) – співробітництво країнучасниць у політичних і військових питаннях, участь у створенні систем колективної оборони, співпраця щодо підтримки миру і безпеки на їхніх територіях, та загалом у світі, координація зусиль для вирішення військовополітичних, і правових проблем. Проте є побоювання щодо надмірної інтеграції: деякі міжнародні інститути набули такої сили, що в багатьох випадках вирішують долю окремих країн, і беруть на себе право судити про те, що держави можуть робити на своїй території, а також обмежувати їх у цьому. У певних випадках (особливо в Європі) міжнародні інститути набули функцій, котрі раніше належали державі. Були створені потужні міжнародні бюрократичні утворення, які можуть впливати прямо на життя окремих громадян.
До політичних організацій належать:
Організація Північноатлантичного договору – НАТО;
Міжпарламентський союз;
Організація Африканської єдності – ОАЄ;
АНЗЮС – тристоронній союз Австралії, Нової Зеландії та США (Australia, New Zealand, United States);
АНЗЮК – п’ятибічний блок Великої Британії, Австралії, Нової Зеландії, Малайзії та Сінгапуру (Australia. New Zealand, United Kingdom);
Організація Американських держав – ОАД.
Завдяки посиленню інтеграційних процесів у світі зміцнів статус економічних союзів та угруповань, мета яких – сприяння економічному розвитку кожної із країн-учасниць. Об'єднання в союзи сприяють також підвищенню рівня життя населення країн-учасниць та захисту їхніх економічних інтересів на світовій арені.
До економічних організацій належать:
Амазонський пакт – торговельно-економічний блок;
Організація економічного співробітництва й розвитку – ОЕСР;
Союз Арабського Магрибу – САМ;
Асоціація карибських держав;
Андський пакт;
Вишеградська четвірка (угрупування чотирьох центральноєвропейських країн: Польщі, Чехії, Угорщини і Словаччини. Головною метою була названа інтеграція до євроатлантичних структур.);
Європейська Асоціація вільної торгівлі – ЄАВТ;
Латиноамериканська асоціація інтеграції – ЛААІ;
Ла-Платська група;
Північноамериканська асоціація вільної торгівлі – НАФТА;
Чорноморський район економічного співробітництва – ЧРЕС;
Бенілюкс; Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво – АТЕС.
БРІК – поки що деклароване економічне співробітництво Бразилії, Росії, Індії, Китаю;
Організація країн-експортерів нафти – ОПЕК.
Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК) була утворена в 1960 р. Включає Іран, Ірак, Венесуелу, Кувейт, Саудівську Аравію, Катар, Лівію, Об’єднанні Арабські Емірати, Алжир, Нігерію, Еквадор і Анголу. У 2008 р. Росія заявила про готовність стати постійним спостерігачем у картелі.
Штаб-квартира ОПЕК спочатку знаходилася в Женеві (Швейцарія), потім з 1 вересня 1965 р. перемістилася до Відня (Австрія). Метою ОПЕК є координація діяльності учасників цієї організації, також їхньої загальної політики відносно видобутку нафти, підтримки оптимальних цін на нафту, забезпечення стабільних постачань нафти споживачам, отримання прибутку від інвестицій у нафтову галузь.
Міністри енергетики й нафти держав членів ОПЕК двічі на рік проводять зустрічі для оцінки міжнародного ринку нафти й прогнозу його розвитку на майбутнє. На цих зустрічах ухвалюються рішення про дії, які необхідно зробити для стабілізації ринку. Рішення про зміни об'єму видобутку нафти відповідно до зміни попиту на ринку приймаються на конференціях ОПЕК.
Країни члени ОПЕК контролюють близько 2 / 3 світових запасів, видобувають близько 40 %, експортують половину світової нафти. У нафтоекспортуючих країнах ВВП на душу населення складає 1720 тис. доларів. Країни ОПЕК суттєво залежать від світової кон’юнктури на ринку нафти й газу: коливання, особливо цін на нафту, відразу ж негативно позначаються на економіці країн, у яких від 50 до 90 % прибутку експорту дають «нафтодолари» – прибутки від продажу нафти.
До змішаних організацій належать інтеграційні угруповання країн, метою яких є співробітництво в декількох сферах. Напрями співробітництва визначаються цілями створення організацій.
До змішаних організацій відносять: Організацію Об’єднаних Націй – ООН; Асоціацію країн Південно-Східної Азії – АСЕАН; Асоціацію регіонального співробітництва країн Південної Азії – СААРК; Карибське співтовариство – (Caribbean Community), КС, КАРИКОМ (СС, САRICOM), Карибський спільний ринок (КСР); Лігу Арабських держав – ЛАД; Організацію «Ісламська конференція; Співдружність націй; Співдружність Незалежних Держав – СНД.
1.5 Геоекономіка й геополітика. Регіоналізація: сучасні підходи до поділу світу та окремих країн на регіони. Регіони світуСучасні особливості розвитку світового господарства вимагають нових поглядів і нових підходів до їхнього аналізу, вивчення та прогнозування. Відповідно структурні зміни, що відбуваються на світовій арені, зумовили виникнення нового наукового напряму – геоекономіки. Сам термін «Геоекономіка» було введено американцем Едвардом Люттваком у кінці 80-х років ХХ століття, хоча витоки геоекономіки давніші – їхній початок у європейській економічній думці ХVІІ – ХІХ ст. – англійській, французькій, німецькій. Основним джерелом геоекономіки є класична політекономія й геополітика. Основи геоекономіки є у творах класика європейської економічної думки Ф. Ліста, який розробив теорію продуктивних сил, у якій виділив «розумовий капітал» як головне джерело багатства нації та висловив фундаментальну для геоекономіки ідею про автаркію великих просторів, котрі характеризуються економічною самостійністю, де внутрішні зв’язки й обмін створюють певну органічну єдність.
У світі сформувалось три провідні геоекономічні школи – американська, російська та італійська. Американський учений Е. Люттвак убачає в геоекономіці теоретичне обґрунтування державної політики для досягнення перемоги в міжнародних економічних змаганнях.
На думку представника російської геоекономічної школи Є. Кочетова, геоекономіка – це системна концепція, відповідно до якої політика держави залежить від економічних факторів, оперування на геоекономічному атласі світу, включення національних економік і їхніх господарських суб’єктів до світових інтернаціоналізованих відтворювальних ядер (ланцюгів) для участі у формуванні й перерозподілі світового доходу. Італійські вчені К. Жак та П. Савона під геоекономікою розуміють дисципліну, яка розглядає державу як систему, яка конкурує з іншими системами-країнами на світовій арені. Конкуренція між країнами ведеться за встановленими правилами. Тому фундаментальний аспект геоекономіки – це вивчення нормативних стандартів, що регулюють економіку й міжнародну торгівлю, а також умов, які б сприяли підвищенню як внутрішньої (фінансова й транспортна інфраструктура, освіта, наука, надання послуг), так і зовнішньої (зайняття відповідної ніші у світовій економіці, активна участь у міжнародних організаціях, гнучкість податкової політики з точки зору конкурентності) конкурентоспроможності системи-країни.
Не суперечить поглядам, що відображають різноаспектність геоекономіку, й українська наукова думка: геоекономіка – це наука про економічні війни між країнами, коли боротьба ведеться без застосування військової сили за вигідні регіональні позиції (ринки сировини й збуту, транспортні коридори) у світовому господарстві.
З відмиранням двополюсного світу першість належить геоекономіці, а не геополітиці. Всі конфліктні ситуації вирішуватимуться економічними методами, а отже, на думку вчених, геоекономіка приходить на зміну геополітиці. При цьому, геоекономіка не є протилежністю геополітики, для досягнення геополітичних завдань необхідно застосовувати аналіз і теорію, підготовлену завдяки використанню економічних методів. Звідси випливає, що геоекономіка – це метод геополітики, а не її замінник.
Геоеконономічні процеси розглядаються в трьох площинах (рівнях): міжрегіональний рівень; державний рівень; глобальний рівень. Державний рівень міжнародних економічних відносин включає економічну взаємодію між державами; міжрегіональний – між регіонами всередині країни, чи регіонами інших країн; глобальний – економічні відносини між міждержавними регіональними об’єднаннями, транснаціональними корпораціями чи наднаціональними фінансово-економічними структурами.
Суб’єктами сучасних міжнародних відносин відповідно виступають: держави; міждержавні регіональні об’єднання (наприклад, ЄС, СНД); наднаціональні фінансово-економічні структури (наприклад, СОТ, МВФ, тощо); регіони; транснаціональні корпорації (ТНК).
Функціонування й економічна взаємодія суб’єктів міжнародних відносин формують геоекономічний простір. Геоекономічний простір – категорія, яка характеризує системні зв’язки між суб’єктами міжнародних відносин на різних ієрархічних рівнях.
Геоекономіка й геополітика тісно взаємопов’язані з окремими науковими дисциплінами. Геополітика, як і геоекономіка, – молода дисципліна. Як окрема наукова галузь вона сформувалась наприкінці ХХ ст., хоча термін «геополітика» було запроваджено шведським вченим Ю. Р. Челленом ще у 1917 р. У різний час у термін «геополітика» вкладався різний зміст, проте концептуальний зміст геополітики будувався за принципом «географічне середовище – держава – зовнішня політика». Геополітика являє собою систему поглядів на можливість та продуктивність використання просторових факторів міжнародних відносин в інтересах гарантування національної безпеки.
У контексті сучасних глобалізаційних процесів геополітика – це наука про вміння використовувати знання про різні території, про країни для вироблення й обґрунтування політики держави, це мистецтво управління практичною політикою. Отже, визначальним чинником геополітики є взаємозв’язок між суспільними інститутами та територією. Геополітика включає широкий спектр проблем, серед яких вагоме місце належить проблемам глобалізації й регіоналізації. В умовах глобалізації посилився вплив світогосподарських процесів не лише на макрорегіональному (міждержавному) рівні, але й на регіональному. А для цього слід ураховувати вплив геополітичних і геоекономічних факторів на розвиток окремих регіонів країни.
Об’єктом дослідження геополітики, як і геоекономіки, є ті ж суб’єкти міжнародних відносин – регіони, держави, міжрегіональні об’єднання, національні фінансово-економічні структури, транснаціональні компанії.
Геополітичні процеси, як і геоекономічні, слід розглядати на трьох рівнях – державному, міжрегіональному, глобальному. Геоекономічні й геополітичні процеси тісно переплітаються й впливають один на одного. Суб’єкти міжнародних відносин перебувають під дією як геоекономічних, так і геополітичних процесів й одночасно самі визначають цей вплив.
На сучасному етапі в умовах посилення глобалізаційних процесів вплив держави як суб’єкта міжнародних відносин на геоекономічні та геополітичні процеси у світі дещо зменшується. Натомість зростає роль окремих регіонів усередині країни, міжрегіональних наддержавних об’єднань, окремих корпорацій, наднаціональних фінансових структур – ззовні. У багатьох країнах, включаючи розвинені країни, є регіональні рухи, що вимагають значної автономії або відокремлення, має місце тенденція - втрати влади центрального апарата державного управління через передачу її субдержавним, регіональним, провінційним і місцевим політичним утворенням. Тобто, країни, залишаючись ключовими гравцями на полі міжнародної економіки та політики, у будь-який час можуть втратити суверенітет, державні функції й владу. Держава не в змозі контролювати фінансові потоки, впливати на динаміку світового ринку традиційними методами. Владні структури держав значною мірою втратили можливість контролювати потік грошей, що течуть у їхні країни й назовні, і зіштовхуються з усе більшими труднощами в контролюванні потоку ідей, технологій, товарів, і людей, тобто, державні кордони стали максимально прозорі.
Для державності всі ці зміни є негативними тенденціями, здатними викликати поступове відмирання інституту держави, загальновизнаної норми із часів Вестфальского миру 1648 р. У сучасному світі існують реальні загрози: зникнення державної влади й виникнення нових збанкрутілих країн типу Сомалі; розпаду держав; посилення міжплемінних, етнічних і релігійних конфліктів; появи міжнародних кримінальних мафіозних структур; зростання числа біженців до десятків мільйонів; поширення ядерної зброї; розповзання тероризму, повсюдної різанини й етнічних чищень. Реалізація цих загроз цілком можливо може призвести або до всесвітньої анархії, або до різних форм взаємодії народів у напрямку нейтралізації негативних процесів.
Удале застосування геоекономічних і геополітичних прийомів повинно зберегти цінність інституту держави як арбітра та гаранта стабільності й безпеки у світі. Але й сучасна держава має бути іншою, її функції повинні модифікуватися, вона зобов’язана відповідати вимогам громадян і не тільки тим, які зараз живуть, але й майбутнім поколінням.
Суперечливість розвитку світової господарської системи, що відбувається під впливом глобалізаційних процесів, полягає, з одного боку, у зменшенні функцій і ролі держави, а з іншого – у збереженні функцій незалежності та самостійності національних держав у світовому економічному просторі. Роль держави в новій геополітичній ситуації повинна не тільки зростати, але й зосереджуватись на формуванні стратегії оборонно-наступального характеру з урахуванням можливих форм прояву глобалізації.
При зміцненні ролі державних інституцій не слід недооцінювати важливу психологічну роль національної самобутності держави, яка базується на мові й спільності культурної спадщини.
В економічній, географічній, країнознавчій, краєзнавчій літературі для визначення певної території найчастіше вживають два поняття: «регіон» і «район», причому досить часто між цими поняттями ставиться знак рівності, тобто терміни «район» та «регіон» є синонімами. Слово «регіон», звідки «регіональний» є родовим для багатьох наукових понять. У країнах світу термін «регіон» вживається для визначення будь-яких територій, які не дозволяють визначити їх якимись іншими термінами. Завдяки терміну «регіон» у сучасній науці з'явилися поняття: «регіоналізація», «регіоналізм», «регіональні науки», «регіоналістика», «регіонознавство», «регіональний розвиток», «регіональна економіка», «регіональна політика».
Основою для виділення різних регіонів світу служать відмінності одних частин нашої планети від інших. Згідно з загальними критеріями ці відмінності об’єднують у три групи: природні, історичні й соціально-економічні.
Природні відмінності визначаються об’єктивними геологічними, географічними та біологічними особливостями окремих частин Землі. Зокрема, поділ світу на материки ні в кого не викликає сумніву, бо в природі насправді існують частини суходолу, реально роз’єднані водами Світового океану. Реально існуючий природно-геологічний поділ світу – це одна з багатьох підстав для його регіоналізації.
Дія географічних і біологічних чинників у виділенні регіонів світу не менш важлива. Загальновідомо, що географічна оболонка Землі має низку закономірностей. До найважливіших із них належать: цілісність, ритмічність, висотна поясність і горизонтальна зональність. Останні дві закономірності й служать підставами регіонального поділу світу.
Історичні відмінності в загальних ознаках і в найбільших просторових виявах полягають у виділенні на Землі окремих частин світу, згідно з історичними подіями. Особливо яскраво це виявляється в поділі одного материка Євразії на дві частини світу – Європу й Азію або ж об’єднанні двох материків – Північної та Південної Америки в одну частину світу – Америку.
У багатьох випадках географічні й історичні чинники у виділенні регіонів гармонійно поєднуються. Так утворюються історико-географічні регіони. Прикладів можна навести безліч. Регіональні поняття «арабський світ», «країни Північної Африки» фактично є гармонійним поєднанням пустельних і напівпустельних ландшафтів з історично адаптованою до них культурою арабських народів.
Важливу роль географічні та історичні чинники відіграють й у виділенні економічних районів світу. Різниця в природних умовах і ресурсах різних частин нашої планети сприяє спеціалізації на виробництві певної продукції. На певній території світу, в окремій країні чи їхній групі випуск певних виробів або надання певних послуг стає об’єктивно більш ефективним, ніж будь-де за їхніми межами. Спеціалізація господарства окремого регіону чи країни світу складається історично. З розвитком господарства вона може суттєво змінюватися. Щоб визначити спеціалізацію території, необхідно з’ясувати принципи розміщення виробництва.
Чинниками розвитку певної спеціалізації є:
а) природні умови та ресурси;
б) наявність трудових ресурсів;
в) особливості географічного положення, зокрема, відносно транспортної інфраструктури;
г) галузі господарства, що сформувалися історично;
д) виконання певного державного замовлення чи реалізація якогось глобального або регіонального проекту.
Із часом окремі регіони світу починають відрізнятися один від одного вже не тільки природними та історичними, а й економічними умовами та трудовими ресурсами. Так, в одному регіоні виробляють метал і машини, в іншому – вирощують банани й ананаси, у третьому – пропонують послуги з відпочинку й лікування. Спеціалізуючись на виробництві певної продукції в умовах глобалізації, кожен регіон світу забезпечує нею інші частини світу, і отримує те, чого йому не вистачає. Так відбувається обмін результатами праці. Такий поділ праці між окремими територіями називається географічним або територіальним.
У цілому обґрунтований і раціональний поділ усього світу або його окремих складових на просторово-територіальні частини базується на теорії районування або регіоналізації. Ця теорія дає змогу науково обґрунтувати виокремлення регіонів, які об'єктивно відіграють значну роль як у цілому на нашій планеті, так і на окремих континентах або ж у межах тих чи інших країн. Тому виділення, наприклад, Південної Азії або регіону Південна Азія, чи інакше Південного регіону Азії, ґрунтується на науково усвідомленому пізнанні специфіки цієї частини Азії, природної, історичної, культурної, соціально-економічної тощо. Виокремлюючи регіон Північна Італія, маємо на увазі, насамперед, не лише суто географічний фактор – ця частина Італії знаходиться в її північній частині. Нас цікавлять її специфічні ознаки, які чітко виділяються на фоні всієї країни, насамперед, історико-політичні процеси, які тут відбуваються, ментальність місцевого населення, умови соціально-економічного розвитку тощо.
Теорія регіоналізації найбільше переймається питаннями, які стосуються методики виділення окремих частин у межах тієї чи іншої країни. Глибокі теоретичні розробки щодо регіоналізації окремих частин світу, чи материків майже відсутні, а ті, що є – не позбавлені помилок, стереотипів і пережитків минулого. Поняття «регіон» у «Туристичному країнознавстві» - це не лише суходіл, не тільки материки й острівні ділянки нашої планети, а й водні простори. Тобто регіон може складатися із суходільної території й акваторії. Як приклад можна навести Карибський регіон або регіон Карибського моря, який складається переважно зі значної кількості острівних країн, і водних просторів, які їх роз'єднують та об’єднують. Те саме можна сказати й про острівні регіони Тихого океану: Океанія, Меланезія, Мікронезія. Досить часто вживають поняття Середземноморський регіон, Чорноморський регіон, район Перської затоки тощо. Але тут поняття регіон більше стосується суходолу та безпосередньо прилеглих до нього акваторій.
«Регіоналізація» та «регіоналізм» – це поняття, що вживаються переважно в міжнародній практиці поруч із поняттям «глобалізація», яка в цьому контексті являє собою процес зміцнення контактів між різними регіонами частинами світу. Теорія регіоналізації найперше почала розвиватися в країнах, які мали потребу в подібних наукових і політичних обґрунтуваннях. Це були або дуже великі держави зі значною внутрішньою диференціацією, або ж потужні імперії зі значно віддаленими і відмінними від метрополії володіннями, або країни з досить значною територіальною диференціацією. Тому не дивно, що теоретико-методологічні засади регіоналізації й конкретні спроби виокремлення регіонів належать ученим США, Канади, Росії (Російська імперія, Радянський Союз), Великої Британії, Франції тощо.
Регіоналізація в сучасному розумінні – це поглиблення міжнародних зв’язків на компактному просторі, який називається регіоном. На рівні країни регіоналізація – це поділ її території на рівнозначні або ієрархічно підпорядковані супідрядні територіальні осередки на базі одного або сукупності критеріїв, регіоналізм – це політика, спрямована на підвищення ролі регіонів у різноманітних сферах життя країни. Регіональні науки – це науки про регіони, у тому числі й регіональна економіка, розміщення продуктивних сил, регіональна політика, регіонознавство тощо.
Відповідно до сучасного стану економічного, історичного, культурного та географічного розвитку країн світу оптимальною є історикогеографічна типологізація, в якій виділяють 18 регіонів світу (табл. 2.4). Так, Європу традиційно поділяють на Західну, Північну, Східну та Південну. Але після розпаду держав колишнього соціалістичного табору Східну Європу доцільно розглядати як два регіони: Східну Європу ( в якій залишилися європейська частина Росії, Україна, країни Прибалтики, Білорусь, Польща та ін.) та Південно-Східну Європу (куди ввійшли країни південної частини регіону: Болгарія, країни колишньої Югославії, Румунія, Молдова тощо).
Азію традиційно поділяють на Південно-Західну (або Близький та Середній Схід), Південну, Східну та Південно-Східну. Території цих регіонів склалися давно. Доцільне виділення також п'ятого регіону – Північно-Східної та Центральної Азії, до якого ввійшли азіатські країни та території колишнього СРСР (азіатська частина Росії, Казахстан, країни Середньої Азії).
В Америці виділяють Північну Америку або Англо-Америку та Латинську Америку, яка поділяється на два субрегіони: Середню Америку (Мексика та країни Центральної Америки і Вест-Індії) та Південну Америку, що складається з Андських країн та країн Амазонії і Ла-Плати. Має право на існування й поділ на три регіони: Північну, Центральну і Південну Америку.
Африку, згідно з історичними, культурно-етнічними, географічними аспектами традиційно поділяють на п’ять регіонів: Північний, Західний, Центральний, Східний та Південний.
До історико-географічного регіону Австралії та Океанії належать материк Австралія та всі острівні держави й території Тихого океану.
Відмінність у природних умовах, економічна й культурна специфіка сформували всередині регіонів окремі, відносно єдині території нижчого рангу – субрегіони. Вони виражені в Азії (Близький Схід, Середній Схід, Закавказзя, Далекий Схід, Середня Азія та ін.), в Європі (Прибалтика, Скандинавія, Британські острови, Балканські країни тощо) та ін.
На карті світу виділяють такі історико-географічні субрегіони, що об’єднують країни за ознаками сусідства, спільності історичного та господарсько-культурного розвитку:
Таблиця 1.2 – Сучасні підходи до регіонального поділу світу
Частина світу, континент
І. Родіонова
Б. Яценко
П. Масляк, Я. Олійник, А. Степаненко
В. Макса-ковський
В. Семенов
Європа 1. Західна
2. Центральна і Східна
1. Західна
2. Центральна 3. Східна
1. Північна
2. Західна
3. Південна
4. Східна
1. Середня
2. Північна
3. Південна
4. Східна
1. Північна
2. Західна
3. Східна (Центральна) 4. Південна
5. Південно-Східна
Азія 1. Південно-Західна
2. Південна
3. Південно-Східна
4. Центральна і Східна
1. Північна 2. Центральна
3. Південно-Західна
4. Південна
5. Південно-Східна
6. Східна
1. Південно-Західна
2. Південна 3. Південно-Східна
4. Східна і Центральна
1. Південно-Західна
2. Південна
3. Південно-Східна
1. Південно-Західна
2. Центральна 3. Південна
4. Південно-Східна
5. Північно-Східна
6. Східна
Африка 1. Північна
2. Західна й Центральна
3. Східна
4. Південна
1. Північна
2. Тропічна та Південна
1. Північна 2. Західна й Центральна 3. Східна і Південна
1. Північна
2. Західна
3. Центральна 4. Східна
5. Південна
1. Північна
2. Західна
3. Центральна 4. Східна
5. Південна
Америка 1. Північна
2. Карибські країни
3. Південна 1. Англо-Америка
2. Латинська
1. Північна
2. Центральна 3. Південна
1. Північна
2. Латинська
1. Північна
2. Центральна 3. Південна
Австралія та Океанія
1. Австралія 2. Океанія
Австралія та Океанія
Австралія та Океанія
Австралія та Океанія
1. Австралія
2. Океанія

– Близький Схід – розташований на межі Азії та Північної Африки. Охоплює Єгипет, Судан, Ізраїль, Сирію, Ліван, Туреччину, Ірак, Кіпр, країни Аравійського півострова й невеликі держави Перської затоки;
– Середній Схід – Іран, Афганістан. Іноді до цього субрегіону відносять також країни Близького Сходу;
– Скандинавія – Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія;
– Сахель – Мавританія, Сенегал, Малі, Буркіна-Фасо, Нігер, Чад, Судан, частково Ефіопія й Сомалі;
– Закавказзя – Грузія, Вірменія, Азербайджан;
– Середня Азія – Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан;
– Далекий Схід – країни Східної Азії: схід Росії, Китай, КНДР, Південна Корея, Японія, Монголія, Тайвань;
– Магриб (краъни пывнычноъ Африки) – Туніс, Алжир, Марокко, Лівія, Мавританія, Західна Сахара;
– Левант – країни східного узбережжя Середземного моря: Сирія, Ліван, Ізраїль, Палестина, Кіпр;
– Прибалтика (Балтія) – Литва, Латвія, Естонія. Диференціація світу на історико-географічні регіони є найбільш природною, дає змогу універсально вивчити країни з урахуванням природних, історичних, культурних, господарських та інших особливостей.

Контрольні запитання
1.Дайте визначення поняттю «Туристичне країнознавство» та назвіть особливість цієї дисципліни.
2.Які напрямки розвитку має сучасне туристичне країнознавство?
3.Що є об'єктом вивчення туристичного країнознавства?
4.Сформулюйте загальне визначення предмета туристичного країнознавства.
5.Назвіть основні завдання даної наукової дисципліни.
6.У чому полягає зв’язок «Туристичного країнознавства» з іншими науками?
7.Обґрунтуйте актуальність вивчення дисципліни «Туристичне країнознавство».
8.Розкрийте зміст поняття географічного положення.
9.Укажіть основні види географічного положення й охарактеризуйте їх.
10.Назвіть етапи становлення, класифікацію та функції кордонів.
11.Дайте пояснення визначенням: країна, держава, незалежна держава.
12.Які види територій виділяють згідно з нормативами міжнародного права.
13.Назвіть та коротко охарактеризуйте типи країн.
14.Дайте визначення поняття «форма правління» та охарактеризуйте основні з них.
15.Розкажіть про адміністративно-територіальні одиниці країн, види територіального устрою.
16.Які існують типи столиць?
17.Які функції виконує столиця? Назвіть функціональні ознаки столиць.
18.Дайте визначення поняттю «цивілізація».
19.В чому полягає значення наукових праць Н. Данилевського, А. Тойнбі, С. Хантінгтона у вивченні розвитку суспільства, цивілізацій.
20.Назвіть та охарактеризуйте основні елементи, що визначають цивілізацію.
21.Проаналізуйте роль релігії в розвитку цивілізації.
22.Охарактеризуйте основні види цивілізацій за Є. Хантінгтоном.
23.Що таке глобалізація? Поясніть сутність глобалізації туризму.
24.Наведіть приклади позитивного впливу глобалізації туризму на стан національних економік.
25.Поясніть, чому процеси глобалізації економіки набули значних масштабів наприкінці ХХ ст.?
26.У чому полягає зміст економічної інтеграції? Регіоналізації?
27.Які форми економічної інтеграції ви знаєте?
28.Що таке міжнародна економічна інтеграція й чим вона відрізняється від політичної інтеграції?
29.Охарактеризуйте на прикладах переваги, які отримують країни від міжнародної економічної інтеграції.
30.Обґрунтуйте визначення геоекономіки та геополітики.
31.Охарактеризуйте роль політичних об’єднань у сучасному світі.
32.Наведіть основні форми сучасних міжнародних економічних відносин.
33.Які види міжнародної економічної інтеграції Вам відомі?
34.Що є основою для виділення різних регіонів світу?
35.Які природно-географічні основи поділу світу на регіони вам відомі?
36.Чи можуть поєднуватися між собою географічні та історичні чинники в просторово-територіальній диференціації поверхні Землі? Поясніть.
37.Які історично-географічні регіони вам відомі?

Лекція 2. КРАЇНИ ЄВРОПИПлан
2.1 Загальна характеристика Європи. Регіони Європи
2.2 Значення ЄС у розвитку економіки Європи
2.1 Загальна характеристика ЄвропиЄвропа займає провідне місце у світовому господарстві за розмірами промислового та сільськогосподарського виробництва, експортом товарів та послуг, розвитком міжнародного туризму. Її сумарний ВВП становить майже 30 % світового. Вона лідирує у світовій торгівлі за обсягами золотовалютних запасів та іноземних інвестицій.
У господарствах Європи співіснують три сектори:
• національний (приватний);
• державний;
• іноземний.
Провідна галузь промисловості – машинобудування. Друге місце займає хімічна промисловість. Чорна металургія історично розвивалася, насамперед у країнах, що мають відповідне сировинне забезпечення – Німеччина, Великобританія, Франція, Іспанія, Бельгія, Люксембург, Польща, Чехія. Після Другої світової війни великі металургійні комбінати споруд – жувалися та розширювалися в морських портах з орієнтацією на імпорт більш якісної та дешевої залізної руди та металобрухту. Найсучасніші з таких комбінатів знаходяться у Фос (Франція), Торонто (Італія). В останні роки набуває популярності будівництво металургійних міні-заводів. Основними галузями кольорової металургії є виробництво алюмінію та міді.
Лісова промисловість є галуззю міжнародної спеціалізації Швеції та Фінляндії. Ці країни називають головним «лісовим цехом» регіону.
Останнім часом на прикладі «Силіконової долини» в США, в Європі також функціонують науково-дослідні парки. Найбільші з них знаходяться поблизу Кембриджа (Великобританія), Мюнхена (Німеччина). На півдні Франції, у районі Ніцци, формується «долина високих технологій».
Головні галузі сільськогосподарського виробництва: рослинництво й тваринництво – поширені повсюдно в різних поєднаннях. За основними видами сільськогосподарської продукції більшість країн забезпечує свої потреби й зацікавлені в її збуті на зовнішніх ринках.
Природні умови та історичний шлях розвитку аграрного сектора економіки Європи сформували три типи сільського господарства: північноєвропейський, середньоєвропейський та південноєвропейський. Сформувалося декілька широтних зон спеціалізації сільського господарства. Для першої з них (Скандинавія та Великобританія) притаманні переважано інтенсивне молочне тваринництво, а в рослинництві, що його обслуговує, – кормові культури та сірі хліба. Отже, у сільському господарстві регіону спостерігаються чітко виражені особливості зональної, а також приміської спеціалізації. Потужні зони приміського господарства, що забезпечують великі промислові агломерації молоком, яловичиною, свининою, птицею, яйцями, овочами, фруктами, склалися в Німеччині, Нідерландах, Великобританії, Франції.
Великобританія та Італія мають найбільш розвинуті господарські комплекси. В останні десятиліття відбувається перерозподіл співвідношення сил між ними. Роль лідера дедалі більше бере на себе Німеччина, тоді як Великобританія – колишня «світова майстерня» – втрачає свої позиції. Серед інших країн найбільшу економічну вагу мають Іспанія, Нідерланди, Швейцарія, Бельгія, Швеція. На відміну від згаданих чотирьох головних країн, економіка останніх базується насамперед на окремих галузях, що завоювали, як правило, європейське або світове визнання. Австрія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Фінляндія, Данія, Люксембург, Ісландія входять до групи малих промислово розвинутих країн. До середньорозвинутих країн у європейських масштабах відносять Португалію, Грецію, Ірландію. Країни- карлики (Андорра, Ватикан, Мальта, Монако, Сан-Марино, Ліхтенштейн) мають специфічну роль у розвитку регіону.
У Центральній та Східній Європі розташовані вісімнадцять постсоціалістичних країн із перехідною економікою, що мають значно нижчий економічний і соціальний потенціал та відповідно рівень розвитку.
До регіонів Європи належать:
1) Західна Європа – має високий рівень розвитку економіки. Структура – господарства однорідна: частка промисловості у ВВП країн становить 2 / 5, частка послуг щорічно зростає, питома вага сільського господарства зменшується від 2 до 5 %. Економіка Західної Європи суттєво впливає на тенденцію розвитку як європейської, так і світової економіки (табл. 3.1);
Основою туристичної індустрії Західної Європи є значні природно – рекреаційні ресурси, величні історичні, архітектурні пам’ятки. Щорічно країни Західної Європи відвідують 140 млн. туристів, які поповнюють їхній бюджет більш ніж на 80 млрд. дол. Францію відвідують 60 млн. туристів, Велику Британію – 19,3 млн., Австрію 19 млн.
Найприваблішими туристичними об’єктами регіону є гірські масиви Альп (зимовий відпочинок у Франції, Швейцарії), морське узбережжя, Арденни (Бельгія, Люксембург) і Піренеї (Франція), долини річок Рейн, Везер, Єльби, Дунаю, Луари, Сени, Темзи, Северну, багато численні ландшафтні парки, всесвітньо відомі культурні центри: музеї, художні галереї, театри, бібліотеки, королівські замки, собори, церкви.
2) Північна Європа – один з економічно найрозвинутіших регіонів у світі. На ці країни припадає приблизно 1 % населення та 3 % ВВП і промислової продукції розвинутих країн, але за показниками ВВП та промислового виробництва на душу населення вони належать до групи найрозвинутіших країн світу (табл. 3.2).
Таблиця 2.1 – Західна Європа
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення млн. осіб (рік) Державна мова Домінуюча релігія ВВП (ППС) / д. н*., дол. США (2008 р.)
Австрія (83,9) Відень 8, 206 (2009 .) німецька християнство католицизм 39,887
Бельгія (30,5) Брюссель 10,511 (2005.) нідерландська, французька, німецька християнство (католицизм) 36,416
Велика Британія (244,8) Лондон 60,441 (2005.) англійська Християнство (англіканство, католицизм) 36,385
Ірландія (70,2) Дублін 4,109 (2007.) ірландська Християнство (католицизм) 42,110
Ліхтенштейн (0,16) Вадуц 0,034 (2006.) німецька християнство (католицизм) 31,600
юксембург (2,6) Люксембург 0,454 (2005.) німецька, французька християнство (католицизм) 82,441
Монако (0,0019) Монако 0,035 (2005.) французька християнство (католицизм) 29,000
Нідерланди (41,90) Амстердам 16,36 (2007.) нідерландська християнство (католицизм) 40,558
ФРН (356,9) Берлін 82 ,0 (2009) німецька християнство (католицизм) 35,539
Франція (551,5) Париж 60,18 (2003.) французька християнство (католицизм) 34,205
Швейцарія (41,3) Берн 7,489 (2005.) німецька, французька християнство протестантизм 43,196
* д.н. – показник на душу населення
Суворий клімат Північної Європи не став перешкодою для відвідування країн цього регіону багаточисленними туристами. Другу чашу терезів визначають: незаймана природа Північної Європи, чисте повітря, мальовничі озера, фіорди, невисокі, але надзвичайно красиві гори. Крім того, унікальна культурна спадщина епохи вікінгів, архітектурні споруди, культурні центри є щедрими ресурсами туристичного розвитку країн.
Таблиця 2.2 – Пвнічна Європа
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення млн. осіб (рік) Державна мова Домінуюча релігія ВВП (ППС) / д. н., дол. США (2008 р.)
Данія (43,0) Копенгаген 5,447 ( 2006.) датська християнство (лютеранство) 37,304
Ісландія (103,0) Рейк’явік 0,309699 (2007.) ісландська християнство (лютеранство) 40,471
Норвегія (323,0) Осло 4,68 (2007.) норвезька християнство (лютеранство) 53,738
Фінляндія (338,1) Гельсінкі 5,219 (2003.) фінська, шведська християнство (лютеранство) 36,320
Швеція (449,9) Стокгольм 9,122 (2007.) шведська християнство (лютеранство) 37,334
Загальна кількість туристів регіону становить – близько 4,5 млн. осіб, що дає країнам 9,73 млрд. дол. прибутку.
3) Південна Європа відстає економічно від високорозвинених країн Європи. Промисловість регіону – це традиційні галузі: переробки сільськогосподарської сировини, харчова, легка, меблева, обробна (табл. 3.3).
Надзвичайно популярний у туристів регіон середземномор’я. Морські узбережжя, курортні зони, «зелені» острови, вузькі канали, величні Альпи, унікальна культурна спадщина, яка не обмежується лише сучасними пам’ятками, а включає в себе реліквії античної, візантійської, римської, мавританської епохи все це в сукупності є важливим чинником розвитку туристичної індустрії країн Південної Європи. Кількість туристів у регіоні щороку зростає, і на даний час приблизно становить 130 млн. осіб, що забезпечує країнам 50,3 млрд. дол. чистого прибутку. Основними туристичними країнами регіону є Іспанія та Італія, до яких в останні десятиріччя швидкими темпами наближаються Греція, Португалія, Мальта.
4) Східна (Центральна) Європа включає країни, які почали формуватися у 90-ті роки ХХ ст., у зв’язку з розпадом колишнього СРСР і соціалістичної системи (табл. 3.4).
Розвитку рекреаційної галузі Східної Європи сприяють природні ресурси: гірські ландшафти Карпат, Криму, Татр, Судету, золоті узбережжя Чорного, Азовського, Балтійського морів, мальовичі озера, цілющі води рік і джерел, культурні та історичні пам’ятки. Не дивлячись на всю унікальність природи, культурної спадщини, туризм у регіоні не набув достатньо високого рівня розвитку (крім Чехії та Словаччини). не отримав значного розвитку, що пояснюється економічною відсталістю країн, не досить розвиненою інфраструктурую, напруженою політичною ситуацією.
Таблиця 2.3 – Південна Європа
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення млн. осіб (рік) Державна мова Домінуюча релігія ВВП (ППС) / д. н., дол. США (2008 р.)
Андорра (0,467) Андорра-ла-Велья 0,070549 (2005.) каталонська християнство (католицизм) 18,000
Ватикан (0,00044) Ватикан 0,0089 (2000.) латинська, італійська християнство (католицизм) -
Греція (132,0) Афіни 10,964 (2003.) грецька християнство 30,681
Гібралтар (Брит.) (0,006) Гібралтар 0,03 англійська, іспанська християнство (католицизм) 18,500
Іспанія (504,7) Мадрид 40,847 (2006.) іспанська християнство (католицизм) 30,589
Італія (301,3) Рим 58,884 (2006.) італійська християнство (католицизм) 30,631
Мальта (0,3) Валетта 0,37 мальтійська, англійська християнство (католицизм) 23,971
Португалія (92,3) Лісабон 10,642 (2007.) португальська християнство (католицизм) 22,232
Сан-Марино (0,061) Сан-Марино 0,029 (2004.) італійська християнство (католицизм) 33,000
5) Південно-Східна Європа охоплює 9 країн колишнього соціалістичного табору, які не ввійшли до попереднього регіону (табл. 3.5).
Морський, гірськолижний, спелеотуристичний, мисливський, культурно-пізнавальний туризм є візитною карткою країн Південно-Східної Європи. Югославія свого часу стала першовідкривачем туристичної індустрії регіону. Зараз усі колишні республіки Югославії володіють та інтенсивно розвивають рекреаційно-туристичну галузь.
Таблиця 2.4 – Східна (Центральна) Європа
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення млн. осіб (рік) Державна мова Домінуюча релігія ВВП (ППС) / д. н., дол. США (2008 р.)
Білорусь (207,6) Мінськ 9, 676 (2009) білоруська, російська християнство (православ’я) 12,313
Естонія (45,1) Таллінн 1,324 (2006 ) естонська християнство (лютеранство) 20,561
Продовження таблиці 2.4
Латвія (64,5) Рига 2,27 (2005.) латиська християнство (католицизм) 17,106
Литва (65,2) Вільнюс 3,485 (2006.) литовська християнство (католицизм) 18,977
Польща (312,6) Варшава 38,63 (2005.) польська християнство (католицизм) 17,537
Росія (17,075) Москва 141, 920 (2010) російська християнство (православ’я) 15,949
Словаччина (49,0) Братислава 2,009 (2007.) словацька християнство (католицизм) 22,097
Угорщина (93,0) Будапешт 10,059 (2005.) угорська християнство (католицизм) 19,553
Україна (603,7) Київ 46 ,000 (2009) українська християнство (православ’я) 7,342
Чехія (78,8) Прага 10,241 (2005.) чеська християнство (католицизм) 25,118
Таблиця 3.5 – Південно-Східна Європа
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення млн. осіб (рік) Державна мова Домінуюча релігія ВВП (ППС) /д. н., дол. США (2008 р.)
Албанія (28,7) Тирана 3 187 (2009) албанська іслам 6,897
Болгарія (110,9) Софія 7,322 (2007 ) болгарська християнство (православ’я) 12,322
Боснія і Герцеговина (51,1) Сараєво 4,025 (2005.) боснійська іслам, християнство 7,624
Македонія (25,7) Скоп'є 2,045 (2005 ) македонська християнство (православ’я) 9,164
Молдова (33,7) Кишинів 3,395 (2004 ) молдовська християнство (православ’я) 2,984
Румунія (237,5) Бухарест 22,276 (2007) румунська християнство (православ’я) 12,600
Чорногорія Подгоріца 672,180 (2009) чорногорська християнство (православ’я) 11 110
Словенія (20,3) Любляна 2,638 (2007 р.) словенська християнство (католицизм) 29,521
Хорватія (56,6) Загреб 4,555 (2007 р.) хорватська християнство (католицизм) 18,575
Сербія (102,2) Белград 10,2 сербська християнство (православ’я) 9,600

2.2 Значення ЄС у розвитку економіки ЄвропиСтворення Європейського Союзу вважається найважливішою подією в економічному та політичному розвитку Європи XX ст., поряд з виникненням, а потім і розпадом СРСР й соціалістичного блоку.
Історичні корені Євросоюзу сягають післявоєнного періоду середини ХХ століття. Так, після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції. На той час інтеграція була єдиною відповіддю на світові виклики, яку знайшли європейські політики та дипломати. У період 1945 – 1950 років декілька видатних діячів, серед яких – Конрад Аденауер, Вінстон Черчілль, Алкід де Гаспер і Роберт Шуман почали переконувати свої народи «увійти до нової ери», де має панувати новий порядок, заснований на спільних інтересах її народів і націй.
У травні 1950 року в Парижі міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував новий план часткової економічної інтеграції. Ця ідея належала Жану Моне. 9 травня 1950 року було підписано Декларацію Роберта Шумана, яка пропонувала створити організацію, здатну контролювати видобування вугілля та виробництво сталі у ФРН та Франції.
План Шумана та Моне був реалізований 18 квітня 1951 року підписанням Паризького Договору про створення Європейського Співтовариства Вугілля й Сталі, який набрав чинності в липні 1952 р. Членами нової організації стали Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія, Нідерланди й Люксембург.
Наступним кроком було ухвалення Римського договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейської спільноти з атомної енергії (Євроатом). Документ був підписаний 25 березня 1957 року, і набрав чинності з 1958 р. Ним передбачалося ліквідація всіх національних бар’єрів на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями, а також перехід до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської й транспортної політики. Крім того, було підписано Конвенцію про спільні для трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) інституцій, якими стали Парламентська асамблея (Європейський Парламент) та Європейський Суд. На той момент, кожне співтовариство мало власні інституції: 1967 рік знаменується злиттям трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) у єдине Європейське співтовариство.
У 1973 році набула чинності Угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС з одного боку, та країнами Європейської асоціації вільної торгівлі – з іншого. У 1979 році завершився процес створення Європейської Валютної Системи (ЄВС), запроваджено ЕКЮ. Введення ЕКЮ мало зменшити коливання валютних курсів, витіснити з міжнародних розрахунків долар США, стимулювати подальший розвиток інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного валютного ринку ЄС.
У 1985 році підписано програму подальшого розвитку Європейського співтовариства й перетворення його в Європейський Союз («Європа без кордонів»), а потім і досягнення цілковитої інтеграції. У 1992 році укладена угода між ЄС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського Економічного Простору (ЄЕП). Цього ж року прийнято Маастрихтську угоду, суть якої характеризувала новий якісний етап в еволюції ЄС – усунення діючих обмежень вільного руху капіталу в Португалії та Греції.
З 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло в нову стадію економічної інтеграції. За рішенням держав та урядів країн-членів, організація набула офіційної назви – Європейський Союз. У межах ЄС планується також перехід до політичної інтеграції – створення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проявляються в економіці, політиці й соціальній сфері.
1 січня 2002 року з метою покращення умов для співпраці в межах Європи та зниження витрат, пов'язаних з обміном національних валют, запроваджено єдину європейську валюту – євро.
Європейський Союз (The European Union) – інтеграційне об’єднання 27-ми країн на основі спільних людських і демократичних цінностей, яке має на меті досягнення стабільності, миру та процвітання. ЄС є унікальним міжнародним утворенням, адже його держави-члени заснували спільні інституції та делегували їм певну частку свого суверенітету для того, щоб можна було демократично, на загальноєвропейському рівні ухвалювати рішення з конкретних питань, які становлять загальний інтерес.
Членами Євросоюзу на сьогодні є: Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція. Країнами- кандидатами наразі визнані такі країни, як Македонія, Туреччина й Хорватія. Стосовно України ще в жовтні 2005 р. президент Єврокомісії Жозе Мануел Дурау Баррозу заявив, що майбутнє України – у ЄС. 5 лютого 2010 року Україні надане право подати заяву на членство в ЄС.
Організаційна структура ЄС побудована за принципом розподілу законодавчої, виконавчої й судової функції.
Діяльність Європейського Союзу заснована на принципі, за яким жодна держава-учасниця не може бути примушена до будь-яких дій без її згоди. Якщо рішення ЄС приймаються більшістю, то вони мають декларативний характер. Для того щоб рішення мали обов’язковий характер, необхідно одноголосна підтримка.
Європейський Союз надає гуманітарну допомогу багатьом країнам світу. Останнім часом надання гуманітарної допомоги як частини зовнішньої діяльності Європейської Спільноти набуло особливого значення. Це пов'язано зі збільшенням кількості кризових ситуацій на планеті та прагненням Співтовариства відігравати провідну роль у міжнародних гуманітарних місіях. З цією метою 1992 року був створений Офіс гуманітарної допомоги Європейської Комісії (англ. European Commission's Humanitarian Aid Office, ECHO). Його завданням є надання термінової допомоги (продуктів, матеріалів та практичної участі) жертвам природних і суспільних катастроф, і конфліктів за межами Союзу. Надання такої допомоги базується на принципах недискримінації, неупередженості та гуманності. Вона розподіляється партнерами Офісу, а саме, недержавними організаціями, агенціями гуманітарної допомоги ООН та інших міжнародних організацій.
Для того щоб стати членом ЄС, країна повинна мати стійкий демократичний лад, який гарантує верховенство законів, забезпечує права людини, і захист національних меншин. Крім того, держава повинна мати розвинуту ринкову економіку та державну службу, на базі якої може здійснюватися керівництво ЄС. Сам Євросоюз надає фінансову й консультаційну підтримку країнам-претендентам на вступ до організації.
Громадяни країн, які входять до ЄС, можуть вільно пересуватися в межах Європейського Союзу, а також брати участь у навчальних і дослідницьких проектах ЄС. Крім того, Євросоюз активно виступає проти тероризму, бере активну участь у проектах захисту навколишнього середовища та науково-дослідній роботі.
Нині ЄС – найпотужніший суб’єкт зовнішньоекономічних відносин, на який припадає понад 40 % світової торгівлі. Із часів утворення в 1968 р. митного союзу торговельні відносини між країнами-учасницями ЄС не мали митних бар’єрів, однак, їх продовжували регулювати так звані адміністративні н(етарифні) обмеження. Запровадження єдиних зовнішньоторговельних тарифів стандартизувало торговельні відносини країн ЄС з іншими державами. У результаті створення єдиного ринку господарство країн-учасниць ЄС сьогодні тісно пов’язане. Понад 60 % зовнішньоторговельних операцій здійснюється в межах об’єднання.
Контрольні запитання
1.Визначте основні риси промислового розвитку країн Європи.
2.Які регіони виділяються в Європі? Відповідь обґрунтуйте.
3.Які фактори сприяли економічному розвитку країн Західної Європи?
4.Які фактори сприяли економічному розвитку країн Центральної Європи?
5. Охарактеризуйте характер сільськогосподарської спеціалізації в межах європейських регіонів.
6. У чому особливість зовнішньоекономічних зв’язків країн Західної Європи? Центральної Європи? Східної Європи?
7.Прослідкуйте динаміку розширення ЄС.

Лекція 3. ФЕДЕРАТИВНА РЕСПУБЛІКА НІМЕЧЧИНАПлан
3.1 Головні чинники та показники розвитку країни
3.2 Туристичні чинники та ресурси
3.1 Головні чинники та показники розвитку країниЗагальні показники. Площа – території 357 тис. кв. км., чисельність населення – 82,0 млн. осіб. , столиця – Берлін.
Федерація – 16 земель, які мають право самоврядування, мають власні конституцію, парламент і уряд. Вища законодавча влада належить бундестагу (палаті депутатів) та бундесрату (палаті земель). Глава держави - федеральний президент. Верховний законодавчий орган ФРН на рівні федерації – парламент, який складається із двох палат – бундестагу, який обирається загальним таємним голосуванням населення, і бундесрату, члени якого призначаються земельними урядами. Виконавчу владу здійснює уряд, очолюваний федеральним канцлером, якому належить уся повнота виконавчої влади.
Геополітичне положення, населення. Держава розташована в центрі Західної Європи між Північним і Балтійським морями на півночі та Альпами на півдні. Межує з Данією (довжина спільного кордону – 68 км), Нідерландами (577 км), Бельгією (167 км), Люксембургом (138 км), Францією (451 км), Швейцарією (334 км), Австрією (784 км), Чеською Республікою (646 км), Польщею (456 км). До складу ФРН входять Східно-Фризькі й ПівнічноФризькі острови, а також Гельголанд і Дюні в Північному морі, о. Фемарн у Балтійському морі.
Населення Німеччини етнічно однорідне. На кордонах із сусідніми державами проживають декілька тисяч датчан та голландців, лужицьких сoрбів. Висока ступінь урбанізації – 87 % населення проживає в містах, найбільшими з яких є Берлін, Гамбург, Мюнхен та міста Рурської агломерації. Велика щільність населення – 230 осіб / кв. км, (у Рурській агломерації – понад 2000 осіб/ кв. км).
У структурі населення значну групу складають іммігранти, переважно із країн Південної Європи та Туреччини. Коефіцієнт приросту населення становить 0,27 %. Середня тривалість життя складає 80 років у жінок і 74 роки у чоловіків. За релігійним складом переважають протестанти (38 %) і католики (34 %). Мусульмани складають 2 % населення, 26 % – представники інших конфесій і невіруючі. Країна має одну з найкращих у світі систему соціального захисту населення, високий середній рівень заробітної платні.
Природно-ресурсний потенціал Німеччини незначний: поклади кам’яного (Рурський та Саарський басейни) і бурого (Нижньорейнський басейн) вугілля; поклади низькосортних залізних руд – на південь від Ганноверу; досить значні поклади калійних солей – між ріками Везер і Зано. Країна мало забезпечена сучасними видами палива (незначні родовища нафти й газу не задовольняють і 5% потреб економіки країни). Є поклади будівельних копалин (глина, пісок, вапняк). Четверту частину території займають ліси, 50 % – низовина ( Середньо – Германська низовина), на півдні – високі гори (Шварцвальд, Швабські Альпи).
Структура й динаміка економіки. Федеративна Республіка Німеччина – найпотужніша промислова країна Західної Європи. Країна належить до «Великої вісімки». Її частка у ВНП світу становить 4,5 %. За розмірами ВНП країна займає 5-те місце у світовій економіці (після США, КНР, Японії, Індії). Країна – «локомотив» Європейського Союзу, має сильну промисловість, особливо розвинуті машинобудування, хімічна, оптикомеханічна галузі. Її частка у світовому експорті складає 10 %, а за обсягами товарообігу вона займає 2-ге місце після США. Частка експорту у ВНП країни складає понад 20 %, що є одним із найвищих показників серед країн «Великої вісімки».
За загальними показниками зовнішньої торгівлі Німеччина займає друге місце, а за обсягами товарного експорту – перше, за експортом інвестицій – третє місце у світі. Понад 60 % товарного експорту припадає на продукцію машинобудування, далі йде продукція хімічної промисловості, деякі види продовольчих продуктів. Німеччина імпортує мінеральну сировину, енергоносії, деревину, сільськогосподарську продукцію. У Німеччині були винайдені циліндричний свердлильний і горизонтальний верстати, динамо-машина, анілінові фарби, газовий двигун внутрішнього згоряння, дизель.
У структурі ВНП ФРН головні галузі економіки мають такі позиції: промисловість – 34,3 %; сільське господарство – 1,1 %; послуги – 64,6 %. Основою промисловості країни досить тривалий час була важка індустрія. Але під впливом науково-технічного прогресу структура промисловості почала трансформуватися. Швидко розвивались електроніка, автомобільна, авіакосмічна промисловості.
У паливо-енергетичному комплексі понад 50 % всього палива складає газ і нафта, які на 90 % є імпортним товаром (завозяться з Нідерландів, Нігерії, Лівії, країн Перської затоки, Алжиру, Росії). Конкурентоспроможні галузі промисловості: автомобілебудування, літакобудування, виробництво локомотивів і вагонів, верстатобудування, виготовлення приборів, електротехнічна промисловість, точна механіка і оптика, хімічна і фармацевтична промисловості, чорна металургія.
Сільське господарство забезпечує потреби країни в продуктах харчування на 80 %, а в споживанні пшениці, цурку, яловичини, сиру, масла – повністю. Основою сільського господарства є тваринництво. На нього припадає 80 % всієї продукції галузі. За розвитком свинарства ФРН займає перше місце серед країн ЄС.
Основними галузями сфери послуг є торгівля, транспорт, банківські й фінансові послуги, державне управління. Німеччина має розвинуту банківську систему. Серед приватних банків найсильнішими є «Дотче банк», «Дрезднер банк» і «Комерцбанк». Країна володіє розвинутою науковотехнічною базою, витрати на наукові досягнення складають 3 % від ВНП, але за науково-технічнічним потенціалом ФРН поступається США і Японії. Одним із найбільших секторів у сфері послуг у Німеччині є туризм, який забезпечує 8 % ВВП країни. Безпосередньо в туризмі працюють понад 3 млн. осіб. Тут діють, в основному, підприємства малого та середнього бізнесу.
Політичні партії: Християнсько-демократичний союз, Християнсько-соціальний союз, Вільна демократична партія, Республіканська партія, Партія «зелених». Партія демократичного соціалізму, Націонал-демократична партія, Республіканська партія.
У ФРН налічується до 700 молодіжних організацій, союзів і груп. Найчисленніша й найвпливовіша профспілкова організація – Об'єднання німецьких профспілок.
ФРН є членом ООН, ЄС, НАТО, «Великої вісімки», ОБСЄ, ОЕСР, Ради Європи тощо.
3.2 Туристичні чинники та ресурсиОсновні чинники, які привертають туристів у країну: висока концентрація визначних історичних і культурних пам'яток; спрощений візовий режим (можливість широкого спектра комплексних турів); високий рівень сервісу.
Концепція розвитку національної туристичної галузі в Німеччині базується на культурному туризмі, сільському туризмі, подієвому туризмі також на Інтернет-технологіях.
Туризм у Німеччині отримав імпульс і почав бурхливо розвиватися тільки після Другої світової війни. Зараз показники туристичної галузі знаходяться на високому рівні та продовжують зростати. Нині невеликі туристичні фірми концентруються навколо декількох могутніх об'єднань.
У Німеччині не існує окремого міністерства або департаменту, що займається питаннями туризму. Туристична система належить Міністерству економіки. У Німеччині існує Федеральний туристичний союз, представники цього союзу працюють у парламенті. Існує також Національна рада з туризму, яка входить до Міністерства економіки. Німецький центр туризму – некомерційна організація, що популяризує по всьому світу визначні пам'ятки Німеччини. Існує німецька асоціація тур операторів і тур агентств (ОНУ).
Майже всі туристичні фірми, що займаються виїзним туризмом, є приватними. Але держава виділяє певні суми для підтримки в'їзного туризму, який опирається на визначні історико-культурні ресурси та центри туризму.
Історико-купьтурні ресурси. Німеччина приваблює туристів, насамперед, своєю великою історією, визначними пам'ятками стародавньої культури, стародавніми містами, місцями, пов'язаними з життям та діяльністю видатних осіб, центрами промислового й культурного обміну, ярмарками, фестивалями, центрами європейської й міжнародної торгівлі, одними з найбагатших у світі художніми колекціями. У списку ЮНЕСКО – 33 об'єкти.
Іноземні туристи відвідують Німеччину, головним чином, для того, щоб оглянути історичні та культурні визначні пам'ятки країни, які сконцентровані на заході й південному заході ФРН.
У Німеччині є величезна кількість визначних історико-культурних пам'яток. Німецька готика (XIII ст. у Німеччині – утвердження готичного стилю в мистецтві) – собори в Лимбурзі й Бамберзі, Кельні, Фрейберзі, скульптура «Золоті ворота» у Фрейберзі, скульптури Бамберзького собору, собору в Наумбурзі. Найвищого розквіту мистецтво Німеччини досягло на початку XVI ст. ХУ – ХУІІ ст. – період початку німецького Відродження.
Архітектура – епохи Відродження в Німеччині – це бароко. Найбільш значним архітектором цього часу був Е. Голль (1573 – 1646). Архітектура XVIII ст. – це монументальне бароко, її творці Б. Нейман (1687 – 1753), А. Шлютер (1664 – 1714), М. Д. Пеппельман (1662 – 1736). У 1678 р. у Гамбурзі відкрився перший Національний музичний німецький театр. У XVIII ст. німецька культура продовжила розвиток під знаком буржуазного Просвітництва. Першим представником Просвітництва в Німеччині був І. Готшед (1700 – 1766), який проголосив першість «здорового сенсу» в науці та літературі.
У другій половині XVIII ст. у мистецтві Німеччини починають виявлятися тенденції класицизму. Представниками німецького класицизму кінця XVIII ст. були І. В. Гете (1749 – 1832), І. Ф. Шіллер (1759 – 1805) та І. Г. Гердер (1744 – 1803). Яскравим представником романтизму в німецькій літературі був Т. Гофман (1776 – 1822). У XVIII ст. найвидатнішим представником музичного мистецтва був Л. Ван Бетховен (1770 – 1827).
Культуру Німеччини XX ст. представляють всесвітньо відомі письменники, поети й драматурги: Томас (1875 – 1955) і Генріх (1871 – 1950) Манни, Е. Ремарк (1898 – 1970), Б. Келлерман (1879 – 1951), Г. Гессе (1877 – 1962), М. Коммерель (1902 – 44), Г. Кайзер (1878 – 1945), Р. М. Рільке (1875 – 1926), Д. Нолль (нар. 1927), Г. Белль (1917 – 1985), А. Шмідт (1914 – 1979).
Основні центри туризму. Найбільш популярні серед зарубіжних туристів німецькі міста – Берлін, Мюнхен, Гамбург і Баден-Баден. Берлін – столиця й найбільше місто Німеччини. Перші поселення на території сучасного Берліна з'явилися приблизно 10 тис. років тому. Близько 700 р. до н.е. тут розселилися древні германські племена, а в VІ – VІІ ст. н. е. з'явилися західнослов'янські племена, які й дали сучасну назву міста («Берліна» – рибальське село, перевіз). У 1244 р. Берлін уже згадується в хроніках як місто. У місті зосереджено понад 80 музеїв, які знайомлять відвідувачів із розвитком цивілізації Європи та Далекого Сходу впродовж шести тисячоліть; зберігаються такі всесвітньо відомі шедеври, як бюст Нефертіті, Пергамский вівтар, зібрання картин Рембрандта. З архітектурних пам'яток і визначних пам'ятників слід зазначити: Бранденбургскі ворота, будівлю Рейхстагу, палац Шарлоттенбург, монумент-колону Перемоги Зігесзойле зі статуєю Богині перемоги Вікторії, Курфюрстендамм, Олімпійський стадіон, Зоологічний сад, Александерплац, Потсдам, Палац Сансусі.
Візитною карткою міста є Бранденбурзькі ворота (1788 – 1791 р. р.) з контрольно-пропускним пунктом «Чарлі» – одним із символів «холодної війни» (зараз – музей). Біля західної стіни пункту збережена ділянка «Берлінської стіни», яка розділяла місто впродовж 28 років. Довжина – стіни складала близько 155 км (43 км доводилися безпосередньо на місто), а висота досягала близько 4 м. При об'єднанні країни стіна, яка була оснащена 293 сторожовими вежами, 57 бункерами та обплетена багатьма сотнями кілометрів колючого дроту, була демонтована, а її уламки перетворилися на сувеніри. Дуже привабливими є собор Св. Хедвіга (1747 – 1773 р. р.), будівля Арсеналу (1695 – 1706 р. р.), собор Св. Миколая у готичному стилі (XIV ст.), найбільший у світі Берлінський зоопарк, будівля Цойгхауза (Німецький історичний музей), готична церква Марієнкірхе та ін. Практично наново були відбудовані такі відомі пам'ятки міста, як Німецька державна опера, Рейхстаг (1884 – 1894 р. р.), вулиця Унтер ден Лінден, замок Бельвью (1785 р.), церква Кайзер-ВільгельмКірхе, замок Шарлоттенберг (XVII – XVIII ст.) та цілі квартали класичних будівель XVIII – XIX століть. Безліч нових споруд надали місту неповторного сучасного вигляду – Берлінська телевежа (365 м), ботанічний сад, комплекс пам'ятників загиблим солдатам Червоної армії – Трептов-парк, Ханзафіртель, театр дес Вестенс, міська бібліотека, міжнародний конгрес-центр, Філармонія та ін. Також цікавим є палац Фрідріхштадтпалас, Шенебергська ратуша, Александерплатц, відома Червона Ратуша, фонтан «Нептун», зал Конгресхалле, площа Емст-рейтер, Нова Синагога, площа Брайтшайдплатц, будівля – штаб-квартири таємної поліції НДР – «Штазі», годинник «Земна куля» та ін.
У східній частині міста розташовується будівля Рейхстагу на площі Республіки. Зараз у ньому засідає німецький парламент бундестаг. Будівля була побудована в 1884 – 1894 р. р. за проектом архітектора Пауля Валотта. В 1933 р. воно постраждало від пожежі, а в 1945 р. було сильно зруйноване. В 1961 – 1971 р. р. будівлю Рейхстагу відновили. Парламентські засідання стали знов проводиться в ньому тільки з 1999 р. Внутрішні приміщення Рейхстагу були повністю переплановані.
Гамбург – це друге за величиною (після Берліна) місто Німеччини, великий яхт центр країни, один із найбільших морських портів Європи. У Гамбурзі налічується 2400 мостів. Гамбург уважається одним із найбагатших міст Німеччини, тут розташовані офіси торгових фірм, банків і страхових організацій. Більшість старих будівель міста були зруйновані під час війни. Символ міста – 132-метрова вежа церкви Св. Міхаеля. Безпосередня близькість Північного й Балтійського морів надає можливість зробити цікаві екскурсії та прогулянки по морю. У культурному відношенні Гамбург прийнято вважати німецькою «столицею мюзиклу».
Бремен – одне з найдавніших міст Німеччини. Традиції торговокупецького міста наклали відбиток на зовнішній вигляд сучасного Бремена. З XI ст. Бремен мав торгові зв'язки зі всіма країнами Півночі, в XII ст. – з містами Середземного моря. Його історичний і діловий центр – Альтштадт.
Центром Бремена вважається стара Ринкова площа з ратушею (побудована в 1405 – 1410 р. р.,) і собором Св. Петра (XI ст.), тут же знаходиться будівля міського парламенту (1966 р.), середньовічні бюргерські будинки, які збереглися, та символ міста – 10-метрова скульптура Роланда (1405 р.).
Ратуша – класичний приклад стилю Ренесанс в архітектурі. Нижній зал ратуші називається «золотою камерою», на стінах шкіряні шпалери, покриті золотом, меблі, виготовлені зі світлої деревини із золотим відтінком. У верхньому залі ратуші знаходиться велика зала, прикрашена настінним живописом. Перед ратушею знаходиться відома бронзова скульптурна композиція «Бременські музиканти», зведена в 1953 р. Автор пам'ятника – Герхард Маркс. У Бремені вважають, що якщо взяти віслюка двома руками за ноги та загадати бажання, то воно неодмінно здійсниться. Відома в Бремені вулиця – Беттхерштрассе, має довжину всього 100 м, на ній розміщені будівлі XVII ст., які є унікальними пам'ятками архітектури (дзвіниця, три музеї, галерея й театр). Визначними пам'ятками Бремена також є Бременський собор Св. Петра (ХІ – ХІІІ ст.) із двома високими 98метровими баштами, будівництво якого почалося ще в 1042 р. Спочатку собор був католицьким, потім став лютеранським. Католицьке розп'яття збереглося в центральній частині собору. Головний вівтар збудований згідно із протестантськими традиціями й знаходиться посеред собору. У ньому – виставка предметів, знайдених при реставрації собору, а також свідоцтва історії його будівництва.
Поряд із ратушею знаходиться старовинний винний льох Рат.5кеІІег, який знайшов популярність завдяки літературному твору В. фон Гауфа «Фантазії в бременському льосі в Ратуші». Це один із найстаріших і найвідоміших льохів Німеччини. У ньому зібрана колекція німецьких вин, а найстарішим є вино врожаю 1605 р.
Любек і Кіль – старовинні міста, що мають давні (XV ст.) традиції морської торгівлі. Кіль розвивався як місто-резиденція з 1570 р. Зараз є адміністративним центром землі Шлезвіг-Гольштейн. Кіль – це військовоморська база та великий центр суднобудування. У місті періодично проводяться регати. На відміну від Любека, у Кілі збереглося менше історичних будівель.
Ганновер. У минулому був невеликим ринковим селищем на річці Лейне, згодом став столицею Нижньої Саксонії. На даний час є місцем проведення щорічного міжнародного промислового ярмарку, який уважається найбільшим у світі. У місті є багато мальовничих парків озер і садів.
Кельн – це місто було засновано римлянами в І ст. н.е. як торговий вузол на перетині Рейну та сухопутних доріг. Кельн відомий своїми карнавалами та традиційними пивними закладами. Історичний центр міста – Альтштадт – знаходиться на лівому березі Рейну. У минулому його оточували фортечні мури (збереглися його ворота). У центрі міста знаходиться Кельнський собор – всесвітньовідомий пам'ятник готичної архітектури, із двома шпилями висотою 157 м. Собор будувався шість століть (1248 – 1880 р. р.). Тепер тут проходять церковні служби та знаходиться найбільший музей, де зібрані колекції картин, скульптур, ювелірних прикрас. В місті знаходиться велика кількість старовинних церков, дванадцять романських церков, готичні церкви Санкт-Моріс-імКапіталь (1049 р.), Санкт-Гереон (II ст.) і Санкт-Кліберт (XIII в.); романсько-німецький музей з унікальною римською мозаїкою Діонісія, музей Людвіга (сучасне мистецтво) і музей Вольраф-Ріхард з відомою картинною галереєю.
Дюссельдорф – столиця землі Північний Рейн-Вестфалія – місце проведення промислових і торгових виставок світового масштабу, великий фінансовий та зовнішньоторговельний центр. У місті знаходиться одна з найбільш відомих вулиць Європи – Кьонігсалеє (Королівська алея), де розташовані Художня Галерея, будинок, у якому народився Генріх Гейне, телевежа Рейнтурм (234 м) з рестораном, який обертається на висоті 172 м.
Відомі галереї Тонхалле, Кюнстсамлюнг, Ландсмузеум Фольк-ундВіртсшафт, Кюнстмузеум та ін., які розташовані у північній та східній частинах Альтштадта (Старого міста). За 10 км на схід від міста знаходиться Неандертальська долина – у 1857 р. тут знайдено череп древньої людини. Зараз тут відкрито музей історії й еволюції людства.
Найпопулярнішою серед іноземних туристів федеральною землею є Баварія. Друге місце займає Північний Рейн-Вестфалія, третє – БаденВюртемберг. За даними статистичного відомства ФРН, з 40 мільйонів ночівель, які іноземці провели 2006 р. у німецьких готелях, пансіонатах і кемпінгах, більше половини припало саме на ці три федеральні землі. Таким чином, туристичні потоки розподіляються по Німеччині досить нерівномірно: на Баварію доводиться майже четверта частина всіх ночівель іноземців.
Контрольні завдання
1.Обґрунтуйте роль ФРН серед країн світу.
2.Назвіть основні параметри, які характеризують місце країни у світовій економіці.
3.Який фактор розвитку країни є провідним для ФРН?
4.Охарактеризуйте участь країни в міжнародних інтеграційних процесах.
5.Дайте характеристику економічного потенціалу Німеччини.
6.Які основні чинники впливають на формування індустрії туризму ФРН?
7.У чому полягають особливості розміщення туристичних ресурсів ФРН?
8.Проаналізуйте динаміку розвитку економіки ФРН.
9.Охарактеризуйте основні напрямки економічного співробітництва України з Німеччиною.
10.Якими рисами характеризується історико-культурна спадщина країни?

Лекція 4. ІТАЛІЯ (ІТАЛІЙСЬКА РЕСПУБЛІКА)План
4.1 Загальна характеристика соціально-економічного розвитку країни
4.2 Туристичні центри країни

4.1 Загальна характеристика соціально-економічного розвитку країниЗагальні показники. Площа території 301,3 тис. км., населення 57,1 млн. осіб. Столиця Рим (рис. 5.1). На території Італії розташовані дві карликові держави: Республіка Сан-Марино й держава-місто Ватикан як центр римокатолицької церкви. Італія – республіка. Чинна Конституція Італійської Республіки, ухвалена 22 грудня 1947 р.; набрала чинності 1 січня 1948 р.
Глава держави – президент республіки, який обирається на спільному засіданні двох палат парламенту за участі представників областей. Строк повноважень президента – 7 років. Обов'язки президента в усіх випадках, коли він неспроможний їх виконувати, покладаються на голову сенату.
Законодавчий орган – парламент, який складається із двох палат: палати депутатів і сенату республіки. Згідно з Законом про вибори, ухваленим 4 серпня 1993 р., в Італії запроваджено змішану виборчу систему. Законом про вибори в палату депутатів передбачається, що голосування проводиться протягом одного дня за уніномінальною системою в один тур. 475 депутатських місць (75 відсотків) розподіляються на основі виборів в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості, 155 депутатських місць – за пропорційною системою.
Геополітичне положення Італія розташована на півдні Європи, займає Апеннінський півострів, острови Сицилія, Сардинія, Ельба та ін.
На півночі межує з Австрією (довжина кордону 430 км) і Швейцарією (740 км), на північному заході – із Францією (488 км), на північному сході – зі Словенією (199 км). Омивається на сході Адріатичним морем, на заході – Лігурійським і Тірренським, на півдні – Іонічним та Середземним морями.
Італія — морська держава. Близько 80% державних кордонів омиває Середземне море, що сприяє вигідним міжнародним зв'язкам. Перевезення міжнародних вантажів здійснюється через порти Генуя, Венеція й Трієст .
Населення. Більшість населення становлять італійці (94,1 %), сардинці (2,7 %), ретороманці (1,3 %) та інші національності (1,9 %). Національні меншини, у своїй більшості, проживають у прикордонних районах уздовж Альпійських гір.
Офіційною мовою країни є італійська. Англійську й французьку розуміють майже скрізь у готелях, ресторанах, у туристичних бюро. Німецьку – у першу чергу, у курортних зонах на півночі. Переважна більшість віруючого населення – католики (83,2 %). Церква в Італії відокремлена від держави. Однак, вона має величезний вплив на життя італійців. Середня щільність населення – 190 осіб / км. кв. За цим показником Італія займає п'яте місце в Європі й перше – серед країн Південної Європи. Найщільніше заселені рівнини Ломбардії й Ліґурії, де найсприятливіші умови для інтенсивного землеробства й розвитку промисловості. Тут щільність населення перевищує 300 осіб / км. У країні переважає міське населення (77 %), основна частина якого проживає в Північній Італії, особливо на Паданській рівнині.
Для Італії характерна значна еміграція як у заокеанські країни – Канаду, Аргентину, Бразилію, так і в сусідні – Німеччину, Францію, Швейцарію. Усього від кінця XIX ст. з Італії виїхало майже 30 млн. осіб. Основною причиною цього було аграрне перенаселення та значне безробіття, яке не зменшилось й у період дев'яностих років XX ст.
Природно-ресурсний потенціал. Італія бідна на корисні копалини. Найбільше значення мають поклади сірки, ртуті та мармуру. Ліси вкривають близько 1 / 5 площі. Здебільшого це альпійська зона. Величезними є рекреаційні ресурси. Природні умови Італії забезпечують широкі можливості для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур: винограду, цитрусових, маслин, овочів тощо. Цьому сприяють субтропічний середземноморський клімат Півдня Італії, а також перехідний клімат від субтропічного до помірного, що охоплює територію Північної частини країни й, зокрема, Паданської рівнини.
Серед паливно-енергетичних ресурсів важливе значення має кам'яне вугілля, що знаходиться в Сардинії й Тоскані, але його низька якість спричинила до майже цілковитого припинення видобутку після закриття сардинських шахт у 1972 р. Тому вугілля імпортується, в основному, зі США, країн ЄС та Центрально-Східної Європи. Родовища природного газу зосереджені в долині річки По, у центрі Апеннінського півострова, на острові Сіцілія й на континентальному шельфі. Однак запаси його невеликі. Тут знаходяться значні ресурси водної й геотермальної енергії. Після Другої світової війни більше половини електроенергії вироблялось в Італії на ГЕС. Однак до кінця XX ст. її обсяги значно знизились, склавши всього одну п'яту загального виробництва.
Родовища поліметалічних руд (цинк, свинець, срібло й інші метали) знаходяться в Східних Альпах і на острові Сардинія. За запасами ртутної руди Італія займає одне з перших місць у світі (Тоскана). У Центральній Італії є значні запаси марганцевих руд.
Італія володіє потужною нафтопереробною промисловістю, яка задовольняє не лише внутрішні потреби, значна кількість нафтопродуктів експортується в сусідні європейські країни.
Структура економіки. Чорна металургія майже повністю зорієнтована на використання імпортної сировини (залізної, марганцевої руди, руд легованих металів), металобрухту. Тому великі металургійні підприємства (комбінати повного циклу) розміщені в портових містах Генуї, Неаполі, Маранто, куди морем доставляється необхідна сировина. Розміщення галузей кольорової металургії має свою специфіку. Так, виробництво міді, цинку та алюмінію зосереджене переважно в Північній частині Італії, свинцю – на південно-західній частині острова Сардинія, ртуті – у Тоскані. За кількістю виплавленої ртуті Італія займає одне з перших місць у світі. Італійська кольорова металургія відома у світі виробництвом магнію, цинку й алюмінію. Сировина для продукування магнію поширена майже повсюдно.
Машинобудування. Основна кількість підприємств цієї галузі розміщена на Півночі, де вдосталь кваліфікованої робочої сили, а також надійне сусідство з індустріально розвиненими країнами, що входять до Європейського Союзу. У структурі галузі домінує транспортне машинобудування: виробництво легкових автомобілів, локомотивів і вагонів, двигунів для суден та авіації. Суднобудівна промисловість розвивається в Генуї, Трієсті.
Хімічна промисловість спеціалізується на випуску хімічних волокон, барвників, засобів захисту рослин, мінеральних добрив. Сировиною для цих виробів служить розмаїта місцева сировина, а також імпортна нафта, газ, апатити.
Легка промисловість має розвинену текстильну, взуттєву та швейну галузі, продукція яких популярна не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринках.
Серед галузей харчової промисловості найрозвиненішими є борошномельна, що розміщена у всіх великих центрах і портових містах Італії. На півдні чимало підприємств виробляють не лише муку, але й макарони, за випуском яких Італія займає перше місце у світі. Дуже розвинена в країні консервна промисловість, яка переважно базується на переробці фруктів, овочів, зокрема, помідорів. Італія відома у світі як виробник оливок і оливкової олії.
Сільське господарство має землеробський напрямок. Головною галуззю є рослинництво, що виробляє три п'ятих товарної продукції. Важливою галуззю рослинництва є овочівництво. Найбільше вирощують томатів в областях Кампанія й Апулія. Італію називають «першим садом Європи». Серед фруктових (щорічно вирощується 20 млн. т.) переважає вирощування яблук, груш, апельсинів, персиків, черешень. Найпродуктивніші фруктові сади ростуть на північному сході в передгір'ях Альп і Апеннін. На півдні поширені мигдаль, грецькі горіхи, фундук. Важливе місце в сільському господарстві традиційно займає виноградарство.

4.2 Туристичні центри країниІталія являє собою туристський продукт вищого ступеня досконалості: міжнародна статистика відводить їй почесне місце в п'ятірці найбільш розвинених із погляду туризму країн світу, оскільки на вказану країну припадає 6 % усього туристичного «обороту» нашої планети.
Туристичні райони країни та передумови їхнього розвитку. Географія міжнародного туризму дуже розмаїта. Найбільша кількість відвідувачів (близько 60 %) припадає на чотири туристичні райони – Венето, ТрентіноАльто-Адідже, Тоскана й Лаціо, де знаходяться гірські ландшафти, привабливі морські пляжі, архітектурні пам'ятники високої пізнавальної цінності. Існуюча готельна база Італії цілком придатна для потреб як внутрішнього, так і міжнародного туризму. За кількістю місць, рівнем їхнього комфорту Італія займає друге місце у світі й перше – у Європі.
Усесвітньо відомими й найбільш популярними в іноземних відвідувачів є туристичні центри Венеції, Рима, Неаполя, Генуї, Флоренції. Щорічно Італію відвідує близько 30 млн. туристів. Туризм є високоприбутковою галуззю економіки. Доходи від міжнародного туризму сягають майже 9 % вартості італійського експорту. Країна має позитивне сальдо потоків туристів – близько 15 млрд. доларів доходу щорічно.
Основні центри туризму. Венеція – місто-музей, історичний центр якого розташований на 118 островах Венеціанської лагуни, розділених 150 каналами й протоками, через які перекинуто близько 400 мостів (зокрема, Ріальто й так званий міст Зітхань, обидва побудовані в кінці XVI століття).
Острівна Венеція – морський курорт, центр міжнародного туризму світового значення, місце проведення міжнародних кінофестивалів, художніх виставок. Внутрішньоміські перевезення на моторних судах, гондолах, баржах. Уздовж каналів і вузьких кривих вулиць розташовано багато декорованих церкв, палаців. На центральній площі Сан-Марко – собор (IX – XV століття), Стара бібліотека Сан-Марко (XVI століття), будівлі релігійних братств (скоул), монастирі. Місто й лагуна включені в список Світової спадщини. Основними пам'ятками є собор Палац дожів (ХІV – ХV ст.), монастирі і споруди скоул (релігійних брацтв). Щороку проводяться Міжнародний кінофестиваль і карнавал. На острові Мурено – музей скла. У галереї Академії мистецтв – колекція Гуггенхейма (сучасне мистецтво, картини XX ст.).
Ремісниче виробництво художніх виробів зі скла (острів Мурано, музей мережив (острів Бурано), мозаїки. Промислово-портова частина Венеції – материкова.
Рим – столиця Італії (близько 3 млн. жителів) і області Лаціо, найбільший у країні, і одне з найвідвідуваніших міст у світі. Легендарне «Вічне Місто» розташоване на семи пагорбах, по обох сторонах річки Тибр, недалеко від Середземного моря. Місто-держава Ватикан, що знаходиться в межах його території, є всесвітнім центром католицької церкви.
Важко сказати, що запам'ятається більше всього в цьому місті, що захоплює дух, – гордовита розкіш Ватикану, безсмертний Форум. Вічна магія Риму полягає в умінні поєднувати стародавнє й сучасне. Імперії підносилися і переживали занепад, старі боги змінялися новими, але Рим залишається Римом. Рим – місто живих і незабутніх образів: вид контурів міста вдосвіта з найвищого горба міста – Яникула, колони й руїни храмів Римського Форуму, купол Cобора Св. Петра на тлі яскравих багряних фарб заходу – все це залишає в пам'яті глибокий слід. Види італійської столиці – не єдина її чарівність. Рим також є й містом звуків, що починаються рано вранці з перегуку церковних дзвонів, що закликають віруючих на месу, що зливаються в різноманіття міської симфонії протягом дня.
Площа Муніципалітету (Piazza del Municipio) – величезна й зелена площа – одна із центральних у Неаполі. Вона тягнеться від будівлі мерії до міського вокзалу. У центрі площі – пам'ятник королю Італії Віктору Еммануїлу II на коні. Від побережжя площу відокремлює значний замок Маськіо Анджоїно (Maschio Angioino) з могутніми баштами, і прекрасний Королівський палац, біля воріт якого знаходяться кінні статуї з «Приборкувачами коней», даровані сюди імператором Миколою I Фердинанду II. Перед замком розбитий гарний сквер: огорожа з підстриженого чагарнику, клумби, доріжки, «живий» календар із квітів, дата на якому оновлюється щодня. Ще однією забавною визначною пам'яткою площі є барвисті англійські двоповерхові автобуси, які здійснюють екскурсійні прогулянки по Неаполю. З будь-якої точки площі видно Кастель Сант-ельмо – фортецю на високому пагорбі, де колись була в'язниця.
Замок Анжуйський був споруджений Карлом I Анжуйським. Він був названий «новим» на відміну від інших замків міста, а на честь короля Карла Анжуйського отримав назву Анжуйський замок. Замок став важливим культурним центром, де бували такі художники й письменники, як Джотто, Петрарка, Бокаччо. За династії Арагон замок доповнили двома баштами (Середньою й Сторожовою) і Тріумфальною аркою, яку з повним правом можна вважати видатним зразком тріумфальної архітектури Відродження, оскільки вона є нерозривним сплавом мистецтва майстрів скульптури тієї епохи з традиційними канонами архітектури римських тріумфальних арок.
Королівський палац побудований архітектором Доменіко Фонтану в XVII ст., тут знаходилася резиденція іспанського короля Пилипа II. Фасад обернений убік П’яцца дель Плебішито. У нішах фасаду завдовжки 169 м красуються статуї його попередників із різних династій. У даний час у палаці розміщуються різні установи, але основну частину будівлі з 1804 р. займає Національна бібліотека Неаполя, де зберігаються тисячі томів книг і унікальні зібрання папірусу. Серед інших приміщень інтер'єру варто виділити Центральний зал, Тронний зал і Зал Геркулеса, які разом із численними залами королівських апартаментів утворюють Музей історичних апартаментів Королівського палацу. Тут виставлені роботи таких майстрів, як Тіціані, Гверчино, Андреа Ваккаро, Маттіа Преті, Спаньйолетто, Массімо Станціоне й Лука Джордано. Сам Королівський палац оточений красивими садами.
Генуя – місто з багатовіковою історією відоме також під назвою «Ла Суперба», що означає «Горда». Захоплюючись морською відвагою минулого й сьогодення Генуї, поет XIV ст. Петрарка назвав Геную «господинею моря». У далекому минулому Генуя змагалася з Венецією за панування на Середземному морі. Стратегічне вигідне розташування й прекрасна природна гавані фактично зробили історичний підйом Генуї неминучим. У період розквіту, у XIV ст., володіння цього міста-держави тягнулися за межами Сирії, Північної Африки і Криму. Проте після поразки флоту Венеції в 1380 р., у битві при Кьодже, Генуя ослабила морську експансію. Два століття по тому завдяки розвитку банківської справи й інших галузей торгівлі Генуя повернула собі минулу могутність.
Ім'я Христофора Колумба виникає в Генуї на кожному повороті: від статуй і картин до вулиць, площ, фонтанів, барів і міського аеропорту, що носять його ім'я. Найвідоміші династії, серед яких, перш за все, сім'я Доріа, прикрасили Геную палацами, збагатили її витворами мистецтва. Адмірал Андреа Доріа (1466 – 1560) добився незалежності для Генуезької республіки, що протрималася аж до епохи наполеонівських воєн.
Однією з найпопулярніших сучасних визначних пам'яток Генуї є Акваріум площею 10 000 кв.м, найбільший у Європі, у 70 величезних басейнах якого міститься близько 5 000 представників морської фауни. Акваріум був відкритий 15 жовтня 1993 р., сьогодні він привертає більше 1 200 000 відвідувачів. В акваріумі м. Генуї було відтворено підводне середовище Червоного моря й Карибських коралових рифів.
П’яцца Маттеотті – одна з найбільших площ Генуї. Тут підноситься величезний палац – Палаццо Дукале, у якому в даний час проходять виставки й інші культурні заходи.
У кожному місті є одна вулиця, яка виділяється серед інших. У Генуї така вулиця носить ім'я великого борця за об'єднання Італії Джузеппе Гарібальді. Прокладати вулицю в старій частині міста почали ще в 2-ій половині XVI в., але раніше для розподілу земельних ділянок у цьому престижному районі були проведені аукціони, у яких взяли участь найбагатші сімейства Генуї. Усі землі дісталися лише п'ятьом. З безлічі палаців по вулиці Гарібальді особливої уваги заслуговують два: Палаццороссо й Палаццо-б’янко, у яких розміщені багатющі колекції живопису.
З вершини найближчого горба чітко виділяються три головні визначні пам'ятки Флоренції, що підносяться над морем: купол собору Санта Маріядель-фьорі, дзвіниця Джотто, башта Синьйорії, середньовічної міської ратуші.
Історичний центр міста – площа Синьйорії, де розміщена колекція шедеврів скульптур «Давид» Мікеланджело, «Персей» Челліні та ін. Із площею Синьйорії пов'язані всі найважливіші події бурхливої історії Флоренції.
Головний Флорентійський собор Санта Марія-дель-фьорі (XIII – XIV століття) є третім у світі з величиною після соборів Св. Петра в Римі й Св.Павла в Лондоні. Він вражає гармонійністю форм, нарядним химерним облицюванням із білого, рожевого й зеленого мармуру. Купол собору, попри величезні розміри, вражає невагомістю. Поряд із собором – химерно прикрашений різноколірним мармуром високий паралелепіпед дзвіниці Джотто. Одна з найзнаменитіших церков Флоренції - готична базиліка Санта Кроче (усипальня Мікеланджело, Галілея, Макіавеллі, Россіні й інших великих італійців).
У місті 87 музеїв, найвідоміший – галерея Уффіці. Флоренція – унікальне місто, що дало світу найбільших майстрів образотворчого мистецтва, й прославлена батьківщина Ренесансу. Дуже живописна набережна річки зі старовинними мостами, найстародавніший – Понті Веккьо, на якому вже багато років розміщуються ювелірні лавки.
До цих пір Флоренція виправдовує ім'я, дане їй римлянами, що заснували біля берегів Арно військову колонію, названу Флорентією, тобто «квітуча». Династія Медічі, що правила Флоренцією до першої половини XVIII століття, усіляко сприяла розвитку мистецтв і розквіту міста як світового культурного центра. Флоренція – це місто, що надихало таких майстрів образотворчого мистецтва як Донателло, – одного з «батьків Відродження», визнаного генія Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Сандро Ботічеллі й багатьох інших. Їхні роботи сьогодні захоплюють відвідувачів музеїв і картинних галерей Флоренції.
Контрольні запитання
1. Які особливості розвитку економіки країни? Назвіть провідні галузі економіки Італії.
2. Яке місце туризму в економіці країни?
3. Укажіть особливості розміщення туристичних ресурсів Італії.
4. Охарактеризуйте державний устрій, форму правління, виборчу систему країни.
5. Укажіть національний склад населення. Державна та розмовні мови. Пануюча релігія.
6. Які сільськогосподарські культури вирощують на території Італії? Що сприяє цьому?
7. Назвіть особливості розміщення туристичних центрів Італії.
8. Що приваблює туристів із різних країн відвідати Італію?

Лекція 5. ВЕЛИКА БРИТАНІЯ(ОБ’ЄДНАНЕ КОРОЛІВСТВО ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ ТА ПІВНІЧНОЇ ІРЛАНДІЇ)План
5.1 Загальна характеристика країни
5.2 Історико-культурний ресурс країни
5.1 Загальна характеристика країниЗагальні показники. Площа – 245 тис.км.кв. Населення – 61 млн. осіб. Столиця – Лондон. Державний устрій – конституційна монархія. Адміністративно поділяється на графства.
Склад території та географічне положення. Сучасна Великобританія є державою, що об'єднує кілька народів, які впродовж своєї складної історії вели постійну боротьбу за домінування, право культурної та державної самобутності. Об'єднане королівство Великої Британії та Північної Ірландії об'єднує чотири історико-географічних області – Англію, Шотландію, Уельс та Північну Ірландію. Кожна з них має певний ступінь самоврядування, відзначається своїм особливим колоритом, дещо відмінними природними умовами та специфічною історико-культурною спадщиною. Особливістю географічного положення Великобританії є її відокремленість від континенту. Ця обставина сприяла тому, що країна хоч і брала постійну участь у Європейських війнах, проте упродовж 10 століть жодного разу не зазнала іноземного вторгнення. Разом із тим, країна користувалася всіма вигодами, що випливають із розташуванням поруч, з найрозвиненішими державами Західної Європи й на шляхах у Світовий океан.
Союзи та організації. Великобританія є одним із п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН, одним з упорядників НАТО, а також центром Британської співдружності націй. Відповідно, у своїй зовнішній політиці країна дотримується принципів глобалізму. Країна є членом Європейського Союзу, разом із тим Великобританія вирішила тимчасово втриматися від участі в економічному та валютному союзі, що пояснюється виключною позицією британської валюти (фунта стерлінга) у світовій фінансовій системі – на сьогодні фунт є найміцнішою та найстабільнішою валютою світу.
Населення й релігія. Понад 80 % населення становлять англійці. Великобританія – густо населена й високо урбанізована країна. Середня густота населення становить 230 осіб / км. кв. У горах Шотландії вона знижується до 0,4 осіб / км. кв.Протягом сторіч люди мігрували до Британських Островів із багатьох частин світу, деякі – щоб уникнути політичного або релігійного переслідування, інші – щоб знайти краще життя або уникнути бідності. Після 1945 р. у Великій Британії поселилось багато біженців із різних європейських країн, південної Азії. Є також значні громади американців, австралійців і китайців, греків, росіян, поляків, сербів, естонців, латишів, вірменів, італійців та іспанців. На початку 1970-х у країну починають прибувати значні маси іммігрантів із Латинської Америки, Південно-Східної Азії й Шрі-Ланки. Люди з Індії, Пакистану й Бангладеш – це більш ніж половина від загальної етнічної чисельності населення, а люди Західного Індійського походження - наступна найбільша група. Населення іноземного походження майже повністю сконцентровано в центрі країни, особливо в Лондоні.Усі основні мови, якими розмовляють у Сполученому Королівстві, належать до сім'ї індоєвропейських мов.
У Сполученому Королівстві з'явилися різні християнські напрямки через розкол церкви протягом століть. Найбільший із них в Англії був у XVI сторіччі, коли Генріх VIII відмінив визнання главою церкви Папу Римського. Цей розрив із Римом сприяв ухваленню деяких протестантських доктрин і також утворенню англіканської церкви, яка стала державною церквою Англії, при збереженні римським католицизмом певної частини своїх прихильників. У Шотландії Реформація створила шотландську церкву, якою управляли органи місцевого самоуправління, що складалися з міністрів і старійшин, а не єпископів, як було прийнято в Англії. Релігійні відродження середини XVIII сторіччя дали Уельсу форму протестантства, близько пов'язану з уельською мовою. В Уельсі найзначнішою релігійною організацією залишається Пресвітеріанська Церква (або Кальвінійський Методизм). У Нортумберленді, Даремі і Йоркширі в північно-східній Англії й Корнуолі на південно-західному півострові все ще нараховується багато методистів. Секти зі Сполучених Штатів також отримали прихильників.
Природний ресурс країни. Сполучене Королівство має відносно обмежені запаси економічно цінних мінеральних ресурсів. Тут видобувають деякі важливі метали, особливо олово, яке забезпечує місцевий попит наполовину, і цинк. Є достатні поклади неметалічних мінералів, зокрема піску, гравію, вапняку, доломіту, крейди, сланцю, бариту, тальку, глини й глинистого сланцю.
Британія має більше важливих енергетичних ресурсів, ніж більшість інших країн Європейського Союзу, особливо нафти, природного газу і вугілля. Вугілля, колись важливий ресурс для британської економіки, зараз втратило свою значимість, порівняно з піковим 1913 роком, коли понад один мільйон працівників видобули понад 300 мільйонів тонн вугілля. Електростанції – головні споживачі вугілля, але зі зростанням використання інших видів палива видобуток вугілля зменшився.
Економіка. Сучасна Великобританія є однією з найбільш розвинених держав світу. Вона входить до Великої сімки, п'яти «трильйонних» країн Західної Європи й може вважатися однією з перших країн, що розпочала перехід до інформаційного суспільства. Загальний економічний імідж країни суттєво змінився впродовж другої половини XX ст. – з індустріальної економіки Великобританія поступово перетворюється на фінансовий центр та на осередок міжнародних управлінських функцій. Особливо добре ця тенденція простежується у старопромислових районах Англії (міста Лідс, Манчестер, Ньюкасл та ін.), що стають центрами зосередження офісів та штаб-квартир транснаціональних корпорацій. Сучасне господарство країни на 75 % складається з невиробничої сфери, промисловість дає близько 24 % валового продукту, тоді як сільське господарство – трохи менше 1%. За структурою зайнятості сфера послуг складає понад 80 %, промисловість – 18 %, сільське господарство близько – 1,5 %.
Економіка Великобританії багатогранна та різноманітна, що важко виділити її чітку міжнародну спеціалізацію. Загалом Великобританія спеціалізується на експорті промислових товарів, продукції нафтохімічної промисловості, хімічної продукції, харчів, напоїв та тютюну. Хоча найбільше міжнародне значення мають фінансові ресурси країни, що так чи інакше переміщуються у світовому господарстві у формі інвестицій, кредитів, різних форм трансферів, у тому числі й приватних переказів заробітчан.
Промисловість Великобританії, хоч і є провідною галуззю господарства, усе ж за темпами росту й продуктивністю праці поступається іншим провідним країнам світу. Це стосується також новітніх галузей промисловості.
Великобританія є також важливим світовим транспортним вузлом, що здійснює масштабні авіаперевезення практично в усіх напрямках. Аеропорт Хітроу в Лондоні належить до трійки найбільших аеропортів світу за обсягами пасажиропотоку.
Сполучене Королівство відрізняється, навіть серед країн західної Європи, малою часткою населення (близько 2 %), зайнятого в сільському господарстві. Британське сільське господарство інтенсивне та комерційне, з високим рівнем механізації. Його підтримка спочатку національною політикою, а згодом і Єдиною сільськогосподарською політикою (ЄСП) ЄС, призвела до того, що продуктивність виробництва деякої сільськогосподарської продукції перевищила попит. Найголовніші сільськогосподарські культури – пшениця, ячмінь, овес, цукрові буряки, картопля і рапс. Тоді як істотний відсоток пшениці, ячменю й рапсу йдуть на корм тваринам, багато із залишку обробляється для людського споживання. Сполучене Королівство досягло високого рівня самостійності у виробництві основної сільськогосподарської продукції, за винятком цукру й сиру.
5.2 Історико-культурний ресурс країниТуристична галузь країни Великобританія належить до провідних туристичних країн світу як за показниками прибуття туристів, так і за прибутками від туристичної галузі. У 2004 р. до Великобританії прибуло 27,8 млн. осіб. У 2005 р. ця цифра вже становила 30 млн. Доходи від туристичної галузі в 2004 р. склали приблизно 28,2 млрд. доларів США. До 2005 року цей показник зріс на 8,7 %. На Великобританію припадає 6,8 % від загального європейського туристопотоку.
Історико-культурна спадщина Англії є насправді багатою. Тут представлені пам'ятки історії та архітектури, починаючи із часів завоювань британських островів давніми римлянами й до сьогодення. Багато англійських міст поєднують архітектуру кількох історичних епох, уписану в сучасний міський ландшафт.
Зазвичай Англію поділяють на 9 районів: Східний Мідленд, Англійський Схід, Англійський Північний Захід, «Серце Англії», Лондон, Північно-Східна Англія, Південно-Східна Англія, Південно-Західна Англія та Йоркшир.
Туристичні райони та центри. Східний Мідленд являє собою привабливий із ландшафтно-естетичної точки зору регіон, через який проходить національний парк Горбистий Край, відомий також як Пустки Лінкольна. Основними туристичними об'єктами тут є ущелина «Блакитного Джона» з однойменною печерою та шахтою, де видобувається унікальний вид напівдорогоцінного каменю – флюориту, що має таку ж назву, Четсвортський палац – резиденція герцога Девоншира, одна з найбільших скарбниць Англії, Шервудський Ліс – колишні королівські мисливські угіддя, а також місце, де жив герой англійських народних легенд Робін Гуд. Хоча нині ліс займає територію всього лише 450 акрів, він є залишком корінних англійських лісів – тут зустрічаються дуби віком понад 500 років.
Англійський Схід, розташований на північ від столиці Великобританії м. Лондона, об'єднує території графств Саффолк, Норфолк, Ессекс, Кембриджшир, Бедфордшир та Хертфордшир, історично відомі як королівство Східна Англія. Головними містами тут є Кембридж (всесвітньо відоме місто-університет, яке є також визначною архітектурною пам'яткою), Норвіч (у місті знаходяться 900-річний собор, Норманський замок, кілька середньовічних церков) та Колчестер (найдавніше зареєстроване британське місто), а також Сент-Елбенз у Хертфордширі (містить Сент-Елбенський собор та залишки римського міста Верулама). У цьому ж районі розташований національний парк Бродз, укритий безліччю мальовничих озер та каналів. На узбережжі до туристичних пам’яток відносяться вікторіанські курортні містечка, де проводяться міжнародні музичні фестивалі, а також присутні історичні пам'ятки часів адмірала Нельсона та Єлизавети І тощо.
Англійський Північний Захід нині відомий поєднанням сучасного культурного життя з типовою англійською сільською місцевістю. Тут проводяться міжнародні змагання із крикету, чемпіонати з гольфу та футбольна прем'єр-ліга. Основними туристичними центрами в районі є міста Честер, Ліверпуль, Манчестер, Блекпул, а також національний парк Озерний край. Місто Честер відоме своєю історичною та архітектурною спадщиною віком понад 2000 років. Окремі фрагменти міських стін збудовані ще давніми римлянами, присутні також приклади норманської архітектури. Ліверпуль нині є одним із найдинамічніших європейських центрів культурного життя. За кількістю театрів, музеїв та мистецьких галерей місто є найбільшим у Сполученому Королівстві після Лондона. Національний парк Озерний Край являє собою надзвичайно мальовничу територію, де, головним чином, розвинутий маршрутний туризм.
«Серце Англії» – так називається район у центрі країни навколо м. Бірмінгема. Район відомий поєднанням традиційної англійської сільської місцевості з культурними та етнографічними пам'ятками – батьківщиною Шекспіра (м. Страд-форд-апон-Евон), гончарними майстернями Стаффордшира, а також поєднанням традиційної культури, ремесел та мистецтва із сучасними архітектурними формами, розташованими поруч із вікторіанськими містечками. Тут же проводяться міжнародно визнані етнографічні фестивалі. Особливістю району є густа мережа автошляхів ще й наявність міжнародного аеропорту в м. Бірмінгемі, що робить його особливо доступним для міжнародного туризму. Основними туристичними центрами тут є Бірмінгем, Ковентрі, Ладлоу, Страд-форд-апон-Евон, Херфорд, Шрусбері.
Лондон, столиця Великобританії, справедливо виділяється в окремий район. Мегалополіс являє собою конгломерат невеликих містечок, сконцентрованих навколо центральної частини міста. Лондон часто вважається культурною столицею світу. Тут зосереджена величезна кількість музеїв, галерей, театрів, концертних залів, місць для проведення спортивних та музичних заходів і фестивалів. Історичним ядром Лондона вважаються райони на берегах р. Темзи, зокрема в трикутнику між Трафальгарською площею, будівлею парламенту та Бекінгемським палацом. У цьому трикутнику та прилеглих районах розташовані найбільш відомі музеї – Національна галерея, Британський музей, Національна портретна галерея, Музей Вікторії та Альберта, Музей природознавства, а також СентДжеймський палац та Вестмінстерське абатство. Трохи нижче за течією Темзи розташований Тауер – одна з найвідоміших англійських фортифікаційних споруд, що із часів Уільяма-завойовника слугувала палацом, в'язницею, скарбницею, арсеналом і навіть зоопарком. Околиці міста також багаті на історичні пам'ятки. Зокрема, слід відзначити Гринвіч із всесвітньо відомою Гринвічською обсерваторією, через яку проходить нульовий меридіан. Також тут розташовані Морський музей та збережений вітрильний кліпер Катті Сарк, збудований у 1869 р., що уособлює торговельну міць Великобританії XIX ст. Уїмблдон – містечко, розташоване за 10 миль від центру Лондона є всесвітньо відомим місцем проведення тенісних турнірів. Лондон також відомий своїми численними парками, найвідомішими з яких є Ріджентспарк, Гайд-парк, Сент-Джеймський парк та ін.
Північно-Східна Англія – район із контрастними природними умовами. Східну його частину займає морське узбережжя, тоді як західна являє собою понурі гірські схили Пеннінських гір. Як і інші райони Англії, міста північного сходу багаті на історичні та архітектурні пам'ятники, серед яких найбільше значення мають об'єкти всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО – вал Адріана в м. Гексхем, що являє собою залишки давньоримського форту Верковіцій і позначає колишній кордон Римської імперії, а також замок та собор у м. Дарем.

Контрольні запитання
1. Назвіть позитивні та негативні риси, географічного положення країни.
2. Охарактеризуйте природо-рекреаційний комплекс (труднощі, проблеми).
3. Стан економіки (потенціал, галузі, перспективи).
4. Дайте оцінку промисловому комплексу.
5. Укажіть роль сільського господарства в економіці країни.
6. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки.
7. Стан англійської валюти на міжнародному грошовому ринку.
8. Охарактеризуйте туристичний потенціал країни.

Лекція 6 ФРАНЦІЯПлан
6.1 Основні показники розвитку країни
6.2 Туристична індустрія країни

6.1 Основні показники розвитку країниЗагальні показники. Населення 58,1 млн. осіб, загальна площа країни становить 552 тис. км. кв. Столиця – Париж. Державний устрій – республіка. В адміністративному відношенні поділяється на 96 департаментів.
Геополітичне положення. Франція – найбільша країна в Західній Європі. На північному сході межує із Бельгією, Люксембургом і Німеччиною, на сході – з Німеччиною й Швейцарією, на південному сході – з Монако й Італією, на південному заході – з Іспанією й Андоррою. На узбережжі Середземного моря до території Франції прилягає карликова прибережна держава Монако.
Крім континентальної частини, до складу держави також входять: острів Корсика й декілька інших дрібніших островів у Середземному морі й Біскайській затоці. Франція – метрополія, яка має «заморські департаменти» – Гваделупа, Мартініка, Гвіана, Реюньйон, Сен-П'єр і Мікелон, Нова Каледонія, Французька Полінезія й декілька дрібних архіпелагів у Тихому океані. Франція має широкий вихід до морів. Ії морський кордон довший за сухопутний. Морські береги країни омиваються Північним і Середземним морями, протоками Па-де-Кале, Ла-Манш і Біскайською затокою. Після відкриття тунелю під протокою Ла - Манш, яка відділяє Францію від Великої Британії, виник суходільний кордон із цією країною.
Головним для зовнішніх стосунків Франції завжди був її східний сухопутний кордон, де проходять найважливіші транс'європейські шляхи.
Населення й релігія. 85 % населення країни – французи. Середня густота населення у Франції менша, ніж у її північних та східних сусідів (105 осіб на 1 кв. км ). Майже 80 % населення сьогодні живе у великих міських центрах. Демографічні показники Франції однотипні з іншими розвиненими країнами. Природний приріст населення дуже низький, що стало реальністю в країні ще в XIX ст. Із цим пов'язана інтенсивна, здебільшого робоча, імміграція до країни італійців, іспанців, португальців, поляків, вихідців із колишніх колоній, зокрема африканських. Сьогодні близько 7 % населення Франції становлять іноземці.
Французька мова є державною й належить до романської групи індоєвропейської мовної сім’ї. У XVII – XVIII ст. за кількістю населення й економічним потенціалом Франція була найбільшою країною Європи. Французька мова перетворилася на міжнародну мову світського товариства й дипломатії.
Церква та держава з 1905 р. відокремлені, свобода віросповідання гарантована Конституцією. Близько 84 % населення – католики, 1,5 % – протестанти, 1,3 % – іудаїсти й 4,5 % – мусульмани.
Характерною є домінуюча роль Парижа, де мешкає 1 / 6 всього населення. Великими містами є також Ліон, Марсель, Лілль. На окраїнах невеликими групами живуть корсиканці, каталонці, баски, бретонці, фламандці, ельзасці, які зберегли самобутні традиції й мову, близьку до сусідніх народів.
Природно-ресурсний потенціал. Корисні копалини Франції достатньо різноманітні. Серед них особливо значні запаси залізної руди, бокситів і калійної солі. За запасами залізних руд Франція посідає п'яте місце у світі. У Європі це єдина країна, яка не тільки повністю задовольняє свої потреби, але й експортує їх у значній кількості в зарубіжні країни. Істотне господарське значення мають боксити. За їхніми запасами Франція посідає перше місце в Європі.
Запаси калійних солей, що залягають у Південному Ельзасі, оцінюються в 1,5 млрд. т. Важливе значення мають відкриті в Центральному масиві й Бретані великі запаси урану.
Запаси мінерального палива у Франції невеликі. Є поклади кам’яного вугілля. Запаси нафти – менші. Вони складають усього лише 32,6 млн. т. Більш значні ресурси природного газу (255 млрд. куб. м), що зосереджені на південному заході країни.
Кліматичні умови Франції є сукупністю клімату різних країн Європи. Виразно виражений клімат двох типів – океанічний і середземноморський, що сприяє різносторонньому розвитку сільського господарства.
Економіка, основні риси господарства країни:
– значна роль держави порівняно з іншими розвиненими країнами;
– одна з найрозвиненіших транспортних систем у Європі (піонер у розвитку швидкісних транспортних систем);
– дефіцит власних енергоресурсів, значна роль атомної енергетики;
– значний імпорт енергоносіїв, особливо нафти, кольорових металів;
– провідна роль наукомісткого машинобудування;
– виробник та експортер товарів категорії «люкс»;
– найбільший виробник сільськогосподарської продукції в Західній Європі й експортер у світі;
– домінуюча роль у структурі господарства Парижа;
– занепад традиційно індустріалізованих районів півночі та сходу;
– зростання ролі південних та західних районів;
– класична країна туризму.
Країна відзначається високим рівнем розвитку всіх галузей господарства. Частка зайнятих у сільському господарстві й рибальстві становить 6 %, і вони створюють 4 % ВНП, у промисловості й будівництві, відповідно, 28 % і 28 %, у невиробничій сфері – 66 % і 68 %. Головну роль у господарстві відіграють кілька десятків промислових монополій, що володіють автомобільною, нафтовою, хімічною промисловістю й точним машинобудуванням. Разом із тим у легкій, харчовій промисловості, торгівлі та сільському господарстві переважають дрібні підприємства.
Енергетика забезпечує потреби господарства за рахунок власних ресурсів тільки на 1 / 10. Велика увага приділяється розвитку гідроенергетики. Понад 2 / 3 потужностей ГЕС зосереджено в Альпах, решта – на заході Центрального масиву й у Піренеях. 50 % виробленої електроенергії припадає на АЕС, за потужністю яких (60 млн. кВт.) країна поступається лише США. Місцями розташування АЕС стали долини Рони й Луари та узбережжя ЛаМаншу. У Бретані збудовано першу у світі припливну електростанцію (ПЕС).
Обробна промисловість. Найвищими темпами зростання характеризуються машинобудування (38 % зайнятих), у якому країна має солідні традиції, кваліфіковані кадри й наукові досягнення. Автомобільні заводи розміщені у двох із половиною десятках міст. Головні судноверфі знаходяться в Нанті, Дюнкерку. Військові кораблі будують у Бресті, Тулоні, Шербурі. Франція є провідним експортером атомної технології i технології зберігання радіоактивних відходів (наукові центри Парижа й Гренобля). Париж, Тулуза, Бордо, Байона, Бурже, Мариньяні є центрами аерокосмічного машинобудування. На французьких заводах виготовляють також обладнання для хімічної промисловості, сільськогосподарські машини, побутову та офісну техніку, електронні вироби й засоби зв'язку, рухомий склад залізниць, найсучасніше озброєння. Країна є піонером волоконної оптики.
Традиційна галузь – металургія – переживає застій. Виплавка алюмінію сконцентрована в передгір'ях Альп. Після Другої світової війни істотних структурних змін зазнала хімічна промисловість – зросло виробництво синтетичних виробів (волокон та каучуку). Як експортер хімічної продукції країна посідає третє місце у світі. Потужні нафтопереробні та нафтохімічні комбінати знаходяться в портах Марсель-Бер, Гавр-Руан та ін.
Провідна донедавна галузь легкої промисловості – текстильна – втратила своє значення, але в Європі за виробництвом тканин Франція поступається лише Італії та Німеччині.
Основою розвитку сільського господарства країни є сприятливі природні умови й великі площі придатних для використання земель. Рослинництво дає 1 / 3 вартості продукції. Головна продукція – зерно, половина щорічних зборів якого йде на експорт. Франція є найбільшим виробником і експортером цукру в Західній Європі. Вирощують овочі, картоплю, в окремих районах – хміль, льон, тютюн; біля Ніцци – плантації квітів, у тому числі для виготовлення парфумів. Серед фруктів – найпоширеніші яблука, переважна частина врожаю переробляється на сидр. Важливу роль відіграє виноградарство. За збором винограду й експортом вина, споживанням його на душу населення Франція посідає друге місце у світі, лише трохи поступаючись Італії.
Тваринництво дає 2 / 3 вартості продукції сільського господарства. Основним традиційно є розведення великої рогатої худоби, яке має майже рівноцінне значення молочного та м'ясного напрямку по всій території країни. Велику роль відіграє рибальство.
6.2 Туристична індустрія країниПриродний та культурно-історичний ресурс країни. Серед галузей нематеріальної сфери Франції виділяється туризм. Країна традиційно очолює десятку провідних туристичних країн, прийнявши 79,1 млн. туристів у 2006 році. За рівнем прибутків від міжнародного туризму Франція посідає 3 місце у світі, отримуючи понад 38,1 млрд. дол. США станом на 2006 p.
Дуже значними є природні та культурно-історичні рекреаційні й туристські ресурси. Франція – класична країна туризму, розвитку якого сприяє наявна інфраструктура, державна політика.
У Франції зосереджена велика кількість культурних цінностей. Практично кожне місто, а іноді й невеличкі селища, є справжнім музеєм історії й культури. Крім численних пам'яток культури й давніх цивілізацій, країна володіє чудовими природними умовами – білосніжними схилами альпійських гір, чудовими пляжами атлантичного й середземноморського узбережжя, великими виноградниками і чарівними старими винокурнями, а також численними місцями, пов'язаними з життям і діяльністю різних історичних діячів.
Культурні центри країни. Культурним центром країни, безумовно, є шумний і хаотичний Париж – столиця Франції з X ст. н. е. Пам'ятки в Парижі зустрічаються буквально на кожному кроці й презентують стилі різних епох. Острови Сіте й Сен-Луї формують історичний центр міста. На Сіте знаходиться Собор Паризької Богоматері («Нотр Дам де Парі»). Цей католицький храм, заснований у 1160 р. і добудований лише в 1245 p. Це шедевр готичного мистецтва. Собор вражає чудовими баштами, дзвіницею, галереями, вітражами і прикрашений дивовижними скульптурами. Перед Собором лежить невелике коло з відміткою «0 км» – це точка підрахунку відстаней по всій Франції. Неподалік знаходиться і найстаріша в'язниця Парижа – Консьєржі.
Основна туристична частина міста розташовується на правому березі Сени. Тут розташована колишня королівська резиденція, а зараз один із найбагатших музеїв світу – Лувр. Нині тут зібрано близько 300 тис. творів усіх стилів і епох світового мистецтва, починаючи античністю і закінчуючи серединою XIX ст. Експозицію поділено на 7 «департаментів» – живопис, графіка, скульптура, прикладне мистецтво, а також східна, грецька і римська античність, давньоєгипетські колекції.
Неподалік від Лувру знаходяться й інші пам'ятки правобережжя: Біржа, Тампль, Тріумфальна арка на площі де Голля (висота 49,54 м, ширина – 45 м, висота 29,19 м) з могилою Невідомого Солдата і вічним вогнем; «найкрасивіша вулиця світу» – Єлисейські поля, де розташовані розкішні магазини, автосалони, відомі ресторани і кав'ярні, а також резиденція президента Франції – Єлисейський палац і урядові заклади. У цьому ж районі знаходяться Велика арка Ля-Дефанс – найбільший бізнес-центр у Європі, виставковий центр «Гранд Арч» із прозорими стінами, площа згоди (одна з найбільших паризьких площ – 84 тис. кв. м) з давньою Луксорською колоною, найбільший оперний театр світу – Опера Гарніє, футуристичний Національний музей сучасного мистецтва («центр Жоржа Помпіду») у кварталі Бобур (один із найдавніших районів Парижа), в експозиції якого картини і скульптури XX ст. Неподалік від нього – Музей історії Парижа Карнавале із колекцією інтер'єрів королівських покоїв, макетів міста і предметів меблів і побуту. Тут також розташовані яскравий фонтан Тінгеллі і маленький приватний Музей Ляльок. На шляху з Лувра до Єлисейських полів, у саду Тюільрі, знаходяться будинки Музею Імпресіонізму і Національного музею «Оранжері-де-Тюільрі». У районі Маре цікава Площа Вогезів (Королівська площа) із червоно-білими Павільйоном Короля і Королеви та Будинком-музеєм Гюго.
На лівому, більш високому березі Сени, знаходяться знаменита Ейфелева вежа (1889 р., висота з антенами 320 м), Палац Шайо, Будинок Інвалідів із Собором і гробницею Наполеона, Пантеон – Храм Слави для захоронення відомих людей країни, з могилами Руссо, Золя, Кюрі, Гюго, Вольтера, Мірабо та ін., а також Сорбонна (Паризький університет, 1215 р.) – один із найбільших навчальних і наукових центрів світу, на території якого розташовано Церкву Сорбонни з могилою кардинала Рішельє.
Обов'язково варто відвідати Марсове поле і Люксембурзький сад. Національний музей Середньовіччя (1843 р.) розташований у самому серці Латинського кварталу, на місці, де знаходилися римські термі (парні), залишки яких збереглися донині і складають частину музейної експозиції, яка відома колекцією гобеленів, живопису, творів прикладного мистецтва і дерев'яної релігійної скульптури Середньовіччя.
Найвища точка Парижа – Монмартр («Горб мучеників», 129 м), на яку гостей столиці піднімає фунікулер. Монмартр уважається символом французької культури, місцем митців і музикантів. Символ Монмартра – базиліка Сакре-Кьор (1876 – 1919 р. р.), з якої відкривається велична панорами Парижа. Поруч із базилікою – площа Горба, де працюють вуличні митці. Тут також розташовані численні сувенірні магазини і невеличкі ресторанчики, відоме кабаре «Мулен Руж», а на вулиці Лепік знаходиться єдиний справжній повітряний млин міста – Мулен-де-ля-Галетт. Тут також буде зведено «Стіну Любові» площею 40 кв. м, на якій фразу «Я тебе кохаю» буде викарбовано 311 мовою світу, у тому числі шрифтом Брайля для сліпих, а також мовою знаків для німих.
Цікаво відвідати і Гран-Пале («Великий палац») – величну архітектурну споруду і місце проведення постійних експозицій і виставок; Музей живопису д'Орсе в будинку старого вокзалу - один з найкращих музеїв Франції з великою і різноманітною колекцією; оригінальний Музей вина присвячений історії французького виноробства, починаючи з XIV ст., який має невеликий дегустаційний зал; унікальний Музей монет у приміщенні старого Монетного двору (XVIII ст.); єдиний у своєму роді Поштовий музей у районі Мон Парнас і багато інших. Вхід у паризькі музеї безкоштовний для молоді і дітей до 18 років.
Не менш привабливі й передмістя Парижа. Версаль – найвідоміший зразок садово-паркового мистецтва Європи. Це велична резиденція французьких королів – Версальський палац. Його фасад має довжину 680 м., вражає великий парк (100 га). Фонтан Латони і багато інших водограїв. Мальмезон – чудовий замковий комплекс із великим парком і водограями. Маленьке містечко Рамбуйє на південний захід від Парижа – літня резиденція французьких президентів - відоме своїм величезним англійським парком (XIV ст.) і мальовничим озером. Палац у Фонтенбло слугував мисливською резиденцією французьких королів, починаючи з XII ст., а тепер тут знаходиться Музей меблів, килимів і живопису. На південний захід від Парижа лежить знаменитий Шартр, який прославився своїм собором НотрДам (Шартрський собор, XII ст.), стіни і башти якого прикрашені численними «горгуліями» – фантастичними тваринами і демонами, ніби з гравюр Дюрера.
Втім, чималу кількість відвідувачів приваблює і Євродиснейленд (32 км від Парижа в містечку Марн-ла-Валль) – найбільший у Європі (1 943 га) парк розваг. Це не простий парк, а ціла країна, яка умовно поділена на п'ять «країн» – країна пригод «Едвенчерленд», країна фантазій «Фантезіленд», країна майбутнього «Діскаверіленд», країна «Дикого Заходу» – «Фронтірленд» і головну вулицю – «Мейн Стріт».
Бургундія – історична провінція Франції, перехрестя доріг і цивілізацій Північної і Південної Європи. Цей унікальний край багатий озерами і виноградниками, старовинними замками і церквами, кулінарними традиціями і річками.
Бонн, який і нині репрезентує відбитки фламандської культури, особливо в архітектурі. У середньовіччі місто захищали глибокий рів і укріплений замок, бастіони і вартові вежі, які і сьогодні прикрашають міський краєвид, а рови і канави перетворено в сквери і сади. Варто відвідати Музей вина або бургундські винні погреби, а також довколишні селища, кожне з яких має власну архітектуру і власний місцевий сорт вина.
Свідками славного минулого міста Діжон слугують Криниці Мойсея, могили Герцогів, Музей Роллен Отун, Музей Діжона (другий за багатством експозиції серед провінціальних музеїв країни), готична церква Нотр-Дам (XIII ст.), на фасаді якої розташовано годинник «Жакмар» (1383 р.), центр реформаторства – Собор Св. Беніньї, старий замок бургундських герцогів, який нині став Музеєм витончених мистецтв, руїни монастиря Шанмоль (XIV ст.) та ін.
Прованс – це понад 900 км пляжів і бухт від Лазурного берега до Камарга, тисячі гірських схилів Альп, до яких від пляжів не більше години, горби, які тонуть у виноградниках, замки й оливкові гаї. Тут можна знайти багато цікавого - можна відвідати найбільші області виноробства в Провансі: Кот-де-Прованс, Бандоль і Кот-дю-Рон; римські пам'ятки Гланума, оливкові гаї, де можна ознайомитися з процесом виготовлення оливкового масла ручним способом; каньйон річки Верден, гончарні майстерні Мустьє або Апта, Обань, де виготовляють унікальні фарфорові мініатюри, палацфортецю Пап, маленькі селища Люберона, римські амфітеатри в Арлі і Нимі грот.
У дельті Рони на заході регіону знаходиться знаменитий біосферний заповідник Камарг, де живуть рожеві фламінго і понад 300 видів інших птахів, тут мешкає єдина південно-європейська популяція бобрів, а також водяні черепахи і відомі білі коні.
Марсель – друге місто Франції і великий порт із прадавньою історією. Його також називають «ворота Сходу». Невід'ємна ознака Марселя – ринки і ярмарки.
Страсбург – «столиця об'єднаної Європи» – розташований на відстані 486 км від Парижа на кордоні з Німеччиною. Місто увібрало у свій дух вплив німецької і французької культур та набуло власної яскраво вираженої індивідуальності. Історичний центр Страсбурга знаходиться на острові (взятий під егіду ЮНЕСКО у 1998 р.), утвореному річкою Ілль і численними каналами. «Великий острів» славиться своїм багатим історичним надбанням: монументальний готичний собор Нотр-Дам – найбільший костьол у Європі (висота 142 м).
Курорти Франції. Зимових центрів відпочинку у Франції багато, і всі вони користуються гарною славою і великою популярністю. Альпійські гірськолижні курорти країни вважаються одними з найдорожчих і елітних у світі. Куршавель (Труа-Валле) – найпрестижніший із курортів «Трьох долин», розташований у центрі Тарантезької долини, яка має чотири рівні на висоті від 1300 до 1850 м. Унікальна природа, чудові траси, відмінна якість готелів і ресторанів, дискотеки, нічні клуби, боулінг, майданчики для тенісу і сквашу, каток, басейн, сауна тощо. Тут понад 180 км трас, які обслуговуються 65 підйомниками, велика кількість екстрим-спусків у районі Коль-дю-Пас-дю-Лак (2700 м) і чудова траса «Жан Блан» із перепадом висот 1000 м і протяжністю 1,5 км.
Ніцца – «столиця» Лазурного берега, розкинулася на березі «Бухти Ангелів» і оточена передгір'ями Приморських Альп. Серце міста – центральна набережна Променад-дез-Англе – розкішний приморський бульвар довжиною 5 км., ідеальне місце для пішохідних прогулянок і відпочинку. У місті багато палаців, церков і музеїв – знаменита Опера Ніцци, палац Вальроз, собори Сен-Рапат (XVII ст.) і Горб Шато із замком, чудовим парком і водоспадом. Музей сучасного мистецтва, Музей Матісса з однією з найкращих у світі експозицій цього митця, Обсерваторія, церква Св. Жанни Д'Арк, Музей археології і Музей Марка Шагала із сімнадцятьма полотнами на сюжети зі Старого завіту, ілюстраціями, гуашшю, графікою і літографіями великого майстра. Палац Конгресів «Акрополіс» – центр ділового туризму регіону, де регулярно проводяться різноманітні вистави. Разом із Національним Театром Ніцци і Музеєм сучасного мистецтва палац утворює яскравий комплекс будівель Променад Д'Арк. Місто насичене пишними парками і садами зі статуями і водограями. На сході міста височить горб Сімієз, на схилах якого розташувалися римські арени і дев'ять палаців Белль-Епок.
На заході міста знаходиться багато пам'ятних місць, які нагадують про Росію - Імператорський парковий палац (перетворений нині в ліцей), діюча Руська православна церква Св. Миколая на бульварі Цесаревича (1912 р.), яку називають «Москва у серці Ніцци».
Канни (Канн) знаходяться лише в 27 км від Ніцци на березі Напульської бухти. Це місто різноманітних фестивалів і архітектурних пам'яток, чудових піщаних пляжів і церков, каплиць і старовинних будинків. Головна вулиця міста – набережна Круазетт – місце проведення всіх урочистих заходів і улюблене місце відпочинку туристів. Серед інших пам'яток цікавими будуть і мальовнича вершина Палм-Біч, Палац фестивалів і Алея Зірок, Червоні Сходи, Алея Свободи і фортеця-музей XII ст. на горбі Сяке, до якого протягнуто підйомник; гольф-клуб «Оберже Провансаль» – найстаріший ресторан Канн, готель «Роял Казіно» і відомий готель «Карлтон». Тут можна скористатися пропозицією подорожі на катері до острова Кліренс, який відомий своїм евкаліптовим лісом і місцевим лікером, таємниця якого зберігається місцевими монахами. Крім того, острів знаний через те, що тут знаходиться фортеця, де було ув'язнено таємничу «Залізну Маску». Поблизу розташовується Монте-Карло, а між Каннами і Ніццою знаходиться один із найбільших у Європі центрів таласотерапії і фітнесу – Біовімер.
Контрольні запитання
1. Визначте чинники розвитку країни.
2. Дайте характеристику населення Франції (чисельність, національний склад, трудові ресурси, проблеми).
3. Назвіть основні риси та структуру господарства країни.
4. Охарактеризуйте природні та культурно-історичні ресурси Франції.
5. Проведіть усну екскурсію по столиці країни та її передмістях.
6. Складіть розповідь про основні курорти Франції.
7. Яка культурно-історична спадщина Франції Вам відома?

Лекція 7. КРАЇНИ АЗІЇПлан
7.1 Сучасний стан розвитку і загальна характеристика країн Азії. Регіони Азії
7.2 Індія. Особливості соціально-економічного розвитку та визначні пам’ятки культури країни
7.3 Kитай (Китайська Народна Республіка). Передумови та показники розвитку економіки країни, її туристичний потенціал
7.4 Японія. Фактори та показники розвитку. Культурні цінності країни
7.1 Сучасний стан розвитку і загальна характеристика країн Азії. Регіони АзіїПротягом кількох тисячоліть неозорі простори Азії були колискою багатьох стародавніх цивілізацій. Зокрема, народи, які населяли Китай, Індію, Центральну Азію, Месопотамію, задовго до нашої ери мали розвинену на той час економіку, науку й культуру. Виникали, набирали сили і зникали могутні континентальні імперії (Маньчжурська в Китаї, Монгольська в Центральній Азії, Арабський халіфат на Середньому Сході, імперія Моголів в Індії тощо). Проте вже в ХVІ – ХVП ст. більшість країн Азії поступово опинилася в колоніальній залежності від європейських держав. Для багатьох із них часи залежності скінчилися лише в другій половині XX ст.
Саме в Азії зародились основні світові релігії, учення яких стало духовною основою найвідоміших сучасних цивілізацій. У східному Середземномор’ї виникло християнство, що пізніше поширилося на всі континенти світу. З пустель Аравійського півострова прийшов іслам (мусульманство). Буддизм виник в Індії, а згодом поширився на всю Південну, Східну та частину Центральної Азії.
На рубежі другого й третього тисячоліття потужний інтелектуальний, людський і ресурсний потенціал Азії знову відроджується. Основні можливості розвитку – використання величезних трудових ресурсів, елітна частина яких володіє високим рівнем освіти й наукової підготовки. Країни континенту мають багатий набір можливостей розвитку. Насамперед, це величезні природні ресурси, що становлять понад ½ світових. В Азії видобувається 2 / 5 нафти, ½ вугілля світу, багато руд кольорових металів, особливо олова, свинцю, цинку, хрому, сурми, вольфраму, рідкісноземельних і радіоактивних матеріалів. Великі запаси залізних руд та гірничо-хімічної сировини. За гідроенергетичним потенціалом регіону належить перше місце у світі. Значні природні можливості для розвитку сільського господарства: багато тепла ( у південній частині континенту переважно субтропічний, тропічний та субекваторіальний клімат), великі площі рівнин та оазисів, де тисячоліттями ведеться землеробство, багаті джерела води дають змогу збирати тут майже 1 / 2 врожаю зернових культур світу (зокрема, 9 / 10 – рису), 2 / 3 – овочів, 3 / 5 – бавовни, 9 / 10 – чаю та натурального каучуку, майже весь джут, давати 2 / 5 світового виробництва м'яса. Як бачимо, ресурсні можливості Азії співмірні з кількістю її населення. Але, за винятком окремих країн, регіон усе ще відстає в індустріальному розвитку.
В економіці більшості країн Азії переважає сільське господарство та гірничодобувна промисловість. Спеціалізація сільського господарства визначається природними умовами країн: у Південній, Східній і ПівденноСхідній Азії переважає рослинництво, у Південно-Західній Азії – тваринництво (кочове). Серед зернових культур переважає рис. Чай вирощують у Шрі-Ланці, КНР, Індії, Японії; опійний мак – у М’янмі, Лаосі, Таїланді; цитрусові – у Туреччині, Ізраїлі, фініки – в Іраку, мигдаль – в Ірані. Транспорт у регіоні розвинутий слабо. На Близькому Сході переважає трубопровідний, на Сході й Південному Сході – морський.
В експорті переважає продукція сільського господарства – рис, каучук, джут, льон, бавовник, тютюн. Постачає також тропічну деревину, продукцію гірничовидобувної промисловості. Країни Південно-Східної Азії ще і Японія є світовими постачальниками високотехнологічної продукції.
Нові індустріальні країни – країни, у минулому колонії чи напівколонії, економіка яких за короткий період перетворилася з відсталої, типової для розвиваючих країн, на високорозвинуту.
Основний натиск у перебудові економіки цих країн було зроблено на:
• індустріалізацію на основі найновіших науково-технічних досягнень з орієнтацією на зовнішній ринок;
• загальну доступність і високий рівень освіти в країні;
• максимальне використання іноземного капіталу.
Нові індустріальні країни (НІК) Азії поділяються на дві групи:
1) НІК 1-ї хвилі (Тайвань, Сінгапур, Республіка Корея) – «дракони»;
2) НІК 2-ї хвилі (Філіппіни, Індонезія, Таїланд, Малайзія) – «тигри».
На ці країни припадає 7 % населення світу, 6 % ВВП, 14 % світового експорту, 6 % промислової продукції й 11 % сільськогосподарської продукції світу.
Регіони Азії
В Азії виділяють такі регіони:
• Південно-Західна Азія.
• Південна Азія.
• Південно-Східна Азія.
• Центральна Азія.
• Східна Азія.
До Південно-Західної Азії входить 19 країн (табл. 7.1), на які припадає до 17 % території Азії. У складі регіону виділяють декілька субрегіонів: Близький Схід, Середній Схід, Закавказзя, Левант. Безпосереднім наслідком загострення антизахідник настроїв в арабському світі стала поява на Аравійському півострові нових незалежних держав. У 1967 р. Англія змушена була розпочати процес надання незалежності своїм колоніям у регіоні. Спочатку на шлях незалежності став Південний Ємен, до складу якого ввійшли території навколо Адена та частини створеної 1959 р. Південноарабської федерації арабських еміратів. Проголошена 1967 р. держава отримала назву Народно-демократичної республіки Ємен і в зовнішній політиці дотримувалася про соціалістичного курсу. Наступного року залишки федерації було перетворено в Союз договірного Оману, Бахрейну й Катару. Він виявився нетривким – 1971 року Бахрейн і Катар вийшли з нього, тоді ж на шлях незалежності став Оман, тож залишки федерації перетворилися на Об'єднані Арабські Емірати.
Таблиця 7.1 – Південно-Західна Азія
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення (млн. осіб, рік) Державна мова Домінуюча релігія ВНП (ППС) /д. н., дол. США (2008 р.)
Азербайджан (86,6) Баку 8,436 (2006) азербайджанська
іслам 8,634
Афганістан (652,9) Кабул 29,929 (2005) пушту, дарі іслам 760
Бахрейн (0,68) Манама 0,698 (2005) арабська іслам 34,662
Вірменія (29,8) Єреван 3,316 (2005) вірменська християнство 5,792
Грузія (70,0) Тбілісі 4,661 (2005.) грузинська християнство (православ’я) 4,869
Ємен (527,9) Сана 14,5 (2005) арабська іслам 2,411
Ізраїль (21,0) Тель-Авів 7,210 (2007) Іврит,арабська іудаїзм 28,474
Ірак (438,3) Багдад 26,783 (2006) арабська, курдська іслам 3,477
Іран (1648) Тегеран 70,472 (2006) фарсі (перська) іслам (шиїзм) 11,052
Йорданія (89,2)
Амман 5,759 (2005)
арабська іслам (сунізм) 5,537
Катар (11,0) Доха 0,841 (2006) арабська іслам 86,008
Кіпр (9,2) Нікосія 0,771 (2006) грецька, турецька християнство (православ’я) 29,853
Кувейт (17,8) Ель-Кувейт 3,1 (2006) арабська іслам 39,915
Ліван (10,4) Бейрут 3,925 (2006) арабська, французька іслам, християнство 13,006
ОАЕ (83,6) Абу- Дабі 4,496 (2005)
арабська, англійська іслам 38,894
Оман (212,4)
Маскат 2,2 (2004) арабська, англійська іслам
24,674
Саудівська Аравія (2149,6) Ер-Ріяд 24,293 (2003) арабська, англійська іслам 23,814
Сирія (185,1) Дамаск 19,043 (2005) арабська іслам, християнство 4,754
Туреччина (779,0) Анкара 71,158 (2007) турецька іслам (сунізм) 13,139
Південна Азія охоплює, головним чином, півострів Індостан. Нині тут налічується 7 незалежних держав (табл. 7.2). Досі не розв'язані проблеми кордонів між Індією й Пакистаном, Індією й Китаєм. Релігійно-общинна ворожнеча має місце в Індії й Шрі-Ланці. Південну Азію відвідують 2 млн. осіб, туристична індустрія в країнах регіону є істотним джерелом валютних надходжень. Високогірні Гімалаї, різнотрав’я саван, вологі ліси та піщані пустелі, прекрасні узбережжя поряд із культурноісторичними реліквіями, екзотичністю життя місцевого населення, столітні релігійні надбання є вагомою передумовою процвітання галузі туризму. Окрім індійських туристичних ресурсів, у Південнй Азії ще багато рекреаційно-туристичних об’єктів: Бангладеш – руїни буддійського монастиря в Пахарпурі, мечеть Багерхата, в Індії – мечеть Кутб-Мінар, католицькі монастирі Гоа, мавзолей Тадж-Махал, у Непалі – Лумбіні ( місце народження Будди 563 р. до н. е.), археологічні пам’ятки Мохенджорадо, монумент Тратти в Пакистані, золотий храм Дам булла, священні місця Анурадхапура і Канді в Шрі-Ланці.
Таблиця 7.2 – Південна Азія
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення (млн. осіб, рік) Державна мова Домінуюча релігія ВНП (ППС) /д. н., дол. США (2008 р.)
Бангладеш (147,5) Дакка 144, 319 (2005) бенгальська (бенгалі) іслам, індуїзм 1,399
Бутан (46,5) Тхімпху 0,672 (2005) дзонг-ке, англійська буддизм (ламаїзм) 5,312
Індія (3287,3) Нью-Делі 1126,0 (2007) хінді, англійська й ще 21 мова індуїзм, іслам 2,780
Мальдівська Республіка (0,3) Мале 0,299 (2005) дівехі (мальдівська) іслам (сунізм) 4,967
Непал (147,2) Катманду 27,67 (2005) непалі індуїзм, буддизм 1,144
Пакистан (803,9) Ісламабад 162,42 (2005) урду іслам 2,624
Шрі-Ланка (65,6) Шрі-Джаяварденепура-Котте 20,06 (2005) сінгальська, тамільська буддизм індуїзм 4,589
М’янма (678)
Янгон 42, 900 (2007) бірманська (м’янма)
буддизм Географічне положення Південно-Східної Азії (табл. 7.3) (півострів Індокитай, острови Малайського архіпелагу) обумовлює наявність значної кількості повітряних та морських шляхів, що позитивно відображається на розвитку як економіки, так і туризму країн регіону. Крім того, гірські райони, нагір’я, численна кількість островів, сприятливі кліматичні умови приваблюють велику кількість туристів, але через економічну відсталість деяких країн туристична індустрія «працює» неефективно. Малайзія, Сінгапур, Таїланд є основними центрами туризму.
Найпривабливішими туристичними об’єктами у В’єтнамі є архітектурні пам’ятки середньовічної столиці Хюе і затоки Ха, середньовічне м. Хой та ін.; в Індонезії – храми Борободур і Прамбанан, національні парки Комодо, Лорец і Уджунг та ін.; у Камбоджі (1) – храмовий комплекс АнгкорВат (ХIIст.); в Лаосі – колишня королівська резиденція Луанг Прабанг та ін.; у Малайзії – національні парки Гунун Мулу та Кінабалу; Таїланді (4) – національний парк Тхунгіай-Хуай-Кха-Кхаенг, давні столиці Сукотан і Аютія (XIII – XIV ст.) археологічні розкопки Бан Ч’янг; на Філіппінах – океанічний парк «Рифи Туббатаха», церкви епохи бароко, рисові тераси Філіппінських Кордильєр, історичний центр м. Віган та ін.
Таблиця 7.3 – Південно-Східна Азія
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення, (млн. осіб, рік) Державна мова Домінуюча релігія ВНП (ППС) /д. н., дол. США (2008 р.)
Ісламський Султатнт Бруней (5,8) Бандар-Сері-Бегаван 0,384 (2007 р.) малайська, англійська іслам християнство 24,826
Демократична Республіка Східний Тимор (14,8) Ділі 1,134 (2008) тетум, португальська буддизм 8000
В’єтнам (329,56) Ханой 85,238 (2005) в’єтнамська буддизм 3025
Індонезія (1919,444) Джакарта 222,781 (2005) індонезійська іслам 4458
Республіка Камбоджа (181,035) Пномпень 14,971 (2005) кхмерська буддизм 2600
Народна Демократична Республіка Лаос (236,790) В’єнтьян 5924,1 (2005) лао буддизм 2124
Малайзія (329,75) Куала Лумпур 27,140 (2007) малайська буддизм 12700
М’янма (670,5) Найп’їдо 55,39 (2006) бірманська буддизм 1800
Сінгапур (0,622) Сінгапур-Сіті 4,492 (2006) малайська буддизм, іслам 28100
Таїланд (513,15) Бангкок 62,828 (2006) тайська китайська буддизм 9100
Філіппіни (300,1) Маніла 85,236 (2000) тагальська англійська християнство 1168
Регіон Східної Азії утворюють 6 країн (табл. 7.4) Тайвань практично невизнаний у світовому співтоваристві, тому займає особливе становище. З 1971 р. його виключено з ООН, оскільки законним представником влади на острові визнано владу Китаю. Різноманітні природні умови, складний рельєф, є лише передумовами розвитку рекреації в регіоні. Масштабна та насичена історія розвитку перш за все Китаю, який є батьківщиною могутньої цивілізації планети, однією з найдавніших і великих культур людства є запорукою розвитку туристичної індустрії регіону. Релігійна культура: даоські, буддійські храми, ламаїстські монастирі, пам’ятки культури, садово-паркового мистецтва, театральне мистецтво, чайна церемонія, своєрідні види спорту – все це становить історико-культурне багатство регіону.
Таблиця 7.4 – Східна Азія
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення, (млн. осіб, рік) Державна мова Домінуюча релігія ВНП (ППС) /д. н., дол. США (2008 р.)
Китайська Народна Республіка (9596,9) Пекін 1 317, 000 (2007) китайська кантонська конфуціанство, даосизм, буддизм 7600
Корейська Народна Демократична Республіка (120,5) Пхеньян 23,113 (2006) корейська атеїзм, чхондоїзм, шаманізм 1007
Південна Корея (100) Сеул 49.044 (2008) корейська буддизм 26277
Японія (377,8) Токіо 127,767 (2005) японська синто, буддизм 33100
Монголія (1565,0) Улан-Батор 2, 835 (2007) халха, монгольська буддизм-ламаїзм 2175
Гонконг (1,07) (немає) 6,864 (2006) китайська, англійська буддизм 38127
Тайвань (35,9) (Кит.) Тайбей 22,0 китайська даосизм, буддизм 25437
Більше 35 млн. туристів щорічно відвідують цей регіон, обсяг прибутку складає близько 23 млрд. дол. Основними центрами туризму є Пекін, Шиньян, Сіань, Суч-жоу, Ласа, Сеул, Токіо, Кіото, Нара та інші.
Загальновизнаними памятками історії у Китаї є г. Тайшань, Великий Китайський мур, імператорський палац династії Мін і Цинь, печери Могао, мавзолей першого імператора Цінь, стоянка первісної людини – синантропа, г. Хуаншань, гірські курорти і храми Ченде, храм і цвинтар Конфуція, палац Потала у Лхасі, національний парк Лушан, г. Емей і Лушанський Великий Будда, храмовий комплекс г.Уданшань та ін.; у Південній Кореї – печерний храм Соккурам і комплекс Пульгукса (VIII ст.), храмові комплекси Хеінса і Чонме та ін.; у Японії – 18 монументів давнього Кіото, меморіал Хіросіми, гори Сиракамі, ліс Якусіма, монастир Хорюдзі, замок Хімедзі, історичне село Сіракава, храм Ітсукусіма та ін.
Регіон Центральної Азії (табл. 7.5.) складають 5 країн у минулому республіки Середньої Азії СРСР, який сформувався в 90-х роках ХХ століття. Центральне розташування регіону, на перехресті важливих торгівельних шляхів, відносно сприятливі природні умови, гірські масиви Тянь-Шаню, Алтаю, плоскогір’я, рівнини формують природні складові розвитку туризму в регіоні. Культурні пам’ятки минулих епох – мечеті, мавзолей Тамерлана, курортні зони, о. Іссик-Куль, м. Самарканд є основними центрами відвідувань туристів.
Низький розвиток інфраструктури, національно-етнічні конфлікти перешкоджають розвитку туризму в регіоні.
Культурну спадщину регіону складають в Туркменістані – історична місцевість давнього Мерву; в Узбекистані – комплекс Ічан-Кала в Хіві, історичні центри Бухари, Шахризабса та Самарканда.
Таблиця 7.5 – Центральна (Середня) Азія
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення, (млн. осіб, рік) Державна мова Домінуюча релігія ВНП (ППС) /д. н., дол. США (2008 р.)
Узбекистан (447,4) Ташкент 29.0 (2010) узбецька іслам, православ’я 2634
Туркменістан (488,1) Ашгабад 4,952 (2007) туркменська Іслам (сунізм) 5676
Таджикистан (143,1) Душанбе 7,163 (2005) таджицька Іслам (сунізм, шиїзм) 2022
Киргизстан (4753,0) Бішкек 5,146 (2005) киргизька, російська іслам, православ’я 1700
Казахстан (2724,0) Астана 16,2 (2010) казахська російська іслам, православ’я 11800
7.2 Індія. Особливості соціально-економічного розвитку та визначні пам’ятки культури країниЗагальні відомості. Республіка Індія (India) (Bharat Ganarajya Republic of India). Територія – 3 166 829 тис. кв. км (є 7-ю країною у світі за площею). Кількість населення – близько 1126,0 млрд. осіб (2007 р.). Це друга за величиною населення, – після Китаю, – держава світу. Політична система – федеративна демократична республіка. Індія – союз штатів (28 штатів, столична територія та шість союзних територій). Столиця – Нью-Делі.
Геополітичне положення Країна на півдні Азії, яка включає в себе більшу територію Індійського субконтиненту. На північному заході межує з Пакистаном та Афганістаном; на півночі – із КНР, Непалом і Бутаном; на сході – з М'янмою й Бангладеш. На півдні вузька Полкська протока й Манарська затока відділяють її від Шрі-Ланки. Протокою Грейт-Ченнел між островами Великий Нікобар і Суматра проходить морський кордон між Індією та Індонезією. Членство в міжнародних організаціях: ООН, Рух неприєднання, ЮНІСЕФ, ВООЗ, Міжнародна організація космічного зв'язку «Інтерсупутник», Всесвітня продовольча програма, МОП, SAARC, МБРР, МАР тощо.
Населення й релігія. Середня густота населення – близько 324 особи на кв. км, максимальна – більше 750 осіб на кв. км. Близько 65 % населення країни проживає в селах.
Етнічні групи країни: Індо-Арійці – 72 %, Дравіди – 25 %, Монголоїди та інші – 3 %. Англійська мова має статус мови міжнаціонального та ділового користування. Гінді – національна мова загального користування й основна мова 30 % населення Індії. Країна також має ще 14 офіційних мов: бенгалі, телугу, маратхі, тамілі, урду, гуджараті, малаялам, каннада, орія, пенджабі, ассамська, кашмірі, сіндхі, санскрит. Загалом в Індії 17 основних мов і 844 діалекти.
Чотири великі релігії світу (індуїзм, буддизм, джайнізм та сікхізм) походять з Індії. Індуїзм (віра індусів) – 80,5 %, іслам – 13,4 %, християнство – 2,3 %, сікхізм – 1,9 %, інші – 1,8 %, не вказали 0,1 % населення .
Природно-ресурсний потенціал. Індія – країна з величезним та різноманітним природно-ресурсним потенціалом. У країні виділяють 15 нафтогазоносних басейнів. Є значні запаси вугілля, залізних руд, марганцевих руд двох типів, титанових, поліметалічних руд, бокситів, золота, нерудних матеріалів.
Економіка. Індія – аграрно-індустріальна країна. Структура ВВП (поч. XXI ст.) у процентному відношенні: гірничодобувна промисловість – 2,1; обробна 15,2; сільське господарство – 32; енергетика – 1,6; будівництво – 4,2; торгівля – 13,6; транспорт і зв'язок – 5,2; інші – 26,1. Державний сектор займає монопольне положення на транспорті, зв'язку, в оборонній і ядерній промисловості, транспорті машинобудуванні, видобутку нафти, золота, виробництві добрив, банківській справі, страхуванні та імпорті.
Транспорт: залізничний, автомобільний, річковий, морський, повітряний. Індія – одна з найбільших залізничних країн світу. Майже 90 % морського вантажообігу переробляється вісьмома головними портами (Бомбей, Калькутта, Вашакхапатнам, Мадрас, Кочин, Кандла). Розвинутий повітряний транспорт як на міжнародних, так і на внутрішніх лініях. Бомбей, Делі, Калькутта – найбільші міжнародні аеропорти Індії.
За роки незалежного розвитку (з 1947 р.) економіку Індії відрізняють надлишок і дешевизна робочої сили і висока культура праці. Індія – космічна і ядерна держава. Індія – провідний світовий виробник арахісу й чаю, другий великий виробник рису й цукру. Країна намагається збільшити видобуток вугілля, нафти, природного газу, виробництво електроенергії. Розвинена важка індустрія, нафтопереробна промисловість і промисловість мінеральних добрив. За виробництвом сталі Індія посідає одне з перших місць у світі. Великі заводи чорної металургії розташовані в Бхілаї, Бокаро, Роуркеле, Дургапуре. Зростає виробництво алюмінію. Майже 75 % промислової продукції країни дають два регіони: Мумбаї – Ахмадабад – Пуна й Калькутта – Джамшедпур – Асансол. Ще один важливий індустріальний ареал Бангалор – Майсур – Коямпуттур у Південній Індії.
Загалом в обробних галузях створюється близько 20 % ВНП країни й зайнято приблизно 20 млн. осіб. Від колоніального минулого були успадковані джутова, бавовняна й шерстяна промисловість, частково виплавка чорних металів. Розвиток промисловості та її диверсифікація позначилися на структурі експорту. Було організовано виробництво станків, дизельних двигунів, рухомого залізничного складу, легкових і вантажних автомашин, автобусів, велосипедів, електромоторів, вентиляторів, освітлювальних приладів, радіоприймачів і таких хімічних товарів, як мінеральні добрива, сірчана кислота, кальцинована і каустична сода, а також папір і цемент. Останнім часом в експорті зросла частка таких товарів, як транспортне обладнання, ліки, взуття. У країні відбувається щорічне нарощування виробництва в аграрному секторі економіки. Чільне місце серед зернових займає рис. Вирощують також пшеницю, просяні культури, кукурудзу, ячмінь, арахіс, кунжут, бавовник, тютюн. У тваринництві створюється приблизно шоста частина всієї аграрної продукції (по вартості).
Визначні пам’ятки культури країни.
Делі. Кутб-мінар1. До найчудовіших споруд стародавнього періоду історії Делі відноситься п'ятиярусна Кутб-мінар (Башта Перемоги), будівництво якої датується XII століттям н.е. У 1199 р. Кутб-ад-дін спорудив мінарет Кутб-мінар, що служив пам'ятником перемоги. Конусоподібна п'ятиярусна башта, заввишки 72,5 метра, побудована із червоно-жовтого пісковику. Башта прикрашена орнаментом і вигравійованими висловами з Корану.
На території комплексу Кутб-мінар знаходиться одна з найзагадковіших у світі споруд: знаменита Залізна колона, відлита в IV столітті н. е. Існує старовинне повір'я: у того, хто стане спиною до колони, і зведе за нею руки, здійсниться найзаповітніше бажання. Індійці не випадково наділяють цю колону чудодійною силою: вона дійсно володіє унікальною властивістю – залізо, відлите майже 16 століть тому, не іржавіє. Як зуміли стародавні майстри створити хімічно чисте залізо, яке важко отримати навіть у сучасних електролітичних печах? Пояснення цьому диву наука не знає.
Храм Лакшмі-нарайан2. Однією з визначних пам'яток Нового Делі є Лакшмі-нарайан – храм із біло-рожевого мармуру, присвячений богам Крішна (Нарайане) і його дружині Лакшмі, побудований сім'єю відомих промисловців Бірла. Грішна й Лакшмі – покровителі любові й сімейного щастя – найпопулярніші божества релігії індуїста. І хоча знавці традиційної індійської архітектури схильні бачити в ошатних баштах, арках, галереях і мармурових скульптурних статуях змішення стилів різних епох, пронизаний сонячними променями, храм виблискує яскравими фарбами і позолотою, створює у відвідувачів відчуття справжнього свята. Храм був побудований на початку XX століття на пожертвування багатих людей країни й освячений у присутності самого Махатми Ганді.
Червоний Форт3 або Лал-кила, зобов'язаний своїм ім'ям червоному пісковику, з якого збудовані його стіни. Довжина стіни в периметрі 2,4 км., а її висота варіює від 18 метрів з боку річки до 33 метрів з боку міста. Форт був споруджений між 1639 і 1648 роками при монгольському правителі Шахджахане й знаменитий своїм багатством: мармуром, сріблом і золотом, а також дорогоцінною обробкою. Для різноманітних палаців і приймальних залів використовувалися благородні матеріали. З роками багато скарбів зникли, а деякі оригінальні споруди були зруйновані. Червоний форт – власне імператорське місто. Форт мав два зали для аудієнцій: Дівані-ам і Дівані-кхас. Знаменитий «Павиний трон» – це предмет, з надзвичайною пишнотою прикрашений коштовним камінням. На виготовлення його знадобилося сім років. Колись у Червоному форті було шість королівських палаців (махав). У Мумтаз-махале сьогодні знаходиться музей. Інший називається Ранг-махал (Розписний палац), але тільки розпис давно зник. Кхас-махал складається із трьох частин. Приміщення служили, відповідно, для сну або молитви, а довгий зал зі стінним розписом використовували для прийому їди. Син і наступник Шах-джахана, Аурангзеб, побудував усередині форту незвичайну Моті-масджид (Перлова мечеть). Мечеть і її двори відносно невеликі, але їхнє просторове рішення володіє особливою чарівністю. Неймовірно ефектні інтарсії із чорного мармуру на основі білого мармуру. Аркада з магазинчиками доступна для відвідин, як і імператорські купальні. Після повстання 1857 року значну частину форту знесли, щоб звільнити місце для казарм.
Агра4. Пам'ятник любові (Тадж-махал). Тадж-махал5 стоїть серед кипарисових парків на березі Ямуни, і його величава й довершена зовнішність відбивається у водній гладі ставків. Мармурові фасади виблискують сріблом під місяцем, сяють рожевим світлом на зорі і переливаються вогненними відблисками сонця, що заходить. Цей казковий по красі мавзолей був споруджений за часів при шаха Джахане в пам'ять про його кохану дружину. У 1629 році, народивши 14-у дитину, жінка померла. Султан Шах-джахан втратив не тільки улюблену дружину, але й мудрого політичного радника. Відомо, що він два роки носив по дружині жалобу, і дав клятву збудувати надгробний пам'ятник, гідний пам'яті дружини, абсолютно надзвичайний, з яким ніщо у світі не зможе порівнятися. Арджуманд Бану, відома також, як Мумтаз-махал (Вибрана палацом), покоїться саме в такій надзвичайній гробниці, названій її ім'ям у скороченні: Тадж-махал.
Будівництво велося в декілька етапів, з 1631 до1653 року. Над спорудою будівлі працювало більше 20 000 осіб, набраних не тільки по всій Індії, але навіть і в Центральній Азії. Головним архітектором був Іса Кхан, прибулий з іранського міста Шираза, а відомі європейські майстри чудово прикрасили фасад будівлі. Усипальня збудована з мармуру (його треба було доставляти на місце з каменоломні за 300 кілометрів), але будівля не повністю біла, як це намагаються показати багато фотографій. Поверхня її інкрустована коштовним і напівкоштовним камінням і оздоблена каліграфічно виконаними орнаментами із чорного мармуру. Майстерна ручна робота, філігранно оброблене, мармурове оздоблення відкидає, залежно від падіння світла, тіні, що зачаровують. Колись двері в Тадж-махал були зі срібла. Усередині знаходився парапет із золота, а усипана перлами тканина лежала на гробниці принцеси, установленої на самому місці її спалювання. Злодії викрали ці дорогоцінні предмети і неодноразово намагалися вибити коштовні камені інкрустації. Але навіть за відсутності дорогоцінних предметів мавзолей і сьогодні вражає кожного відвідувача і викликає в нього потрясіння. Будівля розташована в садовому ландшафті, входити в нього потрібно через великі, надзвичайно красиві ворота, які символізують вхід у рай. Його величезна біломармурова тераса й подвійний купол довершеної форми, оточені чотирма мінаретами, стоять на підставі із червоного пісковику. Усередині – усипальня королеви, інкрустована коштовним камінням, а поряд із нею, трохи з боку – пишна труна імператора, що єдина порушує абсолютну симетрію споруди. Від відвідувачів їх захищає восьмикутна ажурна мармурова стіна. Шах планував продовжити будівництво, мріючи звести по іншу сторону річки двійник білосніжного Тадж-махала - Мумтаз Махав із чорного мармуру, який став би його власним надгробним пам'ятником. Але Джахан був повалений своїм сином і залишок життя провів наодинці, ув'язнений у форті Агра, дивлячись у тузі на швидкоплинну річку. Звідти Шах-джахану був видний Тадж-махал.
Безсмертна краса Таджа до цього дня служить джерелом натхнення для поетів і художників, письменників і фотографів.
Форт Агра6. Спорудження будівлі форту було розпочате імператором Акбаром в 1565 році і закінчилося тільки при правлінні його онука, шаха Джахана. Форт використовували спочатку тільки у військових цілях, фортеця поступово ставала палацом: за високими кріпосними стінами завдовжки 2,5 км і шириною 10 м ховаються дивовижні за своєю красою сади, тераси, зали й колонади. Стрункі колони арок, фортеці, що знаходяться в дворі, підтримують кам'яний навіс. Це свого роду «місто в місті», у центрі якого розташована прекрасна мармурова мечеть, завдяки своїм ідеальним пропорціям і витонченості названа Моті Масжид (Перлова мусульманка)7. У форт можна потрапити через два головні високі портали на заході й на півдні; на сході є «особисті» імператорські ворота. У форті послідовно влаштувалися три Великі Моголи - Акбар, Джахангир і Шах-джахан, і кожний із них вніс свої значні зміни до архітектурного комплексу. До найбільш чудових будівель форту належать: палац Джахангирі-махал8; фортеця Мусамман-бурдж9, де як полонений свого сина знаходився Шахджахан, який тут і помер. Поєднання мусульманської й індуської культури дає чудовий ефект: палац оточений рзкішними садами, а побічні будови завжди гармонують з основними. Казкова пишність споруд Палацу в Агрі говорить про витончену фантазію, оригінальність та істинно вільне мистецтво.
Усипальня Ітемад-уд-даули10 стоїть у центрі персидського парку, вражаючи витонченістю ліній ще й ретельністю обробки. Норджахан, блискуча дружина Джахангира, побудувала її для своїх батьків. Невелика за розміром гробниця на підступах до Тадж-махалу чудово відображає смак і розум обдарованої імператриці. Теплі тони жовтого мармуру контрастують із білими й чорними узорами, а ажурні мармурові панелі й багата мозаїка із самоцвітів по-жіночому ніжні й чудові.
Мечеть Джама-масджид11. Недалеко від Червоного форту височіє соборна мечеть Джама Масджід – найграндіозніша храмова споруда Азії. У дні релігійних свят на просторому дворі мечеті збираються до 25 тисяч віруючих.
Мумбай (Бомбей)12. Історія виникнення Мумбая, динамічного сучасного міста, фінансової столиці Індії й адміністративного центру штату Махараштра, досить незвичайна. У 1534 році султан Гуджарата поступився групою із семи нікому не потрібних островів португальцям, а ті у свою чергу подарували їх Катерині Браганза в день її весілля з королем Англії Карлом II в 1661 році. У 1668 році британський уряд віддав острови в оренду Остіндійській компанії за 10 фунтів золотом у рік. У 1862 році колосальний землевпоряджувальний проект перетворив сім окремих островів на єдине ціле. Сьогодні пам'ять про сім бомбейських островів збереглася тільки в назвах районів, таких як Колаба, Махим, Мазгаон, Парел, Ворлі, Гиргаум і Донгрі. Вважається, що назва Бомбей (Мумбай на мові маратхі) походить від імені місцевої богині Мумбай Деві.
Ворота Індії13. Ворота Індії – тріумфальна арка, спроектована Джорджем Уїттетом і побудована в 1924 році на честь візиту короля Георга V і королеви Марії, прибулих в 1911 році на імператорський прийом. Перше, що бачив кожен, хто сходив на берег у бомбейському порту в колишні роки, була саме ця архітектурна споруда. Арка, виконана з базальту кольору міді, повернена до моря, відображаючи відблиски сонця, що заходить, змінює відтінки від золотистого до оранжевого й рожевого.
Собор Св. Хоми відноситься до знаменитих християнських храмів Мумбая, зведений у центрі кріпосної площі в 1796 році Самуїлом Ієзекилем (Самаджі Хасанджі) у подяку за його порятунок від Тіпу-султана після II Майсурськой війни.
Будівля університету15. Будівництво університету й коледжу Елфінстоун із центральною баштою заввишки 85 метрів і критими балконами фінансував сер Ковасджі Джехангир Редімані. Цей комплекс разом із бібліотекою й годинною баштою (зараз вона називається Раджабай) був завершений у 1878 році.
Фонтан Флори16 розташований у дуже жвавому місці міста, на площі Хутатма Чоук (площа мучеників), у самому центрі району Форт.
Музей принца Уельського17. У 1905 році король Георг V (тоді ще принц Уельський) під час свого візиту до Індії заклав камінь у Фундамент Музею. Джордж Уїттет спроектував цю будівлю із центральним мармуровим куполом та іншими атрибутами східної архітектури. Побудовано його в 1921 році із сіро-блакитного базальту й жовтого пісковику Музей вважається одним із найбільш значних в Індії. У ньому зібрані чудові зразки індійської мініатюри могольської й раджастханської шкіл, колекції виробів із нефриту й фарфору.
Острів Ельфанта18, що знаходиться в годині їзди на моторному човні по водах гавані, буквально рясніє стародавніми пам'ятниками. Тут можна побачити приголомшливі печерні храми з величезними скульптурами всередині. Усі вони були розкопані в VII і VIII ст. Головна визначна пам'ятка – масивний бюст трьохголового Шиви заввишки 5 метрів, який утілює в собі його іпостасі як Творця, Охоронця й Руйнівника. Португальці назвали цей острів Елефанта через величезну скульптуру слона, яка колись стояла в одному з розкопаних внутрішніх палаців.
Калькутта19 є одним зі старих мегаполісів Індії. Вона була заснована більше трьохсот років тому Джобом Черноком, представником «Брітіш Іст Індіа Компані». Він викупив три села, і на їхньому місці заснував те, що ми сьогодні звемо Калькуттою. Зараз Калькутта – один із центрів світового туризму, що привертає гостей зі всього світу не тільки теплим кліматом, але й численними визначними пам'ятками, що відображають усю багатовікову культуру Індії.
Національна бібліотека20 Калькутти є однією із кращих бібліотек світу, яка має у своїх фондах понад 8 мільйонів книг, 2 тисячі рукописів і близько 700 видів періодичних видань. Усі книги, які друкуються в Індії, в обов'язковому порядку надходять до фондів Національної бібліотеки.
Музей Індії21 побудований у кінці 19 століття, є найбільшим музеєм у країні. Музей ділиться на 6 секторів: мистецтва, археології, антропології, геології, зоології й ботаніки. Він складається з 40 основних галерей, де виставлені колекції скульптур, полотен, монет та інших археологічних знахідок.
Меморіал Вікторії22 – це прекрасна архітектурна споруда з білого мармуру, зведена подібно до Тадж Махалу. Він був побудований на початку ХХ століття в пам'ять королеви Вікторії. Атмосферу незабутньої чарівності створюють доглянуті сади, старі гармати й бронзова статуя королеви Вікторії біля входу в комплекс.

7.3 Kитай (Китайська Народна Республіка). Передумови та показники розвитку економіки країни, її туристичний потенціалЗагальна характеристика. Площа території 9,6 млн. кв. км., чисельність населення – 1273 млн. осіб., столиця – Пекін. Державний устрій – республіка. Адміністративно поділяється на 23 провінції (включаючи Тайвань), 5 автономних районів. У 1997 р. до складу Китаю включено Гонконг, в 1999 – Макао. Найвищий законодавчий орган – парламент – Всекитайські збори народних представників. Найвищий виконавчий орган– Державна рада.
Геополітичне положення. Китай межує з 14 державами: Афганістаном, Бутаном, Мьянмою (Бірмою), Індією, Казахстаном, Киргизією, Лаосом, Монголією, Непалом, Пакистаном ( у спірному регіоні Кашмір), КНДР, Росією, Таджикистаном і В'єтнамом. Його сухопутний кордон тягнеться на 22800 км, а морський – на 6470 км. У стародавні часи найбільшою загрозою із заходу й півночі для Китаю були степові кочові племена. Саме для захисту від їхніх нападів було побудовано Великий Китайський мур довжиною 4 тис. км. Найбільшу роль у його сучасних зв'язках з іншими країнами відіграють морські шляхи.
Населення й релігія. Після Другої світової війни Китай пережив «демографічний вибух» і за 40 років його населення подвоїлось. Скорочення природного приросту в Китаї було досягнуто цілеспрямованою політикою скорочення народжуваності (заборона ранніх шлюбів, обмеження в кількості дітей (одна дитина на сім’ю). Середня густота населення – 125 осіб на 1 км. кв. Проте на Заході вона знижується до 6 чоловік на 1 км кв., а на Сході зростає до 220 осіб на 1 км кв. У долинах головних китайських річок (Ляохе, Хуанхе, Хуайхе, Янцзи й Сіцзян) середня густота сягає 1000 – 1500 осіб на 1 км кв. 75 % жителів країни мешкають у сільській місцевості.
Китайці (самоназва хань) становлять 92 % населення країни, їхня мова належить до китайської групи китайсько-тібетської мовної сім'ї. Внутрішні мовні відмінності чималі: так, китайці з півдня не розуміють китайців із півночі. Офіційною мовою зараз проголошено північно-китайський діалект.
Упродовж існування Китаю найпоширенішими релігійними віруваннями тут були конфуціанство (це швидше не релігія, а кодекс моралі), даосизм і буддизм. Конфуціанство й даосизм зародилися в Китаї ще в середині І тисячоліття до н.е. За межами Китаю вони відомі мало. Буддизм занесено з Індії в І – I ст. н. е.
Природно-ресурсний потенціал. Величезна територія Китаю дуже різноманітна за своїм природним середовищем. Вона поділяється на дві частини: західну і східну. На Заході переважають екстремальні природні умови. Це 50 % території. Східний Китай, виходячи зі своїх розмірів, великої протяжності з півночі на південь, і неоднаковості рельєфу, має значні внутрішні відмінності. Проте в цілому за рельєфом, кліматом, земельними, водними, ґрунтовими і мінеральними ресурсами ця територія має найсприятливіші умови для життя та господарської діяльності.
Китай володіє покладами майже 150 відомих у світі корисних копалини. Основне джерело енергії в Китаї – вугілля, запаси якого складають 1 / 3 світових запасів. Іншим важливим джерелом енергоресурсів є нафта. У Китаї є значні запаси залізної, марганцевої руд, бокситів, цинку, олова, вольфраму, ртуті, титану. Є в країні великі запаси гідроресурсів.
Структура економіки. Китай ніколи не був колонією інших країн. Народна революція 1949 р. знищила тут застійні доіндустріальні відносини. Після революції розвиток Китаю мав свої етапи собливості. З 1978 р. у країні здійснюється політика створення «ринкової економіки під контролем держави». Особливе значення в сучасному житті країни надається політиці «відкриття Китаю зовнішньому світові». Мета її – залучення іноземних капіталів, передової технології та техніки і сучасних методів управління.
Промисловість. До 1949 р. промислове виробництво в Китаї було невеликим за масштабами і вкрай відсталим за своєю структурою. Основні потреби населення задовольняли кустарі та ремісники. Величезне досягнення Китаю – створення найбільшої серед слаборозвинених країн важкої індустрії і, особливо, машинобудування. Сучасна промисловість представлена практично всіма галузями, але все ще найбільшою залишається частка текстильної галузі.
Останнім часом великих темпів розвитку набула чорна металургія, яка оптимально забезпечена необхідною паливною і сировинною базою. Бурхливо зростає частка металообробки і машинобудування в обробній промисловості. Виготовляють обладнання для шахт, металургійних заводів та електростанцій, металорізальні верстати, легкові й вантажні автомобілі, трактори, побутову електротехніку (холодильники, пральні та швейні машини, кольорові телевізори, плеєри, радіоприймачі, годинники тощо). Новітні наукоємні галузі (електроніка промислового призначення, засоби зв'язку, ЕОМ та їхнє програмне забезпечення) з'явилися недавно. Китай виготовляє пасажирські та військові літаки, ракети, штучні супутники Землі й космічне обладнання.
Хімічна промисловість розвинена слабо. Переважають її базові галузі та виробництво добрив. Підприємства легкої промисловості, як і раніше, зосереджені переважно в портових містах або їхньому найближчому оточенні. Китай – найбільший у світі виробник бавовняних тканин, значний також обсяг виробництва шовкових та вовняних тканин.
Сільське господарство Китаю і досі одне з найменш механізованих у світі. У структурі сільського господарства переважає землеробство з дуже різноманітним набором культур. Основу зернових становлять рис і пшениця. Вирощують кукурудзу, гаолян (сорго), чумизу, бобові, картоплю, батат (солодку картоплю). Серед олійних – ріпак, арахіс, бавовник, соя. Культивують цукрові буряки і цукрову тростину. Дуже широким є набір овочів і фруктів. Важлива роль належить джуту, тютюну, чаю і шовківництву. Китай є батьківщиною чаю і розведення шовкопряда.
Тваринництво в Східному Китаї має два напрямки. Коней, віслюків, мулів, буйволів розводять для транспортних потреб. Особливості продуктивного напрямку у тваринництві викликані відсутністю пасовищ у землеробських районах. Широкий розвиток отримало свинарство, кролівництво та птахівництво. Розвинено риболовство, бджільництво.
Головними статтями імпорту є товари металообробки та машинобудування (більше 50 % від загального обсягу). Увозяться також продукти хімії (добрива, пластмаси) і, залежно від урожаю, бавовна, олія, зерно. Структура експорту різко відрізняється від структури імпорту. Більше 1 / 3 вивозу припадає на текстиль і текстильні вироби. Важливими продуктами експорту є овочі, фрукти і свинина. Традиційними експортними товарами залишаються соя, чай, тютюн, шовк-сирець, шкіра, щетина, пір'я, яйця. З 70-х років у все більших масштабах іде на експорт сира нафта.
Туристичний потенціал країни.
Становлення туристичної індустрії країни. Туризм став одним із пріоритетів державної соціально-економічної політики Китаю із проголошенням наприкінці 70-х років «політики відкритих дверей», дієвим інструментом формування позитивного іміджу країни на міжнародній арені. Китай як країна з давньою та самобутньою культурою завжди приваблював до себе мандрівників. Для розвитку туризму тут є все необхідне: унікальні природні, історико-культурні об'єкти та цілеспрямована політика їхньої охорони; державна програма розвитку матеріально-технічної бази туризму: ефективна організація управління туризмом задля забезпечення розвитку як внутрішнього, так і міжнародного туризму.
Передумови розвитку туризму. Значні розміри території, що зумовили різноманітність природних умов, розвиток на цій землі однієї з найдавніших людських цивілізацій, унікальність традиційної культури, на яку практично не вплинули іноземні завоювання, є об'єктивними передумовами формування ресурсної бази туризму й попиту «на Китай» за його межами. Саме ця унікальність певним чином обумовлює те, що, навіть живучи на чужині, китайці не перемішуються з місцевим населенням, не проявляють тенденцій до асиміляції, як правило, зберігаючи власну мову, культуру, традиції.
Природно-ландшафтна своєрідність країни, наявність таких гірських масивів, як Тібет, Гімалаї, Тянь-Шань, у поєднанні з найбільшими в Азії пустелями (Гобі, Такла-Макан) та родючими долинами (Велика Китайська рівнина) заворожують туристів. «Священні гори», «Кам'яний ліс» Куньміна й карстові утворення в долині річки Лі, «Три ущелини Янцзи», водоспад Хукоу на річці Хуанхе – найбільш відомі та привабливі для туристів природні об'єкти. 27 гір є священими для даосів, 14 – для буддистів. Священні гори прикрашені пагодами, храмами, монастирями, облаштовані кам'яними сходами, арками, стелами зі священними текстами тощо.
Характерною рисою китайських ландшафтів є органічне поєднання природних особливостей з архітектурними, де людські творіння органічно зливаються із творіннями природними, утворюючи неповторні ансамблі. Саме такі об'єкти найхарактерніші для Китаю. За кількістю об'єктів, внесених до Списку світової природної та історико-культурної спадщини, який запроваджений ЮНЕСКО з 1972 р., Китай посідає третє місце, маючи майже 30 таких об'єктів.
Основні пам’ятки культури країни. Однією з найвеличніших і найвідоміших у світі історико-культурних пам'яток є Великий Китайський мур (стіна)1, ледь не єдине творіння людських рук, яке «прочитується» на Землі з космосу. Це неповторна пам'ятка фортифікаційної архітектури, яка простяглася через весь Північний Китай більш ніж на 4 тис. км від м.Шанхайгуань, що розташоване на узбережжі Ляодунської затоки Жовтого моря на північ від Пекіну, до фортеці Цзяюйгуань (провінція Ганьсу). Будівництво муру пов'язують із часом правління імператора Ші Хуанді, який у 210 р. до н. е. наказав з'єднати окремі оборонні споруди, зведені для захисту від кочовиків із півночі, у єдиний захисний мур. Будівельні роботи продовжувались за наступної династії Хань і були завершені в III ст. н. е. Стіна, заввишки 10 м і завширшки 6 м, являла собою захищений шлях, вимощений плитами, по якому могли швидко пересуватися війська та обози. Через кожні 200 м стоять чотирикутні сторожові вежі, ззовні стіна захищена високими захисними зубцями-амбразурами. Мур, відтворюючи форми рельєфу, проходить переважно по гористій місцевості та органічно «вписується» в оточуючий пейзаж. Найкраще мур зберігся в західній частині, у східних районах він подекуди переходить у земляний вал.
Буддизм приніс у Китай не тільки своєрідну архітектуру, а й традицію будівництва печерних храмів. Визначними пам'ятками кам'яного будівництва є Юнганські печери2 в Датуні (провінція Шаньсі), печери Могао3 в Дуньхуані (провінція Ганьсу), де знаходиться понад 2 тисячі кам'яних статуй, Луньменські печери4 в Лояні (провінція Хенань). Храмовий комплекс Луньмень висічений у скелі над річкою Іхе. Його будівництво розпочалось у 494 р., а завершилось тільки через 400 років. Комплекс складається з печерного храму, що має 2100 приміщень, 100 тис. статуй та рельєфних зображень, які висічені в скелі. Буддиська культова архітектура дала численні шедеври – храми, храмові комплекси, пагоди. Пагода є багатоповерховою баштою із численними загнутими вверх карнизами. Вони споруджувались на честь божества або якоїсь пам'ятної події і ставились здебільшого на вершині пагорба або невеликої гори. Так, уже понад півтори тисячі років милує око пагода монастиря Сунюеси5 на горі Суньшань (провінція Хенань), побудована в 523 р. Всесвітньо відомою є Залізна пагода6, що в Кайфині тієї ж провінції, зведена 967 р. Це тринадцяти поверхова восьмикутна споруда висотою 56 м., оздоблена темною глазурованою цеглою, що за кольором нагадує залізо, звідки й назва пагоди. На горі Лежань біля р. Мінь (провінція Сичуань) висічена статуя Будди, що сидить. Ця статуя має 71 м заввишки й 28 м завширшки і є найбільшою статуєю Будди у світі.
Одним із найбільш відомих зразків китайської храмової архітектури є Храм Неба7 в Пекіні, побудований за часів династії Мін. Цей храмовий комплекс складається із Храму молитви за врожай (Циняньдянь), храму Предків (Хуаньцюньцюй), у якому зберігаються таблички з іменами імператорів династій Мін та Цін та вівтаря Неба (Тяньта). Між собою ці споруди з'єднані алеями. Ще одніа цікава споруда храмового комплексу – стіна звуків, що повертаються. Ця стіна має такий акустичний ефект, що слово, сказане біля стіни пошепки, чутно в кожному куточку парку.
Говорячи про пам'ятки Китаю, не можна не згадати такої особливості, як китайська традиційна садово-паркова архітектура. Садово-паркові ансамблі ніби «домальовували» навколишній пейзаж, органічно поєднуючи храмові комплекси та споруди із природним середовищем. Одна з характерних рис паркової архітектури, що також стала частиною «китайського стилю», – це розміщення максимальної кількості типів ландшафтів на обмеженій площі парка.
Класичними зразками китайського садово-паркового мистецтва є парк літнього палацу Іхеюань8 у Пекіні, парк у Ханчжоу9, парк Шицзилінь10 у Сучжоу. Храм Ханьшань у Сучжоу, храм Лінінь у Ханчжоу, храм Гуоцін на г. Тяньтай, храм Байма у Лояні або храм Білого коня, який є першим буддиським храмом Китаю, збудований 68 р., та багато інших є видатними пам'ятками історії та культури Китаю, що приваблюють тисячі внутрішніх та зарубіжних туристів.
На півночі країни розташований Пекін11 – столиця, яка пропонує іноземним туристам культурно-пізнавальні та розважальні тури, є діловим та політичним центром. Основні пам'ятки міста – Імператорський палац, Долина 13 гробниць династії Мін, що в 50 км на північ від столиці, парк Бейхай із його Нефритовим островом, на якому виситься Біла Пагода, споруджена імператором династії Цин на честь Далай-лами в 1651 р. з білого ракушняка, площа Тяньаньмень, у південній частині якої з 1977 р. розташований мавзолей Мао Цзедуна – незмінного лідера комуністичної партії Китаю.
На північному сході виділяється Харбін12 – центр провінції Хейлуцзян, який приваблює в основному туристів із Росії та Кореї, пропонує зимові розваги (кожну зиму тут будується льодове місто) та культурно-розважальні тури. У цій провінції в горах Великий Хінган розташований туристичний пункт Ябулі13 – один із поки що не багатьох гірськолижних курортів Китаю.
Провінція Шаньдунь, завдяки своєму приморському положенню та визначним пам'яткам, є однією з найпопулярніших у іноземних туристів, особливо з Японії, Південній Кореї, Європи. Серед туристичних центрів тут виділяється місто Яньтай14, яке пропонує пляжний відпочинок. Місто Цюйфу15 – батьківщина Конфуція, приваблює як іноземних (переважно з азіатських країн), так і китайських туристів, і є значним центром внутрішнього туризму. Циндао пропонує курортний відпочинок на узбережжі моря та екскурсійні програми по колоніальних пам'ятках.
Значний центр торгівлі, промисловості та сфери послуг, який іноземні туристи відвідують як у бізнесових справах, так і з метою відпочинку й пізнавального туризму – Шанхай16. Це найбільше місто країни й водночас найбільш «прозахідне», де квартали старого міста поєднані з найсучаснішими архітектурними шедеврами. У цьому портовому місті розміщуються зараз найбільші банки та торгові представництва. У Шанхаї добре не тільки ознайомитись з історико-культурними пам'ятками (їх тут порівняно небагато), а й зробити покупки, зануритися в «нічне життя». Видатними пам'ятками є Храм Нефритового Будди17, чайний будиночок Хусіньтін18, до якого веде звивистий місток, форма якого є захистом від злих духів. Неподалік від Шанхаю розташовані давні культурні столиці Китаю, міста садів та води – Ханчжоу19 та Сучжоу20. Мальовничі рукотворні пейзажі Ханчжоу вабили й ваблять до себе не тільки митців, але й туристів. У численних поезіях оспіване озеро Сіху.
У центральній частині країни, у провінції Шеньсі розташований важливий вузол міжнародного туризму Китаю – Сіань21 – колиска давньокитайської цивілізації. Сіань розташований на р. Вей, притоці Хуанхе й має майже 5-тисячолітню історію. Три тисячі років тому тут виникли ранні феодальні князівства, а 15 сторіч тому він був столицею Китаю. Тут знаходиться музей стел – колишній конфуціанський храм, де зібрані декілька сотень обелісків із цитатами Конфуція. Свідками поширення буддизму є дві пагоди Диких гусей. Однією з найвідоміших є усипальниця імператора Цінь Ши-хуанді, яку він будував майже весь час свого правління. Відомості про неї не збереглися, тому, коли 1974 р. було знайдено теракотове військо, це стало справжньою світовою сенсацією. В 11 проходах, розділених стінами завтовшки 2,5 м, щільними рядами стоять воїни, що мають індивідуальні риси обличчя, та коні, зроблені із глини, загартовані в спеціальних печах, розфарбовані, з дерев'яною зброєю.
Річка Янцзи є не тільки однією з найбільших азійських річок, вона є центром країни, туристичним «ядром» Китаю. Уздовж Янцзи «вишикувались» значні туристичні центри – Нанкін22, Цзянсу23, Ухань24 , Чунцін25.
Південь країни має найкраще розвинену туристичну інфраструктуру та найбільше центрів міжнародного туризму, найбільшими з яких є Гонконг, Макао, Гуанчжоу, Фучжоу, Сяминь.
Гонконг26. Місто на скелястому острові, засноване англійцями в 1842 р. після Першої опіумної війни. Туристична асоціація Гонконгу вигадала помітну рекламну фразу «Гонконг – місто життя» і нітрохи не погрішила проти істини. Це один із найбільших центрів ділової активності й транспортних вузлів світу. Розвинена міська інфраструктура, найсучасніші готелі, насичений споживчий ринок, могутня індустрія розваг зробили честь будь-якому мегаполісу. Саме тут розташована найбільша у світі металева статуя Будди на острові Лантау. Хмарочоси ділової частини міста, затиснуті з однієї сторони морем, з іншого боку – скелями; «Золота миля» магазинів на Натан-роуд у Коулуні – усе це й багато чого іншого створює особливу атмосферу. Незабутні враження залишить і поїздка до Океанського парку (о. Гонконг).
Гуанчжоу27 (Кантон), центр провінції Гуандун – потужний економічний центр, у якому проводиться найбільша промислова виставка континентального Китаю, є тут багато пам'ятників та кілька тематичних парків. До визначних центрів провінції належать також Шеньчжен, Чжаочжоу, Шаньтоу. У провінції Гуандун розташовано багато морських курортів міжнародного класу, серед них: Шаньтоу, Джухай, Хуйчжоу Хэйюань.
Макао28. Найстаріше іноземне володіння в Китаї. Було засновано португальцями в епоху великих географічних відкриттів. Складається з півострова Макао (Аомінь) і островів Тайпа і Колоане. Зараз між ними насипана дуже широка дамба, так що вийшов фактично один острів. З півострова на Тайгу можна добратися по двох автомобільних мостах. Ще один міст з'єднує середину дамби між островами з територією провінції Гуандун. На відміну від Гонконгу, Макао більш європейське місто. Там чимало будинків, чий вік обчислюється сотнями років. Збереглося досить багато католицьких церков, більшість із них діючі. Не може поскаржитися Макао і на кількість парків. До того ж, на відміну від континентального Китаю, вхід у них безкоштовний. Традиційна сфера розваг у Макао – азартні ігри.
У місті Джухай29 зосереджено понад 300 готелів, тут проводяться значні азійські фестивалі та виставки. Місто Чжаоцин – один із перших планово створених центрів міжнародного туризму в Китаї – пропонує до уваги міжнародних туристів краєзнавчо-пізнавальні екскурсії.
У місті Цзянминь30 розташовані гарячі мінеральні джерела.
На півдні країни знаходяться значні центри міжнародного туризму – міста Гуйлінь31, Ліцзян32, Цзозян, відомий приморський міжнародний курорт Бей-хай33. На острові Хайнань розташовані популярні серед іноземних туристів приморські курорти Санья та Хайкоу. Острів із тропічним кліматом здатний приймати туристів протягом усього року. До їхніх послуг тут понад 300 готелів, а статус особливої економічної зони забезпечує інвестиційну привабливість Хайнаня.
Хайкоу34 – центр провінції, місто, яке за недовгий час завдяки туризму перетворилося на «другий Гонконг», стільки тут побудовано готелів та інших закладів індустрії туризму. Приваблює туристів не тільки кліматичний курорт, а й унікальна природа острова. На острові вулканічного походження вулкани – це об'єкти туристичних відвідувань. Присутні також численні природні парки з унікальною тропічною флорою. Термальні джерела лікують ревматизм, опорно-руховий апарат, гінекологічні та нервові розлади.
Місто Санья35 також спеціалізується на міжнародному туризмі. Тут сконцентровані готелі майже всіх відомих готельних марок. До послуг туристів відкритий Музей мушлів тропічних морів ще й Сад метеликів. У 40 км. від міста біля гори Наньшань 1999 р. відкрита Міжнародна зона туризму Наньшань36, спеціально розбудована як курорт світового рівня, де витримані найбільш суворі екологічні вимоги. Тут зібрані пам'ятки буддиської культури та етнографічні пам'ятки Китаю. В одному із храмів знаходиться статуя богині Гуаньінь37 вагою 140 кг, зроблена з золота та прикрашена дорогоцінним камінням.
Відповідно до затвердженої урядом стратегічної мети, у 2020 році Китай повинен стати світовим лідером із прийому туристів, довівши кількість прийнятих туристів до 210 млн. осіб на рік. За прогнозами ВТО, Китай, при збереженні сьогоднішніх темпів росту чисельності в'їзних потоків, стане першою у світі країною за кількістю туристів, що відвідують країну протягом року.
Транспортна інфраструктура у сфері туризму розвинена нерівномірно: найкраще забезпечені транспортним сполученням східні прибережні райони. Провідна роль у здійсненні подорожей як на міжнародному, так і на внутрішньому ринку, належить авіаційному транспорту, якого не торкаються світові кризи. Зараз у країні діє 141 аеропорт, з них 31 – міжнародний. Це найбільш інвестиційно привабливі проекти, у які вкладають гроші як вітчизняні, так і закордонні інвестори.
Отже, туристичний бізнес уже став новою галуззю індустрії послуг Китаю, що має величезну життєву силу і потенціал, а також є новим джерелом росту народного господарства. У багатьох районах країни він став провідною галуззю місцевої економіки.

7.4 Японія. Фактори та показники розвитку. Культурні цінності країниЗагальні показники. Площа території 372 тис. кв. км., чисельність населення – 127 млн. осіб., столиця – Токіо (рис.12.1). Державний устрій – конституційна монархія. Главою держави є імператор, але виконавча влада в країні зосереджена в руках прем'єр-міністра. Законодавча влада належить Парламенту, який є одним із найстарійших демократичних інституцій Азії. В адміністративному відношенні поділяється на 47 префектур. Склад території: острови Хоккайдо, Хонсю, Кюсю, Сіккоку архіпелаг Рюкю.
Населення і релігія. Середня густота населення становить 332 осіб / кв. км. Більшість населення сконцентрована в прибережних зонах та рівнинах (90 %). На рівнинах в середньому проживає 1500 осіб / кв. км. У містах проживає близько 80 % населення країни. В Японії найбільший мегаполіс світу Токайдо, який простягнувся на 600 км між Токіо й Осакою (70 млн. жителів). В етнічному плані Японія – країна одного етносу – японців, крім них проживають корейці, китайці.
У сучасній Японії в основному поширено дві основні релігії: синтоїзм і буддизм. Також певною популярністю користується християнство і різноманітні секти. Синтоїзм – це найдавніша японська релігія. Її назва походить від слова «синто» – «шлях богів». В основі її лежить поклоніння всіляким Камі - надприродним істотам. Основні види Камі – це: Духи природи (Камі гір, річок, вітру); Неординарні особи, оголошені Камі; Сили і здібності, ув’язнені в людях, і природі; Духи померлих.
На відміну від синтоїзму, японський буддизм розбивається на безліч учень і шкіл. Основою японського буддизму вважається вчення Махаони («Великої колісниці») або північний буддизм, який протистояв ученню Хинаяни («Малої колісниці») або південному буддизму. У Махаяні вважається, що Порятунок людини може досягатися не тільки його власними зусиллями, але і з допомогою істот, що вже досягли Прояснення будд. Відповідно, розділ між буддійськими школами відбувається через різні погляди на те, які саме будди краще за все можуть допомогти людині. Даосизм сам по собі в Японії ніколи особливою популярністю не користувався. Проте вплив китайських даоських легенд на японську культуру і літературу вельми значний.
Християнство прийшло до Японії в середині XVI століття, разом із католицьким місіонером Франсисько Хав’єра. Знаменитий японський воєначальник і князь Ода Нобунага підтримав християн і сам прийняв цю віру, оскільки знайшов у них матеріальну опору (постачання вогнепальної зброї) для боротьби зі своїми ворогами. Після приходу до влади клану Токугава із християнами стали безжально боротися. Християнство було заборонене до 1867 році, коли була оголошена свобода совісті. У даний час біля одного відсотка населення Японії вважають себе християнами.
Природно-ресурсний потенціал. Острови Японського архіпелагу, геологічною основою яких є підводні гірські хребти, простягаються дугами вздовж східного узбережжя Азії. 3 / 4 території островів займають гори та місцевості з дуже пересіченим рельєфом. На островах – понад 200 вулканів, серед них – 40 діючих, у тому числі і Фудзі, що є символом країни.
У надрах Японських островів трапляються хімічні елементи майже всієї таблиці Менделєєва, але родовищ промислового значення вкрай мало. Достатньо для внутрішніх потреб видобувається тільки вапняків і сірки, дуже мало – вугілля, свинцево-цинкової і мідної руди, золота. В Японії чимало коротких багатоводних річок і повноводних озер.
Японія – зелена країна, її гори на півдні вкриті субтропічними, у центральній частині – мішаними, на півночі – хвойними лісами. Проте більшість лісів країни – штучні насадження, а ландшафти дуже змінені діяльністю людини.
Економіка країни та принципи її розвитку. Фундаментальними принципами післявоєнної японської економіки були: тісна співпраця підприємств, поставників, дистриб'юторів, банків і великих фінансових груп кейрецу (Міцубісі, Сумітомо, Фуйо, Міцуї та інші); кооперація роботодавців і профспілок; усестороння підтримка починань підприємців державними службовцями («господарчий патріотизм»); система життєвого найму на великих підприємствах.
Господарство має сучасну технічну оснащеність, використовує сучасне встаткування і сучасні технології виробництва. Проблема нестачі місцевих природних ресурсів розв'язується шляхом впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій у поєднанні із гнучкою політикою на зарубіжних ринках сировини. Як основні внутрішні ресурси розвитку використовуються ті можливості, які надає науково-технічний прогрес. Становим хребтом японської промисловості стали потужні корпорації. Але водночас важливу роль відіграє діяльність і численних малих та середніх підприємств. Японія – один із лідерів світової чорної металургії, володар великих міжгалузевих комплексів-комбінатів. У хімічній промисловості основу галузі становлять 16 нафтохімічних комплексів.
У світовому виробництві машин і устаткування частка Японії становить понад 10 %. Машинобудівні фірми освоїли всю номенклатуру продукції галузі. Провідні машинобудівні концерни є основою експортної бази Японії, адже за межі Японії вивозиться 1 / 4 продукції машинобудування. Провідними галузями японського машинобудування є електромашинобудування, де половину продукції дає радіоелектроніка; транспортне машинобудування (автомобілебудування, суднобудування).
У Японії створений потужний науково-виробничий комплекс. Це дає змогу розглядати виробництво наукоємної та технічно складної продукції як основний напрям спеціалізації країни в міжнародному поділі праці.
В агропромисловому комплексі Японії зайнято майже 1 / 4 економічно активного населення, з них тільки 5,8 % – у сільському, лісовому господарстві та рибальстві. АПК країни забезпечує близько 56 % потреб у продовольстві (від рослинництва та тваринництва), але якщо до цього додати продукцію морських промислів, то рівень самозабезпечення країни продовольством можна оцінити на 70 %. Земель, придатних для землеробства, у Японії вкрай мало. Виділяються три галузі спеціалізації: вирощування рису, плодоовочівництво, тваринництво. У Японії склалися зони приміської і зональної спеціалізації сільського господарства. Важливою зоною приміської спеціалізації (м'ясо, молоко, овочі, фрукти, квіти) є територія мегаполісу.
Транспорт Японії виконує великий обсяг роботи як у внутрішніх, так і міжнародних перевезеннях. Практично всі внутрішні перевезення забезпечуються трьома видами транспорту: автомобільним, залізничним та морським каботажним; зовнішні вантажні – винятково морським, а пасажирські – повітряним.
Культурні цінності країни.
Токіо1. Токійський вокзал, Імператорський Палац, Гінза – цей район є культурним, діловим і політичним центром міста із часів періоду Едо.
Імператорський Палац2 розташований у самому центрі міста, недалеко від центрального Токійського вокзалу. Палац був резиденцією сегунів у період Едо. Відвідини території палацу можливі 2 рази в рік: 2 січня й у день народження імператора 23 грудня. Палац був побудований у 1888 році, але під час Другої світової війни був зруйнований, і в сучасному вигляді комплекс існує з 1968 року.
Гінза3 – найпрестижніший торговий район Токіо. Можна виділити 3 цікавих місця для відвідин цього району. Театр Кабукі4, Будівля корпорації «Соні»5, у якій є show room, де представлена вся новітня продукція; найбільший рибний ринок у Японії – Цукідзі6.
Район Касумігасекі7 є політичним центром Токіо і всієї Японії. Тут зосереджена більшість міністерств і знаходиться будівля Парламенту8. У декількох хвилинах від Касумігасекі – Акасака. Акасака9 – це один із найпрестижніших районів Токіо. Тут розташовані першокласні готелі і ресторани для VIP персон.
Резиденція Кронпринца і Принцеси Японії – Палац Тогу10 – теж знаходиться в Акасаці. Будівлю споруджено в 1974 році. Архітектурний ансамбль нагадує Букингемський Палац у Лондоні, а оформлення інтер'єру японські дизайнери «підглянули» у Версальському Палаці. Сьогодні резиденція служить для прийому особливо важливих державних гостей. До району Акасака примикає район Роппонги11 – посольський район. Тут посольства багатьох країн світу. Уночі Роппонга перетворюється на найпопулярніший серед іноземців район розваг із барами, ресторанами і дискотеками.
Візитною карткою району Сиба є Токійська телевізійна вежа12. Прообразом Токійської телевізійної вежі стала Ейфелева вежа. Будівництво було завершено в 1954 році. Висота вежі 333 метри (на 10 метрів вище, ніж Ейфелева вежа) і на сьогодні це найвища будівля в Японії. На висоті 150 метрів розташований основний оглядовий майданчик, а ще на 100 метрів вище – спеціальний оглядовий майданчик, звідки в суху ясну погоду можна побачити р. Фудзі. Біля підніжжя телевізійної вежі знаходиться акваріум і музей воскових фігур, де представлені воскові копії 100 світових знаменитостей.
Буддійський храм Дзодзедзі13, розташований у районі Сиба, був збудований у 1393 році за наказом одного із сегунів клану Токугава. На території храму поховані 6 сегунів Токугава.
Токійський Національний Музей14. У цьому музеї зібрана краща колекція японського мистецтва. Експозиція представлена 90000 предметами. Основна будівля пропонує ознайомитися з якнайдавнішим японським мистецтвом.
Сибуя Марк Сіті15 дуже популярний у молодих японців торговий комплекс відкрився в 2000 році і включає 55 магазинів модного одягу і недорогих ресторанів.
Токійський Діснейленд16 було відкрито в 1983 р. за зразком розважального парку, створеного Уолтом Діснеєм у США. Його популярність величезна. Розташований в 10 км від центру Токіо і розкинутий на території близько 48 га, парк складається з 7 тематичних зон.
Синтоїстський храм Мейдзі17. Найвідоміший храм Токіо був побудований на честь Імператора Мейдзі. Храм оточений парком Єєги, площа якого 700 000 кв. км., що робить його одним з найбільших парків у Японії.
В Ікебукуро18 знаходяться 2 найбільших універмаги у світі, одна з найбільших автомобільних show-room, один із найшвидших ліфтів у світі, а також 2-а за висотою будівля Токіо. Умовно район можна розділити на Західний і Східний Ікебукуро. Східний Ікебукуро – це одне з найжвавіших місць Токіо, що не затихає ні вдень ні вночі. Удень життя тут вирує у величезних універмагах, численних кафе і бутіках молодіжної моди, а до вечора потік плавно перетікає в паби, ресторани, караоке-клуби. Атмосфера в західному Ікебукуро, незважаючи на наявність також безлічі торговорозважальних закладів, інша. Тут знаходиться токійській художній театр, букіністичні магазини і декілька університетів, найвідоміший з яких – Християнський Університет.
Комплекс Сайншайн сіті (SUNSHINE CITY)20 – візитна картка східного Ікебукуро. Він складається з 4-х будівель. 240-метрова будівля, що посідає друге місце в списку найвищих хмарочосів Токіо, – хмарочос «Sunshine 60» – займає почесне центральне місце в комплексі. Будівля була споруджена в 1978 році на місці в'язниці Сугамо. На останньому, 60-му поверсі, знаходиться оглядовий майданчик. Особливою гордістю будівлі є найшвидший ліфт у світі, що піднімає пасажирів на і поверх усього за 35 секунд! На 4-му поверсі будівлі, що стоїть окремо, з назвою Bunka Kaikan, знаходиться театр, а на 7-му – музей Стародавнього Сходу. Найвищий акваріум займає 10-й поверх будівлі World Import Mart, там же знаходиться планетарій. А на 2-му поверсі розташований дитячий тематичний парк Namja Town. 4-ою будівлею в комплексі є тризірковий готель Sunshine City Prince.
Акіхабара – це всесвітньо відоме «Електронне місто». Сотні магазинів пропонують різноманітну електроніку і побутову техніку. Тут є магазини taxfree, і магазини з російськомовним персоналом. Для іноземних туристів Акіхабара приваблива перш за все можливістю придбати новинки японської техніки не так дорого, як у країні мешкання.
Храм Сенгакудзі – маленький, але відомий у всій Японії своєю сумною історією. 14 грудня 1702 року в цьому храмі зробили харакірі 47 самураїв.
RAINBOW BRIDGE. Цей міст – візитна картка Токіо. Він сполучає Токіо й Одайбу. Крім автомобільної дороги, хайвея і монорельсової дороги на мосту є безкоштовна пішохідна доріжка завдовжки 918 метрів, по якій можна зробити прогулянку з Токіо на Одайбу або назад. Це займе близько 30 хвилин в один бік.
Одне з найвищих коліс огляду у світі знаходиться на Одайбі, у парку атракціонів. Колесо Giant Sky Wheel має діаметр 115 метрів і особливо вражає ввечері, коли воно підсвічується різнокольоровими вогнями. Повний круг колесо здійснює за 16 хвилин. На території парку є боулінг, караоке, безліч ресторанів і кафе. Прямо біля підніжжя колеса огляду розташований один із найбільших у світі концертних майданчиків – Zepp Tokyo.
Місто Йокогама лежить у 30 кілометрах на південь від Токіо. Завдяки близькості до столиці і зручного виходу до моря, це місто стало першим портом, що відкрив свої води для іноземних судів у 1859 році. Сьогодні, будучи 2-м за величиною містом Японії з населенням 3,5 мільйонів осіб, тут нарівні з японською культурою співіснують абсолютно несхожі культури різних країн світу. Місто цікаве, як з історичної, культурної точки зору, так і з погляду сучасної архітектури, науки і техніки.
Парк Ямасита – найстаріший портовий парк Японії – протягнувся від міжнародного пасажирського терміналу вздовж берегової лінії майже на кілометр. Звідси відкривається приголомшливий вигляд на затоку і міст Yokohama Bay Bridge. На території парку знаходиться декілька монументів, що є символами культурного обміну і співпраці Японії і зарубіжних країн. Наприклад, статуя «Дівчина в червоних черевиках», «Фонтан Індії» або «Водний вартовий».
Пірс Осамбасі, побудований у 1896 році, – є найстарішим пірсом. До олімпіади, яка проходила в 1964 році в Японії, пірс було повністю перебудовано. У результаті з'явився пасажирський термінал, який став приймати іноземні пасажирські судна. Сьогодні він відіграє роль головних морських воріт Йокогами і приймає величезні круїзні лайнери.
Маяк (106 м) – найвищий маяк у світі, що стоїть не в морі, а на землі. На 100-метровій висоті знаходиться дворівневий оглядовий майданчик, звідки відкривається прекрасний панорамний вигляд.
Музей шовку. Один із найрідкісніших музеїв у світі. Тут представлена багата експозиція шовкових тканин, а також готових виробів, зшитих із шовку.
Музей іграшок Йокогами Колекція цього музею на сьогодні налічує 9900 іграшок зі 139 країн світу. Тут є іграшки з дерева, воску, пап'є-маше, пластики, целулоїду, фарфору, тканини й інших матеріалів.
Парк Мотоматі було відкрито в 1930 році. Територія парку – 20000 кв.м. Є басейн. Особливо рекомендується відвідати парк на початку квітня, щоб помилуватися цвітінням японської вишні. Тут росте близько 100 різних видів сакури.
Кладовище Мотоматі, на якому поховано близько 4500 осіб з 40 країн світу, граничить із парком Мотоматі. Першим європейцем, похованим тут, став Роберт Вільямс – моряк з американського судна Адмірала Перрі. При кладовищі є музей-архів, у якому зібрані досягнення іноземців, що внесли найбільший вклад у розвиток міста Йокогама.
Музей Івасакі. Мода і мистецтво – основні дві теми експозиції цього музею. Цегляна будівля музею ще зберегла сліди театру європейського типу, у якому вперше в Японії на сцені була поставлена трагедія «Гамлет».
Італійський сад у Ямате, поселення європейців. На горбах Ямате розташувався квартал, у якому жили європейці. Землетрус 1923 р. зруйнував більшість будинків. Ті будівлі, які до цього дня знаходяться в Ямате, були збудовані вже після землетрусу. Сім із них сьогодні перетворені на музеї і відкриті для публіки. Безпосередньо в Італійському саду, де раніше знаходилося Італійське консульство, знаходиться 2 будівлі – «Diplomat's Residence» (Дипломатична резиденція) і «Bluff 18 Ban-kan» (Будівля Блафф № 18).
Контрольні запитання
1. Яке значення мають країни Азії в культурно-релігійному розвитку світу?
2. Які основні можливості розвитку туризму в країнах Азії?
3. Опишіть особливості економіки азіатських країн.
4. Назвіть та коротко охарактеризуйте регіони Азії.
5. Яке значення мають нові індустріальні країни у розвитку світової економіки?
6. Яке значення ОПЕК та АТЕС в економічному розвитку країн регіонів Азії?
7. Чим приваблюють туристів країни Азії?

Лекція 8. КРАЇНИ АМЕРИКИПлан
8.1 Країни Північної Америки
8.2 Нові індустріальні країни Латинської Америки
8.3 Інтеграційні процеси в Америці
8.4 США. Принципові риси розвитку економіки та історико-культурні ресурси країни

8.1 Країни Північної АмерикиДо найважливіших подій, що прискорили соціально-економічний розвиток країн Америки належить промисловий переворот. НТР надала нового імпульсу для економічного розвитку цих країн, особливо США.
До країн Північної Америки належать США й Канада. Мексику часто відносять до регіону «Латинська Америка», з яким вона тісніше пов’язана за мовно-культурними й історичними країнами (табл. 8.1). У Північній Америці збереглися володіння США, Великобританії, Франції, Данії.
Таблиця8.1 – Характеристика країн Північної Америки
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення млн. осіб, рік Державна мова Домінуюча релігія ВНП (ППС) /д. н., дол. США (2008 р.)
Бермудські Острови (Брит.) (0,053) Гамільтон 0,063 (2000) англійська християнство 33,000
Гренландія (Данія) (2175,6) Готгоб (Нук) 0,056 (2000) грендландська християнство 20,000
Канада (9971,0) Оттава 32,932 (2005) англійська, французька християнство 39,098
Сен-П’єр і Мікелон (Фр) (0,242) Сен-П’єр 0,007 (2000) французька християнство 11,000
США (9663,2) Вашингтон 302,0 (2007) англійська християнство 47,440
Конкуренцію країнам Північної Америки за показниками розвитку туризму складає лише Європа (1 місце у світі). Частка міжнародного туризму в регіоні становить 18 %. Основними є внутрішньоконтинентальні потоки туристів, крім того, значна кількість туристів прибуває із країн Центральної Америки, особливо з Мексики. Туристів, у першу чергу, у регіоні приваблюють природно-рекреаційні умови (клімат, рельєф), які й виступають головним чинником розвитку всієї туристичної індустрії. За рекреаційнотуристичними зонами країни Північної Америки поділено на 5 зон, у яких удало поєднуються незаймані північні території, національні парки, гірські масиви, ріки з водоспадами та величезні мегаполіси, малі містечка зі своїми знаменитими історико-культурними пам’ятками.
Країни Північної Америки, особливо США й Канада, мають найбільшу у світі готельну й транспортну індустрію. Ці країни щороку відвідують 46 млн. та 15,1 млн. туристів відповідно. США має найбільші у світі прибутки від туризму.

8.2 Нові індустріальні країни Латинської АмерикиЛатинською Америкою називають територію материка Америка, яка лежить на південь від США. Назва «Латинська Америка» походить від латинської основи романських мов, на яких розмовляє більшість населення цієї частини континенту. Латинську Америку складають Середня та Південна Америка (рис. 8.1). Площа Латинської Америки, 20,5 млн. км 2 (1 / 7 площі суходолу). У межах Латинської Америки розташовані 46 країн і територій, серед них – понад 3 десятки – суверенні (Таб. 8.2). Усі вони республіки. Населення – 472,7 млн. осіб.
До Центральної Америки й Вест-Індії належать: Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініка, Домініканська Республіка, Коста-Ріка, Куба, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сен-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайка.
ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА



Південна Америка
Середня Америка



Мексика
Центральна Америка
Вест-Індія
Андські країни
країни Амазонії
країни Ла-Плати




Рисунок 8.1 – Структурна схема Латинської Америки
Андські країни: Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Перу, Чилі.
Країни Амазонії і Ла-Плати: Аргентина, Бразилія, Гайана, Гвіана (Фр.), Парагвай, Сурінам, Уругвай.
Таблиця 8.2 – Латинська Америка
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення (млн. осіб, рік) Основні мови Домінуюча релігія ВНП (ППС) /д. н., дол. США (2008 р.)
Мексика (1958,2) Мехіко 107,449 (2005) іспанська християнство 14,534
Центральна Америка і Вест-Індія (755,6) - 68,9 (2000) іспанська, англійська, французька християнство 5500
Андські країни (5475,0) - 113,3 (2000) іспанська християнство 5400
Країни Амазонії і Ла-Плати (12347,9) - 199,9 (2000) іспанська, португальська, французька християнство 6800
У Південній Америці зосереджена 1 / 5 частина світових запасів нафти, ¼ кольорових металів, майже третина – руд чорних металів та ін. На базі різноманітних природних ресурсів створилося кілька ресурсно-експортних галузей: гірничо-металургійна, агровиробнича, лісова, рибна. Розвиваються такі галузі обробної промисловості, як легка й машинобудування. Осередками економічного зростання регіону є група країн нової індустріалізації.
До нових індустріальних країн Латинської Америки належать: Бразилія, Мексика, Чилі, Аргентина (таб. 8.3).
Таблиця 8.3 – Характеристика нових індустріальних країн Південної Америки
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення (млн. осіб, рік) Державна мова Домінуюча релігія ВНП (ППС)/д. н., дол. США (2008 р.)
РеспублікаЧилі (756,9) Сант-Яго 15,98 (2005) іспанська християнство 14,529
Мексиканські Сполучені Штати (1958,2) Мехіко 107,449 (2005) іспанська християнство 14,534
Аргентинська республіка (2766,8) Буенос-Айрес 39,537 (2005) іспанська християнство 14,408
Незважаючи на позитивні зрушення, Латинська Америка продовжує залишатися економічно відсталим регіоном світу.
Щодо рекреації та туризму в країнах Південної (Латинської) Америки, то для їхнього розвитку є всі підстави. Чого тільки вартий район Карибського моря, який щорічно відвідують до 20 млн. осіб, знамениті водоспади Ігуасу, Анхель, прекрасні ландшафти Анд, високогірне озеро Тітікака, океанські пляжі Бразилії (Копакабана, Іпанема) та Мексики (Акапулько). Цікавими для туристів є пам’ятки епох майя та інків. У країнах добре розвинуті гральний та розважальний бізнес. У цілому туристична індустрія регіону добре розвинена й має всі перспективи для подальшого процвітання.

8.3 Інтеграційні процеси в АмериціМіжнародний валютний фонд (МВФ) є найбільшим серед міжнародних організацій. Члени МВФ умовно поділяються на країни-донори (розвинуті країни) і країни-споживачі допомоги. Таким чином, МВФ регулює потоки капіталу між державами світу.
МВФ, як спеціалізований заклад ООН, утворений в 1944 році для впорядкування валютно-фінансових відносин між країнами, підтримання валютних курсів і здійснення кредитної допомоги для вирівнювання платіжних балансів. Правління знаходиться у Вашингтоні.
МВФ справляє вплив на ситуацію на світовому валютно-кредитному ринку, і від його позиції багато в чому залежить політика комерційних банків та інших кредитних закладів.
Країни Латинської Америки в 1975 році об’єдналися в єдину економічну організацію – (Латиноамериканську економічну систему ЛАЕС). Це регіональна організація, яка об’єднує 26 країн. Головні завдання ЛАЕС полягають у координації планів розвитку, сприянню інтеграційних процесів, здійсненню економічних проектів, консультацій, обміну інформацією. Штабквартира організації знаходиться в Каракасі (Венесуела).
Одинадцять країн Латинської Америки в 1981 р. об’єдналися в єдине торговельно-економічне угруповання – Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Головним завданням угруповання є сприяння розвитку регіональної економіки співдружності й торгівлі та утворення латиноамериканського загального ринку. Штаб-квартира знаходиться в Монтевідео (Уругвай).
На території Латинської Америки діє Південний спільний ринок – МЕРКОСУР, який об’єднує економіку Аргентини, Бразилії, Парагваю, Уругваю.
8.4 США. Принципові риси розвитку економіки та історико-культурні ресурси країниЗагальні показники. Територія США 9,4 млн. кв. км., чисельність населення 302 млн. осіб. Столиця Вашингтон. Державний устрій – федеративна республіка в складі 50 штатів та федерального (столичного) округу Колумбія. Принципи державного устрою були закладені Основним законом країни - Конституцією США. Нині чинна Конституція прийнята в 1787 році, в 1791 р. вступили в силу перші 10 поправок до Конституції, такі, що проголошують основні демократичні свободи.
В основі конституційної системи американської держави покладені принципи поділу влади й федералізму. На федеральному рівні законодавча влада представлена Конгресом, виконавча – президентом, судова – Верховним Судом США.
Конгрес США складається із двох палат – Сенату (100 осіб) і Палати представників (425 осіб). Кожні два роки переобирається третина сенаторів і всі члени Палати представників. Конституційні повноваження Конгресу включають ухвалення законів і затвердження бюджету, контроль за діяльністю уряду, регулювання торгівлі з іноземними державами, і між штатами, оголошення війни й т. д. Законодавчі збори штатів по структурі й методам роботи багато в чому копіюють Конгрес.
Населення За кількістю населення США посідають третє місце у світі після Китаю й Індії. Демографічна ситуація тут аналогічна іншим індустріально розвинутим країнам. У формуванні населення виняткова роль належить міграціям. З початку ХІХ ст. сюди переселилися з інших країн 60 млн. чоловік. У наш час, незважаючи на різні обмеження, щорічний притік населення становить 600 – 800 тис. осіб. За рахунок мігрантів США поповнюють свої людські ресурси дешевою робочою силою, а також спеціалістами високої кваліфікації. Імміграція розглядається як позитивне явище, що урізноманітнює можливості країни.
Пересічна густота населення США – 27 осіб на 1 км кв. Дуже слабо заселені Аляска й Гірські штати, мало жителів на Великих рівнинах. Найвища густота характерна для районів скупчення міст. Внаслідок зростання великих міст і злиття їх між собою утворилися величезні міські зони – мегаполіси. Найбільшим є БосВаш (Бостон – Вашингтон) на Атлантичному узбережжі. Він простягся на 800 км і об’єднує понад 4 десятки великих міст із загальною кількістю населенням 45 млн. осіб і пересічною густотою – 450 осіб на 1 км. кв.
Американці – міські жителі. Але з другої половини ХІХ ст. у країні активно йде процес субурбанізації.
Етнічний склад населення США строкатий. Початковими його елементами були аборигени-індіанці, європейські іммігранти (англійці, ірландці, німці, скандинави) і негри-раби з Африки. З-поміж європейців найбільше було вихідців із Британських островів, що забезпечило зверхність англійської мови й культури. З кінця ХІХ ст. серед іммігрантів стали переважати вихідці з Південної й Східної Європи (італійці, греки, чехи, поляки, росіяни, українці), а нині – вихідці з латинської Америки та Азії. 85,9 % населення складають білі, 10,7 – чорні, 0,6 – індійці, ескімоси й алеути, 2,8 % особи інших етнічних груп.
Природно-ресурсний потенціал. Частина величезної території США знаходиться в екстремальних умовах і зазнає стихійної шкоди – землетрусів, ураганів, повеней, посухи, заморозків. Проте в цілому природа країни сприятлива, а природні ресурси дуже великі. Корисні копалини США різноманітні, а родовища вигідно розміщені. Це стосується й паливноенергетичної сировини, яка має світове значення й руд металів, і нерудних матеріалів. Значні запаси зосереджують родовища нафти, газу, вугілля, сланців, урану, залізних руд, міді, цинку молібдену, фосфатів, сірки. Великі озера є резервуаром прісної води. Майже 1/3 країни вкрита лісами, лісистість у середньому 33 %. Проте цей цілком сприятливий відсоток різко коливається в окремих районах. Величезними є земельні ресурси. Близько 1 / 2 площі використовується для потреб сільського господарства.
Економіка. Американська модель економіки характеризується такими принциповими рисами, як глобалізація бізнесу й інформаційна революція. Глобалізація бізнесу означає інтеграцію країни і її суб'єктів у світову економіку. Уже зараз понад половини доходів великих американських корпорацій створюється за кордоном: величезного значення набув процес розвитку зовнішньої торгівлі й іноземного інвестування. У свою чергу США також отримують передові зарубіжні інвестиційні товари й технології; у країні діють численні філіали й дочірні компанії європейських і японських фірм.
Інформаційна революція служить другим могутнім джерелом зростання економіки США, яка відрізняється яскраво вираженою постіндустріальністю. Більша частина американського ВВП (80 %) створюється в галузях сфери послуг, куди відносяться, перш за все, освіта, охорона здоров'я, наука, фінанси, торгівля, різні професійні й особисті послуги, транспорт і зв'язок, послуга державних установ.
На долю матеріального виробництва (сільське господарство, лісове господарство, рибна промисловість, добувна й обробна промисловість, будівництво), таким чином, залишається близько 20 % ВВП. У сфері сільського господарства створюється близько 0,9 % ВВП, а промисловість дає менше 20 % ВВП.
Серед розвинених країн світу США практично не має конкурентів за своїм індустріальним розвитком. За часткою сфери послуг у структурі виробництва ВВП США обігнали Нідерланди, Ізраїль, які, зважаючи на наявні певні конкурентні переваги, спеціалізуються на послугах, поступаючись тільки Гонконгу (частка сфери послуг – 86 %).
Загальна закономірність галузевих зрушень, що відбуваються, полягає в помітному зниженні в економіці питомої ваги сировинних галузей і сільського господарства. Серед галузей матеріальної сфери промисловість залишається найважливішою, вона як і раніше забезпечує високий рівень технічного розвитку інших сфер господарства. Саме в цій галузі сьогодні в першу чергу акумулюються новітні досягнення НТП. США мають у своєму розпорядженні одне з найефективніших господарств у світі. Відмінною рисою їхної економіки є орієнтація на НТП і передову техніку. Країна лідирує в області впровадження результатів НТП у виробництво, в експорті ліцензій на свої відкриття, винаходи й новітні розробки. Усе це часто призводить до залежності інших країн від США в області науки й техніки.
Ринкова економіка США поєднує державну, велику корпоративну й дрібну приватну власність. Державна власність включає інфраструктурні об'єкти (транспортні, комунікаційні, енергетичні, екологічні, освітні, наукові), військове майно, їй належить 3000 млн. га земель (майже 1 / 3 площі країни).
Вирішальну роль у матеріальному виробництві відіграють великі корпорації. Дрібна приватна власність особливо поширена в торгівлі та обслуговуванні.
Сільське господарство США визначається розвитком агропромислового комплексу (АПК), що відображає ефективне поєднання науки, сільського господарства, транспорту та переробних галузей. У Сполучених Штатах наявність АПК сприяє високій конкурентоспроможності американського сільського господарства. Основними культурами є практично всі відомі види рослин (пшениця, кукурудза, фрукти, овочі, бавовна й т. д.), розвинене і тваринництво, особливо птахівництво. США є одним із найбільшим у світі виробником зерна.
Історико-культурні ресурси країни.
Передумови та можливості культурних ресурсів. Можливості культурної рекреації в Америці величезні. Театри представлені колоритно й у всіх своїх проявах. Різноманіття їхніх форм вражаюче: бродвейські комерційні театри (близько 40), некомерційні позабродвейські, регіональні театри, авангардистські експериментальні, театральні фестивалі, любительські й суспільні театри, пересувні групи-театри, театри-ресторани, театри виконавців-віртуозів (що володіють рiвною мірою майстерністю циркових клоунів і драматичних акторів).
В Америці налічується понад 3100 музеїв і художніх галерей. Різні музеї існують у всіх штатах і чи не у всіх містах країни. Музеї відносяться до найбільш різноманітних сфер людської діяльності й творчості, що їх улаштовують громади, асоціації, клуби, фірми, школи, університети. Причому місцем для таких експозицій слугують старі будинки, підвали, горища будинків, гаражі, луки й сади. Грандіозний музейний комплекс існує при Смітсонівському інституті у Вашингтоні: Національна галерея, Національний музей американського мистецтва та ін. Найбільший художній музей – Метрополітен-музей у Нью-Йорку. Великою популярністю користується Національний музей природної історії, серед його експонатів – величезні макети динозаврів та інших вимерлих рептилій, мінерали, предмети археологічних розкопок. Музей науки й промисловості в Чикаго привертає численних відвідувачів оригінальними експонатами, що дохідливо пояснюють природу складних наукових явищ.
Відвідини тематичних парків – улюблене заняття туристів. Поєднання архітектури, ландшафту, одягу обслуговуючого персоналу, виставок сувенірів, що продаються, і їжі, що подається, ці парки створюють відчуття, що відвідувач дивним чином потрапив у якесь інше місце та інший час. Історична група різноманітна за внутрішньою структурою: (їх налічується 29). Прикладами їх можуть слугувати: старі частини Бостона й Філадельфії, Клондайк і Аляска, місця, пов'язані з культурою індіанців. Далі слідують такі категорії, як національний військовий парк, національне поле битви, національний парк поля битви, національна місцевість поля битви. Майже всі вони пов'язані з подіями війни Півночі й Півдня в 1861 – 1865 роках. Туристам надана можливість відвідувати національні меморіали (категорія встановлена з 1911 року). Це меморіали Вашингтона, Джефферсона й Лінкольна в столиці США, меморіал Костюшко в Пенсільванії, меморіал Громадянської війни в Геттісберзі й ін. Так само організовані відвідини історичних місцевостей, що налічують 70 об'єктів, і це насамперед торгові факторії і військові форти, пов'язані з першим етапом колонізації країни.
Рекреаційна група представлена національними зонами відпочинку, морським і озерним узбережжям, пейзажними, річковими і сухопутними шляхами, парковими автострадами. До них відносяться окремі гірські вершини, долини, каньйони, озера, окремі острови й миси, ділянки річкових долин, прибережні дюни й скелі. Система національних стежок, створена в 1968 році, об'єднує близько 250 об'єктів. Найбільша із трьох стежок простягається на 5,2 тис. км – від штату Нью-Йорк через Північну Закоту й далі на захід. Створені комплексні парки, такі, що охоплюють різні теми.
У цілому, для розгляду центрів тяжіння туристів і рекреаційних ресурсів США країну доцільно поділяти на шість зон: північний схід і південний схід, північ, і південь центральної частини, північний захід, і південний захід.
Культурні та історичні центри. Вашингтон (округ Колумбія) – столиця США. Це місто з білого мармуру, місто обширних парків і водоймищ. Знайомство з Вашингтоном краще за все почати з Капітолійського горба – центральної точки міста. Напроти Білого дому знаходиться обеліск, присвячений пам'яті першого президента США Джорджа Вашингтона. Обеліск є найвищою спорудою міста (його висота – близько 152 метрів). Вашингтон відомий одним із найбільших музейних комплексів світу. У Вашингтоні знаходиться Смітсонівській інститут – величезний комплекс, який об'єднує науково-дослідні інститути, художні галереї й зоопарк.
Нью-Йорк – одна з найбільших столиць бізнесу, індустрії розваг, світової культури. Вражає уяву грандіозний Бруклінський міст, що сполучає Манхеттен із Лонг-Айлендом. Центральний парк є єдиним місцем, де можна побачити виходи корінних геологічних порід, що складають острів. Основні визначні пам'ятки Нью-Йорка: будівля ООН; Рокфеллерівський центр, який об'єднує декілька ресторанів, магазинів, театрів; Бродвей – знаменитий «Великий білий шлях», на якому знаходяться основні театри Нью-Йорка, а також відомі нічні клуби, ресторани, готелі, магазини; музей сучасного мистецтва із зібраннями сучасного живопису, скульптури, архітектури, промислового дизайну, фотографії та багато іншого.
Нью-Йоркський Метрополітен-музей щорічно відвідує близько 4 млн. осіб. У сучасних музейних будівлях існують холи для зустрічей і дискусій, ресторани, кіноконцертні зали, магазини. Часто влаштовуються лекції, концерти, театралізовані вистави, з яскравими костюмованими сценами з американської історії.
В Америці існує широка мережа концертних залів (які входять у систему культурних центрів) загальною місткістю 250 тис. місць. Регулярно проводяться концерти у великих містах, а також грандіозні фестивалі.
Бродвейські шоу – всесвітньо відомі мюзикли, п’єси можна побачити тільки в Нью-Йорку, у театрах, розташованих в «театральному» районі Бродвею (між Сороковою й П'ятидесятою вулицями).
Даунтаун – ділова частина Нью-Йорка. Тут знаходяться Уолл-Стріт – уособлення фінансової могутності Америки, найбільші банки і знаменита Нью-йоркська Фондова біржа.
Чайнатаун – китайський квартал із безліччю магазинів, магазинчиків і ресторанів. Місце дешевого шопінгу, причому товари не лише китайські.
Гринвіч Віллідж і Сохо – квартали художніх галерей, затишних кафе, джаз-клубів, магазинів із прикрасами, книгами, компакт-дисками, сувенірами й ін. Тут бурхливе нічне життя – багато джаз-клубів тільки відкриваються о 22 – 23 годині, а кульмінація тамтешнього дійства - о 2 – 3 години ночі.
Лінкольн-центр – найбільший культурний центр Нью-Йорка, куди входить Метрополітен-опера, концертний зал «Евері Фішер Хол», а також декілька театрів і концертних залів.
Рокфеллер-центр – комплекс, розташований між П'ятою й Шостою авеню й хмарочосом Р.СА (Радіокорпорація Америки), де безліч теле- і радіостудій, офісів і магазинів. Узимку тут ставляться величезні різдвяні ялини, що освітлюються безліччю лампочок, працює найпопулярніший у Нью-Йорку каток. Емпайр-стейт білдінг – 102-поверховий і найбільш популярний хмарочос Манхеттена із двома оглядовими майданчиками. У пiдземному поверсі розташований музей рекордів Гіннеса.
Музей «Метрополітен» – найбільша в США художня галерея з багатющою колекцією європейського й американського живопису, а також із величезною експозицією пам'ятників культури Стародавнього Сходу, античного світу та США. П'ята Авеню – найфешенебельніша вулиця НьюЙорка, тут найрозкішніші магазини, знамениті ресторани, готелі, безліч інших визначних пам'яток.
Капітолій – символ американської державності, одна з найбільш відвідуваних будівель США. У будь-яку екскурсію містом завжди входять відвідини гостьових галерей Сенату й Палати представників.
Білий дім – резиденція Президента США зі знаменитою лукою перед нею, на якій зазвичай фотографуються туристи. Меморіали президентів США розташовані на Натіонал Вол – просторому бульварі, що простягнувся від Капітолій. Тут знаходиться 169-метровий монумент Вашингтона, меморіали Лінкольна Джефферсона. Національна галерея мистецтв – картинна галерея, зібрання якої виділяються навіть серед висококласних зібрань інших американських музеїв.
Музей космонавтики – чудова колекція літаків, космічних кораблiв і документів з історії повітроплавання і космонавтики.
Арлінгтонський цвинтар – скромне, але знамените місце, бо тут спочивають більш ніж 175 тис. американців, зокрема Джон і Роберт Кеннеді.
Джорджтаун – передмістя Вашингтона, де у своїх особняках проживали й проживають видатні політичні й громадські діячі: Джон Ф. Кеннеді, Генрі Кіссінджер, Дж.Ф. Даллес, Мадлен Олбрайт та ін.
Башта Сірса – один із найвищих у світі хмарочосів (110 поверхів, висота 443 м), з оглядового майданчика якого відкривається широкий краєвид на місто.
Обсерваторія Джона Хенкока – оглядовий майданчик на 94-му поверсі хмарочоса на Мічіган-авеню, оснащена телескопами, що «говорять», за допомогою яких можна зробити віртуальну екскурсію 80-ма визначними пам'ятками міста.
Виставковий центр Мак-Кормік: тут проходить безліч промислових виставок.
Ок-парк - передмістя Чикаго. Тут жив Френк Ллойд Райт – один із геніїв архітектури XX століття, і знаходяться 25 будівель його роботи.
У межах міст діють зоологічні парки, де дикі тварини містяться в основному напівневільно. У зоопарках працюють атракціони, проводяться костюмовані вистави на історичні теми. У зоологічних парках великі тварини мешкають без кліток. Тут можна здійснювати поїздки монорельсовою дорогою або спостерігати за тваринами з вагону підвісної рейкової дороги. Організаторами зоологічних парків розроблені програми екскурсій для інвалідів і для сімейних відвідин.
У всіх великих містах є ботанічні сади. Одна з найбільш вражаючих колекцій рослин є в Бруклінському ботанічному саду, у т. ч. кращий за межами Японії традиційний «Японський сад». Найбільший ботанічний сад - Вашингтонський – розташований недалеко від Капітолію і являє собою кілька сполучених оранжерей зі скла та каменю.
Серед природних визначних пам'яток США особливо виділяються Великий каньйон річки Колорадо на Середньому Заході країни, численні національні парки. Одним із найвідоміших є Йєллоустонський – перший національний парк не тільки в США, але й у світі. Відкриття визначних пам'яток цього парку відноситься до 60-х років ІХ століття. Нині він, розташований, в основному, в північно-західній частині штату Вайомінг на висоті 2300 метрів над рівнем моря, займає 20 тис. га. землі. Це геологічне диво природи з 200 гейзерами, приголомшливим буянням фарб і ущелинами, що випускають хмари пари із сірчаних джерел. Щорічно його відвідують понад 3 млн. осіб. До головних значних пам'яток парку відносяться озеро Йєллоустон, найбільше високогірне озеро Північної Америки, з нього витікає річка Йєллоустон, яка створює мальовничий каньйон і ланцюжок водоспадів, знаменита долина гейзерів, серед яких найбільшою популярністю користується гейзер Олд-файтфул («Старий служака»), що працює кожні 65 хвилин. Під охороною тут знаходяться хвойні ліси, популяції благородного американського оленя-вапіті, білого пелікана, стада лосів, бізонів.
На південь від Йєллоустонського парку розташований національний парк Гранд-Тітон. Крiм того, в північній частині Скелястих гір, на межі з Канадою, знаходиться національний парк Глейшер, а в їхній середній частині – парк Рокі-Маунтін із мальовничим льодовиковим рельєфом, тут розташований відомий курортний комплекс Колорадо-Спрінгс.
У Кордильєрах також розміщуються численні національні парки й заповідні зони, які відкриті для туристів. Знайомство з ними дає можливість уявити собі всю різноманітність природи Гірського Заходу США. Національний парк Секвоя, Національний парк Лассен Волканік, Національний парк Крейтер-лейк, Долина Смерті, Джошуатрі, Білі піски, Національний парк Петріфайд-форест (Кам'яний ліс), Національний парк Бедендс (Погані землі), Національний парк Еверглейдс. Відомі також пляжі й місця розваг у Флориді й Каліфорнії, Великі озера, Ніагарський водопад.
До великих рекреаційних районів США зі значними перспективами відноситься Аляска. Тут індустрія туризму посідає 3-є місце в економіці за обсягом валового доходу після добувної промисловості й рибальства.
Таким чином, можна підсумувати, що в США є всі умови для високого рівня розвитку галузі туризму. Стабільність рекреаційних потоків обумовлюється наявністю декількох чинників.
Перший чинник – соціально-економічний. Високорозвинута індустріальна держава з високим рівнем доходів населення.
Другий чинник – рекреаційно-ресурсний потенціал. Наявність обширних за площею унікальних природних об'єктів, що знаходяться під охороною держави й системи створених рекреаційних територій.
Третій чинник – інфраструктурний. У США створена найбільша у світі рекреаційна інфраструктура, що дозволяє задовольнити всілякі запити: готелі, мотелі, розвинена транспортна інфраструктура, величезна кількість об'єктів відпочину.
Четвертий чинник – чинник географічного положення. США мають вихід до двох океанів: Тихого й Атлантичного, велику площу із протяжністю як із заходу на схід, так і з півночі на південь. На території США знаходиться великий масив гір, що дає можливість розвинути гірський туризм або гірський велоспорт. Наявність району Великих озер, мережі річок дає можливість водного туризму. Незаймані й малоосвоєні природні райони – основа для організації «відпочинку на природі». Виключно важливу роль у відпочинку населення відіграють численні піщані пляжі на узбережжі Мексиканської затоки, де створена основна мережа приморських курортів.
Але не можна сказати, що стан рекреаційної діяльності й ресурсів відмінний. Є немало проблем, які вимагають рішення. Одна з них – природні катаклізми та дії щодо їхнього попередження. Наприклад, негативні наслідки руйнівних ураганів, що пройшли американськими штатами Алабама, Луїзіана, Техас і Міссісіпі у 2006 р.

Контрольні запитання
1. Які події прискорили соціально-економічний розвиток країн Америки?
2. Назвіть структуру Латинської Америки.
3. Які країни відносять до нових індустріальних країн Америки й чому?
4. Поясніть можливості інтеграційних процесів в Америці.
5. Що являє собою Латиноамериканська економічна система?
6.В чому полягає туристична привабливість країн Латинської Америки?

Лекція 9. КАНАДА. МЕКСИКА (МЕКСИКАНСЬКІ ОБ’ЄДНАНІ ШТАТИ)План
9.1 Особливості розвитку та туристичні ресурси Канади
9.2 Особливості розвитку економіки, туристичні чинники та ресурси Мексики

9.1 Особливості розвитку та туристичні ресурси КанадиЗагальні показники. Територія країни 10,0 млн. кв. км., чисельність населення 32, 932 млн. осіб. Столиця – Оттава (рис. 15.1). Державний устрій – федерація в складі 10 провінцій і 2 територій. Канада є незалежною самоврядною державою, але номінально її главою залишається королева Великобританії, яку представляє призначений нею генерал-губернатор. Законодавча влада представлена Парламентом, що включає королеву (у її відсутність - Генерал-губернатор Канади), Сенат і Палату общин. Сенатори не обираються, а призначаються Генерал-губернатором. Верховним носієм виконавчої влади є королева. Виконавча влада здійснюється Урядом її Величності – Таємною радою, члени якої призначаються генералгубернатором.
Геополітичне положення, населення. Країна омивається водами Атлантичного, Північно-Льодовитого та Тихого океанів. Вона відокремлена від Євразії. Єдиним сухопутним сусідом є США, що являється важливою особливістю географічного положення Канади.
Більшість населення Канади проживає на вузькій смузі вздовж кордону зі США шириною в 160 км та довжиною в 6000 км. Зростанню населення рівній мірі сприяє імміграція та природний приріст населення, хоч і невеликий (1,1 %), що є найвищим показником серед країн великої сімки. Канада представляє приблизно 0,5 % населення земної кулі.
Більшість канадців, 76,6 %, живуть у містах, а 23,4 % – у сільській місцевості. Згідно з останнім переписом населення, 31 % населення Канади живе у трьох найбільших містах країни – Торонто, Монреалі, Ванкувері. Тривалість життя в Канаді – 74,9 років для чоловіків та 81,4 років для жінок. Це один із найвищих показників у світі.
За статистикою, середній склад сім’ї в Канаді складає 3,1 особи, до якого включено 1,3 дітей. Склад сім’ї залишається незмінним з 1991 року.
Канада – офіційно двомовна країна. З 7 липня 1969 згідно із законом про офіційні мови англійська й французька мови мають рівноправний статус у парламенті, у федеральному суді й державних установах. Цей захід відображає важливу історичну, політичну й культурну роль франкомовного Квебека. Канада – дуже різноманітна країна з етнічної точки зору. За переписом 2001 в Канаді живуть 34 етнічних групи, таких, що складаються як мінімум з 100000 осіб. Найбільша етнічна група називає себе «канадцями» (39,4 %), оскільки більшість канадців, особливо ті, чиї предки приїхали за часів колонізації, розглядають себе як канадський етнос. Далі слідують ті, хто називає себе англійцями (34,4 %), французами (25,7 %), німцями (3,6 %), італійцями (2,8 %), українцями (1,7 %), аборигенами (індійцями й ескімосами 1,5 %), китайцями (1,4 %), голландцями (1,4 %), поляками (0,9 %), росіянами (0,1 %).
Природно-ресурсний потенціал. Канада може похвалитися природними багатствами, які представляють більшу частину таблиці Менделєєва: кольорові, рідкоземельні та благородні метали, уран, залізна руда, нафта, природний газ, вугілля, азбест, калійні солі. Родовищами вугілля багаті передгір’я Скелястих гір, Альберта та Аппалачі, прибережні провінції. Залізну руду добувають у районі озера Верхнього, півострова Лабрадор та в Кордильєрах. Канадський Щит – комора країни з багатими родовищами нікелю, міді, заліза, кобальту, платини та урану. В Аппалачах можна знайти запаси азбесту, кам’яного вугілля, золота, срібла та кольорових металів. Кордильєри містять родовища кольорових та благородних металів.
Клімат країни варіює від арктичного на півночі до помірного на півдні. На більшій частині Канади континентальний клімат, на західному та східному узбережжях – морський, на півдні – помірний, наближений до субтропічного.
Значна частина земель Канади – тундра та тайга. Обробляється лише 8 % земель, а більше 50 % території вкрито лісами, у яких багато цінних порід деревини.
Прибережні води багаті на рибу: на заході – лососеві (кета, горбуша), а на сході – тріскові породи та оселедці.
Економіка. У Канаді розвинена ринкова економіка з дещо більшим урядовим регулюванням, ніж у Сполучених Штатах, проте з набагато меншим, ніж у деяких європейських країнах. Канада – член Організації економічної співпраці й розвитку (OECD), Великої Вісімки. Відповідно до статистики ООН, Канада протягом декількох років посідала перше місце у світі в переліку країн, які вважаються найкращими для проживання за сукупністю найважливіших критеріїв (загальний рівень життя, екологія, культура та мистецтво, освіта, рівень злочинності тощо). Канада – одна із найбільш екологічно чистих країн світу.
Провідними галузями канадської промисловості раніше були: паперова, ливарна, машинобудівна, а також рибальство та сільське господарство. Однак тепер у цих галузях спостерігається спад виробництва. Тільки сфера послуг та експорт процвітають та втримують Канаду на плаву.
Процвітання Канади значною мірою залежить від наявності корисних копалин. Канада – одна з небагатьох країн-експортерів енергоносіїв у світі, чому сприяють значні поклади природного газу, нафти. Гідроенергетика найпоширеніша й найдешевша.
Канада, найбільший виробник цинку й урану, також має великі родовища інших природних ресурсів, як-от: золото, нікель, алюміній, свинець. Є в країні й високорозвинена переробна промисловість, автобудівні заводи, філіали багатьох американських і японських автомобільних компаній, що являються ключовими в економіці цих провінцій. Канада – найбільший виробник газетного паперу у світі.
Канада – одна з найбільших у світі виробників сільськогосподарської продукції. Канадські прерії, розбудовані значною мірою завдяки раннім хвилям української еміграції, є одними з найбільших постачальників пшениці й інших зернових культур.
Економіка Канади глибоко інтегрована у світову економіку та до певної міри надзвичайно залежна від міжнародної торгівлі, особливо зі своїм найбільшим торговельним партнером, Сполученими Штатами Америки.
Завдяки своїм природним ресурсам та географічному положенню Канада завжди була одним із лідерів у сфері науки та технології. За сприянням уряду та підтримці підприємців канадські дослідники зробили великий крок уперед у напрямку вдосконалення та розробки нових транспортних засобів, засобів зв’язку обладнання для гірничовидобувної, лісової промисловості, гідротехніки, ядерної енергетики та харчової промисловості.
Канадськими досягненнями є також вироблення газових турбін РТ-6, літаків із коротким розгоном та систем запалювання реактивних двигунів кораблів типу «Челленджер». Канадські фірми мають значні досягнення в розробці систем дистанційного контролю, геофізичних дослідженнях, медицині та біоінженерії. Серед найбільш відомих досягнень можна назвати відкриття в галузі лазерної хірургії, трансплантації органів, генетики тварин та рослин.
Туристичні ресурси.
Онтаріо – найбільша за чисельністю жителів провінція країни, славиться своїми виноградниками, де виробляється левова частка канадських вин, а також своєю «Великою підковою» Ніагарського водопаду, що привертає сюди величезну кількість туристів. Онтаріо – це більше тридцяти національних заповідників, необжитих диких північних територій, близько 50 тис. чистих озер і численних річок. Тут же знаходиться столиця Канади – Оттава, а також неофіційна столиця англомовного населення країни – Торонто, у якому кількість етнічних груп просто не піддається рахунку. Оттава (стара назва – Байтон) стала столицею Канади в 1857 році. Це виключно тихе, чисте й спокійне місто навіть за канадськими мірками. Основні визначні пам'ятки Оттави – Парламент (можна навіть побувати на засіданнях законодавчого органу Канади), Башта Миру з 53 дзвонами на ній, живописний квартал навколо критого ринку Байворд, канал Рідо (взимку перетворюється на щонайдовший каток у світі – 8 км), Стайні Королівської поліції, Канадський музей природи, Музей науки і техніки з найбільшим телескопом країни, Музей сучасної фотографії, Музей Лор’є, Музей Нумізматики в будівлі банку Канади, Національний Центр Мистецтв, Національна галерея Канади, Музей Цивілізації з унікальною експозицією по історії цих земель, Канадський Військовий музей, Національний Музей аеронавтики, Музей природи, Музей Карикатури і ін.
В околицях міста цікаве красиве укріплене місто – Кінгстон, у якому проходить знаменитий Ірландський фестиваль, форт Генрі (1812 р.), знаменита «Тисяча Островів» на озері Онтаріо, Тандер-бей на березі озера Верхнє (третій за величиною річковий порт у світі), форт Вільям на річці Каміністіка, 300-метрова гора Нанібіжу («Сліпінг Джайнт»), заповідник Пукаськуа, симпатичне містечко Сент-марі з історичним музеєм у старовинному будинку «Ерматінджер», красивий район каньйонів Агава і звичайно – знаменитий Ніагарський водопад.
Торонто (на мові гуронів – «місце зустрічі») – найбільше канадське місто, культурний і торговий центр англомовної Канади, міжнародний еталон чистоти і порядку. Цей величезний мегаполіс володіє легко впізнаною зовнішністю – величезні хмарочоси банків і офісів оточені зеленню десятків парків, у яких вільно живуть білки та інші дрібні лісові мешканці, акуратні сквери і луги обрамляють найбільші магістралі, а численні національні квартали калейдоскопом змінюють один одного.
Найцікавіші місця міста – розважальний комплекс на площі Онтаріо, Гайд-парк і парк Королеви Єлизавети, живописний острівний ТоронтоАйлендс-парк на озері Онтаріо, скелі Ськарборо, що протягнулися на 15 км., позолочена башта будівлі великого банку Роял-банк-плаза, концертний зал Рой-томсон-холл, символ міста – 553-метрова башта « Сі-ен-тауер», спортивно-готельний комплекс, Художня галерея Онтаріо, будинок Уряду, знаменитий торговий комплекс Ітон-Центр та ін.
Привертає велику увагу ексцентричний будинок-замок з 96-ма кімнатами, побудований банкіром Генрі Пеллатом у 1914 році, старий форт Йорк, побудований у 1793 році для оборони затоки Торонто, заповідник Алгонкин площею в 7,6 тис. кв. км., Музей кленового сиропу і, знову ж таки, знаменитий Ніагарський водопад, який знаходиться всього в 100 км на південь від Торонто.
Провінція Квебек – найбільша й, як уважається, найкрасивіша провінція Канади. У три рази більша від Франції й у сім разів більша за Великобританію, ця територія охоплює найживописніші райони країни – гірничо-озерний край Лаврентія, Естрі й Шарльовуа, рівнини й прекрасні ліси в низовині річки Сент-Лоуренс (Св. Лаврентія), прибережний район Гаспезі, Сагене й озера Сен-Жан, край моряків і рибаків – острови Мадлени, а також найстаріші в Канаді міста – Квебек і Монреаль. У Квебеці діють декілька університетів на чолі з найстарішим у Канаді Університетом Лаваля, тисячі туристів ваблять знамениті водопади Монморанси і невисокі північні відроги Аппалачських гір, а також відкриті сотні прекрасних туристичних центрів, гірськолижних курортів, піщаних пляжів і заповідних зон. Ландшафти південного Квебека настільки різноманітні, що він отримав у Канаді неофіційну назву «Прекрасна провінція».
У Квебек-сіті – столиці провінції (а колись і всієї Канади), збереглася єдина в Північній Америці міська кріпосна стіна цитаделі, відомої під назвою «американський Гібралтар», а також цілий район середньовічної забудови – Латинський квартал (визнаний пам’ятником всесвітньої спадщини) з католицькими соборами, монастирями єзуїтів. Зараз на вузьких вулицях, зазвичай заповнених туристами, розташовуються численні магазини, лавки, ресторани. Розташований на скелі, з його крутими і вузькими вулицями, старий Квебек-сіті славиться і своїми старими будівлями, серед яких особливо цікаві церква Нотр-дам-де-віктуар (1688 р.), англіканський собор Св. Трійці (1793 р.), собор Нотр-дам-де-квебек (1650 р.), будівля Національної асамблеї, відновлене в своєму первинному вигляді старовинне село в кварталі Птішамплейн.
Террас-дюфрен, старий у Північній Америці підйомник, що сполучає Верхнє і Нижнє місто, стара площа Північної Америки – Королівська, на якій розташовано декілька музеїв.
Монреаль – найбільше місто провінції Квебек і одне з найстаріших міст у Канаді. Місто розташоване на річковому острові, навколо гори Монруайяль («Королівської гори»), що підноситься в його центрі, від якої відходять живописні вулиці, назви більшості яких дані на честь католицьких святих. Сучасний Монреаль – це місто хмарочосів, швидкісних магістралей, величезний міжнародний транспортний вузол, морські та повітряні ворота країни, це також важливий історичний, і культурний центр.
Знайомство з містом краще за все починати з його знаменитого моста Жака Картьє, оглянути стару Ратушу з лежачими за нею залишками кам'яної стіни (її розчистили до святкування 350-річчя міста в 1992 р.) на честь адмірала Нельсона (1890 р.), церква Нотр-пані (1824 – 1829 р. р.) з каплицею Сакре-кер, площа Дез-Арм (Королівська площа, перша площа Монреаля) з пам'ятником засновникові міста Полю Мезонневу, Палац правосуддя, парки Домініон і Ла-фонтен із численними скульптурними пам'ятниками, каплицю Св. Йосипа, церкву Нотр-дам-де-бонськур на вулиці Св. Павла, собор Св. Патріка, англіканську церкву Сен-жорж із чудовими дерев'яними скульптурами.
В Острівному парку на островах Нотр-пані і Сент-Елен розташовані Парк атракціонів, безліч ресторанів, олімпійський басейн, велике автомобільне кільце Гран-прі «Формули-1», прекрасні сади Флораля, відмінний пляж і знамените Казино. Привабливі райони Старого Порту з його Годинниковою баштою, звідки відкриваються види старого міста із хмарочосами на задньому плані, район Олімпійського стадіону й олімпійського парку, науковий Центр космічних досліджень Космодом.
Найцікавіша будівля кварталу Со-о-реколь – церква Візітасьон із багатим внутрішнім убранням. На острові Візітасьон, збереглися розвалини старовинних млинів, побудованих ченцями в XVIII ст. Зараз острів перетворений на парк, у якому можна побачити декілька дерев'яних будинків минулого століття. Квартал Лашин, що виріс навколо однойменного каналу і системи шлюзів, відомий маєтком Лашин, жіночим монастирем сестер Св.Ганни (1862 – 1864 р. р.) і прекрасним парком, звідки відкривається живописна панорама на індіанську резервацію Кахнаваке, озера Сен-луї в старій частині міста.
Однією із найкращих провінцій Канади є Нова Шотландія, оточена із трьох боків океаном. Визначними пам'ятками провінції є широкі пляжі та рибальські селища вздовж прибережної «Дороги Висхідного сонця», національний заповідник Оттер на острові Кейп-бретон, індіанська резервація Вікокомаг, відомий яхтовий центр Ярмут, парк французьких колоністів Порт-руаяль в Аннаполісі, заповідник Кеджимкуджик і безліч зручних бухт і пляжів. Морська рибалка в цих краях – одна із найкращих у північній півкулі.
Столиця провінції – цікава своїми церквами – Сен-п’єр (найстаріший баптистський храм у Канаді), Олд-датч-черч (перша лютеранська церква в країні), Сен-жорж, каплиця Нотр-дам-де-сен-дулер (1874 р.) та ін., а також музеями, серед яких особливо цікаві Музей Нової Шотландії, Цитадель, Музей Мистецтв, Художня галерея «Наследие Микмаков» та ін. Провінція Манітоба – різноманітна – прерії та змішані ліси, озера і річки, полярна тундра – усе це додає її природі особливого колориту.
Столиця провінції – Вінніпег («велика кількість води»), славиться своїми музеями. Тут розташовані Музей людини і природи, Музей Св.Боніфація в найстарішій будівлі міста (1846 р.), Художня галерея Вінніпега, один з перших «хмарочосів» Вінніпега – Будівля Конфедерації та ін.
Саскачеван – степовий і озерний край із достатньо суворим кліматом. Це «житниця Канади» (тут вирощується дві третини канадського зерна) і в той же час край понад 100 тис. річок, великих озер і непрохідних боліт. Це і єдина провінція Канади, де більшість жителів не є нащадками англійців або французів – тут проживають німці, українці, скандинави, данці, поляки і росіяни, тому і в зовнішньому вигляді міст добре є видимим національний вплив цих етносів.
Реджайна – столиця Саскачевана – це гостинне тихе місто, що оживає лише в кінці тижня, коли численні магазини, ресторани і паби заповнюються людьми. Звідси організовуються походи всіх видів на північ провінції, до живописного озерного краю біля озера Атабаска. Варто відвідати і два музеї – Музей природної історії з величезною колекцією, присвяченою природним багатствам Саскачевана, і Музей Королівської кінної поліції, яка зародилася саме в цих краях.
Калгарі варто відвідати заради відомого Родео (липень), Художньої галереї музею Гленбоу з великою колекцією зброї, Олімпійського парку, насиченого старими будинками, Херитидж-парку, а також оглянути Зоопарк (найбільший у Канаді) і символ міста – башту Калгарі-тауер. Портаж-лапрері цікавий історичним селом індійців і музеєм освоєння Канади в старовинному форті – Канадським музеєм цивілізації. Навколо міста зосереджено безліч зимових курортів.
Канадські Кордильєри – справжня скарбниця дикої природи: каньйони гірських річок, перевал Йеллоухед, гірські вершини, знамениті Колумбійські крижані поля – ідеальні для активного відпочинку й туризму. Але справжня визначна пам’ятка Альберти – її національні заповідники Джаспер (найбільший заповідник у Скелястих горах – площа 10,8 тис. кв. км.), Банф (перший заповідник Канади).
Британська Колумбія – найзахідніша та гориста провінція країни. Це район морських ландшафтів, гір, озер, річок, хвойних лісів, зелених долин із виноградниками і фруктовими садами, район прекрасної природи і доброзичливих людей.
Ванкувер – одне з живописних міст Канади, третє за кількістю жителів і друге за значенням – порт у Північній Америці. Центральна частина Ванкувера розташована біля підніжжя двох величних піків – Маунт Сеймур і Холліберн, заввишки близько 1300 метрів, і по берегах грандіозної Англійської бухти. Через численні річки Ванкувера прокладено 20 мостів.
Дуже популярні в туристів парк Стенлі (400 га кедрового лісу) і його приморська набережна, старий квартал міста – Гестаун, найбільший у Канаді китайський квартал, ботанічний парк королеви Єлизавети й університетський ботанічний сад, японський сад, собор Кріст-черч (найстаріша церква Ванкувера) із красивими вітражами та прекрасною дерев’яною стелею.
У столиці провінції – Вікторії – обов’язково відвідаєте музей класичних автомобілів та історичний парк Форт-родд, Музей Британської Колумбії, парк відпочинку Батчарт-гарденс, Музей воскових фігур, Морський музей, найбільший міський парк – Бікон-Хілл-парк, Парламент і Художню галерею Емілії Карр. У Тандерберді, типовому англійському містї вікторіанської епохи, з її архітектурою, вуличною скульптурою, правильно спланованими садами, стриженими лужками і скверами можна побачити предмети культу і побуту місцевих індійців.
З Вікторії можна вільно дістатися до знаменитих заповідників Пасифик-Рим, Йохо (знаходиться під охороною ЮНЕСКО), Кутней, а також здійснити подорож на комфортабельному теплоході по дивовижних маршрутах як океанського, так і річкового типу (всього діє 25 напрямів).
Юкон – район легендарної «золотої лихоманки». Практично незаймані цивілізацією дикі землі Юкону розкинулися на площі 500 тис. кв. км. На північ від Британської Колумбії, між Аляскою та Північно-західними територіями Канади. Велику частину території Юкона займають Кордильери, а на самій півночі, на узбережжі Арктики, тягнеться тундра.
Уайтхорс – столиця Юкону, адміністративний і туристичний центр. Щороку в лютому проходять «зустрічі старателів», під час яких можна прогулятися по річці на старовинному колісному пароплаві «Клондайк» і уявити собі ті далекі часи, коли на Юконі вирувала «золота лихоманка». Варто відвідати Музей Макбрайда в Уайтхорсі, каньйон Майлз, «оспіваний» в безлічі вестернів або порибалити на річках Юкону, практично ідеальних для спортивної рибалки.
9.2 Особливості розвитку економіки, туристичні чинники та ресурси МексикиЗагальна характеристика та геополітичне положення. Мексика – Мексиканські Сполучені Штати – держава на півдні Північної Америки, столиця Мехіко (рис. 16.1). Населення 107,449 млн. осіб, площа території – близько 2 млн.кв. км. Державний устрій – федеративна республіка.
В адміністративному відношенні Мексика поділяється на 31 штат і столичний федеральний округ. На півночі й сході межує із США, на півдні – з Белізом і Гватемалою, на сході омивається Мексиканською затокою й Карибським морем, а на заході – Тихим океаном, їй також належать багато прибережних островів у Тихому океані й у Каліфорнійській затоці. Мексика є найбільшою іспаномовною країною світу, її столиця Мехіко – найбільше за чисельністю населення місто Землі (понад 20 млн. осіб), а Мексиканська затока є найбільшою на планеті.
У внаслідок сусідства із США (кордон між ними має протяжність 2600 км) Мексика втратила свого часу величезні території, а нині має серйозні проблеми через нелегальну міграцію населення до США й дуже залежна від регіональної політики, яка реалізується в межах Північноамериканського Договору про Вільну Торгівлю – НАФТА.
Населення. У Мексиці високий рівень урбанізації – близько 74 % населення проживає в містах, найбільшими з яких є Мехіко, Гвадалахара, Леон, Пуебло, Сьюдад-Хуаре, Тіхуана, Нуеео-Лєон. При цьому в Мехіко та його супутниках разом проживає 25 % усього населення країни – це одна з найбільших у світі агломерацій (27 млн. осіб). Більшість населення проживає в південній частині країни. Найбільш густонаселеним є «пояс» від штату Веракрус на східному узбережжі Мексиканської затоки до штату Халіско на узбережжі Тихого океану.
Мексика найбільша іспаномовна країна світу.Залишається великою частка американських індіанців, які в етнічному складі населення становить 20 % . Близько 60 % мексиканців є метисами й лише 9 % жителів Мексики мають європейське походження. У Мексиці, як і в інших країнах Латинської Америки, колір шкіри визначає соціальний статус у суспільстві. Природно-ресурсний потенціал. Мексика – це велике плоскогір’я, що оточено гірськими ланцюгами, які на заході й сході різко переходять у вузькі прибережні рівнини. Мексика входить до світових лідерів з видобутку руди. У країні розробляються родовища поліметалічних і мідних руд, ртуть. Країна – найбільший виробник та експортер срібла, свинцю, цинку. Має значні ресурси золота й урану. Проте найціннішою мінеральною сировиною країни є нафта й природний газ. Найбільші родовища знаходяться в південних штатах і на шельфі Мексиканської затоки. За їхніми запасами і здобутками Мексика посідає провідні позиції у світі. Річок багато, але вони короткі й протікають у прибережних районах. Тому внутрішні райони, де проживає основна частина населення й сконцентровано господарська діяльність, відчувають постійний дефіцит води. Важливою межею природи Мексики є виняткове багатство флори. У посушливих центральних районах рослинність представлена численними видами кактусів, агав, юк. Одних тільки кактусів налічується близько 500 видів, а агав – понад 100. На узбережжі Мексиканської затоки збереглися пишні тропічні ліси.
Економіка. Мексика – індустріально-аграрна країна. Поки що в промисловості головною галуззю є гірничодобувна. За видобутком срібла та графіту Мексиці належить перше місце у світі, ртуті – третє, нафти та марганцю – четверте. В індустрії панує державна власність. На Мексику припадає 25 % промислового виробництва Латинської Америки.
Відкриття родовищ нафти й газу (навколо Мексиканської затоки на північний захід та у внутрішніх районах Юкатану на північний схід) зробили Мексику енергетично незалежною країною.
У 1960-ті роки було розпочато програму макіладорес (збирання й складання готової продукції з імпортованих компонентів і матеріалів, які не обкладаються податками), за якою в наш час на 4 тис. підприємств зайнято близько 1,5 млн. працівників. Основна продукція таких підприємств: електронне обладнання, електронні прилади, автомобілі та запасні частини для них, вироби із пластику, меблі. Близько 80 % продукції експортується до США. Зарубіжні власники отримують основний зиск за рахунок низьких витрат – робоча сила дешевша на 1 / 3 у порівнянні зі США. Така система виробництва створює економічні переваги й для господарства Мексики: створення нових робочих місць; зростання зарубіжних інвестицій; полегшення доступу до експортних ринків; поширення нових технологій.
Значне місце серед виробничих та експортних секторів Мексики належить автомобілебудуванню, представленого заводами багатонаціональних автомобілебудівних корпорацій США, Німеччини і Японії. Зараз ці компанії висувають проекти щодо створення промислових комплексів повного циклу. Певні надії уряд покладає й на проекти з розвитку інфраструктури: телекомунікацій, будівництва автострад, мережі сучасних електростанцій.
Головні товарні сільськогосподарські культури: бавовник, кава, цукрова тростина. Продовольчі культури: кукурудза, бобові. Урожайність їх низька. У країні налагоджено механізоване виробництво бавовни, що є прибутковим експортним товаром для країни, вирощуються пшениця, овочі й фрукти, культивування яких приваблює сюди іноземних інвесторів. Специфічними культурами є агава (сировина для виробництва відомого напою – текіли), хенекен, кактуси. Експортне значення мають тропічні продукти: кава, какао, апельсини, ананаси, авокадо, манго, папайя, банани. Вивозять у значній кількості й томати (взимку до США), мед і морепродукти (креветки). Відгодівля худоби є іншим масштабним проектом, розвинено скотарство, свинарство, вівчарство, конярство.
Основною проблемою країни залишається територіальна нерівномірність регіонального розвитку, яка виявляється в значному розриві між північчю з її центрами-гігантами (Гвадалахара, Монтеррей, мегаполісом С’юдад Хуарес-Ель-Пасо) і технологічно та соціально відсталим півднем.
Хоча розвиток взаємодії в рамках НАФТА сприяє зростанню конкурентних переваг Мексики, залишається багато невирішених проблем: нескінченні кризи, повстанці й загони партизан у штаті Ч’япас, девальвація грошової одиниці – песо, різке зростання злочинності, торгівля наркотиками, політичні скандали, масові міграції «брасврос» (сезонні сільськогосподарські) та «чіканос» (нелегальні) до США.
Утім, суттєво зростає торгівля з США. Понад 85 % мексиканського експорту йде до США, які є постачальниками 75 % імпортованих до Мексики товарів. Обсяги зовнішньоекономічних зв’язків країни постійно зростають. Туристичні чинники та ресурси
Передумови розвитку туризму. Туризм – важлива галузь господарства Мексики, яка визначає її участь у міжнародному поділі праці. Його розвитку сприяють багата історико-культурна й природна спадщина, розвинена мережа автошляхів, наявність у сусідніх державах платоспроможної клієнтури. Мексика входить до десятки провідних туристичних країн світу і є визнаним лідером серед латиноамериканських країн, у тому числі, за обсягами доходів від іноземного туризму. Мексика пропонує туристичний продукт на будь-який смак.
Мексика має багату й драматичну історію, вона володіє однією з найбагатших і найрізноманітніших культурно-історичних спадщин у світі. На її території виникали, процвітали й занепадали декілька відомих індіанських цивілізацій, які залишили по собі руїни величних споруд: храмів і пірамід ацтеків, величних міст тольтеків, і тотопаків. Є також безліч архітектурних ансамблів і храмів, збудованих за часів іспанського владарювання. Відомі всьому світу морський курорт Акапулько, монументальні розписи та мозаїки мексиканських художників Д. Сікейроса, Д. Рівери, Х. К. Ороско. У списку ЮНЕСКО Мексика представлена 16 об’єктами. З одного боку, спадщина ацтеків і майя прославляється і становить гордість мексиканців, а з іншого, ті ж американські індіанці являють собою найбільш відсталі верстви в соціумі.
Більша частина території країни – гірська й зайнята хребтами Мексиканського нагір’я, С’єрра-Мадре й Поперекової Вулканічної С’єрри з великою кількістю діючих вулканів (близько 350), у тому числі найвищі точки країни – Орісаба (5700 м), Попокатепетль (5452 м) та ін. Вулканічна активність дуже висока. У той же час хребти С’єрра-Мадре мають чудові можливості для гірського й пішохідного туризму. У країні нараховується понад 50 національних парків загальною площею близько 800 тис. га. Найвідомішими є Босенчеви й Кумбрес-де-Монтеррей із гірськими сосновими лісами, Ла-Молінче й Піко-де-Орісаба з відомими вулканами, заповідник рідкісних птахів Селестум та інші.
У районі Канкун знаходяться підводні національні парки Гарра-фон, Контой, Шел-Ха й Чанкаб Лагун, а також «крокодилів парк» Кро-котаун – заповідна територія, де живуть і розмножуються юкатанські крокодили, рожеві фламінго, і багато інших видів тварин, птахів.
Шел-Ха (або Ксел-Ха, 122 км від Канкуна) – національний парк, що являє собою натуральний акваріум, який утворився природним шляхом у гірській печері. Він живиться частково морською, а частково прісною водою з підземних річок. На диво чиста й прозора вода дозволяє спостерігати за екзотичними рибами надзвичайних кольорів, а буяння рослинності вражає гамою відтінків.
Екопарк Карет (Ешкарет) розташований у 72 км від Канкуна на березі затоки. Це парк відпочинку з надзвичайним розмаїттям тропічної фауни, пляжами, зоопарком, водними атракціонами, підземними річками, акваріумом, печерами, барами й ресторанами, невеликим музеєм тощо. Одна з головних «родзинок» Карету – один із найкращих у світі Павільйон Метеликів.
У березні 2007 р. в Мексиці на карибському узбережжі південносхідного штату Кінтана-Роо півострова Юкатан відкрито найбільшу у світі підземну річку довжиною 155 км, яка отримала назву Сак-Актун. Це третя подібна знахідка в Кінтана-Роо. Туристами вже освоєні 146-кілометрова річка Окс-Бел-А й 58-кілометрова річка Дос-Охос. У цьому ж регіоні знаходиться й найдовша вивчена підводна печера світу – Нохоч-Начич, протяжність тільки розвіданих тунелів якої сягає 51,3 км, а загальна довжина мережі печер і підземних водостоків у цьому районі оцінюється в 540 км. У свою чергу, влада Кінтана-Роо сподівається, що з появою нових природних пам’яток приплив туристів у цей район, значно збільшиться. Крім природи, яка постійно вражає своїми сюрпризами, тут також знаходяться унікальні історичні пам’ятники доколумбової епохи.
Надзвичайно привабливі чисельні курортні зони країни.
Акапулько – всесвітньо відомий курорт на тихоокеанському узбережжі сьогодні вважається «суто мексиканським курортом» із білосніжними пляжами й бурхливим нічним життям. Це знаменита «нічна столиця» Мексики, місто розваг, шоу, казино й ресторанів. Зосередження туристичного життя Акапулько – лагуна Піє-де-ла-Куеста з відмінними пляжами й ресторанами на північній околиці міста. Цікаві також Іспанський форт СанДієго, в історичному центрі міста – Муніципальна площа Сокало, де можна побачити величний собор Де-ла-Сосьєдад. Туристи можуть розважитися в парку водних атракціонів, на мальовничому шоу «Фієста-Мехікана», під час прогулянок на човні вздовж узбережжя з вечерею й шоу. Приваблюють туристів і знамениті пірнальники на скелі Ла-Кебрада (45 м), дискотеки, ресторани і багато іншого. Прибережні води Акапулько багаті живністю. На берегах чудової природної бухти понад 20 муніципальних пляжів на будь-який смак. Найкращі місця для купання – пляжі Калети, Піє-де-лаКуеста й Калетілья в районі Старого Акапулько, а також фешенебельний пляж Кондеза. Тут можна винайняти катер для рибалки або човен зі скляним дном, і відправитися на острів-курорт Ракета, де розташовано великий зоопарк, або до півострова Де-лас-Плайяс.
Півострів Юкатан – колиска цивілізації майя й зосередження величезної кількості археологічних пам’яток, приваблює чисельних любителів активних видів спорту й кейв-дайвінгу, оскільки майже весь зрізаний карстовими утвореннями, підземними річками, багато з яких мають вихід у море. Найкращими районами дайвінгу в країні вважаються територія коралових рифів Чінчорро неподалік від південного узбережжя штату Кінтана-Роо, рифи Алакранес біля північного узбережжя Юкатану, риф Паланкар і Плайя-Гаррафон біля Канкуна.
Канкун – один із найбільш відомих курортів на узбережжі Мексиканської затоки на півострові Юкатан. Його збудовано на довгій та вузькій 25 кілометровій смузі, яка, з одного боку, омивається Карибським морем, а з іншого – лагуною, яка утворилася між косою й берегом. Це мережа пляжів, курортів і парків, які простягнулися на 140 км до Тулума. Славу курорту приносять нескінченні пляжі з білосніжним піском, кришталево чистою морською водою й близькістю до пам’яток архітектури цивілізації майя. Це найбільш відвідуваний і популярний курорт Мексики, де відпочивають переважно американці.
Місто складається з ділової материкової частини й курортного острову й розташований майже паралельно до коралового рифу Паланкар, який починається біля острова Контой (другий за величиною риф у світі).
Берегова лінія курорту Канкун із висоти пташиного польоту нагадує цифру «7», поділяючи курорт на 2 частини: «коротку» і «довгу». Коротка частина характеризується спокійним морем, оскільки від океану її закриває острів ІслаМухерес.
Контрольні запитання
1. Яке геополітичне положення має Канада?
2. Назвіть державний устрій Канади?
3. Які основні риси етнічної культури країни?
4. Дайте загальну характеристику природно-ресурсному потенціалу країни.
5. Яку роль відіграє природно-ресурсний потенціал в економічному розвитку Канади?
6. Яке місце країна посідає у світовій економіці?
7. Що вам відомо про туристичні ресурси країни?
8. Яку назву має найбільший мегаполіс держави? Чим він характеризується, і чим цікавий із туристичної точки зору?
9. Як впливає фактор НТП на розвиток економіки країни?
10. Дайте оцінку геополітичного положення Мексики.
11. Назвіть особливості національного складу населення Мексики.
12. Які фактори мають ключовий вплив на соціально-економічний розвиток країни?
13. У чому полягають особливості розвитку економіки країни?
14. Яке значення для розвитку країни має програма макіладорес?
15. Зазначте передумови розвитку туризму.
16. Значення й роль сільського господарства в розвитку економіки країни.
17. Які основні райони й центри туризму в Мексиці?

Лекція 10. КРАЇНИ АФРИКИ. ПІВДЕННО-АФРИКАНСЬКА РЕСПУБЛІКА (ПАР)План
10.1 Характеристика Африки
10.2 Галузева структура та регіони Африки
10.3 Проблеми соціально-економічного розвитку африканських країн
10.4 Передумови та фактори розвитку ПАР. Основні аспекти розвитку туризму

10.1 Характеристика АфрикиАфрика – другий за розмірами материк після Євразії. Його площа складає 30,3 млн. км². Чисельність населення – близько 750 млн. осіб.
В Африці 53 суверенних держави й декілька залежних територій. Більшість суверенних країн – республіки, й тільки Марокко, Лесото та Свазіленд – монархії.
За більшістю показників Африка є слаборозвиненим регіоном. Тут проживає 12,6 % населення світу й виробляється всього 3,6 % світового ВВП. В Африці заходиться 32 з 39 найменш розвинених країн світу.
Історія формування політичної карти та склад території. До 50-х років XX ст. Африка була континентом колоніальних і залежних країн. Франції належало 37 % африканської території, на якій проживало 26 % населення, Великобританії відповідно 32 % та 39 %, колонії мали також Бельгія, Португалія, Іспанія, Італія, Німеччина. У 50-ті роки XX ст. дістали незалежність перші країни. У 60-ті незалежними стали вже понад 40 країн, у 70-ті – процес визволення материка колоніального гніту практично завершився. Нині на континенті налічується 53 самостійні держави, майже всі вони - країни, що розвиваються.
Природно-ресурсний потенціал. Африка – континент великих економічних можливостей, якому притаманне розмаїття природних умов, багатство запасів мінеральної сировини, наявність значних земельних, водних, рослинних та інших ресурсів. Для Африки характерне незначне розчленування рельєфу, що сприяє господарській діяльності – розвитку сільського господарства, промисловості, транспорту. Розташування більшої частини континенту в екваторіальному поясі значною мірою пояснює наявність величезних масивів вологих екваторіальних лісів. На Африку припадає 10 % площі лісів світу, що становлять 17 % світових запасів деревини – однієї з основних статей африканського експорту. Найбільша пустеля світу – Сахара – містить у своїх надрах величезні запаси прісної води, а великі річкові системи характеризуються велетенськими обсягами стоку й енергетичними ресурсами. Африка багата на корисні копалини, які є ресурсами для розвитку чорної та кольорової металургії, хімічної промисловості. Завдяки новим відкриттям збільшується частка Африки в розвіданих світових запасах енергетичної сировини. Запаси фосфоритів, хромітів, титану, танталу більші, ніж у будь-якій частині світу. Світове значення мають запаси бокситів, мідних, марганцевих, кобальтових, уранових руд, алмазів, рідкісноземельних металів, золота тощо. Основними районами зосередження мінерально-сировинного потенціалу є «мідний пояс» Африки. У Центральній Африці умови сільськогосподарської діяльності досить різноманітні: в основних зонах екваторіальних лісів земель мало, а в саванах є значні пасовища, які можна ефективно використовувати тільки там, де немає мухи цеце. Східна Африка має значну базу для розвитку тваринництва: тут знаходиться більш як 1/4 пасовищ материка, майже в усіх країнах регіону під випас використовується 40 – 50 % території.

10.2 Галузева структура та регіони АфрикиБільшість країн Африки належать до аграрних, деякі – до аграрноіндустріальних. Після отримання незалежності господарства більшості країн були націоналізовані. Важливе значення для становлення національних економік має встановлення державного контролю над розробкою корисних копалин в Алжирі, Єгипті, Нігерії, Гані, Демократичній Республіці Конго (ДРК), Лівії, Сенегалі та ін.
Частка Африки в промисловому виробництві країн світу становить біля 3 %. В Африці набули розвитку гірничодобувна та лісова промисловість, галузі первинної переробки сировини (мінеральної та рослинної). Останнім часом з’явилися підприємства машинобудування, хімічної промисловості, чорної металургії, промисловості будівельних матеріалів. Важливе місце в економіці африканських країн посідає іноземний капітал. У більшій частині господарств валова продукція іноземних і спільних підприємств становить близько половини валового національного продукту (Ботсвана, Габон, Гана, Гвінея, Єгипет, ДРК, Зімбабве, Кенія тощо).
Гірничодобувна та гірничо-металургійна – промисловість найрозвинутіші галузі промисловості Африки. У виробництві міді значне місце посідають Замбія й ДРК, де рудники зосереджені в «мідному поясі». Крім міді, у цьому поясі добувають руди інших металів, збагачують і виробляють цинк, свинець, кобальт, золото, срібло, уран. У цілому гірничодобувна промисловість розвинута в 1 / 4 частині молодих країн континенту, але основна частина продукції та видобутку найважливіших видів гірничодобувної сировини припадає на ПАР, Замбію, ДРК.
Енергетика Африки розвинута слабо. Енергооб’єкти розміщено дуже нерівномірно. В Африці зосереджено 1 / 10 запасів нафти та 1 / 5 гідроресурсів світу. Є великі поклади вугілля. Головним паливним ресурсом у країнах Африки стала нафта, значні поклади якої зосереджені в Нігерії, Лівії, Алжирі, Єгипті ти шельфі Західної Африки. Річки басейнів Конго, Замбезі, Нігерії мають значний енергетичний потенціал, але він використовується недостатньо. Найбільші з діючих ГЕС – Асуанська на Нілі, Кариба на Замбезі, Куїнджі на Нігерії.
Обробна промисловість у країнах Африки не набула належного розвитку. Існують такі форми виробничої діяльності:
1) первинна переробка експортної сільськогосподарської сировини (очищення бавовни, переробка кави, какао, виробництво олії, цукру, соків) характерна для країн, які експортують продукцію сільського господарства;
2) виробництво товарів широкого вжитку, для місцевих потреб (кустарне виготовлення тканин, предметів домашнього вжитку, місцевих харчових напівфабрикатів) та продукції сучасних підприємств легкої й харчової помисливості. До порівняно розвинених галузей належить текстильна промисловість (ПАР, Єгипет, Алжир, Марокко, Туніс).
Провідна роль у зовнішньоекономічних зв’язках країн Африки належить зовнішній торгівлі. В експорті переважає гірничорудна й сільськогосподарська сировина, в імпорті – готова продукція. Нафту вивозять Алжир, Нігерія, Лівія, залізні руди – Ліберія, Мавританія, алмази та золото – ПАР, мідь – Замбія, ДРК, ПАР, фосфати – Марокко, уран – Нігер, Габон, бавовну – Єгипет, Судан, Танзанія, каву – Ефіопія, Кот-д’Івуар, Кенія, Уганда, Ангола та інші, арахіс – Сенегал, Судан, оливкову олію – Туніс, Марокко.
У Західній Африці основними експортними культурами є какао, арахіс, кава, банани, пальмова олія, каучук; у Центральній Африці – пальмова олія, кава, бавовна; у Східній Африці – бавовна, чай, кава, сизаль, ваніль і горіх кеш’ю; у Північній Африці – оливкова олія, цитрусові, вино. В Єгипті та Судані – головним чином, бавовна.
Основна причина відставання тваринництва – низький рівень зоотехніки та низька товарність виробництва, що значною мірою пояснюється особливостями звичаїв скотарських племен.
Північна Африка складається з 7 арабських країн, які об’єднуються на основі географічної близькості, історичних процесів, етнічної належності та релігії – ісламу (табл. 1). Найпотужніша країна регіону – Єгипет.
Таблиця 10.1 – Північна Африка
Країна (площа, тис. км2)
Столиця Населення (млн. осіб, рік)
Державна мова
Домінуюча релігія
ВНП (ППС) /д. н., дол.. США (2008 р.)
Алжир (2382,0) Алжир 32,531 (2005) арабська іслам (сунізм) 6,709
Західна Сахара (окупована Марокко) (266) Ель-Аюн 0,2 (2000) арабська іслам (сунізм) -
Єгипет (1001,4) Каїр 77,498 (2007) арабська іслам (сунізм) 5,897
Лівія (1759,0) Тріполі 5,765 (2005) арабська, берберська іслам (сунізм) 14,192
Мавританія (1030,7) Нуакшот 1,24 (2005) арабська, французька іслам (сунізм) 2,055
Марокко (446,6) Рабат 33,241 (2006) арабська іслам (сунізм) 4,362
Судан (2500)
Хартум 38,114 (2003)
арабська, дінка
іслам
2,309
Туніс (163,6) Туніс 10,1 (2005) арабська іслам (сунізм) 8,002
Своєрідні природно-кліматичні умови країн Північної Африки сприяють розвитку туристичної індустрії регіону. Узбережжя Червоного та Середземного морів, субтропічний клімат, велика кількість історикокультурних пам’яток античності, релігійна спадщина, сучасні шедеври мистецтва спонукають туристів відвідувати ці країни й не одноразово. З кожним роком туристична індустрія в регіоні набуває все більшого розвитку, велика увага приділяється будівництву готелів, мережі ресторанів, кав’ярень.
Саме на країни Північної Африки припадає переважна більшість туристів, які відвідують Африканський материк.
Таблиця 10.2 – Західна Африка
Країна (площа, тис. км2)
Столиця Населення (млн. осіб, рік)
Державна мова
Домінуюча релігія
ВНП (ППС) /д. н., дол.. США (2008 р.)
Бенін (112,6) Порто-Ново 7,46 (2005) французька християнство, іслам 1,608
Буркіна-Фасо (274,4) Уагадугу 12 (2002) французька християнство, іслам 1,268
Гамбія (11,3) Банжул 1,367 (2005) англійська іслам, християнство 1,395
Гана (238,5) Аккра 21,029 (2005) англійська християнство, іслам 1,518
Гвінея (246,0) Конакрі 9,467 (2006) французька іслам, християнство 1,014
Гвінея-Бісау (36,1) Бісау
1,1 (2000) португальська іслам, католицизм 486
Кабо-Верде (4,03) Прая 0,39 (2000) португальська, креольська християнство 3,472
Кот-д’Івуар (322,5) Ямусукро 16,965 (2003) французька іслам, християнство 1,643
Ліберія (111,4) Монровія 3,283 (2006) англійська іслам, християнство 373
Малі (1240,0) Бамако 13,518 (2005) французька іслам, християнство 1,129
Нігер (1267,0) Ніамей 9,3 (2000) французька іслам (сунізм) 740
Нігерія (923,8) Абуджа 140,003 (2006) англійська іслам, християнство 2,162
Сенегал (196,7) Дакар 10,9 (2005) французька, уолоф іслам, католицизм 1,739
Сьєрра-Леоне (72,3) Фрітаун 4,5 (2000) англійська, крео іслам, християнство 725
Того (56,6) Ломе 5 (2002)
французька, еве, карбе християнство, іслам 812
До Західної Африки належать 16 країн (табл. 2). Вони об’єднані на основі географічних та історичних чинників. Регіональним лідером виступає Нігерія.
Самобутня культура народів Західної Африки, відголоски колоніальної епохи у вигляді різноманітних архітектурних пам’яток, релігійна спадщина (католицькі собори, церкви) поряд із різноманітними природними умовами, численними видами флори й фауни формують у регіон потік туристів. Але, незважаючи на існуючий позитивний бік для розвитку туризму в країнах, соціально-економічні проблеми регіону, військово-політичні конфлікти є обмежуючими факторами для туристичної галузі.
Центральна Африка складається з 9 країн, а також володіння Великобританії. Регіональний лідер – Демократична Республіка Конго (табл. 10.3).
Таблиця 10.3 – Центральна Африка
Країна (площа, тис. км2)
Столиця Населення (млн. осіб, рік)
Державна мова
Домінуюча релігія
ВНП (ППС) /д. н., дол.. США (2008 р.)
Ангола (1247,0) Луанда 11,19 (2005) португальська християнство 6,252
Габон (267,7) Лібревіль 1,389 (2005) французька християнство 14,545
ДРК (2345,0) Кіншаса 43,9 (2000) французька християнство 330
Екваторіальна Гвінея (28,05) Малаб 0,4 (2000) іспанська християнство 2000
Камерун (475,4) Яунде 17,795 (2005) французька християнство 2,139
Конго (342,0)
Браззавіль 64,453 (2005) французька християнство 1100
Сан-Томе і Прінсіпі (1,0) Сан-Томе 0,151 (2006) португальська християнство 1,752
ЦАР (623,0) Бангі 3,3 (2000) французька християнство 1700
Чад (1284,0)
Нджамена 9,749 (2005)
французька
іслам 1,663
Низький рівень соціально-економічного розвитку країн, слабо розвинена інфраструктура, військово-політичні конфлікти, високий рівень захворюваності місцевого населення стримують розвиток туристичної галузі в регіоні. Цікавими для відвідування туристів можуть стати стародавні фортеці та форти в Анголі, національні парки та екзотична природа регіону.
Східну Африку утворюють 16 країн (табл. 10.4). Це один із найнестабільніших і найбідніших регіонів світу. У наш час майже єдиною державою регіону, яка є значною мірою острівцем стабільності та відносного процвітання, є Кенія.
Таблиця 10.4 – Східна Африка
Країна (площа, тис. км2)
Столиця Населення (млн. осіб, рік)
Державна мова
Домінуюча релігія
ВНП (ППС) /д. н., дол.. США (2008 р.)
Бурунді (27,8)
Бужумбура 7,548 (2005) французька християнство 390
Джібуті (23,0) Джібуті 0,6 (2000) арабська, французька іслам 2,396
Еритрея (125,0) Асмера 4,401 (2005) тігре, арабська християнство 748
Ефіопія (1096,0) Аддис-Абеба 75,067 (2006) ахмарська іслам 898
Замбія (752,6) Лусака 11,261 (2005) англійська християнство 1,482
Кенія (582,6) Найробі 36,913 (2007) суахілі, англійська християнство 1,712
Малаві (118,5) Лілонгве 11,065 (2003) англійська християнство, іслам 836
Руанда (26,4) Кагалі 7,6 (2005) кіньяруанда, французька християнство, іслам 1,043
Сомалі (637,7) Могадішо 8,228 (2005) сомалійська, арабська іслам 600
Танзанія (945,1) Додома 37,849 (2006) суахілі, англійська християнство, іслам 1,353
Уганда (236,0) Кампала 26 (2005) англійська християнство, іслам 1,147

Поєднання спекотних пустель і вологих лісів, високих гір та рівнинних саван приваблюють туристів до країн Східної Африки. Особливо популярним є такий вид туризму як сафарі, що набув активного розвитку в останні десятиріччя. Сьогодні сафарі – це поїздки на джипах, мікроавтобусах (із відкидними дахами), на повітряній кулі або навіть на невеликому літаку. Ви зможете зустріти різних тварин у природному місці існування – левів, слонів, леопардів, носорогів, бегемотів, крокодилів, буйволів, жирафів, зебр тощо. Неодмінним атрибутом сафарі, як правило, виявляються відвідини поселення масаїв – одного з небагатьох племен Африки, що дотепер зберегли свою самобутність. Крім того, цікавими для туристів є живописні озера Тана, Ньяса, водоспади Блакитного Нілу, чудові пляжі й сірчані джерела в Кенії й Танзанії. Історико-культурних пам'яток у регіону – небагато. Військово-політична напруженість, екстремальні умови є стримуючими факторами розвитку туризму. Регіон Південна Африка включає 5 держав (табл. 10.5). Регіональним лідером є ПівденноАфриканська Республіка (ПАР), найбільш економічно розвинена держава Африки. На відміну від інших регіонів континенту розвиток туризму в Південній Африці відіграє більш помітну роль.
Таблиця 10.5 – Південна Африка
Країна (площа, тис. км2)
Столиця Населення (млн. осіб, рік)
Державна мова
Домінуюча релігія
ВНП (ППС) /д. н., дол.. США (2008 р.)
Ботсвана (600,4) Габороне 1573 (2003) англійська, сетсвана християнство 14,907
Зімбабве (390,8) Хараре 12,747 (2005) англійська, шона християнство 268
Коморські Острови (2,0) Мороні 0,7
(2000) коморська, французька іслам (сунізм) 1,157
Лесото (30,35) Масеру 1,862 (2004) сесуто, англійська християнство 1,305
Маврикій (2,04) Порт-Луї 1,24 (2005) англійська християнство, індуїзм 12,011
Мадагаскар (587,0) Антананаріву 18,4 (2005) малагасійська християнство, іслам 996
Мозамбік (799,4) Мапуту 19,792 (2005) португальська християнство, іслам 903
Намібія (824,3) Відгхук 1,82 (2002) англійська християнство 6,612
ПАР (1221,0) Преторія 47,432 (2005) африкаанс, англійська християнство, іслам 10,163
Свазіленд (17,36) Мбабане 1,17 (2004) англійська, свазі християнство 5,749
Сейшельські Острови (0,04) Вікторія 0,08 (2000) англійська, французька християнство 20,869
Привабливими для туристів є піщані пляжі на Сейшельських і Коморських островах, гірські ландшафти (г. Столова), всесвітньо відомий водоспад Вікторія та р. Замбезі, національні парки Чобе в Ботсвані, Етоша в Намібії, Крюгера в ПАР. Приваблюють туристів також національні музеї історії, колекції археологічних, палеонтологічних й антропологічних експонатів у ПАР і Ботсвані, давні палаци племінних королів.
10.3 Проблеми соціально-економічного розвитку африканських країнАфрика – найвідсталіша та найбідніша за рівнем життя населення частина світу. Політична карта материка дуже строката, а більшість з 53 країн належить до країн, що розвиваються. Для країн Африки характерна велика етнічна розмаїтість і незначна середня густота населення, більшість якого проживає в сільській місцевості. Тут спостерігаються швидкі темпи зростання кількості міського населення, високий його природний приріст.
Типовим для африканських країн є низький рівень національного доходу, переважання в сільському господарстві товарно-експортного виробництва, поширення монокультури, а в промисловості – гірничодобувного виробництва. Зовнішня торгівля континенту зберігає мінеральної та аграрно-сировинну спеціалізацію. Більшість африканських країн – невеликі, слабкі в економічному відношенні держави з нечисленним населенням і мало освоєними природними ресурсами. Колишні британські колонії залишилися в системі Співдружності, французькі – у системі співтовариства франкомовних країн.
Для більшості держав материка характерна наявність «брудних» виробництв, а також паливна, комунікаційна (будівництво шлях/в сполучення, розвиток зв’язку) проблеми. Нині на африканському континенті збереглися володіння Іспанії – Сеута, Мелілья, заморський департамент Франції – о. Реюньйон. Статус Західної Сахари, з 1976 р. окупованої Марокко, має визначити ООН.

10.4 Передумови та фактори розвитку ПАР. Основні аспекти розвитку туризмуЗагальна характеристика та геополітичне положення. ПівденноАфриканська республіка – країна, розташована на південному краї Африки. Площа – 1223181 кв. км (включаючи Уолвісбей і незалежні хоумленди); Столиці – Кейптаун (резиденція парламенту), Преторія (адміністративна) і Блюмфонтейн (юридична). Населення – 39550 тис. осіб. Політична система – перехідна республіка. ПАР поділяється на 9 провінцій. Межує на півночі з Намібією, Ботсваною й Зімбабве, і на північному сході зі Свазілендом і Мозамбіком. Лесото – анклав, який повністю оточений територією ПАР.
Населення. За етнічним складом населення країни розподіляється так 73 % – негри (зулуси, кхоса, сото, тсвана); 18 % – білі; 3 % – метиси, 3 % – азіати. Мови: африкаанс і англійська (обидві державні), банту. Офіційні мови (загалом 11 мов): коса, зулу, свазі, ндебеле, суто, тсвана, педі, тсонга, венда, африкаанс, англійська. Релігія: християнство (68 %), індуїзм (1,5 %), іслам (2 %), анімізм та інші (28,5 %).
Природно-ресурсний потенціал. Запаси нафти й природного газу в ПАР невеликі. Промислова нафтогазоносність установлена на шельфі в мезозойських пісковиках Капського нафтогазоносного басейну. Перспективи відкриття нових промислових родовищ невеликі й пов'язуються із шельфом на півдні ПАР.
Вугілля. За запасами кам'яного вугілля ПАР входить до провідної п'ятірки країн світу й посідає 1-е місце в Африці (2003 р.). Основна частина розвіданих запасів вугілля в країні виявлена в родовищах басейну Вітбанк, де вугільні пласти залягають відносно полого, на невеликій глибині (близько 100 м), але вугілля характеризується значною зольністю, і лише незначна частина його придатна для коксування, інші – на вугленосних площах Ватерберґ, Спрінґбок, Лімпопо, Соутпансберґ і Лебомбо – у провінції Трансвааль, а також у Зулуленді та Молтено.
Золото й уран. За підтвердженими запасами руд золота ПАР посідає 1-е місце, а за підтвердженими запасами урану – 2-е місце (після Казахстану) у світі (2000). Практично всі родовища руд урану й золота зосереджені в рудному районі – Вітватерсранді.
За запасами залізних руд ПАР посідає 1-е місце в Африці (2003 р.), а за запасами марганцевих руд ПАР посідає 1-е місце в світі (2003 р.). Має значні запаси міді, вольфраму, молібдену, цирконію, ванадію, свинцю, цинку, срібла.
Метали платинової групи (МПГ). Переважну частину світових запасів МПГ сконцентровано на території ПАР: 85,8 % МПГ і 88,5 % платини (дані Геологічної служби США).
Економіка. Південно-Африканська Республіка розвивалася відмінним від інших африканських націй шляхом. Вирішальними в її розвитку були такі два факти: імміграція з Європи, котра досягла рівня, якого не було в інших африканських державах; багатства країни на мінеральні ресурси. У результаті чого, Південно-Африканська Республіка – дуже розрізнена нація в расовому аспекті, що має найбільше населення кольорових (тобто людей, які є нащадками змішаних рас), білих та індійських спільнот в Африці. Чорні південноафриканці складають майже 80 % населення держави.
ПАР – індустріально-аграрна країна, найбільш розвинена в економічному відношенні в Африці. Іноземний капітал займає сильні позиції в економіці. У добувних галузях переважає англійський капітал, у нафтопереробній, автомобільній – капітал транснаціональних компаній країн Західної Європи й США. Провідні галузі промисловості – гірнича (найбільший світовий відсоток платини, золота, хрому), автомобільна, металообробна, металургійна, машинобудівна, хімічна, нафтопереробна, цементна, текстильна, харчова. Сильні позиції ПАР на світовому ринку визначаються передусім багатством її надр.
ПАР має сильну гірничодобувну й обробну промисловість. Обробна промисловість ПАР здавна орієнтувалася на внутрішній ринок, а починаючи з 1980-х років, – і на ринок інших держав Африки. Продукція обробної промисловості складає найбільшу частку ВВП. Промисловість ПАР має багатогалузеву структуру. Провідні галузі – чорна металургія, автомобілебудування, швейне виробництво, пивоваріння й виноробство, а також різноманітна харчова промисловість.
Головні порти: Дурбан, Ричардс-Бей, Салданья, Кейптаун, ПортЕлізабет, Іст-Лондон. Головний промисловий центр країни Йоганнесбург, розташований за 1 290 км від Кейптауна й приблизно за 480 км від Ричардс-Бея й Дурбан, основних портів ПАР. Транспортування вантажів до морських портів здійснюється залізницею або автотранспортом.
Південна Африка є також африканським лідером у плані розвитку сучасної інфраструктури й фінансової системи та інструментів їхнього використання. Сучасні фінансово-промислові сектори країни вдало спираються на потужні високорозвинені системи зв'язку, розгалужені мережі доріг і залізниць, повітряного транспорту та електропостачання.
Сільське господарство. Продуктивність землеробства ПАР за світовими стандартами невисока. Частково це пояснюється примітивними методами обробки земель. Іншими чинниками є ерозія ґрунтів і недостатня кількість опадів. У країні обробляється всього 12 – 15 % земель, лише 10 % із них відрізняються високою родючістю. Найбільша частка в загальній вартості сільськогосподарської продукції припадає на кукурудзу – основу раціону чорного населення. Важливе значення має пшениця, що вирощується переважно в Капській провінції.
У загальній вартості сільськогосподарської продукції друге місце після кукурудзи посідають фрукти. Велика їхня частина йде на експорт. У прибережних районах провінції Квазулу-Натал обробляється цукрова тростина. З 1655 р. у країні вирощуються винні сорти винограду.
В ПАР розвинене м'ясне й молочне виробництво. Баранина, свинина й м'ясо домашньої птиці забезпечують внутрішнє споживання.
Імпорт – машини й транспортне обладнання, хімічні продукти, мінеральне паливо, продовольство, напої й тютюнові вироби. Експорт – корисні копалини, метали й продукція металообробки, зокрема, золото, вугілля, залізняк, вапно й вапняк, хром, марганець, мідь і платина.
За запасами алмазів ПАР посідає одне із провідних місць у світі. Близько 80 % алмазів у країні зосереджено в кімберлітових тілах груп Кімберлі й Коффіфонтейн в Оранжевій провінції.
Дика природа ПАР охороняється в національних парках і заповідниках, найвідоміші з яких – Національний парк Крюгера (один із кращих заповідників світу й перший національний парк в Африці, де на площі в 2 млн. га під охорону взяті трав'янисті рівнини, паркові савани, сухі листопадні ліси й чагарникові співтовариства разом із сотнями видів птахів, що мешкають тут, у т.ч. «велика африканська п'ятірка» (лев, леопард, носоріг, слон і буйвіл). Інші національні парки: Піланссберг (створено штучно в 1979 р., коли сюди перемістили декілька тисяч тварин), Шушлувеумфолозі (на його території знаходиться чудове озеро Санта-Лючія, внесене до Списку Всесвітньої природної й культурної спадщини ЮНЕСКО), Еддо (створений для охорони популяції слонів, капських буйволів і чорних носорогів), Цицикамма (поділяється на материкову й морську частини; перший морський національний парк в Африці), Когельберг (перший у Південній Африці біосферний резерват ЮНЕСКО) та ін.
Головні визначні пам'ятки ПАР – це її природні багатства. Велику частину території займають височини, плоскогір'я, плато й гори, розчленовані глибокими ущелинам, по дну яких біжать річки басейну Індійського або Атлантичного океанів. У численних заповідниках і національних парках різноманітній південноафриканській флорі та фауні нічого не загрожує – це також є одним із напрямів туристичного інтересу в країні. На самому півдні в океан виступають миси Доброї Надії й Голковий – найвідоміші символи держави. Упродовж століть із першим із них було пов'язано надії на відкриття морського шляху з Атлантики в Індійський океан, які здійснилися лише після того, як мореплавці зуміли обігнути другий мис.
Також багато визначних пам'яток країни можна побачити, відвідавши Кейптаун (Капстад) – найстаріше місто ПАР, розташоване в живописній місцевості біля підніжжя легендарної Столової гори на узбережжі Атлантичного океану.
ПАР – одна з найсвоєрідніших країн Африки. Буйна суміш стародавніх африканських культур і раціоналізм волелюбних європейських переселенців, багатющі надра, велична природа, у якій пінгвіни живуть по сусідству з антилопами і крокодилами, «зона зустрічі» двох океанів і безлічі культур, ця країна воістину є однією з найпривабливіших на африканському континенті. Унікальні Драконові гори й Вельд, що є й природними пам'ятниками, і гірськими курортами, уважаються одними з найживописніших гірських систем планети.
Північний захід країни, район провінції Ротанг (Хаутенг) і посушливих плато Трансвааль, є історичним центром ПАР – звідси, з району золотоносних жил Вітватерсранду, і почалася справжня колонізація цих земель. Тут розташовані й найважливіші міста країни – Йоганнесбург і Преторія. По суті, це один гігантський мегаполіс, у якому зосереджено всю фінансову, промислову й торгову потужність ПАР.
Йоганнесбург або, як його називають місцеві, Йобург (Йозі), було засновано в 1886 р., коли австралійський золотошукач Джордж Гаррісон знайшов у цьому районі золотоносну жилу. Відтоді місто розвивається стрімкими темпами, у наші дні, перетворившись на одне з багатих міст світу. Міський ландшафт спочатку справляє гнітюче враження - сотні териконів оточують місто з усіх боків, надаючи йому індустріального вигляду. У центрі Йоганнесбурга достатньо оригінально поєднуються ультрасучасні будівлі зі скла й бетону й старі будівлі колоніальної споруди.
Найцікавіші – будівля «Старої пошти» (1897 р., вважається однією з найкрасивіших будівель міста) і Сад Оппенгеймера за нею, Центральна бібліотека (1935 р., зараз тут розміщуються Музей історії країни і Геологічний музей), комплекс «Маркет-фіече» (три театри, художня галерея, ресторани й паби), найбільший багатоповерховий торговий центр в Африці – Сендтон, «Маркетськвеа» – один з найграндіозніших ринків материка, Музей образотворчих мистецтв, Музей історії, «площа 300 магазинів» Орієнтал-плаза, відкрита для відвідувачів Біржа (JSE), найкрасивіша будівля міста – хмарочос «Даймонд», неокласичний архітектурний комплекс «Бенксіті», Музей медицини Адлер, Палеонтологічний музей, Планетарій біля входу в студентське містечко, Музей наскального живопису на території зоологічного парку тощо.
Не менш цікаві ті, що оточують історичне ядро міста: колишні передмістя, у яких варто оглянути Музей Африки в Ньютауні, будинокмузей Нельсона Мандели, парк атракціонів «Голд-ріф-Сіті» і кращий на Африканському континенті зоопарк у Соуето, фешенебельні райони Парктаун і Уесткліфф, Музей фармацевтики в Мелроуз та ін.
Одна зі столиць країни й адміністративний центр провінції Трансвааль – Сване (Преторія), пролягає в 60 км на північ від Йоганнесбурга. Тут цікаві центр міста площа Керкплатс із старою Ратушею (1899 р.), Соборна Площа з будівлями Старого Раадсааля і Палацу Юстиції (1898 р.), парк Брайнтіріон, в якому розташовується офіційна резиденція президента ПАР, Державний театр, Музей Крюгера (присвячений першому президентові Трансвааля Паулусу Крюгеру та історії Англо-бурської війни), будинок Мелроуз, одне з найбільших в світі адміністративних будівель – «Юніон-білдінгс» (1910 р.), Монумент Першопоселенцям (1949 р.), форт Клапперкоп (зараз тут знаходиться Військовий музей), будівля Південно африканського Резервного банку (найвища споруда міста), Національний зоопарк Південної Африки, обсерваторія «Радкліфф», Інститут Африки, Південно - африканська академія наук і мистецтв.
Дурбан – один із найбільших портів Африки й центр провінції Квазулу-наталь, найбільш популярної серед туристів зі всього світу. Багате торгове місто й фешенебельний курорт, що славиться своїми східними базарами, золотими пляжами, розташоване неподалік берегів Індійського океану, Дурбан уважається одним із найколоритніших міст континенту. Варто оглянути церкву Св. Павла (1853 р.), чудовий парк на розвалинах старого форту, будівля мерії Сіті-хол (1910 р.) з меморіальним комплексом навпроти, старий вокзал (зараз тут розташовано Туристичний офіс), храм Шрі Амбалаваанар Алайям – перший і найбільший храм індуїста в Африці, а також найбільшу мечеть південної півкулі Джума в індійському кварталі (площа 975 кв. м). Великою популярністю користуються Національний музей природної історії, Музей Природних Наук, Музей старих будівель, Центр африканського мистецтва, Парк рептилій, дельфінарій.
Драконові гори (гора Ткабана-нтленьяна, 3482 м) – колосальна базальтова стіна протяжністю близько 250 км, що є прекрасним районом для активного відпочинку і просто приголомшливо красивим місцем, а колоритні райони Зулуленда і Північного берега надають прекрасні можливості для знайомства з культурою народів зулу. Велика частина гірських районів зайнята національними парками, з яких найбільш захоплює національний парк Ройяль-наталь. Південна межа парку сформована так званим «Амфітеатром» – кручею, що протягнулася на 8 км, яка має абсолютно фантастичний вигляд. Поблизу розташовано й відомий водоспад Тугела (948 м) з п'ятьма каскадами.
Дурбанська «Золота миля» («Марін-перейд»), та сама, куди причалив Васко да Гама, у наші дні є кращим місцем для відпочинку, підводного полювання, серфінгу й інших активних форм відпочинку у всій Африці. Довга низка золотистих пляжів, суперсучасних готелів, кав’ярень, барів, ресторанів, розважальних центрів, басейнів, променаді й усіляких розважальних закладів тягнеться тут на десятки кілометрів.
В Амланга-рокс (один із найфешенебельніших курортів ПАР) розташовано Інститут з вивчення акул, Галерею африканського мистецтва й заповідний ліс Хасан, а річковий парк птахів Умгені вважається одним із кращих у світі.
Один із найвіддаленіших і диких районів ПАР – Мапуталенд, земля народів тсонга. Цей район відомий найвищими у світі дюнами й величезними територіями з абсолютно незайманою природою. Тут стикаються тропічна й субтропічна кліматичні зони, тому можна знайти й вологу савану, і тропічний ліс.
Північно-західна провінція славиться прекрасними природними умовами для активного відпочинку й багатим тваринним світом, а також безліччю печер (більшість з яких представляють величезний інтерес із погляду вивчення походження людини), чистими озерами й струмками. Крайній південь країни, знаменитий Капській півострів, є справжним осередком історичних і культурних визначних пам'яток.
Кейптаун (засновано в 1652 р.) – місце розташування парламенту країни, одне з найцікавіших міст Африки. Розташовано на півострові, що розділяє два океани: Атлантичний та Індійський. Місто лежить біля підніжжя Столової гори (висота 1086 м) – стародавнього орієнтиру для мореплавців і справжнього символу сучасного міста. До визначних пам'яток Кейптауну відносять найстарішу будівлю Південної Африки – Касл – (1666 – 1679 р. р.), будівлю Парламенту і собор Св. Георгія в старому парку Компанізгарден, резиденцію президента ПАР, мечеті Пінк-палм-трі і Нурел-намейда, турецькі лазні (1906 р.), найдовшу торгову вулицю континенту – Фуртреккер-роуд, один з кращих у світі ботанічних садів – Кирстенбош на східній стороні Столової гори, комерційний центр Сіті-боул, заповнену художниками і ремісниками авеню Джордж, канатну дорогу на вершину Столової гори, особняки староголландської архітектури і пишні будівлі вікторіанської епохи в старих кварталах.
Значними туристичними об’єктами є Південно-Африканський культурно-історичний музей в одній зі старих будівель міста – Слейв-лодж, Єврейський музей у будівлі старої синагоги в Південній Африці, Кейптаунська художня галерея, Музей кварталу Бо-каап, численні пам'ятники, Національний заповідник на вершині Столової гори, резервація Кагга-кхама, острів-в'язниця Роббен, район фешенебельних магазинів і ресторанів Уотерфронт і безліч розважальних закладів, розкиданих по всьому місту.
З Кейптауна починається знаменитий «Гарден Рут» – один із найкрасивіших екскурсійних маршрутів у світі.
Північний Кейс – найбільша за площею провінція країни. Район великої пустелі, унікального тваринного світу, красивих ландшафтів і незчисленних багатств надр, Північний Кейс привертає величезну кількість гостей зі всього світу.
Кімберлі, діамантова столиця ПАР, виросла навколо діамантових копалень. Досьогодні у центрі цього міста-музею знаходиться Біг-хоул («Велика Дірка») – найбільша у світі шахта-кар'єр, звідки почалася «діамантова лихоманка». На сьогодні Кімберлі – сучасне місто із широкими вулицями, прекрасними парками й садами, комфортабельними готелями, власним туристичним трамваєм, прекрасним Музеєм образотворчих мистецтв Вільяма Хемфріса й, звичайно, розкішним Гірничорудним музеєм, розташованим на краю Біг-хоул. У 5 км від Кімберлі знаходиться діамантове родовище Бултфонтейн, що діє дотепер, по якому проводяться екскурсії.
Калахарі – один із найнезвичайніших куточків планети. Пустеля на океанському березі, одне з найсухіших місць на планеті, край фантастичних ландшафтів і унікального тваринного світу, цей район стає все популярнішим у туристів зі всього світу. Окрім звичайного знайомства з пустелею тут можна відвідати «батьківщину руху бойскаутів» – місто Ммабато з його Музеєм Мафікенга, безкрайні прерії Стеллаленд, Національний парк Ауграбіс зі знаменитим двоступінчатим водоспадом, «оплот християнства» – місто Куруман зі своїм знаменитим джерелом «Глаз Курумана» і виноградниками, оглянути наскальні малюнки печери Вондерверк.
Контрольні запитання
1. Дайте коротку економічну характеристику країн Африки в цілому.
2. Проаналізуйте історію формування політичної карти Африки.
3. Значення природно-ресурсного потенціалу в розвитку країн Африки.
4. Дайте характеристику галузевій структурі господарства.
5. Назвіть регіони Африки.
6. Озвучте основні проблеми соціально-економічного розвитку африканських країн.
7. Які туристичні центри приваблюють мандрівників з Європи й Америки?
8. Охарактеризуйте природно-ресурсний потенціал ПАР.
9. Які чинники визначають розміщення населення в ПАР?
10. Назвіть найбільші морські порти ПАР.
11. Які п’ять держав належать до регіону Південної Африки?
12. Назвіть провідні галузі промисловості.
13. Що є основою сільського господарства?
14. Які ви знаєте національні парки ПАР?
15. З якими визначними пам’ятками ПАР ви ознайомились?
16. Чи сподобались вам основні аспекти розвитку туризму в ПАР? Так чи ні й чому саме?
17. Розкажіть, що нового ви дізналися про ПАР?

Лекція 11. КРАЇНИ АВСТРАЛІЇ ТА ОКЕАНІЇПлан
11.1 Австралійський Союз. Соціально-економічний огляд, передумови, потенціал та розвиток туристичної індустрії
11.2 Океанія
11.1 Австралійський Союз. Соціально-економічний огляд, передумови, потенціал та розвиток туристичної індустріїАвстралія та Океанія – великий регіон, який складається з двох субрегіонів: власне материка Австралія з однойменною державою та Океанії – найбільшого у світі скупчення островів та архіпелагів у басейні Тихого океану.
Загальна площа суші складає 9 млн. км кв. Тут розташовано 14 суверенних країн і залежні території США, Великобританії, Франції та Австралії. Найрозвинені країни – Австралійський Союз і Нова Зеландія. Це країни «переселенського капіталізму» (табл. 11.1). Австралійський Союз і країни Океанії – регіон, де співіснують розвинений і слаборозвинений світи. Малі країни Океанії є економічно слаборозвиненими з низьким рівнем життя.
Австралійський Союз і Нова Зеландія належать до найрозвиненіших країн світу. За своїм ресурсним потенціалом, історією, характером і рівнем розвитку вони мають багато спільного з Канадою. У міжнародному поділі праці для них характерна аграрно-сировинна спеціалізація, вони постачають на світовий ринок, як і Канада, переважно мінеральні та сільськогосподарські продукти. Дрібні острівні держави й території – здебільшого країни, що розвиваються.
Соціально-економічний розвиток. Австралійський Союз, або Австралія, має площу 7,7 млн. км. кв. Населення – 18,8 млн. осіб. Столиця – Канберра. Федеративна держава в складі Британської співдружності націй. Глава держави – королева Великобританії, представлена Генерал-губернатором. Законодавчий орган – парламент. Адміністративно поділена на 6 штатів, 1 територію, 1 столичний округ.
Унікальність природно-рекреаційних ресурсів, своєрідність флори та фауни, відпочинок в горах і біля моря, розвинена інфраструктура, високоякісний сервіс сприяли розвитку туристичної галузі, яка на даний час є провідною галуззю економіки країн регіону. Щорічно Австралію відвідують 3,3 млн., Нову Зеландію – 1,3 млн., країни Океанії – майже 500 тис. іноземців.
Австралійський Союз – єдина країна, яка одна займає цілий континент.
Віддаленість від Європи перестала бути вирішальним чинником її географічного положення (рис. 11.1). Технічний прогрес у сфері транспорту й засобах зв'язку наблизив її до інших континентів.
Австралія розташована в субекваторіальному, тропічному, субтропічному й помірному поясах. Більша її частина – це пустелі й напівпустелі. Проте територія з достатньою кількістю опадів становить 1 / 3 площі. «Зелена Австралія» – це 2,5 млн. км кв. За площею природних пасовищ Австралія не має конкурентів на Землі.
Таблиця 11.1 – Характеристика країн регіону
Країна (площа, тис. км2) Столиця Населення млн. осіб, рік Державна мова Домінуюча релігія ВНП (ППС) /д. н., дол. США (2008 р.)
Австралійський Союз (7,7) Канберра 21, 002 (2007) англійська християнство (католицизм) 36,918
Вануату (12,2) Порт-Віла 0,221 (2006) біслама, англійська християнство 4,251
Самоа (2,80)
Апіа 0,185 (2005) самоанська, англійська християнство (католицизм) 5,674
Кірибаті (0,8) Південна Тарава 0,092 (2005) англійська християнство 6,122
Маршаллові Острови (0,181) Маджуро 0,056 (2004) маршальська англійська християнство (протестантизм) 1670
Науру (0,021) Округ Ярен 0,013 (2006) наурунська, англійська християнство (протестантизм) 5000
Нова Зеландія (270,5) Веллінгтон 4,173 (2006) англійська християнство (протестантизм) 27,083
Палау(0,508) Мелекеок 0,02 (2004) палайська християнство 7100
Папуа-Нова Гвінея (462,8) Порт-Морсбі 5,5 (2005) англійська християнство (протестантизм) 2,108
Соломонові Острови (29,8) Хоніара 0,478 (2005) англійська християнство (протестантизм) 2,917
Тонга (0,75) Нукалофа 0,11 (2004) тонгальська християнство (протестантизм) 5,382
Тувалу (0,03) Фунафуті 0,01 (2006) тувалуанська християнство 1100
Федеративні штати Мікронезії (0,7) Палікір 0,108 (2003)
англійська християнство
2000
Фіджі (18,4) Сува 0,905 (2006)
англійська християнство (протестантизм) 4,196

Рисунок 11.1 – Карта Австралії Природно-ресурсний потенціал
Країна посідає одне з перших місць у світі за розмірами мінеральних ресурсів. Природні ресурси Австралійського Союзу справляють особливо велике враження, коли їх розглядати в розрахунку на душу населення.
Населення. Австралія була переселенською колонією Великобританії. Англійська мова переважає в країні і є державною. Після Другої світової війни зросла роль іммігрантів – неанглійців. До цих нових іммігрантів належать і українці, їх більш як 30 тис. Європеоїди становлять 95 % жителів країни. Австралійців-аборигенів нараховується близько 160 тис. осіб (1,5 % ). Живуть вони на малопридатних землях у внутрішніх районах країни. За віросповіданням 74 % населення – християни (католики й англіканці).
Австралія – найменш заселений континент світу, середня густота населення становить тільки 2,3 осіб на 1 км. кв. Понад 4 / 5 населення зосереджено на найсприятливішому для життя південно-східному узбережжі й ще 1 / 10 – на узбережжі південного заходу. Австралійці традиційно є жителями міст. Головним засобом пересування є власний автомобіль.
Господарство. Австралійський Союз – індустріально розвинена країна. Рівень життя населення, якщо не брати до уваги аборигенів, є високим. Провідне місце в матеріальному виробництві належить обробній промисловості. Вона включає чорну металургію, машинобудування, хімічну, харчову та інші галузі. Головна промислова зона склалась на південносхідному узбережжі. Центрами її є Сідней і Мельбурн із їхнім найближчим оточенням. Більш чи менш розвинені в промисловому відношенні й інші столиці штатів. Обробна промисловість не повністю задовольняє потреби країни. Імпортують промислове обладнання, наукоємні вироби й споживчі товари.
Туристична індустрія. Австралія, найменший із континентів Землі, виділяється винятковою своєрідною природою. Це материк реліктів, стародавніх природних об'єктів й унікального тваринного світу.
Сідней – це найкосмополітичніше, найвеселіше й найкрасивіше місто країни. Унікальний контраст хмарочосів Сіті й старих будівель районів Рокс і Кінг-крос, сувенірних магазинів у районі Йоркс і Елізабет, і азіатських кварталів Чайнатауну й Ліверпуль-стріт, величезних зелених парків, і суперсучасних будівель олімпійських споруд Кронос-хілл. Під час обіду на Башті Сіднея на Маркет-стрит, на висоті 305 м, можна не тільки ознайомитися з плануванням міста, але й скуштувати безліч австралійських і азіатських кулінарних виробів. На Оксфорд-стрит зосереджена безліч барів і ресторанів, у районі Дарлінг-харбор – сотні галерей, барів, готелів і ресторанів, а на Джордж-стрит і Маркет-стрит – кращі торгові точки міста.
У межах міста популярні розкішні пляжі Бонді і Менлі. Акваріум Сіднея в Дарлінг-харбор, зоопарк Торонга, Опера – символ Сіднея. Вирубаний у скелі ще першим губернатором міста оглядовий майданчик «Крісло пані Макгуайр». У місті велика кількість цікавих культурних об'єктів – знаменитий Музей Сіднея Історії й антропології Австралії, Військовомеморіальна художня галерея, Національний Морський музей (дійсно цікаве місце – тут зібрано все про море й плавзасоби – від човнів аборигенів до лінкорів і дощок для серфінгу), Художня галерея Нового Південного Уельсу, Музей прикладного мистецтва й науки, один з «найсміливіших» музеїв світу – Музей сучасного мистецтва, Музей античності Ніколсона, Парк диких тварин Австралії й Гайд-парк. Обов'язково необхідно відвідати набережну в районі Вулумулу й фабрику опалів, де можна не тільки дізнатися все про ці дивовижні камені, але й побачити сам процес перетворення непоказної гірської породи в дорогоцінні прикраси (Австралія виробляє до 90% світового обсягу опалів). Там же можна купити найрізноманітніші ювелірні прикраси із чорних опалів, перлів або кольорових алмазів.
Голд-кост («Золоте Узбережжя») – головний курорт Австралії, один із кращих і найпопулярніших курортів світу, розташований між Сіднеєм і Брісбеном. М'який тропічний клімат, прекрасний 42-кілометровий пляж із золотим піском і нескінченна кількість розваг роблять Золоте Узбережжя ідеальним місцем для відпочинку, а також одним із кращих у регіоні місцем для серфінгу. Сучасне курортне місто Брісбен є столицею одного з найбільш процвітаючих штатів Австралії – Квінсленда. На північ від Брісбена починаються знамениті курорти Сонячного Берега (або «Побережжя Сонячного Світла»), а на південь – не менш привабливий район Голд-кост. Тут можна не тільки відпочити на пляжі, але й відвідати найвідоміший у країні парк-плантацію тропічних фруктів – «Біг-пінеппл» або невимовної краси острів Фрейзер, включений до списоку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Неподалік розкинулися й справжні австралійські «джунглі» – вологі тропічні ліси національного парку Ламінгтон, які теж знаходяться під опікою ЮНЕСКО.
Мельбурн було засновано в 1835 р. і вже через 30 років він став найбільшим містом Австралії. Його часто називають «культурною столицею Південної півкулі». В наші дні компактний центр Мельбурна заповнено музеями, галереями й прекрасними магазинами, але велику частину міста займають сквери й Королівський Ботанічний сад. Цікаві також Національна галерея й музей Вікторії, Музей сучасного австралійського мистецтва, собор Св. Патріка, меморіал Джеймса Кука й старий Монетний двір міста. Уряд Мельбурна докладає дуже багато зусиль для збереження «європейського іміджу» міста – старовинні будівлі ретельно охороняються. При цьому місто має почесне звання одного з найменш забруднених мегаполісів світу. Мельбурн дотепер відіграє провідну роль у культурному й спортивному житті країни – більшість австралійських виставок, змагань і конференцій світового масштабу проводяться саме тут. Більшість туристів, що приїжджають до Мельбурну, у першу чергу, прагнуть побачити знамениті курортні околиці – острів Філліп-айленд із його дивовижним «Парадом пінгвінів», один із символів Австралії – Велику «Океанську Дорогу» величні прибережні скелі «Дванадцять Апостолів» і живописні вивітрені береги на південному заході Вікторії, а також прекрасний Національний парк Порт-кемпбелл, який славиться дивовижними вапняковими «скульптурами», що включають і знамениті «Дванадцять Апостолів», «Лондонський міст» і ущелину Лох-ард.
Перт – молоде й сучасне місто, що розкинулося на берегах широкої річки Свон. Перт і його місто-супутник Фрімантл займають величезну площу. Тут можна відвідати Галерею образотворчих мистецтв Західної Австралії, де виставлено роботи зарубіжних і австралійських майстрів, зокрема, шедеври традиційного мистецтва аборигенів, що вражають технікою свого виконання. Не менш цікавий Музей Західної Австралії, що розповідає про природу штату, його історію, про найбільший метеоритний кратер світу у Вулф-крік і, звичайно, про корінних жителів – аборигенів. Увечері можна відвідати будь-який із десятків шикарних ресторанів міста або казино Берсвуд. Крім того, у Перті проводяться багато виставок і конференцій різного профілю. В околицях Перта цікаво оглянути найбільші у світі відкриті родовища золота й нікелю в районі Калгурлі, а також копальні найбільшого у світі алмазоносного району Кімберлі. Це регіон великих річок і прекрасного пейзажу, химерної природи й реліктових рослин і тварин. Говорять, що найбільш характерні австралійські пейзажі - червона земля, скелі, дерева й сині небеса – зустрічаються саме тут. Жива природа включає крокодилів, уаллару й рідкісних чорноногих віллабі. Серед піщаної пустелі в 260 км на північ від Перта, у національному парку Намбанг, розташовано одну з головних визначних пам'яток країни - цілі поля останків стародавнього лісу, що окам'яніли, – «Піннаклі». Ще одна «хрестоматійна» визначна пам'ятка регіону – химерна «Кам'яна Хвиля», виточена силами природи в товщі червоного піщанника в 340 км на схід від міста.
Місто-порт Фрімантл розташовано в гирлі річки Свон. Фрімантл засновано в 1829 році, що достатньо давно за австралійськими мірками, тому вважається «історичним містом». У Фрімантлі розташовані деякі найбільш відомі визначні пам'ятки – Морський музей, Фрімантлська Темниця, Фрімантлський Центр образотворчих мистецтв і найстаріша будова Західної Австралії – «Круглий Будинок». А в околицях міста протягнулася ціла низка відмінних пляжів і дайв-центрів.
Дарвін – невелике, але сучасне місто, центр північних провінцій і головні «ворота» країни до Південно-східної Азії, розташоване ближче до Джакарти ніж до Сіднея. У цьому місті за короткий строк можна відвідати єдиний у країні Військовий музей на Іст-поїнт, оригінальну Галерею мистецттва й культури аборигенів, ферму крокодилів і Ботанічний сад Дарвіна. У визначному містечку Какаду (включено до списоку Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО) на території унікальних природних ландшафтів зібрана прекрасна колекція диких тварин, флори й представників пташинного світу материка, у парку диких тварин Північних Територій («Territory Wildlife Park»), разом з іншими представниками австралійської фауни, можна познайомитися з легендарною австралійською рибою-гігантом «барраманді». В околицях Дарвіна розташовані прекрасні парки Лічфілд і Ущелина Катерини.
Аліс-Спрінгс – головне місто центральної Австралії й столиця Північних територій, оточене пустелями невелике містечко з невисокими будинками й декількома великими вулицями, на яких, проте, є все необхідне для відпочинку - численні казино, ресторани й магазини. Цікаво відвідати унікальну радіостанцію «Аеро-ськул», яка транслює по радіо уроки для дітей, що живуть у віддалених районах, або авіабазу знаменитої медичної «Королівської служби Доктор» («Royal Flying Doctor Service»), ферму верблюдів або музей «Стара Телеграфна Станція» – живе свідоцтво епохи освоєння австралійських пустель. Головні ж визначні пам'ятки регіону знаходяться далеко за містом. Аліс-Спрінгс є відправною точкою багатьох маршрутів. Гористі пейзажі глибоких ущелин, червоні скелі, затишні біллабонги, бездонні прірви, мляві піски й зелені оазиси, живописні ущелини, колоритні озера, а також безліч інших унікальних ландшафтних пам'ятників. Неподалік розташовано місто-привид Арлтангу, покинуте з часів «золотої лихоманки». У 323 км на захід від Аліс-Спрінгс знаходиться одне з найдивовижніших місць центральної Австралії – Королівський Каньйон. Але головна «точка тяжіння» у цьому районі – скельний масив Улуру (або Айерс-доля) – гігантський скельний «стіл», що здіймається на 348 м над ідеально рівною поверхнею навколишньої пустелі й сформований в архейській ері (це одна з найстародавніших ділянок земної кори на планеті).
Але головна визначна пам'ятка Австралії все ж таки – Великий Бар'єрний риф, що тягнеться вздовж усього її східного узбережжя, входить до списку Світової Спадщини ООН, з його відомими на весь світ кораловими рифами й островами-курортами Лайзард, Бедарра, Хайман, Хемілтон та ін. Це найбільша рифова система у світі й найбільша структура, «створена» живими організмами планети. На півночі риф фактично безперервний і розташований усього в 50 км від берега, на півдні він розпадається на групи окремих рифів, у деяких місцях, відступаючи від берега на 300 км. Сотні й сотні островів виступають із морських глибин на поверхню, і лише два десятки з них обжиті. Великий Бар'єрний риф – «підводна Мекка» всіх аквалангістів світу.
Кернс – один із найекзотичніших куточків Австралії, «ворота» Великого Бар'єрного рифу й головний курорт півночі країни. Тут практично все підпорядковано туризму. Можна зробити поїздку до національного парку Статен-рівер, відвідати гірський заповідник Куранда з його відомою оранжереєю тропічних метеликів, проїхатися на старовинному потягу по гірській дорозі уздовж водопадів і дощових лісів, а в самій Куранді – пройтися по сотнях сувенірних магазинів і ресторанів. Після цього можна спуститися до моря по 7-кілометровій канатній дорозі «Ськайтрейл», прокладеній над непрохідними дощовими лісами, або відвідати село аборигенів Тжапукаї, де для туристів улаштовують спеціальні свята з місцевими піснями й танцями, добуванням вогню й метанням списа або бумеранга. Любителів гострих відчуттів і дикої природи запрошують у незабутнє джип-сафарі по дощових лісах. Острів Магнетік-айленд є, напевно, кращим на Землі місцем для занять дайвінгом і яхтінгом. Тут чудові пляжі з коралового піску, прекрасні готелі й практично незаймана дика природа, є навіть своя колонія коал. Острів Лайзард-айленд (Лізард) – один з найексклюзивніших курортів у світі. Це найпівнічніший, найвідоміший, але також і дуже дорогий курорт Бар'єрного рифу. Проте саме тут гарантовані винятковий комфорт, вишукана кухня, прекрасні пляжі, рибний лов, відмінний дайвінг, теніс, круїзи, поїздки до рифів, водні лижі, басейни, ресторани й бари. Хайман-айленд – приватний острів, один з найбільш престижних австралійських курортів. Тут створено всі умови для відпочинку, прекрасна кухня, пустинні пляжі, відмінний дайвінг, океанські круїзи, польоти «на всьому, що літає», уздовж берега курсує навіть справжній підводний човен.
Херон-айленд – відокремлений курорт на південному закінченні рифу, що також має репутацію одного з кращих місць для дайвінга на Землі. Острів оточено білими пісками, прозорими водами й дивовижними за красою кораловими рифами. Бедарра-айленд – саме втілення винятковості й розкоші, найдорожчий і розкішний острів Бар'єрного рифу. Різноманітність рослин і тварин, відокремлені пляжі, прогулянки, теніс, водний спорт і прекрасна кухня. Острів Фрейзер – найбільший на Землі піщаний острів, що також входить до списку Світової Спадщини ООН. Острів відомий своїми піщаними дюнами, прісноводними озерами (саме по собі незвичайне явище для піщаного острова, з усіх боків оточеного океаном) і частими зустрічами з китами й дельфінами в прибережних водах.
Тасманія – острів біля південних берегів Австралії (площа близько 68 тис. кв. км), що славиться своєю незайманою природою, приємним помірним кліматом і чудовою рибалкою. Головне місто Тасманії – Хобарт (засноване в 1803 р.) – найпівденніша й малонаселена «столиця» світу. Більшість будівель міста, навіть портові склади, виконані в чарівному неоготичному стилі, що в поєднанні з прекрасним гористим ландшафтом районів, що оточують місто, додає йому неповторну чарівність. Окрім старовинних споруд тут розташовується декілька чудових природних парків, перше легальне казино в країні, а також сумнозвісний Порт-Артур – найсуворіша колонія Австралії.
Нова Зеландія.
Загальна характеристика. Країна включає два великі острови – Північний (113 729 кв. км), де зосереджено приблизно 3 / 4 населення, і Південний (150 437 кв. км), а також багато дрібніших островів – Стюарт (1680 кв. км) біля південного краю острова Південний, острови Чатем (963 кв. км) і кілька більш віддалених загальною площею 1015 кв. км; з них єдина група більш-менш значних розмірів – острови Окленд (567 кв. км). Нова Зеландія відкрита голландським мореплавцем А. Тасманом у XVII ст. Англійською колонією оголошена в 1840 p., але ще довго долала завзятий опір маорі (маорійські війни 1843 – 1872 р. p.). У 1907 р. Нова Зеландія одержала статус домініону. Площа – 268,7 тис. кв. км , населення – 3,7 млн. осіб, столиця – Веллінгтон. Адміністративно-територіальний розподіл: 92 графства. Глава держави – королева Великобританії, представлена генералгубернатором. Законодавчий орган – парламент (Палата представників).
Понад 1 / 5 сучасного населення країни становлять англо-новозеландці, і країну назівають «Британією південних морів». Корінні жителі – маорі маорі становлять 14,6 % населення країни. Загальна їхня кількість – 565 329 осіб. За 15 років (1991 – 2006 роки) чисельність цього народу в країні зросла майже на 30 %. Близько 47 % з зазначеної кількості є нащадками змішаних шлюбів (в основному з європейцями). 51 % мешканців Нової Зеландії маорі – чоловіки, 49 % – жінки. З них 35 % – діти молодше 15 років. Середній вік маорі, які проживають у Новій Зеландії, – близько 23 років. При цьому, середній вік жінок трохи більше 24 років, а середній вік чоловічого населення – трохи більше 21 р.
Близько 87% маорі проживають на Північному острові й близько 25 % проживають у місті Окленд або в його передмісті. Найбільша концентрація представників цього народу спостерігається на острові Чатем. 23 % можуть вільно спілкуватися мовою маорі. Близько 25 % не володіють нею взагалі.
Близько 4 % маорі мають університетську освіту (або вище). Близько 39 % від загального населення маорі мають постійну роботу в режимі повної зайнятості.
Природними багатствами Нової Зеландії є субтропічний і помірний клімат, великі, особливо в розрахунку на душу населення, земельні ресурси.
Нова Зеландія – розвинена країна з ринковою системою економіки, основу якої складають сільське господарство, обробна й харчова промисловість, туризм. Економіка країни має експортну орієнтацію. Основними торговими партнерами є Австралія, США, Японія, Китай.
Валовий національний продукт (ВНП) Нової Зеландії становив у 2007 році 112 млрд. американських доларів, посідаючи за цим показником за різними оцінками 58 – 60 місце у світі. Доходи державного бюджету – 54,36 млрд. доларів. Доходи на душу населення становили у 2007 році 26 300 американських доларів, посідаючи за цим показником 21 місце у світі. Рівень річного приросту ВНП складає 4,8%. Рівень інфляції за даними 2006 року становив 3,8 %. Частка державного сектора в економіці не велика: у 2008 році під контролем держави перебувало 19 підприємств і організацій.
Характерною особливістю країни є й практично повна відсутність великих індустріально-промислових підприємств і галузей важкої промисловості. Разом з тим, у країні існує близько 15 000 компаній, що займаються виробництвом промислової продукції для різних галузей економіки. Велику частку виробництва орієнтовано на експорт. Промислові компанії генерують сумарно близько 15 % ВНП. Основну кількість промислового виробництва орієнтовано на забезпечення потреб автомобільного транспорту, авіації та оборонної галузі
Нова Зеландія має міжнародну репутацію країни з ефективною й високорозвиненою сільськогосподарською індустрією. Продукція промислового тваринництва (особливо молочне тваринництво й вівчарство), садівництво, виноробство й виноградарство, лісівництво стали одними з основних статей національної економіки. Дослідницька робота й сучасні технології відіграють важливу роль у стійкої конкурентоспроможності новозеландської сільськогосподарської продукції та високого попиту на неї на міжнародному ринку.
Сфера туризму й супутні їй індустрії стають з кожним роком усе більш важливими елементами економіки Нової Зеландії. Місце розташування країни й краса її природи в поєднанні з високим рівнем сервісу, зручністю транспортних структур і розвитком активних програм залучення туристів у країну цьому сприяють.
У даний час туризм створює не менше 10 % ВНП країни. У сфері туризму працюють майже 18 000 підприємств, і вони створюють близько 10 % робочих місць у країні.
У сучасній культурі Нової Зеландії особливе значення, як і раніше, мають традиції й культурний вплив народів, що населяли Британські острови, і культурні принципи, притаманні більшості західноєвропейських народів, представники яких у той чи інший час переселилися до Нової Зеландії. Серед останніх найбільш сильні традиції маорі, а також в останні десятиліття вихідці з Фіджі, Самоа, Тонга вносять свій внесок у розвиток полінезійських напрямків у культурі країни. В останні 25 років у зв'язку з посиленням імміграційних процесів збільшився внесок представників народів Азії в створенні єдиної й багатокольорової культури Нової Зеландії.
Збереження та розвиток національної культури маорі є одним з пріоритетів країни. Ще півстоліття тому мова маорі практично перестала використовуватися в повсякденному спілкуванні. На сьогодні один з каналів національного телебачення використовує тільки цю мову, видаються газети, виходять у світ книги. Роботу державних органів у питаннях культурного розвитку країни та суспільства координує Міністерство культури та історичної спадщини.
11.2 ОкеаніяЗагальна характеристика. Океанією називають сукупність островів у Південно-західній частині Тихого океану. Їх об'єднують у такі великі групи:
• Меланезія (Нова Гвінея та найближчі групи островів),
• Мікронезія (велика кількість дрібних островів на північ від Меланезії),
• Полінезія (всі інші дрібні острови).
Океанія є найбільшим у світі скупченням островів, розташованих у західній і центральній частинах Тихого океану, між субтропічними широтами Північного й помірного Південного півкуль. При розділенні всієї суші на частини світла Океанія зазвичай об'єднується з Австралією в єдину частину світу, хоча іноді виділяється в самостійну частину світу.
Загальна площа островів складає 1,26 млн км кв (разом з Австралією 8,52 млн км кв), населення близько 10,7 млн осіб. (разом з Австралією 32,6 млн осіб). Географічно Океанія підрозділяється на Мікронезію й Полінезію, іноді виділяють Нову Зеландію.
Усього в Океанії налічується 12 держав. Найбільші з них за площею й населенням Папуа-Нова Гвінея й Нова Зеландія. Решта – дрібні острови чи групи островів, розкидані на величезних океанічних просторах.
З точки зору геологів, Океанія не є континентом: лише Нова Гвінея й Тасманія мають континентальне походження, сформувавшись на місці гіпотетичного материка Гондвана. Більшість островів Океанії є вулканічного походження. Інші ж острови мають коралове походження.
На більшості островів Океанії корисні копалини відсутні, тільки на найбільш великих з них ведуться розробки: нікелю (Нова Каледонія), нафти й газу (острів Нова Зеландія), міді (острів Бугенвіль у Папуа Новій Гвінеї), золота (Нова Гвінея, Фіджі), фосфатів (на більшості островів родовища майже або вже вироблені, наприклад, на островах Макатеа).
Корінні жителі Океанії – це меланезійці й папуаси. Багато мов Океанії знаходяться на межі зникнення. У повсякденному житті їх усе більше витісняє англійська і французька мови.
Частка корінного населення на островах Океанії різна. Якщо, наприклад, на Гавайських островах його частка дуже низька, то в Новій Зеландії корінне населення маорі складає біля 15 % населення країни. У Папуа – Новій Гвінеї більшість населення складають чисельні папуаські народи, також вихідці з інших островів регіону.
У Новій Зеландії й на Гавайських островах більшість населення – європейці, частка яких також висока в Новій Каледонії (34 %) і у Французькій Полінезії (12 %). На островах Фіджі 38,2 % населення представлене нащадками індійських контрактних працівників, привезених на острови британцями в XIX столітті.
Останнім часом у країнах Океанії зростає частка вихідців з Азії (переважно китайців і філіппінців). Населення Океанії в основному сповідає католицизм.
Основою економіки більшості країни є монокультурне сільське господарство (близько 50 % ВНП), що спеціалізується на вирощуванні кокосів кави, копри й какао-бобів. Окрім цього, вирощується велика рогата худоба, свині, птиця.
Промисловість обмежена дрібними підприємствами з переробки продукції сільського господарства, виробництву харчових продуктів, сувенірів, тютюнових виробів, одягу, взуття.
Виробництво обмежене переробкою сільськогосподарської продукції, деревообробною галуззю промисловості, а також легкою промисловістю, обслуговуючою внутрішній ринок.
Океанія – рай для туристів. Острів Таїті вражає своєю красою будького, хто ступить на цю землю, він зустрічає строкатим намистом з квітки тіарі, яка є національним знаком і символом Французької Полінезії. На Таїті працює ферма, де вирощують чорні перлини. Це унікальне місце на всій планеті, оскільки такі перлини ростуть тільки тут. На острові Таїті також можна здійснити прогулянки на велосипедах по стежці, що йде через кокосові гаї, катання по лагуні в каное й обов'язково – дайвінг. На власні очі можна побачити величезних скатів, черепах, рифових акул, чудової краси тропічних рибок і багатьох інших представників полінезійської фауни.
Острів Бору-Бору визнано найгарнішим островом на Землі. Саме про острів Бору Бору говорять – «смарагд у бірюзовій оправі, обрамлений перлами». Навколо великого острова прокладено дорогу, більше двадцяти п'яти кілометрів у довжину, по якій за один день можна об'їхати острів кілька разів. Необхідно відзначити, що острів Бору Бору є дуже дорогим островом, оскільки це улюблений острів світових знаменитостей.
Острів Німує немов створений для того, щоб вражати нас не тільки своїм колоритом, але й найнижчим рівнем цін. Це дивовижне місце є кораловим островом овальної форми із двома затоками й безліччю цікавих природних печер. Окрім природної краси, є ще дивовижна особливість цього острова – дуже низький рівень злочинності. Крадіжка тут піднята до рівня національної трагедії, не говорячи вже про тяжчі злочини. Острів Німує – найбезпечніше й політично спокійніше місце на всій планеті.
Гавайський архіпелаг є сукупністю з декількох островів, найбільшим з яких є острів Гаваї. Це країна кристальних водоспадів, живописних пагорбів і дивовижної краси контрастних ландшафтів. Гаваї дуже гостинні, мають багатонаціональну культуру й розвинену туристичну інфраструктуру.
Нова Зеландія. Популярність відпочинку в Новій Зеландії зростає з кожним роком. Тут добре розвинена готельна інфраструктура. У країні щорічно поліпшується якість сервісу обслуговування туристів. Нова Зеландія – справді, дивовижна країна, тут практично відсутні природні небезпеки.

Контрольні запитання
1. Яка економічна протилежність існує в субрегіонах Океанії?
2. Коли Нова Зеландія отримала статус домініону?
3. Чому Нову Зеландію називають «Британією південних морів»?
4. У чому полягають особливості господарства Нової Зеландії?
5. Що є однією з головних перешкод у розвитку туризму Нової Зеландії?
6. Які галузі економіки країни є основою експорту Нової Зеландії?
7. Опишіть структуру народного господарства Океанії.
8. Назвіть основні риси розвитку туризму в країнах Океанії.
9. Яка економічна особливість існує в країнах Австралії та Океанії?
10. Дайте оцінку природно-ресурсному потенціалу країни.
11. Національний склад, кількість, віросповідання населення Австралії.
12. Дайте характеристику економіки країни.
13. Передумови, потенціал та розвиток туристичної індустрії.
14. Дайте характеристику населенню Океанії.


Лекція 12. КРАЇНИ З ВИСОКИМ РІВНЕМ РОЗВИТКУ ТУРИЗМУ. КОРОТКИЙ ОГЛЯДПлан
12.1 Іспанія
12.2 Ізраїль
12.3 Таїланд
12.1 Iспанiя
Загальна характеристика. «Пас Еспаньяс» (Іспанії) – саме так називають свою батьківщину іспанці, підкреслюючи тим самим ii багатогранність.
Територія країни охоплює 80 % Піренейського півострова. Особливiсть її географічного та історико-культурного положення пов'язана з тим, що до Північної Африки лише 13 км, а від решти Європи вона відокремлена високими (середні висоти до 1500 м) Піренеями. У попередні перiоди море було набагато меншим бар'єром, ніж гірські хребти. До складу Іспанії входять також Канарські острови та міста Сеута i Мелілья, які територіально знаходяться в Африці. Це залишки найпотужнішої свого часу колоніальної імперії, яка охоплювала всі частини свiту. Іспанська мова є нині державною для 19 країн світу.
Важливими етапами на шляху соціально-економічного зростання Іспанії стали приєднання до ЄС (1986 р.) та НАТО (1981 р.). Якщо в 1975 році Іспанія залишалася ізольованою від світу (країну відвідав лише прем'єрміністр Мальти), то нині вона є вагомим учасником загальноєвропейських та світових структур.
Місце на туристичному ринку. У 1955 р. закінчилась ізоляція Іспанії. Однією з пріоритетних галузей господарства названо іноземний туризм. Першовідкривачами туристичних принад Іспанії стали спраглі до сонця жителі Скандинавії, Німеччини та Великої Британії, більшість з яких знала про неї лише одне: «Сюди можна дістатися літаком». І хоча першопочатково іспанці дивилися на туризм як на щось образливе і ототожнювали його з проституцією, однак доходи від розвитку цієї галузі ефективно вкладалися в розвиток промисловості та сільського господарства. У 1974 році країну вперше відвідало іноземних туристів більше, ніж тут проживало населення. Відтоді кількість туристів щороку перевищує чисельність населення.
Іспанія посідає чільне місце на туристичному ринку Європи: на неї у 2005 р. припадало 12,6 % потоку іноземних туристів та 13,8 % доходів від туризму (у світі вона посідає другу позицію за обома показниками).
Природно-рекреаційні ресурси. Визначальним для історії, формування етнографічної ситуації та природного середовища Іспанії став рельєф. За ступенем гористості у Західній Європі країна поступається лише Швейцарії. Середня висота над рівнем моря становить 600 м, а 25 % території лежить вище 1000 м. Внутрішня частина держави – плоскогір'я Месера – переділена високими хребтами: Кантабрійські гори, Іберійські гори, Центральна Кордильєра, Толедські гори, Ла-Манча, Сьєрра-де-Ґуаделупе, Сьєрра-Морена, Кордільєра-Бетіка, Кордільє-ра-Суббетіка, Андалузькі гори. Хребти є перепоною для атлантичних і середземноморських повітряних потоків та формують у внутрішніх районах специфічні кліматичні умови. Прибережні гори створюють привабливий амфітеатр для приморських курортів. Гористим є також і рельєф Канарських островів. На о. Тенерифе знаходиться найвища точка Іспанії – влк. Тейде (3718 м).
На сході Іспанія омивається водами Середземного моря, на південному сході – його складовою морем Альборан. Північний захід, південний захід та Канарські острови омиваються Атлантичним океаном. Загальна протяжність іспанського узбережжя становить 4964 км, з яких значна частина має придатні для використання пляжі.
У країні багато джерел мінеральної, переважно термальної, води лікувальних грязей. Останнім часом з метою подолання проблеми сезонності Іспанія популяризує власні бальнеологічні курорти. Серед них варто зазначити такі: Алама-де-Араґон, Арчена, Верін, Кальдас-де-Малавелья, Кальдас-де-Монбюі, Кальдас-дв-Рейєс, Карратрака, Ланхарон, Мондарис, Онтанеда, Пантікоса, Сестоне, Трільйо.
Історико-культурні ресурси. З найдавніших часів вигідне положення на вході в Середземне море перетворило країну у важливий об'єкт завойовництва. Кожен, хто приходив на Піренейський півострів або володів його окремими частинами, залишив свій слід в історико-культурній спадщині Іспанії.
Існують матеріальні свідчення того, що перші люди з'явилися тут півмільйона років тому. Поблизу Мадріда та Ґібралтара знаходяться місця найдавніших археологічних знахідок. Однак, найвідомішим з них є печера Альта міра – найважливіший пам'ятник мистецтва палеоліту. Малюнки, переважно тварин, датуються 2100 – 1300 р. р. до н. е. Нині печери закриті. Для того, щоб туди потрапити, потрібно мати спеціальний дозвіл, який за 6 – 8 місяців запрошується в Сантільї. В Альтамірі діє музей сталактитів. Поблизу Валенсії також знайдені печерні малюнки, які відтворюють людські фігури (10000 – 5000 до н. е.) їх подібність до тогочасних африканських малюнків дає підстави говорити про сильний вплив вихідців з Африки на тогочасну культуру півострова. У провінційному музеї Касереса можна ознайомитися з малюнками печери Мальтравьєсо. Поблизу Антекерра знаходяться дольмени - давні поховання - поява яких датується 2000 р. до н. е. Доісторичні малюнки знайдено в печері Сантімаміньє поблизу Герніки.
Від «кельтіберів» у спадок дісталися численні фортеці (кастро); фінікійці принесли з собою музику, пунічний алфавіт та заснували Кадіс (тогочасний Гадір), в якому бочки для води та якоря на кораблях виготовлялися з чистого срібла; греки - оливки, вино та пристрасть до бою биків; карфагеняни та римляни - визначні пам'ятки архітектури в Барселоні, Сеґовії, Тарраґоні, Меріді, Кармоні, Фабарі, Толедо, Луґо акведуки, мости, театри, лазні, цирки, золоті копальні в Лас-Медуласі), римські закони та християнство. Наступні завойовники - свеви, вандали та алани - зробили багато для об'єднання півострова і централізації влади, однак в культурному відношенні використовували спадок іспано-римлян. На початок 714 року маври встановили контроль над більшою частиною Піренейського півострова, їх 700-річне панування стало періодом розквіту мавританської (арабської) культури та просвітництва в цій частині Європи. Епіцентром її величі стала Кордова. Вплив арабської культури особливо яскравий в галузі поезії (наприклад, лірика Ф. Ґ. Лорки), нині використовується понад 4000 слів арабського походження), математики (арабські числа) та архітектури, найкращими зразками якої є Кордовська мечеть, палац-фортеця Альґамбра в Ґранаді та палац Генераліфе, мінарет Гіральда в Севільї, замок Алькасаба з Бадахосі та численні мечеті Андалусії. Величний ансамбль Альґамбри разом з витонченим палацом Генераліфе вважаються найвищим досягненням мавританського декоративного мистецтва в Іспанії. Вражають не лише розміри, а й витончена різьба по дереву і камінню, аркади біломармурових колон, орнаменти арабесок. Особливо цікавими є Дворик левів, Дворик мирту, Зала ослів, Зала двох сестер, сади Партал. Султанський палац Генераліфе, який підноситься над містом, оточений вишуканим садом і має багато басейнів та фонтанiв.
Після 700-річного арабського панування утворилася могутня європейська та світова держава. Важливим результатом реконкісти стала централізація Іспанії, початок якій поклав шлюб араґонського короля Фердінанда та кастільської королеви Ізабелли (1474 р.). У наступні 400 років було чимало негативних моментів (інквізиція, гоніння на євреїв, міжусобиці), однак саме в цей період Іспанія була однією з провідних європейських держав і найбільшою колоніальною імперією. Численні європейські володіння та заморські колонії (початок колонізації поклав Х. Колумб, який 12 жовтня 1492 року досягнув Багамських островів і проголосив Америку (він вважав її Індією, власністю іспанської корони) стали матеріальною базою для розквіту іспанської архітектури та мистецтва.
Із «золотим сторіччям» (XVI – XVII ст.) іспанського мистецтва пов'язані імена X. Боскана, Ґ. де ла Веґи, Ель Ґреко, Л. Леонського, Ф. де Рохаса, Д. Веласкеса, М. де Сервантеса, Ф. Сурбарана, X. Рібери, Б.Е. Мурильйо, Л. де Ґонґора, К. де ла Барки тощо. У XIX ст. завершується будівництво Королівського палацу в Мадриді та музею Прадо, який є одним з найбільших сховищ мистецьких шедеврів у світі (у першу чергу іспанців Ель Ґреко, Ф. Сурбарана, X. Міро, С. Далі, П. Пікассо тощо).
У період іспанської величі з'явилась велика кількість історико-архітектурних пам'яток по всій країні. Особливість більшості з цих пам'яток полягала у тому, що іспанці не надавали їм значення аж до періоду, коли ними зацікавилися іноземні туристи. Саме такими були церкви Сан-Хуліан де лос Прадос (IX ст.) в Ов'єдо, Сан-Ісідоро (XI ст.) в Леоні та Ерміта де Сан Бауделіо де Берланґа (XI ст.) в Сорії, які визнано унікальними через настінні розписи, або творіння А. Ґауді в Барселоні.
Загалом сакральна архітектура посідає чільне місце серед історикокультурних ресурсів. Собор в Сантьяґо-де-Компостела, місті поховання Апостола Якова – найважливіший центр паломництва Іспанії та католицького світу. Барочний фасад XVIII ст. роботи Фернандо Касаса-І-Новоа – найвідоміший на Піренейському півострові. Шедевром мистецтва в соборі є Портик слави з 24-ма старцями з Апокаліпсису. На висоті піднятої руки на Портику можна нащупати 5 заглибин: за легендою, це відбитки пальців самого Христа, який трішки повернув неф собору. Багатою на традиції є дорога паломників (шлях Якова) з Франції через Піренеї до Сантьяґо-де-Компостели.
До визначних і унікальних об'єктів слід віднести церкви Астурії в місцевому стилі та Сеґовії; монастир цистерціанців Поблет (заснований в XII ст. поблизу Тарраґони); місто монастирів, церков і палаців Саламанка (тут діє найстаріший університет країни; фасад оформлено в стилі платереско); собори та вежі Теруеля в стилі «мудехар»; монастир в Ґуаделупі, де зберігається образ Пресвятої Діви Ґуаделупської (у фонтані цього міста Х. Колумб охрестив перших індіанців); бенедиктинський монастир Маре де Деу де Монсеррат поблизу Барселони; монастирі Санто-Домінго де Сілос та Картуха де Мірафлорес (картезіанців); монастир Іраче в Наваррі; кафедральні собори Авіли, Самори, Бадахоса, Пласенсії, Кадіса, Сео-де-Уржеля, Леріди, Пальма-де-Мальор-ки, Хакі тощо. У багатьох з них знаходяться цінні святині та унікальні твори іспанських художників.
Завжди користуються підвищеним попитом серед туристів фортеці, замки та палаци. У країні нараховується понад 10 тис. замків, більшість з яких знаходиться в Кастилії. Окремі замки перетворені в музеї або чудові готелі мережі «парадор».
Дуже привабливими є архітектурні ансамблі історичних центрів міст і містечок Іспанії. Чільне місце серед туристичних центрів посідає «місто вечірньої зорі» – Мадрид. Особливо цікавими для туристів є Королівський палац Орієнте (використовується лише для офіційних прийомів), палаци Лірія, Лінарес, Лонґорія, Вільяермос та Кришталевий; будівлі Академії витончених мистецтв, музею Прадо, «Театро Реаль», Кортесів; архітектурні ансамблі площ Пласа-Майор, Санта-Ана і Анхель в Старому місті; ворота Пуерта-де-Алькала (Тріумфальна арка Карла III); ратуша, вежа Луханес, будинок Сіснерос (яскравий зразок стилю платереско) на Пласа-де-ла-Вілья; пам'ятники Дон Кіхоту та Санчо Пансі на площі Іспанії і Колумбу на площі його імені; Ворота Європи (два похилених під кутом 15 ° будинки Кувейтської інвестиційної організації). Серед храмів столиці заслуговують на увагу собор Санта-Марія ла Реаль де ла Альмудена, базиліка Сан-Франсиско ель Ґранде, церкви Сан-Антоніо де ла Флоріда (фрески Ґойї), Обіспо та Сан- Ісідоро, монастирі Енкарнасьйон та Дескальсас Реалес, єгипетський храм Дебод. Серцем Мадриду і всієї Іспанії (саме звідси розпочинається відлік кілометрів по іспанських трасах) є овальна площа Пуерта-дель-Соль з бронзовим ведмедем у центрі. Приваблюють чудовими зразками архітектури різних стилів квартал Саламанка, вулиця Кастельяна, торговельна вулиця Серрано тощо. Мадрид є містом чистих бульварів і монументальних фонтанів, затишних парків і бурхливого нічного життя, гамірних базарів (Растро, рибний, філателістський та ін.) і барів (особливо в районі Маласанья). Поблизу столиці знаходиться комплекс монастиря Сан-Лоренсо дель Ескоріал (XVI ст.) – резиденція та усипальня королів і символ могутності Іспанської iмперii. Ця велична будівля, яку іспанці називають «восьмим дивом світу», є поєднанням монастиря, палацу та музею і витвором архітекторів Хуана Баутісти де Толедо та Хуана де Еррере. У плані комплекс (208 на 162 м) нагадує перекинуту решітку, на якій живим засмажили св.Лоренсо. Неподалік від Ескоріалу знаходиться Долина загиблих.
Толедо – одне з давніших міст Іспанії і давня столиця Кастилії. Міські мури та палац Алькасар, побудовані ще в римську епоху, і сьогодні вражають своєю величчю. Місто пов'язане з іменами М. де Сервантеса, Ель Ареко, відоме галереєю живопису, мостом Алькантара, церквами Крісто де ла Лус, Сан-Сальвадор, Сантьяґо дель Арравель, Сан-Вісенте, Сан-Роман, СантоТоме, Санта-Марія де ла Бланка ( з християнсько-арабсько-єврейськими нотками, попередньо була синагогою), соборами Кафедральним та Сан-Хуан де лос Рейєс, синагогою Трансіто та мечеттю Крісто де ла Лус. Серед громадських будівель заслуговують на увагу залізничний вокзал в стилі неомудехар, замок Сан-Сервандо, єврейський квартал, лікарня Тавера з картинами Ель Ґреко, Караваджо, Тіціана та Тінторетто. Місто приваблює мистецьку богему з усього світу і зачаровує своїми вуличками.
Неповторна атмосфера властива Леону: Кафедральний собор, церква Сан-Ісідоро, Пантеон королів, Каса-де-лос-Ботінес, квартали і площі Старого міста. Собор в Бурґосі є домінантою Старого міста і шедевром, який поєднує в собі багато стилів та легенд. Важливими туристичними об'єктами міста є монастирі Мірафлорес, Сан-Педро де Карденья, Уельґас; середньовічні ворота і міські мури. Колись потужна єврейська присутність в Іспанії чи не найбільшою мірою збереглася з архітектурі Ерваса. Дуже цікавими об'єктами архітектури володіють Сеґовія, Чінчон, Аранхуес та Куенка (знамениті «висячі будинки» та природна пам'ятка – «Зачароване місто»).
Столицею Каталонії є Барселона, славу якої збільшили А. Ґауді, X. Міро, П. Пікассо, X. Каррерас, М. Кабальє. У своєму рідному місті А. Ґауді побудував декілька будинків, архітектура яких свого часу викликала дискусії про доцільність їх збереження, а нині приваблює тисячі туристів. Серед них творіння в каталонському юґендстилі Каса Міла, церква Саґрада Фаміліа (будується з 1883 року), парк і палац Ґуель, Каса-Вісенс, Каса-Батло. Не менш важливими для Барселони є Готичний квартал з Кафедральним собором, церквою Санта-Аґата та Королівським палацом; церква Санта- Лючія; будинок Уряду та ратуша на площі Хайме І; церква Санта-Марія дель Мар; палаци вулиці Монкада; палаци Музики та Губернатора; пішохідна вулиця Рамбла з пам'ятником X. Колумбу, палацом Віррена, театром Лісеу та ринком Бокерія; палац та монастир Педральбес; стадіон «Камп Ноу», парк Хоана Міро, акваріум.
Каталонія – це середземноморське узбережжя та високогір'я Піренеїв з популярними курортами, гамірні міста та патріархальні села, пам'ятки римської доби та унікальні творіння сучасників. На території Каталонії нараховується понад 1000 церков у романському стилі (особливо слід відмітити храми в Боссості, Саларду, Мольйо, Бехеті, долині Де-Боі). Унікальну історико-культурну спадщину мають Жерона, Пальс, Ператальяда, Кадакес (батьківщина С. Далі), Тарраґона, Лівіа, Аха, Ріполь, Рупіт, Вік, Сальсона, Леріда.
Валенсія посідає чільне місце в історії і вигідне положення на березі Середземного моря. Останнім часом все більшої ваги набирає валенсійська мова, яка вважається діалектом іспанської. Найвідоміші об'єкти Валенсії знаходяться на площах Аюнтам'єнто, Меркадо, Сараґоси (Кафедральний собор), Вірхен (палац Генералідад) та вулиці Кабальєрос; заслуговують на окрему увагу також університет ( у його бібліотеці зберігається перша друкована книга Іспанії), Королівські сади та палац Маркес-де-Дос-Аґуас.
Мурсія та Аліканте в першу чергу відомі своїми приморськими курортами, однак в Аліканте можна познайомитися із замком Сантала-рбара, монастирем Санта-Фас, собором, церквою Санта-Марія, а в Мурсії – з численними пам'ятками в стилі бароко, рококо, чурріґереско.
Справжньою перлиною півдня і, за словами Д. Барроу, «найцікавішим містом Іспанії» є Севілья. Іспанці говорять: «Хто не бачив Севільї, той не бачив дива». Це диво поєднує в собі мавритансько-цигансько-іспанський дух із чудовими зразками архітектури: Кафедральний собор – 3-й за розмірами у світі і найбільший в готичному стилі. Тут, як стверджують, поховано X. Колумба, Гаральда; монастир Санта-Марія де лас Куевас (саме тут спочатку було поховано X. Колумба), палац-фортеця Алькасар, квартал Санта-Крус та площа Іспанії, Золота вежа, Будинок Пілата тощо. Свій неповторний колорит мають Кордова; старовинні «зартали Ґранади і Ронди; батьківщина Пікассо – Малаґа із замком Гібральфаро та маврітанською фортецею Алькасаба; найдревніше місто Іспанії Кадіс та найпівденніше на півострові – Тарифа; затишні білі містечка Аркос-де-ла-Фронтера, Херес-дела-Фронтера, Ґрасалема, Саара, Міхас, Вехер-де-ла-Фронтера, МедінаАсахара. Прийнято вважати, що початок туристичного освоєння Балеарських островів пов'язаний з перебуванням тут наприкінці XIX ст. Авроси Дюпен (Жорж Санд) та Фредеріка Шопена. Вони проживали в картезіанському монастирі поблизу Вальдемосси. Нині острови є одним з найбільш розвинених середземноморських центрів туризму, де відпочивають як королівські родини, так і заощадливі німецькі пенсіонери та студенти. Найвідомішими осередками історико-архітектурної спадщини на островах є Пальма-де-Мальорка (кафедральний собор, палац Альмудена, фортеця Бельвер, арабські лазні, церква Св. Франциска, будинки Са-Льоджа та Консолат-де-Мар), Адрач, Польєнса, Естельєнс, Сьюдадела, Маона, Івіса. На окрему увагу заслуговують вежі Баньялбуфара, цитадель Капдепера, мегаліти (таулас) на о. Менорка, штучні Кальські печери.
Неповторні природні ландшафти та унікальні етнокультурні ресурси властиві для Наварри, Араґону, Країни Басків, Кантабрії, Астурії та Галісії, які займають північний захід Іспанії. Цікаві архітектурні ансамблі мають старовинні центри Памплони, Естельї, Оліти, Тудели, Сараґоси, Уески, Альбаррасіна, Сан-Себастьяна, Більбао, Віторії, Сантандеру, Ла-Коруньї (в т. ч. найстаріший з діючих маяків), Сантьяґо-де-Компостели, Оренсе, Понтеведри, Камбадоса, Сан-Вісента-де-ла-Баркери тощо.
Унікальними туристичними об'єктами є церква Діви Марії в Тафалью; міста-фортеці Артахона, Лаґуардія та Дарока; замок і монастир св. Франсиско Хавьєра та монастир-усипальниця наваррських королів Лейре в Санґуесі; батьківщина Ф. Ґойї – Фуендетодос; місто в стилі мудехар
Тарасона: соборна церква Санта-Марія в Калатаюді; церква Сан-Педро в Теруелі (тут поховані іспанські Ромео і Джульєта: Д. Марсілья та І. Сеґура); замок в Рубьєлос-де-Мора; священий дуб в Ґерніці; королівський палац в Сантандері; церква Санта-Марія де Лебенья в селі Потес (найкращий зразок мосарабської архітектури); мури та собор Луґо, палац-фортеця в МонтеРеаль.
Канарські острови більшою мірою асоціюються з відпочинком на березі моря та величними вулканами, однак їм властива і багата історикоархітектурна спадщина. Лас-Пальмас зачаровує архітектурою і атмосферою старовинного кварталу Веґета; цікавими є архітектурні пам'ятки Санта-Крусде-Тенеріфе, Ла-Лаґуни, Ла-Оротави, Вальверде. Важливу роль у місцевому культурному житті відіграють містечка Аґаете та Ґальдар, відомі як центри проведення фестивалів та місця проживання аборигенів (ґуанчі), і печерні поселення Артенара і Аталайя. Приваблюють туристів печерні ресторани Ґуайадеке на о. Ґран-Канарія та ресторан «Ель Діабло» в гирлі вулкана на острові Лансероте.
Падіння колоніальної імперії в кінці XIX ст. призвело до громадянської війни та тоталітарного режиму Франко. Однак тоталітаризм побічно сприяв появі абсолютно вільних від догм іспанських художників та архітекторів, кінорежисерів та літераторів, у т. ч. у діаспорі: Ф. Ґ. Лорка, Р. Альберті, Л. Сернуда, П. Пікассо, П. Альмодавар тощо.
Літні Олімпійські ігри 1992 року дали можливість модернізуватися Барселону. Окрім проведеної реконструкції місто отримало комплекс спортивні та розважальні споруди на горбі Монжуйк. Новий сучасний науково-виставковий центр на о. Картуха в тому ж році отримала і Севілья (Експо-92). Сучасну архітектуру Іспанії яскраво презентує офісна забудова Мадриду в районі вулиці Алькала.
Етнографічні ресурси. За відсутності яскраво вираженого природного «хребта» нинішня Іспанія – це розірвана на велику кількість етнокультурних клаптиків цілісність. Тут розмовляють 4 мовами та 7 діалектами. З часів Страбона для характеристики іспанців як цілісності використовуються епітети: гостинні, гонорові, дипломатичні, невибагливі і нетерпимі до втручання у їхні справи. І нині поширеним залишається стереотип, що іспанці мало працюють, проте чудово співають, танцюють, грають на гітарі та вбивають биків. Визначальними чинниками формування іспанського характеру є титулованість (говорять, що в Іспанії навіть жебраки – дворяни), вторгнення завойовників, регіоналізм та сонце. Можна прослідкувати різноманіття типів за окремими провінціями: андалусійці – це любов до життя, фаталізм, гонор, балакучість, гумор; галісійці - консерватизм, обережність, похмурість (часто порівнюють з шотландцями); баски – працьовитість, індивідуалізм, пиятика; каталонці – витонченість, незалежність тощо.
Постфранкістська Іспанія додала нових рис до цього портрету. У минуле відійшли тотальний контроль за сімейним, інтелектуальним та культурним життям з боку держави та церкви. Головним принципом сьогодення є свобода особистості, в тому числі сексуальна. У країні легалізовані розлучення, аборти, гомосексуалізм (до речі, в країні знаходиться один з найвідоміших гей-курортів Європи – Сітжес). Однією з головних проблем сьогодення залишається проблема рівності чоловіків і жінок.
Для багатьох іспанець – невисока, з оливковою шкірою та чорним волоссям людина. Однак, повсюди можна зустріти світлошкірих, блакитнооких, білявих нащадків кельтів, вестготів, римлян, британців та інших завойовників і пришельців. Як говорять свідки, потрапивши до Мадриду чи Барселони, дивуєшся відсутності «типових» іспанців.
Демографічна ситуація в країні наближається до високорозвинених країн: народжуваність – 9,98 на тис. осіб, смертність – 9,81 на тис. осіб, природний приріст – 0,17 на тис. осіб; середня тривалість життя – 9,8 років (жінки – 83,3, чоловіки – 76,4) (всі дані на 2007 рік). Більшість населення концентрується в декількох найбільших містах (Мадрид, Барселона, Валенсія, Севілья, Сараґоса, Більбао, Малаґа), у той час як решта території створює враження одинокості і заворожує сільськими пейзажами.
Одним з кроків на шляху приєднання до ЄС стало прийняття в 1967 році Акта про релігійну свободу, який послабив роль католицької церкви в суспільному житті. Особливість релігійних почуттів проявляється в тому, що релігійні свята відзначаються з вином і танцями; можливістю з'явитися на службі в купальному костюмі; певній фамільярності по відношенню до Бога (формула «ти мені.., а я тобі обіцяю...»). При загальній лояльності до релігії церква як інститут в багатьох іспанців викликає відразу асоціації з репресіями часів диктатури. Кількість католиків становить 94 % віруючих, з них лише 18 % регулярно відвідують храми.
Нерозривними з іспанцями є корида де торос та фламенко. Корида – це єдиний захід в Іспанії, який розпочинається вчасно. Більшість іспанців захищають аристократичну природу цього видовища та його тисячолітні традиції. Ф. Ґ. Лорка назвав бій биків «найбільшим життєвим та поетичним скарбом Іспанії». Першою людиною, яка перетворила бій биків на власну професію, став Франсіско Ромеро, а його онук Педро Ромеро встановив рекорд з кількості вбитих биків, який досі залишається непереборним ( в 1771 – 99 р. р. він убив 5600 биків). Лише в XIX ст. корида трансформувалася з розваги для еліти в загальнодоступне видовище. Єдине, що змінилося в кориді, це те, що нині метою дійства є не вбивство бика, а артистичні маневри, і людина, яка бореться з твариною, тепер не просто матадор (вбивця), а тореро, який демонструє власні почуття і здібності, кидаючи виклик дикості. Окрім тореро та бика це яскраве видовище створює велика кількість інших учасників та сама публіка.
Сезон боїв биків в Іспанії офіційно відкривається 19 березня (День св. Йосипа) і закінчується 12 жовтня (День Іспанії), однак бої часто відбуваються і до, і після зазначених дат та називаються «фестивалями» (вони влаштовуються за рахунок самих тореро і мають благодійних характер). Крім того, кожне поселення проводить власні фієсти на честь покровителя. Фієсти були б неповноцінними без кориди. Мадридська фієста розпочинається 15 травня і триває аж 27 днів поспіль. Серед найкращих в країні слід відзначити фієсти у Валенсії (березень), Севільї (квітень), Ґранаді та Памплоні (червень), Більбао (серпень), Саламанці, Лоґроньйо та Вальядоліді (вересень) і Сарагосі (жовтень).
Не менш давню і загадкову історію має фламенко, яке уособлює поєднання культур на Іберійському півострові. Саме слово до того моменту, коли воно стало означати конкретний стиль музики та танцю, використовувалося для позначення типу поведінки (темпераментного, бурхливого, грубого). І нині людина може бути фламенко, не маючи відношення до музики, якщо вона емоційно нескута, більше турбується про швидкоплинні задоволення, а не про працю, віддає перевагу свободі пересування та індивідуальній непередбачуваності. Центральне місце в мистецтві фламенко посідає ритмічна пісня, яка є віддзеркаленням складного поєднання східних впливів та релігійних мотивів. Важливою складовою є танок (жести не мають символічного значення, а передають архітектуру почуттів) та гітара. На відміну від традиційних культур інших народів Європи, фламенко не є консервативним, а видозмінюється з часом. Найкращі школи фламенко знаходяться на півдні Іспанії.
Цікавим і для більшості іноземців незрозумілим (особливо на предмет того, хто ж створює добробут країни або, простіше кажучи, хто і коли в Іспанії працює) є розпорядок дня типового мешканця столиці, який переважну частину дня проводить до кав'ярні або барах. О 8 годині ранку він заходить до кав'ярні, щоб випити чашечку кави перед роботою, об 10 годині – поснідати і знову випити кави, о 14 годині – пообідати і випити кави з коньяком. Після цього розпочинається сієста, під кінець якої знову чашечка кави. О 20 годині він покидає роботу для того, щоб у барі за випивкою та закусками скоротати час до вечері. Приблизно о 2 годині ночі починають наповнюватися нічні клуби та дискотеки. На сон припадає 3 – 4 години і знову... кава.
Надзвичайно важливим елементом життя для кожного іспанця залишається сім'я. Іспанська сім'я – це великий і цілісний клан, в якому панує любов, повага, терпимість і взаємодопомога. Найбільшою образою для іспанця є недоброзичливий відгук про його маму або дитину. У той же час, адюльтер вважається майже нормальним явищем. Дружина для іспанця – це святиня, а для «повсякденних потреб» він знаходить більш просту жінку. Доти, доки це залишається таємницею для оточення, дружина спокійно ставилася до таких забаганок. Нині донжуанство є невід'ємною характеристикою обох статей. Кількість офіційних шлюбів за останні роки різко зменшилася. У країні нараховується приблизно 500 тис. одиноких матерів.
Третину доходу іспанець витрачає на їжу, напої та тютюн. Основу іспанської кухні становлять вино, холодна шинка серрано, ковбаса, дари моря та овочі. Гастрономічні вподобання сильно відрізняються в різних регіонах і це створює додаткову туристичну привабливість країни.
Серед найвідоміших фестивалів Іспанії: Міжнародний фестиваль музики та танцю, який проводиться в палаці Генераліфе в Ґранаді (між 15 чевня та 15 липня), Міжнародний фестиваль балетних спектаклів у печерах поблизу Нехри (липень), Вогняне свято (фальяс) у Валенсії (19 березня), свято Ель-Пілар в Араґоні, фієста Санфермінес з бігом биків по вулицях в Памплоні (6 – 12 липня), Міжнародний тиждень форелі в Леоні, свято врожаю винограду в Хересі (початок вересня), свята неділя в Севільї, Малазі, Вальядоліді, Ґранаді. Кожен населений пункт проводить власні фієсти двічі на рік, тому створюється відчуття постійного свята.
Усе вищезазначене є підтвердженням того, що іспанці знаходяться на перехресті двох культур і двох частин світу – Африки та Європи.

12.2 ІзраїльТериторія Ізраїлю привертає увагу мільйонів туристів як земля трьох релігій, біблійна Земля обітована, батьківщина багатьох народів і цивілізацій. Цьому сприяють також історичні пам’ятники, змішання культур, унікальні природні умови Мертвого моря, десятки найсучасніших морських курортів Середземного і Чорного морів, а також колоритні ландшафти пустелі Негев чи суворі Іудейські гори.
Три основних курортні райони країни знаходяться на узбережжях Середземного моря, Червоного моря (Ейлат) і Мертвого моря, що гарантують бездоганний комфорт і сервіс у сучасних готелях і на пляжах в Ашкелоні, Тель-Авіві, Тетанії, Кейсарії, Герцлії, Хайфі, Акко і Нагарії.
Загальна характеристика. Площа – 27 800 кв. км (включаючи Палестинську автономію і Голанські висоти). Адміністративний поділ – шість округів. Столиця – Єрусалим, Тель-Авів. Найбільші міста – Єрусалим, ТельАвів, Хайфа, Тетанія, Беєр-Шева. Населення – понад 7 мільйонів осіб (на вересень 2007 року), не включаючи нелегальних іммігрантів та іноземних робітників. Майже 76 % з них – євреї, 20 % – араби (у т. ч. палестинці, бедуїни, араби-християни) і біля 4 % – представники інших національностей. Ізраїль – багатоконфесійна держава. Приблизно 76 % ізраїльтян – іудеї, 16 – мусульмани, 2 % – християни, 2 % – друзи та 4 % – не відносять до жодної з конфесій.
Природний потенціал Ізраїлю. Турист чи просто прихильник подорожей знайде в Ізраїлі досить різноманітний природний світ. Унікальними природними пам’ятниками Ізраїлю є – Архакармель, природна арка і печера Кебет, сталактитові печери Сорок, «місячний пейзаж» Махтеш хагадоль Махтеш хакатан, Содомська гора і печера із соляним стовпом «дружнина Лота» і безліч інших екзотичних місць. Мертве море – оазис тиші та спокою на ізраїльській землі. У його південній частині, фактично в кам’яній пустелі, побудовано вишукані SPA-готелі. Ніде в світі немає такого природного феномену – величезна природна ванна з концентрованим розчином природних солей знаходиться на 412 м нижче рівня моря. Морська вода, сонце, грязі і сірководневі джерела – все для оздоровлення та довгої ремісії хворих на шкіряні хвороби, хвороби суглобів, потерпаючих від синдрому хронічної втоми. Унікальні кліматичні умови Мертвого моря та озера Кернет були приводом для створення осередків лікувального туризму, оскільки в Ізраїлі є досить високі стандарти медичного обслуговування.
Історико-культурні пам’ятники країни. В Ізраїлі турист зустріне багато історико-культурних пам’яток, які відображають змішаність культур багатьох народів, що проживали в країні у різний час.
Тель-Авів («Пагорб весни») – перше місто сучасної держави Ізраїль, засновано у 1909 році як приміський район Яффи. Через 5 років тут мешкало вже 2 тисячі людей, у 1930 роки він перетворився в столицю єврейського ішува Ерец- Ісраель, а в наші дні в цьому мегаполісі проживає вже більше 1 млн. осіб. Заслуговують на увагу Палац незалежності, у якому в 1948 році було проголошено державу Ізраїль, цілий торгово-розважальний і культурний комплекс «Мигдаль-Опера» на набережній, хмарочоси «Азріелі- центру», «Кінематика», національний театр Ізраїлю «Габіма» (1957 р.), що славиться оригінальною архітектурою, Тель-Авівський центр (музей) сценічного мистецтва (1971 р.) на бульварі Шауль хамелех, мальовничі квартали Неве-Цедек Дизенгоф, Тель-Авівський художній музей і бібліотека «Шаар-Цион». Цікаві Музей Бейт ха-тфуцот (Діаспори) на території ТельАвівського університету, Музей Ерец-Ісраєль (Землі Ізраїльської, 1953 р.) з великою колекцією предметів історії різних культур і бібліотекою, художня галерея Бруно Гелері, а також будинки-музеї поета Хаїм-Нахман Бяліка і Давіда Бен-Гуріона.
Цікаві молодіжний бар «Базз Стіп», нічні клуби «Доско» і «Стефан Браун», російський клуб «Млинець», ресторан східної кухні «Абулафія», ресторан «Кавказ», спорткомплекс «Спортек» і безліч інших закладів. Парк Яркон славиться своїми зеленими галявинами, ботанічним садом і садом каменів в японському стилі, пташиним парком «Цапарі» і дійсними «Сьома млинами».
Тель-Авівські яхт-клуби («маріні») – одні з найзручніших на Середземномор’ї, водяний парк «Меймадьон» має всі існуючі види водних атракціонів і дитяче містечко, а витягнуті міські пляжі оснащено найсучаснішими засобами відпочинку і розваг.
Давня Яффа (Яффо) – один з головних портів давнього Ізраїлю й одне з найдавніших міст світу. Стара Яффа зараз перетворена в один великий туристичний і художній центр із численними ресторанами, галереями і майстернями, блошиним ринком, салонами, музеями й археологічними розкопками.
На південь від Яффи розташовано приморське місто Бат-Ям («2 русалки») – один з улюблених морських курортів ізраїльтян. Тут розташовано великий міський парк, найсучасніший центр відпочинку, є навіть велика штучна ковзанка. Можна відвідати великий культурний центр «Бен-Арі» і художній музей «Будинок рибалки». Головна визначна пам’ятка району, безсумнівно, одне с найдавніших міст світу «столиця трьох релігій», давня столиця Ізраїлю – священе місто Єрусалим, якому вже більш 3 тисяч років. Місто, що при царі Давиді називалося Ієвус, являє собою фантастичне змішання пам’ятників історії, культур і народів. Кількість визначних пам’яток тут просто величезна, тому варто витратити на це унікальне місто побільше часу.
Містечко оточено горами, тому починати знайомство з його історією краще з оглядового майданчика на Маслинічній горі (висота 793 м). За рікою Кедрон видніються старі фортечні стіни, а за ними – численні куполи храмів, «свічі» мінаретів і даху Старого міста. У Північно-західній частині Старого міста лежить християнський квартал, де знаходиться святиня світу – Храм Гроба Господня (1149 р. н. е., який неодноразово руйнувався і відновлювався, з невеликою каплицею «Кувуклія» (Гроб Господинь, 1810 р.), величним храмом Воскресіння, у якому зберігається частина тернового вінця Ісуса Христа, а також з церквою Святої Єлени і залишками каменоломні часів Першого храму.
На самому півдні країни, на узбережжі Червоного моря оточений з усіх боків стіною високих гір і пісками пустелі лежить кращий морський курорт країни – Ейлат.
Можна відвідати «Маріну-парк», океанаріум, дельфінарій, діамантовий центр, «Техаське ранчо», атракціон №1 у Ейлате – «Подорож у дивний світ» в готелі «Амбасадор», чи зануритися в глибини моря на «жовтій субмарині Жаклін» на 47 пасажирів, вийти в море на комфортабельній яхті «Жуль Верн», катамарані «Атлантис-220» чи «Корал-Перлина».
Характеристика туристичної галузі Ізраїлю, її сучасний стан та перспективи розвитку. Основні етапи розвитку ізраїльського туризму.
Туристична галузь розвивалась в Ізраїлі поступово, починаючи з 1970 року з деякими спадами під час конфронтацій та політичних криз.
Особливо бурхливо туризм почав розвиватися в країні з приходом іноземного капіталу, який було вкладено в готельний бізнес (всесвітньо відомі бренди «Шератон», «Амбасадор»), розвиток курортної інфраструктури, а також, що найважливіше, в популяризацію (рекламу) ізраїльських курортів (особливо тут відзначилися ізраїльська діаспора в США). Цей етап, можна сказати, почався з середини вісімдесятих років ХХ століття.
Важливим є те, що уряд країни також багато вклав зусиль і коштів у розвиток туристичної галузі. Особливо в таких напрямках, як розвиток дорожньої і транспортної інфраструктури, будівництво та реставрацію культурних та історичних закладів і пам’яток, у медичну галузь, а також, що є дуже важливим у безпеку перебування туристів у країні. Доходи від туризму складають близько 4 % від валового національного продукту країни. У туріндустрії Ізраїлю безпосередньо зайнято 83 тисячі чоловік, не враховуючи інфраструктури обслуговування. Загальне число готельних місць складає 45 тисяч номерів.

12.3 ТаїландТаїланд традиційно посідає одне з перших місць за показниками розвитку міжнародного туризму. На нього припадає понад 1 / 7 від загального світового туристопотоку.
Королівство Таїланд знаходиться в самому центрі Південно-Східної Азії між Індією і Китаєм. Столиця – Бангкок. Великі міста: Чиангмай, Хонбурі, Сонгкхла, Накхонсаван.
Північний Таїланд не місцевість, а одне з найкрасивіших явищ загальнолюдської культури. Тут виділяється столиця краю і найбільше місто району Чиангмай («троянди північних гір») як один з головних туристичних центрів. Він розташований на відстані 700 км від Бангкока. Чиангмай є ідеальним місцем для екскурсійних туристичних поїздок. Місто схоже на справжній заповідник архітектурних пам’яток.
Центральний район займає менамську рівнину і прилягаючі до неї передгірні області, а також узбережжя Сіамської затоки. Більшість туристів приїжджають до Таїланду через Бангкок і перше, що вони бачать, – сучасні термінали аеропорта Дон Муанг. Багато авіакомпаній здійснюють регулярні рейси в столицю Таїланда, з яких дві власно тайські – Thal Ariwais i Bangkok Ariwais.
Культурно-історичний потенціал світового значення і добре розвинена інфраструктура – все це в сукупності зробило Центральний район провідним рекреаційним районом країни. Відомі такі туристичні центри: Бангкок, Хуа Хін, До Самуй, Пхи Пхи.
Великим міжнародним центром туризму і бізнесу в цьому районі є столиця Бангкок. Це найбільший торговельний центр, найважливіший транспортний вузол країни. Він має всі необхідні умови з розміщення туристів. Пропонує для проживання більше 200 першокласних готелів, враховуючи найбільший у світі на 3700 місць.
У Бангкоці переважає пізнавальна форма міжнародного туризму. У столиці знаходяться найвідоміші культурні й історичні визначні пам’ятки: архітектурний комплекс королівського палацу, Храм Смарагдового Будди (головної реліквії держави), храм Висхідного сонця, Національний музей, Зміїна ферма, ферма по розведенню крокодилів і багато чого іншого. У величезному достатку тут представлені шедеври скульптури, насічного розпису і численні декорації, що демонструють неповторні досягнення нації в мистецтві.
До послуг туристів у Бангкоці безліч розваг: це нічні клуби та ресторани, бари, концертні зали, парки, музеї, театри, галереї, кінотеатри, масажні салони, більярдні зали, тенісні корти, майданчики для гольфу, спортивні зали і багато чого іншого.
У самому центрі цього регіону, у 80 км від Бангкока, знаходяться руїни стародавнього міста Аюттйя. Хуан Хін знаходиться в 198 км від Бангкока. Цей найстаріший курорт, відомий завдяки своєму протяжному пляжу, відгородженому від рибацького селища невеликою скелею. Великою визначною пам’яткою Хуа Хіна є нічний ринок, де крім численних сувенірів варто звернути особливу увагу на вироби з місцевої бавовни, а також на морську їжу і різноманітні місцеві солодощі.
Північно-Східний район розташований на плато Корат. Це регіон привабливий завдяки прекрасним видам лісистих гір, національних парків, горбкуватих полів. Цей район славиться і тим, що тут було знайдено сліди найдавнішої цивілізації Бронзового віку.
У районі знаходиться одні із найвідоміших історичних і культурних визначних пам’яток. У музеї містечка Бан Чианг зберігаються унікальні ювелірні і гончарні вироби, знайдені при розкопках поселень бронзового віку. Недалеко від ріки Меконг, у містечку Пха Танемо, знаходяться доісторичні наскальні розписи. У містечку Ясотхон кожне літо проводять свято дощу, супроводжуване барвистим феєрверком. У містечку Сурине щорічно збираються гості з усього світу, щоб побачити традиційне листопадне свято слонів.
Від витоку ріки Мінам – Чао-Прая до тайсько-камбоджийського кордону тягнеться східне узбережжя з безліччю заток і чудових пляжів. Тут розташовано більшість морських курортів, включаючи один із найвідоміших курортів Азії – Патайо. Курорт розташовано на узбережжі Сіамської затоки, на 147 км на південний схід від Бангкока, за правом іменованний «Рів’єрою Таїланду». Це курорт світового значення, що залучає щорічно сотні тисяч туристів.
До послуг відпочиваючих пропонуються численні цікаві екскурсії. Село Нонг Нуч розташоване в декількох кілометрах від центру Патайї. На великій території знаходяться грандіозний ландшафтний парк і чудовий сад орхідей. На території парку щодня проводиться шоу слонів, яке збирає велику кількість туристів. Слони демонструють своє уміння виконувати акробатичні етюди, малювати абстрактні картини, грати у футбол. До найбільших курортів району відносяться острови Пхукет і Самуї. Сюди спрямовані основно потоки іноземних туристів.
Найбільший острів Таїланду – Пхукет, розташований в Андаманському морі, на відстані 862 км від Бангкока. Пухкет визначний центр водних видів спорту: тут є всі можливості для парасейлінга, віндсерфінга, катання на водних лижах, водяних мотоциклах. Пухкет – це самостійний світ, у якому є абсолютно все, що необхідно туристу – і сонце, і білосніжний кораловий пісок, і смарагдове море, і численні мальовничі місця, захоплюють кожного, незалежно від віку та інтересів.

Контрольні запитання
1. Які історичні цінності Іспанії найбільше приваблюють туристів?
2. Яка частка туризму в економіці Іспанії?
3. Яке місто Ізраїлю є найпривабливішим для туриста?
4.Чим приваблють туристів різні райони Таїланду: Північ, Центр, Північний Схід?

Лекція 13. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТУРИСТИЧНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИПлан
13.1 Київ – туристичний центр світового значення
13.2 Туристичні ресурси Правобережної України
13.3 Туристичні ресурси Лівобережної України
13.4 Туристичні ресурси Слобожанщини
13.5 Туристичні ресурси Західної України
13.6 Туристичні ресурси Степової (Південної) України та Криму
Україна – одна з найбільших країн Європи, площа якої становить 603,7 тис. кв. км. її територія простягається зі сходу на захід на 1316 км, а з півночі на південь – на 893 км.
Чисельність населення України – близько 48 мільйонів. За цим показником Україна посідає п'яте місце в Європі після Німеччини (76 млн.), Італії (57,5 млн.), Великої Британії (57,1 млн.), Франції (55,9 млн.).
Рівнинна частина країни включає три географічних зони: зону мішаних лісів – Полісся (близько 14 %), лісостепову (майже 34 %) і степову (близько 40 %) зони.
Територія України характеризується винятково сприятливими кліматичними умовами для відпочинку, лікування, різних видів туризму.
В Україні 11 національних природних парків (Азово-Сивашський, Вижницький, Деснянсько-Старогутський, Карпатський, «Подільські Товтри», «Святі гори», «Синевир», «Сколівські Бескиди», Ужанський, Шацький, Яворівський), створених з метою збереження, відновлення, вивчення і раціонального використання природних комплексів і об'єктів у рекреаційних, наукових і освітньо-виховних цілях.
Історико-культурні ресурси включають історичні, археологічні, архітектурні пам'ятки; предмети матеріальної культури (знаряддя праці, побутові речі, вироби народних промислів, одяг, національну кухню); елементи духовної культури (образотворче мистецтво, фольклор, народні традиції, вірування і т. ін.); твори монументального мистецтва; етнографічні особливості території. До цієї групи ресурсів відносять також музеї, виставки, театри тощо.
Всього в Україні налічується 6 тис. природних і 150 тис. історико-культурних пам'яток. З цього числа 12 тис. становлять інтерес як туристсько-екскурсійні об'єкти, але функціонують у такій ролі лише близько 5,5 тис. (за деякими джерелами – 8 тис).
В Україні існує 550 музеїв, у яких зберігається понад 9,9 млн експонатів.
Туристські інфраструктурні ресурси є складовими соціальної і виробничої інфраструктури, що можуть бути використані в організації туристичної діяльності. Вони охоплюють інфраструктуру краю і всі підприємства, задіяні у прийомі і обслуговуванні туристів. Туристична інфраструктура являє собою сукупність підприємств, які забезпечують екскурсійне обслуговування, транспортне обслуговування (автомобільний, залізничний, морський, річковий транспорт, аеропорти, транспортні магістралі, автостоянки), послуги гостинності (готелі, туркомплекси, турбази, будинки відпочинку, кемпінги, мотелі, пансіонати, ресторани, кафе, бари) і допоміжні послуги (банківські, валютно-фінансові, зв'язку, інформаційно-комунікативні, спортивно-оздоровчі, побутові, торговельні, культурно-розважальні тощо).
В Україні функціонує 1375 підприємств готельного типу, серед яких 916 готелів, 15 мотелів, 9 кемпінгів та ін. Хоча лише близько 10 % від цієї кількості відповідають міжнародним стандартам і придатні для обслуговування іноземних туристів. Тільки у 2001 р. в Києві з'явився перший п'ятизірковий готель. Високими стандартами визначаються готелі «Дніпро», «Русь», «Національний» (Київ), «Лондонська» (Одеса), «Гранд» (Львів), «Черемош» (Чернівці).
В цілому туристично-рекреаційний і санаторно-курортний комплекс України нараховує понад 4,5 тис. підприємств розміщення туристів, які одночасно можуть прийняти понад 600 тис. чол.
Україна має унікальні природні умови і культурно-історичний потенціал для успішного розвитку туризму.

13.1 Київ – туристичний центр світового значенняКиїв, одне з найдавніших європейських міст, адміністративний, економічний, науковий і культурний центр України, зосереджує значний туристичний потенціал і володіє всіма необхідними ресурсами для розвитку ділового, культурно-пізнавального, релігійного туризму, а також туризму за інтересами (відвідання театрів, музеїв, фестивалів мистецтв, спортивних заходів).
Київ розташований на обох берегах Дніпра в його середній течії, нижче впадіння в нього лівої притоки - Десни. Ширина Дніпра в межах міста – 400 – 600 м, середня глибина – 6 – 12 м. Дніпро утворює численні протоки (Русанівська), затоки (Матвіївська, Старик), заплавні озера (Радунка, Тельбин). Уздовж його берегів простягаються піщані пляжі (найкращі з них – на Трухановому острові). Через територію Києва протікають Либідь, Сирець, Горенка, Нивка та інші річки.
Дніпро поділяє місто на правобережну і лівобережну частини, площа яких становить відповідно 507 і 313 кв. км.
Київ простягнувся на 42 км з півночі на південь і на 35 км – зі сходу на захід. Він займає територію 827 кв. км, з яких під забудову використано лише 350 кв. км, або 42,3 %. Решта зайнята водоймищами, а також, зеленими масивами і насадженнями. Зелена зона столиці це близько 70 парків, понад 300 скверів, бульвари, загальною площею 43,6 тис. га. На кожного киянина припадає по 20 кв. м зелених насаджень. Лісопарковий пояс Великого Києва займає 367 кв. км. Київ оточений майже суцільним кільцем лісів, хвойних і листяних. За їх рахунок ми маємо 210 м2 зелених насаджень на кожного мешканця столиці. Поряд з Осло та Віднем Київ входить до числа найзеленіших столиць Європи. Місто виросло серед лісів і, розростаючись, відвойовувало у них усе нові території. Хоча й досі в межах Києва зберігаються значні масиви лісових насаджень. Разом з тим починаючи з IX ст. тут набуває поширення садівництво. Започаткували його ченці Києво-Печерської Лаври, Видубицького, Кирилівського та інших монастирів. Кияни охоче взялись за нову справу. Е. Лясота, який побував у Києві в 1594 році, звернув увагу на те, що сади тут були посаджені «майже біля кожного будинку».
Один із найбільших у Європі Київський зоопарк заснований у 1908 р.
В межах міста розташована 41 природно-заповідна територія, до якої, зокрема, належать два ботанічних сади. Київ розташований на межі двох ландшафтних зон - лісової і лісостепової; своєю північною частиною він заходить на Поліську низовину, південно-західною (правобережною) піднімається на Придніпровську височину, а південно-східною (лівобережною) спирається на Придніпровську низовину. Правобережний Київ являє собою підвищену лесову рівнину, розчленовану ярами (Бабин, Смородинський, Кмитів, Протасів та ін.), балками, долинами невеликих річок. Правобережна частина розташована на пагорбах серед яких виділяються Щекавиця, Хоревиця, Старокиївська, Печерська, Замкова, Звіринецька, Чорна, Черепанова, Лиса, Батиєва гори. Найвищі точки Києва – дніпровські схили на Печерську і Батиєва гора. Лівобережна частина міста лежить у низовині.
Київ – кліматичний курорт, де діють 17 санаторіїв, 5 будинків відпочинку, численні бази відпочинку і дитячі табори.
Економічному і культурному розвитку Києва сприяє вигідне географічне положення. Він має порт на Дніпрі, що є головною водною артерією країни. Київ має розгалужену транспортну мережу. Через Київ проходять найважливіші залізничні та автомобільні магістралі, а також повітряні траси країни.
Перший київський вокзал збудовано в 1870 р. (сучасний залізничний вокзал споруджено в 1932 p.).
У місті діють два аеропорти («Бориспіль» і «Жуляни»), річковий порт, центральний автовокзал і 5 автостанцій.
Широко розгалужена міська автобусна, тролейбусна, трамвайна мережа, що складається з 60 трамвайних і тролейбусних і більше як 100 автобусних маршрутів загальною довжиною понад 1550 км.
В 1960 році стали до ладу перші п'ять станцій Київського метрополітену, від «Вокзальної» до «Дніпра». Довжина лінії досягала 5 км. Сьогодні столичний метрополітен налічує 39 станцій і простягається на 54 км.
В Києві близько 100 підприємств готельного типу різного відомчого підпорядкування, які здатні одночасно розмістити близько 13 тис. чол. У готельному господарстві зайнято 7 тис. працівників. Але професійне надання послуг може забезпечити 21 готель. Рівень обслуговування і вартість номерів у них значно відрізняються від ціноутворення на готельні послуги у великих містах Західної і Східної Європи. Насамперед мова йде про невідповідність рівня внутрішньої інфраструктури світовим стандартам. Подальший розвиток готельної галузі мислиться в руслі приватизації, що відкриває можливості для поглиблення економічних зв'язків із зовнішніми фінансовими партнерами в пошуках інвестицій.
Завершується робота з сертифікації готельних послуг, приведення їх у відповідність із світовими стандартами, ідентифікації рівня і класу готелів. У 2001 р. в Києві з'явився перший п'ятизірковий готель «Прем'єр-палац». В кінці XIX ст. тут було споруджено готель «Палас» на 883 місця. На жаль у 1941 р. ця споруда була зруйнована, а після його відбудови в 1953 р. тут розмістився готель «Україна».
В місті розташовані Олімпійський стадіон і стадіон «Динамо».
Київ має всі можливості для розвитку туристичної індустрії, інтеграції у світовий туристичний простір. Це великий туристичний центр країни, в якому зосереджені істерико-культурні пам'ятки не лише всеукраїнського, а й світового значення. У місті – 3850 пам'яток, дві з яких – Софійський і Києво-Печерський заповідники – занесені в реєстр пам'яток ЮНЕСКО.
13.2 Туристичні ресурси Правобережної УкраїниНазва «Правобережна Україна» бере свій початок від поділу українських земель у XVII ст. між Росією і Польщею. Після включення регіону наприкінці XV1I1 ст. до складу Російської імперії він називався Південно-Західним краем.
Правобережна Україна включає такі історико-географічні краї: Київщина, Волинь і Поділля.
13.2.1 Туристичні ресурси історичної КиївщиниІсторична Київщина охоплює територію сучасних Київської і Черкаської областей і входить до Придніпровського рекреаційного району Дпіпровсько-Дністровського рекреаційного регіону.
Київська область розташована на Півночі України в басейні середньої течії Дніпра, в межах лісової і лісостепової географічних зон. Площа її становить 28,1 тис. кв. км (бл. 4,8 % території країни). Річки, що пересікають сучасну Київщину, належать до басейну Дніпра, який тече в межах області на протязі 246 км. Всього в області 177 річок, серед яких – Прип'ять, Тетерів, Ірпінь, Стугна, Рось. На її території 55 водосховищ (найбільші з них Київське, більша частина Канівського), 2383 ставки. Річкові заплави утворюють понад 750 невеликих озер.
В області налічується 85 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в т. ч. дендрологічний парк Олександрія і пам'ятки садово-паркового мистецтва – Згурівський і Кагарлицький парки.
Сприятливі кліматичні умови, наявність численних водних об'єктів визначають роль Київської області як важливого рекреаційного регіону, де функціонують санаторії, будинки і бази відпочинку, дитячі табори. Серед курортів найважливіші – Біла Церква, Ворзель, Ірпінь, Конча-Заспа, Миронівка. Рекреаційно-оздоровче значення мають також курортні місцевості – Піритове, Лютіж, Клавдієво-Тарасове, Буча. В області є 30 готелів.
В області функціонують 16 музеїв, у тому числі три заповідники – історико-етнографічний «Переяслав», музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 р.» у с Нові Петрівці, історико-культурний заповідник у місті Вишгороді.
Цікавий і цінний матеріал зібраний у Білоцерківському і Фастівському краєзнавчих, Яготинському історичному музеях. У с Мар'янівка створено музей-садиба видатного співака І.С. Козловського.
211 нерухомих пам'яток області внесено до Державного реєстру національного культурного надбання. Багато населених пунктів Київщини мають давню історію, насичену подіями.
Черкаська область розташована в центральній частині України. її площа – 0,9 тис. кв. км (3,4 % території країни).
Черкащина лежить у лісостеповій зоні. Тут зберігся останній великий суцільний лісовий масив українського лісостепу площею 40 тис. га – реліктовий Черкаський бір, що є пам'яткою природи. Його територія включає заповідник «Мошногір'я».
Всього в області налічується 381 територія і об'єкт природно-заповідного фонду, в т. ч. Канівський заповідник, дендропарк Софіївка, Черкаський зоопарк, а також 6 парків, що є пам'ятками садово-паркового мистецтва (в місті Корсунь-Шевченківському, Тальному, Кам'янці, в с Козацькому, Великій Буримці, Синицях).
У Канівському заповіднику, розташованому неподалік від Канева, природні об'єкти поєднуються з пам'ятками історії, археології, геології, палеонтології.
В області досить густа річкова мережа, яку складає 181 річка. Тут також понад 650 заплавних озер і ставків, 33 водосховища. Найважливішою водною артерією є Дніпро, в який у межах області вливаються притоки Рось, Вільшанка, Тясмин та ін. Річки, що пересікають західну частину Черкащини – Гірський Тікич і Гнилий Тікич, - належать до басейну Південного Бугу.
Рекреаційні ресурси області визначаються м'яким кліматом, мальовничими пейзажами на прирічкових ділянках, наявністю радонових і гідрокарбонатних натрієво-магнієво-кальцієвих вод. Основні курортні місцевості – Прохорівка і Сокирна. В області діють 27 готелів.
На Черкащині 25 музеїв, серед яких 6 історико-культур-них заповідників: національний заповідник «Чигирин», Шевченківський національний заповідник у м. Каневі, істо-рико-культурний заповідник у м. Корсунь-Шевченківському, історико-культурний заповідник «Трахтемирів», історико-культурний заповідник у м. Кам'янка, історико-культурний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка».
13.2.2 Туристичні ресурси історичної ВолиніВелика Волинь – історико-географічний край у північно-західній частині України, що охоплює територію трьох областей: Волинської, Житомирської, Рівненської.
Волинська область розташована на північному заході України, в лісовій і лісостеповій зонах. Площа – 20,2 тис. кв. км (3,3 % території України). Ліси займають 649,1 тис. га – третину території області. 130 річок, які протікають по Волині, належать до басейнів Дніпра (Прип'ять, Турія, Стохід, Стир) і Західного Бугу.
В області налічується 209 природно-заповідних територій і об'єктів. Природа краю, різноманітність його флори і фауни створюють умови для відпочинку і оздоровлення, розвитку індустрії туризму.
Особливою привабливістю для туристів відзначається південно-західна частина Волині – край лісів і озер. Різноманітністю ландшафтів характеризується створений у 1983 р. Шацький національний природний парк, територія якого простягається на 20 км з півночі на південь, і на 29 км – із заходу на схід. В межах парку розташовані 22 унікальних озера карстового походження, які мають здатність до самоочищення. В їх числі – найбільше і найглибше в Україні озеро Світязь, площею 24,4 км2, середня глибина якого складає 7 м, а максимальна – 58,4 м. У парку 9 озер з однаковою назвою – Святе. Озерна фауна налічує 31 вид риб, серед яких найціннішим є європейський вугор.
Флора парку представлена 825 видами рослин, з них 28 занесено до Червоної книги.
У тваринному світі переважають типові поліські види: лось, дикий кабан, заєць, козуля, білка. З хижаків зустрічаються вовк, куниця, єнотовидний собака, лисиця. Видра, борсук, горностай занесені до Червоної книги.
Район Шацьких озер відзначається різноманітністю видів водоплавних птахів. Це «транзитний» пункт на шляху сезонних міграцій пернатих. Відомо, що у XV ст. перед Грюнвальдською битвою польський король відрядив спеціальні загони для заготівлі дичини і риби саме в ці краї.
Парк володіє унікальними ресурсами завдяки поєднанню лісових, лугових і озерних екосистем, які забезпечують необхідні умови для відпочинку. Сприятливим фактором є також віддаленість рекреаційних зон від джерел техногенного навантаження. Кліматичні умови краю дозволяють продовжити сезон літнього відпочинку до 120 – 140 днів. Крім того, в регіоні добре розвинена транспортна мережа.
У парку виділяється кілька функціональних зон: заповідна, господарська, регульованої і стаціонарної рекреації. До заповідної зони входять озера Кримне і Мошне з прилеглими лісами, а також лісові масиви навколо заплави Західного Бугу. Зона відкрита лише для наукових досліджень.
Зона регульованої рекреації призначена для нетривалого відпочинку (переважно у вихідні і святкові дні). Тут відведені стаціонарні ділянки під намети, прокладено дві туристські стежки - «Світязанка» та «Лісова пісня», створено рекреаційні пункти - «Перемут» і «Турист».
Зона стаціонарної рекреації в центральній частині парку і частково включає приозерну територію біля Світязя і Піщаного озера. Тут розташовані бази відпочинку, санаторій «Лісова пісня», спортивні та дитячі табори. Тут проводиться міжнародний пісенний фестиваль «На хвилях Світязя».
Сприятливі кліматичні умови, великі лісові масиви, чисельні водні об'єкти, мінеральні джерела, запаси лікувальних грязей є факторами, що стимулюють розвиток туристичної сфери.
Крім того, в регіоні перехрещуються важливі транспортні шляхи, що з'єднують Східну Європу з Центральною і Західною. Все це обумовлює активізацію міжнародного співробітництва, зокрема, в галузі туризму.
Область підтримує добросусідські зв'язки з прикордонними воєводствами Польщі. Тут діє транскордонне об'єднання «Єврорегіон «Буг».
В області діє 14 готелів. Кращі готелі - «Лучеськ», «Україна», «Світязь». найпопулярніші ресторани - «Старий замок», «Едем», «Версаль», «Золотий дракон», «Корона Вітовта» та ін., розташовані в Луцьку.
Житомирська область розташована на півночі Правобережної України. За своєю площею (29,9 тис. кв. км – 4,9 % території країни) вона є однією з найбільших областей України. На території області виділяються дві природні зони: Полісся (перше місце в Україні за обсягом лісових ресурсів) і лісостеп.
Річки, яких налічується 221, належать до басейну Дніпра. Найбільші з них – є Тетерів, Случ, Ірша, Ірпінь, Здвиж.
Кількість природно-заповідних, територій і об'єктів області – 102, в тому числі 5 парків (пам'яток садово-паркового мистецтва), ботанічний сад Житомирського сільськогосподарського інституту, скеля «Кам'яний гриб» (валун льодовикового походження, що зберігся на південній межі поширення льодовиків під час максимального зледеніння). Область володіє багатими природними ресурсами. Тут виявлено понад 250 родовищ корисних копалин: мармуру, самоцвітів та ін. На території області видобувається напів-дорогоцінне каміння – берил, топаз, кварц.
Сприятливий клімат, значні лісові масиви, чисельні водні об'єкти, джерела мінеральних вод (радонові – в районі Житомира і с Денишів), запаси лікувальних грязей (поблизу сіл Зарічани і Вілька) – все це створює умови для розвитку курортів і туризму. В області діють 27 готелів. Серед кращих - «Житомир», «Михайловград», «Ялинка». Функціонує турбаза «Лісовий берег».
В області налічується 5 музеїв з 8 відділами. В Житомирі функціонують краєзнавчий музей, літературно-меморіальний музей В. Г. Короленка, музей космонавтики ім. С. П. Корольова, літературний музей Житомирщини, музей історії пожежної охорони.
Краєзнавчий музей заснований у жовтні 1865 р. Найбільш цінною в його експозиції є природнича колекція – одна з найбільших в Україні. Вона включає також етнографічні експонати, зібрані на житомирському Поліссі, і колекцію живопису. Основою музейного зібрання стали колекції, подаровані волинським губернатором М. Чертковим, житомирським предводителем дворянства К. Симоничем, а також колекції волинського єпархіального давньосховища і музею Товариства дослідників Волині, націоналізовані колекції баронів де Шодуар (м. Житомир), графів Ілльїнських (м. Романів; з 1933 р. – с. м. т Дзержинськ).
На Житомирщині в давньому місті Новоград-Волинський (до 1725 р. – Звягель) народилась Леся Українка, на честь якої в 1971 р. тут відкрито літературно-меморіальний музей. У будинку, де жили Косачі, відтворені вітальня і дитяча кімната. Серед експонатів – особисті речі поетеси.
Музей космонавтики ім. С. Корольова складається з двох відділів: меморіального будинку-музею С. Корольова та експозиції «Космос». Меморіальний музей відкрито в 1970 р. в будинку, де народився видатний конструктор космічних кораблів. Основу експозиції складають особисті речі вченого і членів його сім'ї, рідкісні книги і документи, фотографії.
В експозиції «Космос», відкритій у 1991 p., представлені зразки космічної техніки і обладнання.
В с. м. т. Баранівка функціонує музей порцелянового посуду. В цій місцевості в 1802 р. на лівому березі р. Случ було відкрито родовище каоліну. Француз М. Мезер, придбавши у поміщиці Гагаріної ділянку землі, заснував фарфоровий завод. У 1815 р. власник підприємства здобув від російського уряду право ставити на своїх на виробах клеймо з державним гербом, а також одержав грошову допомогу для розвитку виробництва.
Поселення на території області існували ще в епоху пізнього палеоліту. Серед зареєстрованих археологічних пам'яток – городище другої половини І тис. до н. е. в Житомирі, давньоруське місто Волохів (1150 р.) залишки замку Любарта в Любарі.
Рівненська область розташована на північному заході України, на Поліссі і в лісостеповій зоні. її площа – 20,1 тис. кв. км, що становить 3,3 % території країни.
Область включає 227 територій і об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі 2 парки – Гощанський і Рівненський, що є пам'ятками садово-паркового мистецтва.
Сприятливі кліматичні умови, значні лісові масиви, чисельні річки (171), озера (понад 500), лікувальні грязі і мінеральні води (радонові і хлоридно-натрієві) є складовими рекреаційних ресурсів області. В Сарненському районі функціонує курорт Горинь. В області функціонує 19 готелів, в тому числі «Мир», «Турист».
В області діє 7 державних музеїв (березнівський, дубнівський, млинівський, рівненський і сарненський краєзнавчі, корецький історичний, літературно-меморіальний музей М. Островського у с Вілія, на батьківщині письменника). На Рівненщині налічується близько 3 тис історико-культурних, пам'яток. 338 нерухомих пам'яток області внесено до Державного реєстру національного культурного надбання.
Державні історико-культурні заповідники створені в Дубні і Острозі. З 1991 р. функціонує меморіал, що включає заповідник «Поле Берестецької битви» в с. Пляшева і музей-заповідник «Козацькі могили», куди перенесена з с Острів дерев'яна Михайлівська церква. Ця остання знаменита тим, що в ній митрополит Іосаф відправив молебень на честь перемоги і підперезав Б. Хмельницького мечем, освяченим на гробі господньому в Єрусалимі. До комплексу входить також Георгіївська церква – храм-мавзолей (1914), у якому поховані останки загиблих під час битви козаків. Церква з'єднана з храмом сімсотметровим тунелем. Автор проекту храму-мавзолею – відомий архітектор О. В. Щусєв.
В області кілька міст, які мають давню історію – Дубно (1100), Острог (1100), Корець (1150).
Дубно з 1498 р. володіло Магдебурзьким правом і дозволом на проведення щотижневих базарів і щорічного ярмарку.
Місто пов'язане з подіями визвольної війни: в 1660 р. армія польського коронного гетьмана, розквартирована в Дубно, була взята в облогу російсько-українським військом під командуванням В. Шереметьева.
Дія повісті М. В. Гоголя «Тарас Бульба» відбувається саме в Дубно. В період її створення письменник неодноразово бував у цих місцях. Пізніше місто відвідав М. В. Лисенко з метою збирання матеріалу для опери «Тарас Бульба».
Перебування в м. Дубно І. Мазепи в 1704 – 1705 p. p. пов'язане з подіями Північної війни. За взяття міста він був удостоєний титула князя Римської імперії (у зв'язку з претензією Москви на роль «третього Риму»). Мазепа провів зиму у Дубно, часто навідуючись до Анни Дольської в Білокриницю. Княгиня була рідною тіткою польського короля Станіслава Лещинського, якого підтримував шведський король Карл. Можливо, саме це поклало початок зближенню Мазепи із шведським королем.
У 1772 p., після включення Львова до складу Австрії, в Дубно був перенесений великий контрактовий ярмарок. Він супроводжувався пишними балами, театральними виставами, концертами, які влаштовували князі Любомирські. З 1797 р. ярмарок почав проводитись в Новоград-Волинському, а пізніше він став функціонувати в Києві.
У зв'язку з подіями Першої світової війни в Дубно побували всесвітньо відомий льотчик П. М. Нестеров і письменник О. Толстой, що був військовим кореспондентом.
Комплекс архітектурних споруд Дубно є основою істо-рикокультурного заповідника, до якого входять: замок XVI – XVII ст., перебудований у XVIII ст., що стоїть на місці давньоруського городища; Луцькі ворота (залишки укріплень XV – XVI ст.); Спасо-Преображенська (XVII ст.) і Георгіївська дерев'яна (1709 р.) церкви; бернардинський монастир (XVII ст.), від якого збереглись костьол (1620 р.) і корпус келій; монастир кармеліток (1630 – 1686 p. p.); палац (кінець XVIII ст.).
Серед архітектурних пам'яток міста – Хрестовоздвиженський і Преображенський, або Спаський, чоловічі оборонні монастири. До оборонних споруд належать також двір князя Заславського (1631 р.) і синагога (XVI ст.).
Новою дубнівською фортецею називають форт Тараканів (за назвою села), споруджений напередодні Першої світової війни. Фортеця, розташована над р. Іквою, має числені тунелі, переходи, сховища, казарми, конюшні. До комплексу входить також церква.

13.2.3 Туристичні ресурси історичного ПоділляПоділля у давніх джерелах згадується як Пониззя (перша згадка – 1226 р.), Русь долішня (на відміну від Русі горішньої, тобто Карпат). Назва «Поділля» вперше зустрічається в документах XIV ст. у зв'язку з битвою на Синіх Водах.
Поділля – це історико-географічний край, що охоплює сучасні Вінницьку, Тернопільську і Хмельницьку області. Його площа становить 60,9 тис. кв. км, тобто 10 % території України.
Поділля ніколи не було окремою адміністративно-територіальною одиницею: Подільське воєводство охоплювало середню частину Поділля; Західне Поділля входило до Руського, а Східне – до Брацлавського воєводств. Подільська губернія включала територію колишніх Подільського і Брацлавського воєводств.
Вінницька область розташована в центральній частині Правобережної України, в лісостеповій зоні. Площа – 26,4 тис. кв. км (4,4 % території країни).
Мальовнича природа Вінниччини, природно-територіальні комплекси є важливими рекреаційними ресурсами. На базі радонових вод створено курорт Хмільник. Курорт Немирів заснований завдяки наявності мінеральних джерел. В області функціонує 28 готелів.
На території області 204 річки, що належать до басейнів Південного Бугу (Згар, Рів, Снивода), Дністра (Мурафа, Немия, Русава) та Дніпра (Рось, Гнилоп'ять, Гуйва).
В області 320 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі 11 парків, що є пам'ятками садово-паркового мистецтва.
Загальна кількість пам'яток історії, археології, містобудування і архітектури, монументального мистецтва становить 2204 одиниці. 511 пам'яток архітектури внесено до Державного реєстру національного культурного надбання.
Цікавими туристсько-екскурсійними об'єктами є залишки скельних храмів. Печерний храм VI – VII ст. з унікальними рельєфними композиціями і написами був виявлений В. Антоновичем ще у 1883 р. в розколині скелі над річкою Бушка (с. Буша). Тут збереглися також Вежа, що входила в комплекс укріплень XVII ст., і Покровська церква з келіями (1787 p.).
Скельний монастир – комплекс споруд ХІ – ХІХ ст., до якого входять 3 печерних церкви (Усікновення голови Св. Іоанна Предтечі, Св. Параскеви П'ятниці, Св. Антонія Печерського), розташований над Дністром у с Ладова.
Палацово-паркові ансамблі XVIII-XIX ст. збереглися у селах Антопіль, Верхівка, Вороновиця.
У вороновицькому палаці розміщується музей авіації. У 1869 – 1876 p. p. тут жив відомий авіаконструктор О. Ф. Можайський у маєтку брата, де провів свої перші експерименти, збудував дерев'яний планер із нерухомими крилами.
В пейзажному парку селища Муровані Курилівці зберігся палац (1805 p.), а також залишки укріплень XVI ст. з підземними казематами.
Палац із прилеглим парком (1897 – 1917 p. p.) у м. Немирів з 1921 р. функціонує як будинок відпочинку. Тут у 1821 р. народився відомий російський поет М. О. Некрасов.
Кращим зразком класицизму серед архітектурних споруд України вважається палац (1757 р.) у Тульчині. Художнє оздоблення інтер'єру майже повністю знищене вже в радянський період. Ремонт палацу триває з 1975 р. В Тульчині зберігся також малий палац (1782 р.).
Православні, католицькі, іудаїстські культові споруди XVII – XIX ст. збереглись у Вінниці.
Миколаївський собор (1829 р.), привратний корпус із дзвіницею і вежа з оборонними мурами (XVIII ст.), а також господарчі споруди Миколаївського монастиря, костьол Непорочного зачаття (1627 p., 1791 p.) збереглись у Шаргороді.
В м. Хмільник до наших днів дійшли оборонна вежа (1534 p.), костьол Усікновення голови Св. Іоанна Предтечі (1630 р.) і поміщицький палац (1911 – 1915 p. p.).
Тернопільська область розташована в західній частині Поділля, в лісостеповій зоні. Площа – 13,8 тис. кв. км, що становить 2,3 % території України. В області 120 річок, головною з яких є Дністер із притоками Джурин, Збруч, Золота Липа, Коропець, Нічлава, Серет, Стрипа.
Область має 421 об'єкт природно-заповідного фонду, в тому числі заповідник «Медобори», 12 пам'яток природи, серед яких Кременецькі гори; печери Вертеба, Кристальна, Млинка, Озерна, Оптимістична, Перлина, Ювілейна та ін.; Гермаківський і Хоростківський дендропарки; 4 пам'ятки садово-паркового мистецтва (Більче-Золотецький, Вишневецький, Раївський, Скала-Подільський парки). Знаменита липова алея, закладена в XVII ст., тягнеться від Бережан до с. Рай. Основними природними об'єктами, на базі яких розвивається екскурсійний туризм, є Товтровий кряж, Кременецькі гори, Дністровський каньйон, карстові печери (з яких досліджено понад 60). Карстові печери поблизу Борщова – найбільші у світі.
Сприятливі кліматичні умови, мальовничі ландшафти, лісові масиви, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі складають рекреаційний потенціал області. Відомий кліматичний курорт – Заліщики.
В області є 24 готелі і 1 мотель. Обслуговуванням туристів в у Тернополі зайняті готелі «Тернопіль», «Галичина», «Україна», а також ресторани «Вечірній Тернопіль», «Україна», «Європа». В місті чимало культурно-розважальних закладів, у тому числі казино «Імперія».
В області діють З музеї з 22 відділами. Фонди краєзнавчого музею в Тернополі налічують понад 100 тисяч експонатів. У художньому музеї зберігаються старовинні і сучасні полотна відомих європейських і місцевих художників. У місті функціонує також картинна галерея.
Серед архітектурних пам'яток області – замки XIV – XVII ст., католицькі і православні храми, зразки церковного дерев'яного зодчества. 1178 пам'яток архітектури і містобудування внесено до Державного реєстру національно культурного надбання.
На базі Збаразького замку в 1994 р. створено державний історико-архітектурний заповідник.
Хмельницька область розташована в західній частині України. її площа становить 20,6 тис. кв. км (3,2 % території країни).
Область розташована в лісостеповій зоні. На території області 165 річок, які належать до басейнів Дніпра (Горинь, Случ та ін.), Південного Бугу (Бужок, Вовк, Згар, Рів, Іква), Дністра (Збруч, Жванчик, Смотрич).
В області 269 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі 8 пам'яток садово-паркового мистецтва (Антонінський, Голозубинецький, Малієвецький, Михайлівський, Новоселицький Полонського району, Новоселицький Старокостянтинівського району, Полонський, Самчиківський парки). В області розташований Національний природний парк «Подільські Товтри». Природною пам'яткою є Смотрицький каньйон у долині р. Смотрич. Відома печера знаходиться в с. Черче.
До природних рекреаційних ресурсів Хмельниччини належать сприятливі кліматичні умови, мальовничі краєвиди, значні лісові масиви, а також джерела мінеральних вод поблизу Сатанова (маломінералізовані води типу «нафтуся»), в Полонському районі (радонові). Сатанів, розташований у долині р. Збруч, на схилах Товтр, є відомим бальнеологічним курортом. В області діє 27 готелів.
В області налічується 3 заповідники (національний історико-архітектурний заповідник «Кам'янець», державний історико-культурний заповідник у м. Кам'янець-Подільському, державний історико-культурний заповідник «Самчики»), і 9 музеїв із 3 відділами. Серед них – Меджибізький регіональний історико-етнографічний музей-фортеця, меморіальний музей А. Ахматової (с. Слобідка Шелехівська). Загальна кількість пам'яток археології, історії, архітектури, містобудування і монументального мистецтва у Хмельницькій області складає 2015 одиниць. На державному обліку перебуває 387 пам'яток архітектури і містобудування.
13.3 Туристичні ресурси Лівобережної УкраїниТуристичні ресурси Чернігівської області.
Чернігівщина розташована на півночі України на лівому березі Дніпра, в басейні Десни, в зоні Чернігівського Полісся. Площа області – 32,9 тис. кв. км (5,3 % території України).
Чернігівщину пересікають 196 річок, серед яких головними є Дніпро, Десна, Сейм.
У Чернігівській області налічується 528 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в т. ч. Тростянецький і Сокиринський парки.
Туристичні ресурси Полтавщини.
Полтавська область займає центральну частину Лівобережної України. Північні райони області розташовані в лісостеповій, південні – у степовій зоні. Площа області становить 28,8 тис. кв. км. (4,8 % території країни).
На Полтавщині налічується 169 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в т. ч. дендропарк у с. Устимівка (створений у 1893 р.), Хомутецький парк у садибі Муравйових-Апостолів (початок XIX ст.), полтавський міський сад (парк «Перемога»; заснований у 1803 р. з ініціативи генерал-губернатора князя О. Б. Куракіна). В 1820 – 1841 p. p. на території саду діяла Полтавська школа садівництва, яка пізніше разом із прилеглою частиною саду була передана Полтавському інституту шляхетних дівчат, що містився в колишній садибі С. М. Кочубея. На території міського саду в 1852 р. споруджено будинок Полтавського міського театру.
Основою курортних ресурсів області є джерела мінеральних вод у Миргородському, Великобагачанському, Новосанжарському, Кременчуцькому, Хорольському районах.
Курорт Миргород функціонує з 1914 р. Перше мінеральне джерело було відкрите тут у 1912 р. місцевим лікарем І. А. Зубковським, який і заснував першу водолікарню. В 1916 – 1919 p. p. створено курортний комплекс, який включав водолікарню, їдальню-клуб, грязелікарню. Всі ці приміщення були розібрані в 1970 – 80- і роки.
З 1976 р. функціонує перше в Україні спеціалізоване відділення для лікування хворих на цукровий діабет. На сьогодні «Миргородкурорт» об'єднує санаторії «Хорол», «Миргород», «Березовий гай», «Полтава», які можуть одночасно прийняти 3,5 тис. хворих.
В області є 44 готелі, один мотель і один готельно-офісний центр. У Полтаві є готель «Турист», мотель «Полтава». Серед туристських готелів області - «Україна» в Миргороді, «Кремінь» у Кременчуці. Функціонують також туристичні бази «Новосанжарська», «Сонячна», «Бузковий гай», «Кротенківська».
13.4 Туристичні ресурси СлобожанщиниСлобожанщина - це історична область, яка включає територію сучасних областей України – Харківської, східної частини Сумської (до р. Сейм), північних районів Донецької (до р. Бахмутка) та Луганської (до р. Айдар), а також частину Воронезької, Бєлгородської, Курської областей Росії. Регіон склався протягом XVII – XVIII ст. на роздоріжжі Дикого степу між неусталеними політичними кордонами трьох держав: Речі Посполитої, Московського царства і Кримського ханства.
Харківська область розташована в північно-східній частині України. її площа – 31,4 тис. кв. км (5 % території України).
Область розташована в лісостеповій і степовій зонах. Головна річка – Сіверський Донець із притоками, що відносяться до басейну Дона. Всього на території області 156 річок. До басейну Дніпра належать Самара, Оріль, Ворскла та ін.
Область має 135 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, серед яких – пам'ятки садово-паркового мистецтва Краснокутський, Наталіївський, Старомерчанський, Шарівський парки.
Харківська область має значні рекреаційні ресурси, основою яких є сприятливі кліматичні умови, мальовничі ландшафти. Наявність джерел мінеральних вод є базою для розвитку курортів, серед яких – Березівські мінеральні води і Рай-Оленівка.
В області є 39 готелів, 2 мотеля. У Харкові прийом туристів здійснюють готелі «Національ», «Мир», «Турист». На Харківщині є також кемпінг (у селищі Високе), 2 турбази (в селищах Васищеве і Комсомольське) та ін.
Харківська область має значний історико-культурний потенціал. Загальна кількість пам'яток історії, археології, містобудування і архітектури, монументального мистецтва складає 2535 одиниць. 653 пам'ятки архітектури внесено до Державного реєстру національного культурного надбання.
В області діє 15 державних музеїв і заповідників.
Харківський історичний музей засновано в 1920 р. як музей Слобідської України ім. Г. Сковороди. За обсягом і науковою цінністю зібрання музей входить до числа найбільших в країні.
Один із найстаріших українських музеїв, що володіє цінною мистецькою колекцією – Харківський художній музей, основу експозицій якого складає зібрання, започатковане в 1805 р. при Імператорському Харківському університеті. Серед його експонатів – полотна А. Дюрера, Я. ван Сореля, В. Боровиковського, Д. Левицького, В. Тропініна, Т. Шевченка, І. Айвазовського, І. Шишкіна, В. Сурікова, А. Лосенка, М. Пимоненка, Г. Нарбута, Т. Яблонської та ін.
Музей володіє найкращими в Україні колекціями голандської графіки XVII – XIX ст., робіт І. Рєпіна (серед них - «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»).
У зібранні музею народного мистецтва Слобожанщини – твори народного прикладного мистецтва, яке представлене керамікою, малярством, вишивкою, різьбленням і т. ін.
Серед найвідоміших туристичних об'єктів – літературно-меморіальний музей Г. Сковороди в селі Сковородинівка (до 1923 р. – Пан-Іванівка), де він провів останні роки свого життя і де був похований.
Сумська область розташована на північному сході України. її площа – 23,8 тис. кв. км (бл. 4 % території України).
Територію області пересікають 165 річок, які належать до басейну Дніпра. Найбільші з них – Десна, Сейм, Ворскла, Псел, Хорол. В області є численні озера (Журавлине, Довге та ін.) і ставки, що використовуються переважно для розвитку рибного господарства, зрошення і в рекреаційних цілях.
На Сумщині 168 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в т. ч. відділ Українського степового заповідника «Михайлівська цілина».
М'який клімат і мальовничі ландшафти сприяють розвитку рекреації і туризму. В лісостеповій зоні Сумщини діє кліматичний курорт «Баси», розташований на території великого хвойно-листяного лісового масиву, що простягнувся уздовж р. Псел. В області є 22 готелі.
В області 8 державних музеїв і заповідників. Краєзнавчий музей заснований у 1920 р. як історико-художній, основу експозиції склали приватні зібрання. Його засновником і директором був український художник і поет Н. Онацький. Серед експонатів музею – унікальні візантійські вази V ст., слов'янські старожитності (зброя, сільськогосподарське, ремісниче знаряддя, посуд, жіночі прикраси тощо). Музей розташований у приміщенні колишнього земства.
У флігелі колишньої садиби Линтварьових у передмісті Сум, де жив А. П. Чехов під час відвідування маєтку в 1888 – 1889 p. p., діє будинок-музей письменника, що є відділом краєзнавчого музею.
Сумський художній музей ім. Н. Онацького, як і краєзнавчий, виділився з історико-художнього музею в 1939 р.
Музейний фонд налічує понад 15 тис експонатів, серед яких – твори українського і зарубіжного образотворчого мистецтва: полотна В. Боровиковського, О. Кіпренського, І. Айвазовського, Т. Шевченка, М. Пимоненка та ін. Музей розташований у приміщенні колишнього казначейства (пам'ятка архітектури початку XX ст.).
На державному обліку в області перебуває 7885 пам'яток історії, культури, містобудування і архітектури. 473 пам'ятки архітектури області внесено до Державного реєстру національних культурних надбань.
13.5 Туристичні ресурси Західної УкраїниЗахідна Україна охоплює територію 4 областей – Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, іцо складають Карпатський туристичний регіон.
Початок освоєння рекреаційних ресурсів краю відноситься до середини XIX ст., коли в ході пошуку нафтових родовищ і соляних покладів були відкриті перші лікувальні джерела.
Регіон відзначається специфічним поєднанням ресурсних факторів, що дозволяють організувати літній і зимовий відпочинок, сприяють розвитку туризму і гірськолижного спорту. Тут освоєно понад 10 гірськолижних трас (Славське, Подобовець, Ворохта, Рахів та ін.). Регіон має мальовничу природу, своєрідні пам'ятки.
Внутрішній історико-географічний поділ: Галичина, Буковина і Закарпаття.
Туристичні ресурси історичної Галичини.
Історична Галичина охоплює територію нинішніх Івано-Франківської, Львівської областей, а також Жешувського і а більшої частини Краківського воєводств Польщі.
Львівська область розташована на крайньому заході країни, на її кордоні з Польщею. Площа області становить 21,8 тис. кв. км (3,6 % території країни).
Область лежить у межах лісостепової зони і українських Карпат, вона має сприятливі умови для розвитку рекреаційної галузі.
Територію області пересікає 8950 річок, що належать до басейнів Дніпра, Дністра і Західного Бугу. Тут багато невеликих озер.
Область має 400 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі заповідник Розточчя.
В числі курортних та оздоровчих ресурсів Львівщини – ліси, мальовничі гірські і передгірські ландшафти, мінеральні води, лікувальні грязі, озокерит.
В області діє 47 готелів, 4 мотеля, один готельно-офісний центр, 2 кемпінга. До послуг туристів у Львові «Гранд готель», «Дністер», «Жорж», «Замок Лева», «Львів», «Карпати», «Тустань» та ін.
В області діє 14 музеїв. Створено 5 державних заповідників: історико-архітектурні у Львові і Жовкві, істори-ко-культурні - «Нагуєвичі» і «Тустань», музей-заповідник «Одеський замок». У Львові діє найстарішій в Україні музей народної архітектури. Історичний центр Львова внесено до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Львівській області належить провідне місце в Україні за кількістю, різноманітністю і мірою збереження архітектурної спадщини, яка представлена об'єктами в історичному діапазоні – від періоду Київської Русі до середини XX ст. На державному обліку перебуває 3659 пам'яток архітектури.
Івано-Франківська область розташована на заході країни, в межах Передкарпаття та УкраїнськихКарпат.Південні райони області межують з Румунією.Площа області – 13,9 тис. кв. км (2,4 % території України). Національний склад населення однорідний: українці складають 96,3 % від його загальної чисельності. В гірських районах виділяються етнічні групи – гуцули і бойки.
Територію області пересікає 8286 річок, які належать до басейнів Дністра і Пруту. Річки в основному гірські. Озера нечисленні.
В області налічується 366 територій і об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі перший в Україні національний парк – Карпатський, розташований біля верхів'я Пруту. Серед природних рекреаційних ресурсів області – сприятливий клімат, джерела мінеральних вод і запаси лікувальних грязей. Кліматичні курорти (Косів, Ворота, Шешори, Яремча та ін.) зосереджені переважно в південно-східній частині області. Серед них одним із найбільш популярних є Яремча. Тут лікують ревматизм, захворювання опорно-рухового апарату, нервової системи, легенів та ін.
Мінеральні води області різноманітні за своїм хімічним складом: у гірській частині – хлоридно-натрієві (Верховинський, Рожнятівський райони), вуглекислі невисокого рівня мінералізації (верхів'я р. Чорний Черемош), типу «Нафтуся» (район Шешорів); у Передкарпатті – хлоридно-натрієві і кальцієво-натрієві (Долина, Калуш, Космач, та ін.); на рівнинних територіях – йодо-бромні малого рівня мінералізації і сульфідні (Більшівці, Коршів, Городенка, Черче).
Родовища лікувальних грязей відомі в Городенківському, Рогатинському і Долинському районах.
В області є 18 готелів. Туристів приймають готель «Верховина», туристські бази «Прикарпаття» (Івано-Франківськ), «Гуцульщина» (Яремча), «Карпатські зорі» (Косів), «Сріблясті водоспади» (с. Шешори), «Смерічка» (с. Люча), «Гірська» (с. Яблуниця). Турбази «Гірська» і «Гуцульщина» і туристський готель «Верховина» обладнані лижнобуксирувальними підйомниками.
Туристичні ресурси Буковини.
Територія між Карпатами, Дністром у його середній течії і нижнім Прутом має назву Буковини.
Чернівецька область охоплює історичну територію Північної Буковини і Хотинського повіту Бесарабії. Вона розташована в межах Передкарпаття і східної частини Карпат. На півдні область межує з Румунією, її площа – 8,1 тис. кв. км (1,3 % території країни).
Область має густу річкову мережу. Тут налічується близько 4,5 тис. річок, які належать до басейнів Дунаю і Дністра.
Розвитку рекреаційної сфери сприяє м'який клімат, мальовничі ландшафти, наявність джерел мінеральних вод.
Курортними зонами є Вижницький і Путильський райони, де наявні значні лісові масиви і джерела мінеральних вод: гідрокарбонатні (Путильський, Сторожинецький, Глибоцький райони), хлоридні (Путильський, Вижницький, Сторожинецький, Глибоцький, Сокирянський райони), сульфатні (Новоселицький, Заставнівський райони), залізисті (Вижницький, Хотинський, Сокирянський райони), сірководневі (с. Щербинці Новоселицького району, Брусниця Кіцманського, Путильський район).
Родовища лікувальних грязей відомі у Глибоцькому, Сторожинецькому, Вижницькому районах.
На території області в районі сіл Нагоряни, Грушівці і Бабин зводиться мальовниче скелясте Товтрове пасмо, що простяглося від Львівської області через західне Поділля аж до кордону між Молдовою і Румунією.
В області налічується 243 території та об'єкти природно-заповідного фонду, в тому числі національний природний парк «Вижницький», 8 пам'яток природи (в їх числі – печери Буковинка, Піонерка, Попелюшка, Баламутівська; Сторожинецький дендропарк).
Карстова печера Попелюшка розташована на межі України і Молдови. Вхід до неї знаходиться з боку с Подвірного в Чернівецькій області. Довжина підземних ходів – 80 км.
В Чернівецькій області є 19 готелів.
На державному обліку перебуває 738 пам'яток.
В області є 5 музеів і 4 відділи і філіали. Чернівецький краєзнавчий музей - один з найстаріших в Україні. В 1877 р. його колекція була передана Чернівецькому університету.
Туристичні ресурси Закарпаття.
Закарпаття розташоване за головним Карпатським хребтом, на стику кордонів України і чотирьох сусідніх держав -Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини. Поблизу Рахова встановлено пам'ятний знак, що символізує географічний центр Європи.
Населення області – 1258,1 тис. чол. (2,4 % населення країни). В його національному складі переважають українці (77,6 %), які представлені етнічними групами лемків (на північному заході) і гуцулів (на сході). Тут живуть також угорці (13 %), росіяни (3 %), румуни, словаки, німці, євреї, цигани та ін.
Закарпаття лежить у межах Українських Карпат. Це гірська область: 4 / 5 її території займають гори. В Закарпатті знаходиться найвища вершина України – Говерла (2061 м). Майже половина території області вкрита лісами.
В Закарпатті 152 річки, що належать до басейну Тиси – притоки Дунаю: Боржава, Латориця, Уж та ін. Майже всі вони беруть початок у горах. На території області 137 озер.
В області 415 територій і об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі Карпатський заповідник і природний національний парк Синевир.
Територію Карпатського заповідника складають три розрізнені масиви, на висоті від 200 до 2061 м над рівнем моря. Найбільший з них – Угольсько-Широколужанський, розташований у центральній частині Українських Карпат, на південних схилах Полонинського хребта. Тут зосереджений найбільший у Європі масив букових пралісів.
Чорногірський масив займає південний схил Чорногірського хребта. В ньому виділяються лісовий, субальпійський і альпійський висотні пояси.
Третій масив – Хустський, або Долина нарцисів, де у великій кількості в природних умовах росте ця квітка поруч з іншими рідкісними рослинами: орхідеями, ірисами сибірськими та ін.
Природний національний парк Синевир, створений у 1989 p., розташований у центральній частині Українських Карпат, у верхів'ях Тереблі та Ріки, в Міжгірському районі.
Заказник Зачарована долина – мальовниче міжгір'я у верхів'ях Смерекового потоку, відоме химерними скельними утвореннями.
В області є мальовничі водоспади: Манявський у вузькій ущелині на р. Манява; Скакало в долині р. Синявки; Шипіт, однойменний з назвою річки, який падає з висоти 24 м двома потоками; в Міжгірському районі на потоці Пилипець – каскад водоспаду Шипот.
Різноманітний тваринний світ краю. В річках і озерах водяться цінні види риб – форель і харіус, які також розводяться у спеціальних рибних господарствах.
Закарпаття багате на корисні копалини. Тут великі поклади кам'яної солі, що розроблялися ще в період Римської імперії, але інтенсивно експлуатуватися стали лише у XVIII ст. Значні також запаси високоякісних каолінів, що використовувалися для виготовлення відомої віденської порцеляни.
М'який клімат, мальовничі гірські ландшафти, численні мінеральні джерела, історичні пам'ятки сприяють розвитку рекреації.
Джерела мінеральних вод (Ужоцьке, Міжгірське, Драгівське, Плосківське, Полянське, Новополянське, Сойминське, Квасівське та ін.) зосереджені переважно в гірських районах. Із рівнинних найбільш відомі Ужгородське, Шаянське.
У Солотвині у вироблених соляних шахтах розмістився комплекс, що спеціалізується на лікуванні алергічних захворювань.
Закарпаття є одним із провідних туристичних районів. Тут діють турбази «Світанок» (Ужгород) із філіалом «Дубовий гай» (с. Кострина), «Невицьке» (с. Кам'яниця), «Нарцис» (м. Хуст), «Полонина» (с. Лумшори), «Форель» (смт. Жденеве), «Плай» (смт. Воловець) із філіалом «Пікуй» (с. Біласовиця), «Карпати» (смт. Міжгір'я) з філіалом «Си-невирське озеро» (с. Синевирська Поляна), «Трембіта» (смт. Кобилецька Поляна), «Ялинка» (смт. Усть-Чорна), «Тиса» (м. Рахів), «Едельвейс» (смт. Ясиня), а також туристський готель «Латориця» (м. Мукачево). На багатьох турбазах і в деяких туристських притулках функціонують підйомники. В Закарпатті є 28 готелів, 2 мотелі.
13.6 Туристичні ресурси Степової (Південної) України та КримуСтепова Україна – це найбільший історико-географічний край (його площа – 250 тис. кв. км), що охоплює 8 сучасних областей України: Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Кіровоградську, Луганську, Миколаївську, Одеську, Херсонську, а також північну, степову частину Криму.
Одеська область розташована на південному заході країни, де проходить державний кордон із Румунією і Молдовою. На півдні і південному сході її територія омивається Чорним морем. Площа області – 33,3 тис. кв. км (5,5 % території країни). На території Одещини протікає 225 річок. Головні з них – Дунай (його Кілійське гирло), Дністер, Південний Буг. В заплавах Дунаю і Дністра є озера Кагул, Катлабуг, Саф'ян, Ялпуг та ін. В області 15 лиманів, найбільші з яких – прісноводний Дністровський і солоні Куяльницький, Тилігульський, Хаджибейський, Шагани, Алібей.
В області налічується 92 природно-заповідні території та об'єкти, в тому числі заповідник Дунайські плавні, який лежить у пониззі Кілійського гирла Дунаю, займає частину островів і акваторії Чорного моря. Пам'ятками природи є Михайлівський яр і Одеські катакомби. Наукову і естетичну цінність має флористична колекція ботанічного саду Одеського університету.
В північно-західній частині чорноморського узбережжя розташований скелястий острів Зміїний площею 1,5 км2, на якому були давні грецькі поселення
Сприятливі кліматичні умови, тепле море, численні пляжі (довжина Чорноморського узбережжя – більше 300 км), значні запаси лікувальних грязей, джерела мінеральних вод обумовлюють розвиток рекреаційного господарства. В області функціонують курорти: Аркадія, Великий Фонтан, Кароліно-Бугаз, Куяльницький (Куяльник), Лузанівка, Лебедівка, Лермонтовський, Малодолинське (Холодна Балка), Хаджибейський (Хаджибей), Чорноморка, Сергіївка.
Миколаївська область розташована в нижній течії Південного Бугу. На півдні її територія омивається Чорним морем. Площа – 24,5 тис. кв. км (4,1 % території країни).
Берегова лінія в межах області значно розчленована. Глибоко в сушу вдаються Дніпровсько-Бузький, Березанський і Тилігульський лимани. До області належать острів Березань і Кінбурнська коса. На території області 85 річок, основні з яких – Південний Буг із притоками Інгулом, Кодимою, та ін.
В області 89 територій і об'єктів природно-заповідного фонду, в т. ч. частина Чорноморського біосферного заповідника.
Область має значні природні рекреаційні ресурси: сприятливий клімат, піщані пляжі уздовж Чорноморського узбережжя, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі і ропа морських лиманів. Заклади відпочинку розташовані головним чином у курортних зонах Коблева, Очакова і Миколаєва. Найбільші турбази - «Південний Буг» (Миколаїв) та «Очаків» (Очаків). В області 29 готелів, у Миколаєві - «Миколаїв» і «Турист».
У Миколаївський області на державний облік взято 3,3 тисячі пам'яток, у тому числі 143 пам'ятки архітектури.
В області діють 3 музеї з 8 відділами та історико-архео-логічний заповідник «Ольвія», заснований у 1926 р. До його складу входять залишки античного міста-держави Ольвія, а також острів Березань із залишками найдавнішого в Північному Причорномор'ї давньогрецького поселення.
Херсонська область розташована на півдні України. її площа становить 28,56 тис. кв. км (4,7 % території країни).
Херсонщина – єдина з усіх областей України (крім АР Крим), що має вихід до двох морів – Чорного і Азовського. У межах області протікає всього 6 річок довжиною понад 10 км. Головна ріка – Дніпро – перетинає область із північного сходу на південний захід, поділяючись у нижній течії на рукави і утворюючи дніпровські плавні.
На Херсонщині знаходиться найбільший на планеті лиман – Дніпровсько-Бузький.
Чорноморське і Азовське узбережжя в межах області простягається більше як на 200 кілометрів і має чудові піщані пляжі, розвинену оздоровчу інфраструктуру. За кількістю сонячних днів Херсонщина не поступається Криму. Вона є областю з найменшою середньомісячною кількістю опадів (від 300 до 400 мм).
Тут розташовані два біосферні заповідники, які входять до світової мережі біосферних заповідників (резерватів) – Асканія-Нова ім. Ф. Е. Фальц-Фейна і Чорноморський.
Перший в Україні природний заповідник – Асканія-Нова – є найбільшим серед степових заповідників у Європі і єдиним у цій частині світу резерватом, де збереглися первинні степи (близько 1,5 тис. га). Ф. Фальц-Фейном у 1874 р. було споруджено невеликий вольєр для утримання представників місцевої фауни. Зоопарк розростався і був поповнений іншими видами з різних країн світу. В 1887 р. тут було створено ботанічний парк, у якому представлена флора всіх континентів.
Всього на Херсонщині 69 територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Область має значні можливості розвитку курортної галузі і масового відпочинку в долинах Дніпра, Інгульця, на узбережжі Дніпровського лиману, Чорного і Азовського морів, хоча використовуються вони незначною мірою. Діють курорти Гола Пристань і Скадовськ, курортна місцевість Арабатська Стрілка. Санаторій «Гопри», розташований на березі цілющого Соляного озера, функціонує на базі озерних сульфідних грязей і хлоридно-натрієвої ропи. Тут збереглася перша грязьова лікарня для лікування захворювань опорно-рухового апарату, збудована в кінці XIX ст.
На Херсонщині налічується 25 готелів, у тому числі 2 туристські готелі («Лілея» в Херсоні і «Нова Каховка» в Новій Каховці); 2 мотелі, 2 турбази («Чорномор» у смт. Лазурне Скадовського району та ім. Остапа Вишні в с. Кринки Цюрюпинського району).
На Херсонщині на державному обліку перебуває 5,9 тис. пам'яток. З них 143 входять до Державного реєстру національного надбання. Тут діє 3 музеї з 6 філіалами і відділами. Херсонський краєзнавчий музей – один із найстаріших на півдні України, що утворився в 1931 р. об'єднанням археологічного і природно-історичного музеїв.
Колекція Херсонського художнього музею налічує понад 6 тис. творів живопису, графіки, скульптури і декоративно-вжиткового мистецтва, серед яких – роботи О. Шовкуненка, К. Коровіна, М. Врубеля, М. Пимоненка та ін.
Запорізька область розташована на південному сході країни. На півдні вона омивається водами Азовського моря. Площа – 27,3 тис. кв. км (4 % території країни).
В області 299 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі частина відділу українського степового заповідника «Кам'яні Могили», розташованого також у Донецькій області. На цій території ділянки цілинного степу чергуються зі скельними останцями, вік яких становить 1,5 млрд років. Цю місцевість називають «Альпами в мініатюрі».
Область володіє основними видами рекреаційних ресурсів, серед яких – сприятливі кліматичні умови. На узбережжі Азовського моря є зручні піщані пляжі. Джерела мінеральних вод і лікувальні грязі зосереджені переважно в морських лиманах (Молочний та Утлюцький), озерах (Велике і Красне поблизу Бердянська) і затоках.
В області діє 38 готелів, серед яких - «Хортиця» в Запоріжжі, «Парус» у Бердянську; 38 мотелів, туристські бази «Приморська» і «Горіховий гай»; кемпінг у с Михайлівка.
В області на державному обліку перебуває 6,8 тис. пам'яток, в тому числі 25 пам'яток архітектури і містобудування. Тут функціонують 3 заповідники, 16 музеїв із 2 відділами.
Національний заповідник «Хортиця» розташований на найбільшому з дніпровських островів (2,7 тис. га), що був заселений з епохи енеоліту. Тут є 129 курганів доби бронзи і скіфського періоду (скіфи населяли Хортицю в VI – V ст. до н. е.).
Донецька область розташована на південному сході країни. На півдні вона омивається водами Азовського моря. Площа – 26,5 тис. кв. км (4,1 % території країни), населення – 5395 тис. чол. (10,5 % населення країни). За чисельністю населення області належить перше місце в Україні.
На території області протікає близько 110 річок. Найбільша з них Сіверський Донець із притоками Казенний Торець, Бахмут, Лугань, Кальміус та ін.
В області налічується 70 територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальною площею 17,7 тис га, в тому числі два філіали Українського степового заповідника – «Хомутівський степ» і «Крейдяна флора».
До рекреаційних ресурсів області належать морське узбережжя, м'який клімат, лікувальні грязі (слов'янські солоні озера Ріпне, Сліпне, Вейсове) Основними рекреаційними центрами тут є Маріуполь, Слов'янськ, Слов'яногірськ. У галереях карстових порожнин і колишніх соляних шахт розмістився унікальний спелеосанаторій м. Соледара.
В області 56 готелів, у тому числі в Донецьку - «Шахтар», «Турист», турбаза «Слов'яногірська» (м. Слов'яногірськ), 2 мотеля, один готельно-офісний центр.
На Донеччині на державному обліку перебуває 4,2 тисячі пам'яток, з них – 75 пам'яток належить до архітектурної спадщини.В області діють 19 музеїв із 2 філіалами.
Луганська область лежить у басейні Сіверського Дінця в його середній течії. Площа – 26,7 тис. кв. км (4,4 % території країни).
В області близько 120 річок, головна з яких – Сіверський Донець.
На Луганщині 87 територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальною площею 6,5 тис. га, в тому числі Луганський заповідник із відділами Провальський степ, Стрілецький степ, Станично-Луганський відділ. Серед пам'яток природи також комплексна Айдарська тераса, геологічна тераса Конгресів яр, парки Гостра могила і Дружба.
Найважливішою складовою природних рекреаційних ресурсів є мінеральні води. Основними рекреаційними вузлами є Кремінський (озера, ліси), Старобільський та Ново-айдарський (ліси і мінеральні джерела).
В області діє 35 готелів, в тому числі «Дружба» і «Турист» у Луганську, «Краснодон» у Краснодоні, а також кемпінг у селищі Бокове-Платове.
В Луганській області на державному обліку перебуває 9,5 тисяч пам'яток, у тому числі 341 пам'ятка архітектури. На Луганщині налічується 14 музеїв із 9 відділами. Луганський краєзнавчий музей заснований у 1920 р. Сьогодні його зібрання налічує близько 250 тис. експонатів. Тут зберігаються унікальні археологічна (близько 60 тис. предметів), нумізматична (понад 2 тис.) колекції, велика кількість документальних матеріалів.
Дніпропетровська область розташована в південно-східній частині країни, в середній і нижній течії Дніпра. Площа – 31,9 тис. кв. км (5,3 % території країни).
В області 55 річок. Головна водна артерія – Дніпро, який перетинає територію області з північного заходу на південний схід. Тут протікають також його притоки Оріль, Самара, Базавлук, Інгулець із Саксаганню та ін.
В області налічується 105 природно-заповідних територій і об'єктів.
Область має значні рекреаційні ресурси, основними складовими яких є м'який клімат, мінеральні води і лікувальні грязі (озеро Солоний Лиман у Новомосковському районі).
В області діє 61 готель, у тому числі туристські - «Рассвет» у Дніпропетровську і «Самара» в Новомосковську; 2 мотеля і один готельно-офісний центр.
В області функціонує 9 музеїв із 2 відділами. Дніпропетровський історичний музей створений у 1849 р. як громадський музей старожитностей Катеринославської губернії і зобов'язаний своїм заснуванням діяльності А. Фабра, Я. Грахова, О. Поля, Д. Яворницького. Фонди музею налічують 220 тис. експонатів, у тому числі археологічна, етнографічна, нумізматична, геральдична колекції, реліквії запорозького козацтва, стародруки XVI – XVII ст. тощо. Музейний комплекс включає меморіальний будинок-музей академіка Д. Яворницького, де вчений жив протягом 1905 – 1940 p. p.
Дніпропетровський художній музей заснований у 1914 р. Його зібрання налічує понад 7 тис. творів мистецтва, серед яких – роботи А. Васнецова, В. Поленова, К. Брюллова, І. Рєпіна, В. Серова, І. Левітана, А. Куїнджі, М. Ге, К. Коровіна, Б. Кустодієва, М. Реріха та ін. Тут представлена також колекція петриківського декоративного розпису (понад 1,5 тис. одиниць).
У Дніпропетровській області на державному обліку перебуває 11,9 тисяч памяток, у тому числі 318 пам'яток архітектури.
Кіровоградська область розташована в центральній частині України, в межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Площа – 24,6 тис. кв. км (4 % території країни).
Область лежить у межах двох фізико-географічних зон: лісостепової і – переважно – степової. Річки належать до басейнів Дніпра (Інгулець, Цибульник) і Південного Бугу (Інгул, Синюха, Синиця). Всього в області 438 річок.
На Кировоградщині налічується 39 об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі пам'ятка природи Чорний ліс, Онуфріївський парк, хутір Надія, дендрологічний парк Веселі Боковеньки, закладений у 1893 р. по типу ландшафтних парків. Він зосереджений навколо річки Боковеньки і балки Скотуватої, що перетворені на систему мальовничих ставків. Створено п'ять основних пейзажних груп, які в мініатюрі відтворюють ландшафт певної природної зони. Флористична колекція парку налічує близько 1000 видів дерев і чагарників, у тому числі рідкісних і екзотичних (кипарисовик нутканський, тюльпанне дерево та ін.).
Основою рекреаційних ресурсів області є м'який клімат, мальовничі береги річок і водосховищ, мінеральні води (сульфатно-хлоридно-натрієво-кальцієві для пиття і радонові для ванн), екскурсійно-туристські об'єкти.
В області 16 готелів, в тому числі готель «Турист» у м. Кіровограді; турбази «Славутич» (м. Світловодськ) і «Лісова пісня» (с. Онікеїв); 2 мотеля.
У Кіровоградській області діє 16 музеїв із 4 відділами і музей-заповідник І. Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія», створений у 1956 р. в с Миколаївка на території садиби, закладеної в 1871 р. батьком драматурга.
Тут І. Карпенком-Карим написано 11 із 18 п'єс, які увійшли в золотий фонд національної драматургії.
Комплекс садиби включає батьківську хату, меморіальний будинок, приміщення літературно-меморіального музею, парк площею 11 га і ставок. Тут постійно проводиться традиційне театральне свято «Вересневі самоцвіти».
В області на державному обліку перебуває 6 тис. нерухомих пам'яток, у тому числі 392 пам'ятки архітектури.
Туристичні ресурси Криму.
Автономна Республіка Крим розташована на півдні країни, в межах Кримського півострова, який глибоко вдається в Чорне море і зі сходу омивається Азовським морем. Він простягається з заходу на схід на 324 км (між мисами Кара-Мрун і Фонар), а з півночі на південь – на 207 км. (від Перекопського перешийка до мису Сарич). На західному узбережжі частина суші виступає далі в море, утворюючи Тарханкутський півострів, а на східному – Керченський. На півночі Крим з'єднаний Перекопським перешийком завширки 7 км із сусідньою Херсонською областю.
Площа автономії – 26,2 тис. кв. км (4,3 % території країни).
Кримський півострів лежить приблизно на однаковій відстані як від екватора, так і від Північного полюса – 5000 км. Довжина берегової лінії перевищує 1 тис. км. Вона розчленована затоками та бухтами, особливо численними на півночі і сході. Найбільші затоки: в Чорному морі -Каркінітська, Каламітська, Феодосійська; в Азовському – Сиваш, Казантіпська та Арабатська. Сиваш відокремлений від Азовського моря піщаною косою – Арабатською Стрілкою.
Крим приваблює відпочиваючих передусім субтропічним кліматом на Південному березі Крима, вузькій смузі землі шириною 2 – 8 км, що тягнеться від мису Айя до мису Іллі.
Гірський Крим, вкритий лісами, являє собою зовсім інший природний комплекс, відмінний від узбережжя як за своїми кліматичними умовами, так і за складом місцевої флори.
Кримські гори з найвищою точкою Роман-Кош (1545 м) мають переважно карстовий рельєф із великою кількістю печер (їх налічується 900), серед них найдавнішою є Червона (13,7 км), а найглибшою – Солдатська (508 м).
У Криму прокладено рекреаційні стежки, серед яких найвідомішими є Голіцинська (Новий світ), Боткінська, Тарахташська, Штангеєвська (Ялта), Карадагська (Щебетівка).
Клімат рівнинної частини Криму (близько 70 % площі півострова) помірно континентальний, у горах перехідний від степового до субтропічного, що характерний для Південного берега Криму.
Територію півострова перетинають 257 річок, здебільшого небагатоводних. У гірській місцевості водні потоки утворюють глибокі ущелини-каньйони, водоспади. Популярним екскурсійним об'єктом є Великий каньйон. Водоспад Учансу падає з південного схилу Ай-Петринської яйли майже прямовисно з висоти 98,5 м, нижче утворюючи ще три водоспади.
В області понад 50 солоних озер, що належать до 5 груп – Тарханкутської, Євпаторійської, Перекопської, Чонгаро-Арабатської та Керченської. Вони мають значні запаси лікувальних грязей (бл. 24 млн. м2). Найбільші з кримських озер – Сасик, Сакське, Донузлав, Узунлар.
Перший грязьовий курорт країни – Саки. Про лікувальні властивості Сакського озера писав ще давньоримський учений Пліній Старший.
Вода Мойнакського озера в Євпаторії дає лікувальний ефект при м'язових, кісткових, нервових захворюваннях.
Туристично-рекреаційні ресурси Криму – це надзвичайно сприятливі кліматичні умови (особливо на Південному березі), мальовничі ландшафти, тепле море з піщаними і гальковими пляжами (загальною довжиною 450 км, тривалий купальний сезон (понад 4 місяці), джерела мінеральних
вод і лікувальні грязі солоних озер. Освоєння в курортно-рекреаційних цілях двох останніх розпочато з середини XIX ст. Сьогодні в Криму налічується понад 700 лікувально-оздоровчих закладів, у тому числі 128 санаторіїв. В Криму зосереджено 36 % санаторно-курортного фонду, понад 30 % будинків відпочинку, близько 20 % туристських закладів України.
Кримський рекреаційний регіон включає Євпаторійський, Феодосійський, Ялтинський рекреаційні райони.
Рекреаційні ресурси регіону ефективні при лікуванні захворювань дихальних шляхів, легенів, серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату, функціональні порушення нервової системи.
У Криму 141 територія і об'єкт природно-заповідного фонду (загальна площа – 70 тис. га, що становить 4,1 % території автономії), в тому числі Карадагський, Кримський, «Мис Мартьян», Ялтинський гірсько-лісовий заповідники, 13 пам'яток природи (Бельбекський каньйон, Кішка, Де-мерджі, Карабі-яйлинська улоговина, Караул-Оба, Кизил-Коба, Мангуп-Кале та ін.), Нікітський ботанічний сад, 22 парки. В числі парків, що належать до пам'яток садово-паркового мистецтва – Алупкінський, Гурзуфський, Карасанський, Кучук-Ламбатський, Лівадійський, Массандровський, Меласький, Місхорський, Фороський, Харакський.
Контрольні питання
Яка різниця між природними і біосферними заповідниками?
Якими особливостями характеризуються природні національні парки?
Які грязьові курорти України мають найдавнішу історію?
Які складові туристичної інфраструктури?
В якій області України знаходиться умовний географічний центр Європи?
Які пам'ятки світового значення зареєстровані в Україні на основі класифікаці ЮНЕСКО?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАННИХ ДЖЕРЕЛБазові
Дубович І. Ю. Країнознавчий словник – довідник / І. Ю. Дубович. – Львів : Видавничий дім «Панорама», 2003. – 580 с.
Любіцева О. О. Туристичне країнознавство : навчальний посібник / О. О. Любіцева. – Київ, 2008. – 525 с.
Масляк П. О. Країнознавство : підручник / П. О. Масляк. – К. : Знання, 2007. – 292 с.
Допоміжні
Безуглий В. В. Економічна й соціальна географія зарубіжних країн / В. В. Безуглий. – К. : ВЦ «Академія», 2005. – 704 с.
Безуглий В. В. Регіональна економічна та соціальна географія світу / В. В. Безуглий, С. В. Козинець. – К. : ВЦ «Академія», 2003. – 687 с.
Блій Г. де Географія: світи, регіони, концепти / Г. де Блій, П. Муллер. – К. : Либідь, 2004. – 740 с.
Гайдук А. Б. Дослідження розвитку світової туристичної індустрії з використанням методу сценаріїв / А. Б. Гайдук // Регіональна економіка. – 2008. - № 3. – С. 152 – 160.
Гилецкий И. Р. География : справочник / И. Р. Гилецкий. – Харьков : Ранок, 2009. – 480с.
Глобалізація й безпека розвитку / за ред. О. Г. Білоруса. – К. : КНЕУ, 2001. – 733 с.
Дахно І. І. Світова економіка / І. І. Дахно. – К. : ЦНЛ, 2006. – 264 с.
Економічна й соціальна географія світу / С. Кузина. – Львів : Світ, 2003. – 672 с.
Лукашевич В. М. Глобалістика : навчальний посібник / В. М. Лукашевич. – Львів : «Новий Світ-2000», 2005. – 440 с.
Романова В. Я. Экономическая и социальная география мира / В. Я. Романова, Е. М. Линенко. – Запорожье : Просвіта, 2000. – 400 с.
Ростов Є. Ф. Економіка країн світу : довідник / Є. Ф. Ростов. – К. : Картографія, 2000. – 382 с.
Семенов В. Ф. Регіональна економіка : навч. посібник / В. Ф. Семенов, Т. О. Проценко. – К. : «МП Леся», 2009. – 708 с.
Ушакова Н. Г. Соціально-економічні типи країн : навч. пос. / Н. Г. Ушакова, І. І. Помінова. – К. : ВД «Професіонал», 2004. – 304 с.
Циганкова Т. М., Міжнародні організації / Т. М. Циганкова, Т. Ф. Гордєєва. – К. : КНЕУ, 2001. – 340 с.
Юріковський В. М. Регіональна економіка і соціальна географія: Зарубіжні країни / В. М. Юріковський. – К. : Либідь, 2001. – 416 с.

Методичне забезпечення
Географія туризму (Туристичне країнознавство) [Електронний ресурс] : методичні вказівки з самостійного вивчення дисципліни «Географія туризму (Туристичне країнознавство)» для студентів напряму підготовки 242 «Туризм» денної форми навчання / уклад. Ю. В. Ярченко. – Маріуполь : ПДТУ, 2017. – 25 с. – Режим доступу: http://umm.pstu.edu/handle/123456789/12110
Інформаційні ресурси
Державне агентство з туризму та курортів: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.tourism.gov.ua/ua/
Официальный сайт ЮНЕСКО. Список объектов всемирного наследия [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unesco.orgWorld Tourism Organization UNWTO: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www2.unwto.org/
International Recommendations for Tourism Statistics 2008 (IRTS 2008): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: statistics.unwto.org/content/irts2008_cg
Tourism Satellite Account: Recommended Methodological Framework (TSA:RMF 2008): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://statistics.unwto.org/en/content/conceptual-framework-tsa-tourism-satellite-account-recommended-methodological-framework-tsar
World Travel & Tourism Council: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.wttc.org/

Приложенные файлы

  • docx 9470764
    Размер файла: 707 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий