Цивільне право


Цивільне право
Поняття і предмет ЦП
ЦП – система норм права, що регулює особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між суб'єктами (фізичними чи юридичними особами) і засновані на юридичній рівності, вільній волевиявленні й майновій самостійності їх учасників.
Предмет – це особисті майнові і немайнові відносини. Особисті немайнові відносини – виникають між суб'єктами Ц. П. з приводу нематеріальних благ і при цьому тісно пов'язані з особистістю його власника. (- пов'язані з майновими. Це відносини, об'єктом яких є твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, раціоналізаторські пропозиції й т.д. (ст.420 ЦК України) Зв'язок з майновими відносинами визначається, можливістю одержання винагороди за використання цих творів; - не пов'язані з майновими Вони містять у собі захист честі, достоїнства, ділової репутації й деякі інші відносини); Майнові відносини – виникають між суб'єктами Ц. П. з приводу матеріальних благ. (У статиці:А) право власності;Б) права на чужі речі (сервітут, эмфитевзис, суперфиций);В) інші відносини, пов'язані зі знаходженням матеріальних благ у певного суб'єкта Ц.П.; У динаміці:А) зобов'язання (договірні, позадоговірні);Б) спадкування;В) інші відносини, пов'язані з переходом матеріальних благ від одного суб'єкта Ц.П. до іншого)
Майно: Речі – предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки; Гроші та цінні папери. Їхня цінність у цивільному обороті обумовлена номінальною вартістю; Майнові права вимоги. Наприклад, право вимоги внеску у кредитну установу.
Метод цивільного права, його особливості.
Метод ЦП - комплекс способів, засобів та прийомів, за допомогою яких право здатно впливати на особисті немайнові та майнові відносини.
Елементи: Юридична рівність учасників – один суб'єкт не повеліває іншим, вони майново незалежні і самостійні, для них існує рівність міри цивільно-правової відповідальності; Диспозитивність – можливість для учасників самостійно та вільно, без сторонніх вказівок здійснювати свої цивільні права, вибирати вид правовідносин та умови участі у них, контрагентів тощо;
Ініціативність у формуванні і реалізації цивільних правовідносин – цивільні правовідносини встановлюються, здійснюються, розвиваються, перш за все, через бажання самих учасників, які виявляють зацікавленість у цьому встановленні, розвитку і здійсненні; Майновий характер мір юридичної відповідальності полягає у тому, що невигідні наслідки у разі настання цивільно-правової відповідальності зазнає не особисто боржник, а дія направлена на його майно або на майно інших осіб (наприклад, опікуна); Компенсаційний характер відповідальності припускає, що за заподіяний збиток наступає повна компенсація, покликана відновити невигідні наслідки потерпілого; Захист цивільних прав здійснюється, переважно, в судовому порядку полягає в наданні можливість кожному звернутися до суду за захистом особистого немайнового або майнового права чи інтересу
Наявність самостійного предмету й методу дозволяє стверджувати, що цивільне право є галуззю права, а крім цього - відмежувати цивільне право від інших галузей права. Галузь права — відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Функції та принципи цивільного права.
Принципи - основоположні, найбільш глобальні керівні ідеї і засади, положення та принципи, відповідно до яких здійснюється цілісне правове регулювання особистих немайнових та майнових відносин.
Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини означає охорону людини як від дій публічної влади, так і від дій інших осіб, направлених проти його приватного життя
Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом встановлює загальне правило, що власність є недоторканною, і можливість володіння, користування та розпорядження нею цілком залежить від волі власника
Свобода договору припускає можливість самим учасникам визначати суть договірних відносин, в які вони вступають; вибирати партнерів у договірних відносинах та встановлювати ті умови, на яких він буде укладений
Свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, дає можливість суб'єктові на власний розсуд займатися будь-яким видом підприємницької діяльності, окрім тієї, яка суперечить закону чи здійснювати права та обов'язки щодо цього закону
Судовий захист цивільного права та інтересу гарантує можливість для кожної особи звернутися до суду за захистом особистих немайнових та майнових прав і інтересів
Справедливість, добросовісність та розумність не припускає можливість бездумного застосування закону, де це було б направлено проти гуманізму, розуму, суспільних цінностей та моральних засад, призводило до зловживання цивільними правами; перешкоджає використання закону у не правових цілях
Рівність учасників цивільних правовідносин означає, що жоден з учасників цивільних правовідносин спочатку не має будь-яких переваг перед іншим учасником цих відносин
Функції ЦП - виражають його соціальне призначення специфічні напрями правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин в процесі вирішення завдань, що стоять перед ним.
Регулятивна функція направлена на створення за допомогою правового регулювання нормальних умов для функціонування і розвитку особистих немайнових та майнових відносин в суспільстві
Охоронна функція направлена на запобігання порушенням особистих немайнових та майнових прав, а також передбачає їх захист у разі порушення
Попереджувальна функція передбачає, що масив правового регулювання цивільного права направлений на запобігання можливій не правовій поведінці суб'єктів
Відновна функція встановлює, що при порушенні особистих немайнових та майнових прав за допомогою цивільного права відбувається їх відновлення, причому на еквівалентній основі
Виховна функція направлена на вироблення у суб'єктів цивільних правовідносин певної, правомірної поведінки і на стимулювання такої поведінки у фізичних і юридичних осіб.

Система цивільного права України та Цивільного кодексу України.
Система ЦП - його внутрішня структура, яка розглядає особисті немайнові та майнові відносини в єдності й взаємодії вхідних в нього підгалузей, інститутів і субінститутів
Підгалузь – система декілько однорідних та предметно взаємозв'язаних цивільно-правових інститутів, що охоплюють цілісну сферу суспільних відносин (зобов'язальне право, спадкове право тощо)
Інститут – система правових норм, які забезпечують комплексне регулювання визначеною щодо самостійної групи однорідних і взаємозв'язаних суспільних відносин (договірні зобов'язання тощо). Цілісна группа цивільно-правових норм, що регулюють однородні цівільні правовідносини.
Субінститут – система певних правових норм в рамках правового інституту, що регулює специфічні цивільні правовідносини (договірні зобов'язання по передачі майна у власність тощо)
Цивільний кодекс України (ЦКУ) — основний нормативно-правовий акт цивільного законодавства України, прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 року.
Поточна редакція Цивільного кодексу України від 16.10.2011 року на підставі Закону України 3795-17 від 22.09.2009 року. Цивільний кодекс України є кодифікованим нормативним актом (законом) яким регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), учасниками яких єфізичні та юридичні особи, Держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Побудований за пандектною системою Цивільний кодекс України складається з шести книг,розмежованих за сферою регулювання:
1. Книга перша. Загальні положення. Розділ 1. Основні положення. Розділ 2. Особи. Розділ 3. Об'єкти цивільних прав. Розділ 4. Правочини. Представництво. Розділ 5. Строки та терміни. Позовна давність.
2. Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.
3. Книга третя. Право власності та інші речові права. Розділ 1. Право власності. Розділ 2. Речові права на чуже майно.
4. Книга четверта. Право інтелектуальної власності5. Книга п'ята. Зобов'язальне право. Розділ 1. Загальні положення про зобов'язання Розділ 2. Загальні положення про договір. Розділ 3. Окремі види зобов'язань. Підрозділ 1 Договірні зобов'язання (Глава 54 - 77) Підрозділ 2 Недоговірні зобов'язання (Глава 78 - 83)
6. Книга шоста. Спадкове право.
За своєю суттю та призначенням Цивільний кодекс є кодексом приватного права, тобто провідним актом у системі законодавства, що регулює відносини у приватній сфері, його положення мають застосовуватися не тільки до традиційних "суто цивільних" відносин, а й до взаємин суб'єктів споріднених відносин. Так, до регулювання сімейних відносин, при використанні найманої праці, у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля норми ЦК застосовуються субсидіарно, тобто у випадках, якщо ці відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства.

Цивільне право та цивільне законодавство. Загальні засади цивільного законодавства.
Циві́льне пра́во — галузь права, яка включає в себе норми права, що регулюють майнові та особисті немайнові правові суспільні відносини між рівноправними суб'єктами права — фізичних, юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземних держав, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.
Предметом цивільного права є особисті немайнові права, майнові відносини. Цивільне право регулює переважно відносини, пов'язані з маєтком і матеріальною власністю (успадкування, подарунок, перенесення прав і т д.).
Загальноправові принципи визначаються Конституцією України. Вони поширюються на всі галузі права.
Галузеві принципи (засади) цивільного права знайшли своє закріплення у ст. З ЦК України. Відповідно до цієї норми загальними засадами цивільного законодавства є:
1)  неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2)  неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;
3)  свобода договору;
4)  свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
5)  судовий захист цивільного права та інтересу;
6)  справедливість, добросовісність та розумність.
Циві́льне законода́вство — це система нормативних актів, які містять в собі цивільно-правові норми.
Загальні засади цивільного законодавства визначені в ст. 3 ЦК.
П.1 означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку називають «суверенітетом особистості», тобто тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві, в системі цивільних правовідносин за власним розсудом.
П.2 полягає у забезпеченні правової охорони права власності. Власник може бути позбавлений свого права, наприклад, внаслідок реквізиції (ст.353 ЦК) чи конфіскації (ст.354 ЦК).
П.3 полягає у визнанні за суб'єктом ЦП можливості укладати договори і визначати їх зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості.
П.4 означає закріплення права на зайняття ПД, також встановлення юридичних гарантій реалізації цього права. ПД може бути заборонена законом, тоді це правопорушення, і не заборонена законом.
П.5 розвиває положення ст.124 КУ про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.
П.6 виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу, поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шанування прав і інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.
Елементи ЦЗ (ст. 4 ЦК):
КУ , ЦК, закони;
постанови ВР, КМУ, укази ПУ;
відомчі акти міністерств;
акти, прийняті ВСУ та ВГСУ;
рішення органів місцевого самоврядування;
звичай ділового обороту (ст.7 ЦК). Види: міжнародні звичаї, внутрішньодержавні, звичаї, що ґрунтуються на звичаєвому праві, судовий звичай, звичай ділового обігу.
Джерелом ЦП можуть виступати цивільні договори (ст.6 ЦК).
За загальним правилом дія кожного нормативного акту розповсюджується на майбутнє, тобто на відносини, які відбуваються після вступу акту в силу. Акти ЦЗ регулюють відносини, які виникли до моменту набрання чинності (зворотня дія) лише у випадках, передбачених законами і нормативними актами. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом ЦЗ, який втратив чинність, новий акт ЦЗ застосовується до прав і обов'язків, що виникли з моменту надання йому чинністі. (ст. 5 ЦК)
Всі акти, які прийняті ВРУ, є обов'язковими для виконання на всій території України. ЦЗ визначає громадян України, іноземців та апатридів; юридичних осіб і державу.
У ЦП існує поняття аналогії закону і аналогії права (ст. 8 ЦК). Аналогія закону застосовується до відносин, якщо цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором, тоді вони регулюються тими правовими нормами ЦК України, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини
Аналогія права полягає в тому, що цивільні правовідносини, які не врегульовані законом, але не суперечать йому, врегульовуються на загальних засадах. Умови: відносини знаходяться в сфері дії ЦП, не врегульовані нормами ЦЗ, відсутні норми, які регулюють подібні за змістом правовідносини.

Акти цивільного законодавства, їх система.
Характеризуючи акти цивільного законодавства України, слід звернути увагу на те, що ЦК розрізняє: основу цивільного законодавства України (Конституція) і акти власне цивільного законодавства як такого.
Конституція не є актом цивільного законодавства у безпосередньому значенні, оскільки є основою усього законодавства України і містить норми різного характеру, визначаючи основи не лише цивільного, але й адміністративного, кримінального, процесуального тощо законодавства. Разом з тим, окремі її положення є нормами цивільного права, котрі прямо регулюють цивільні відносини і можуть безпосередньо застосовуватися судами для захисту цивільних прав та інтересів, як передбачених, так і не передбачених у ЦК (див. постанову Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"). Зокрема, Конституція містить норми цивільно-правового характеру, які визначають принципові положення регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), регулювання особистих немайнових відносин (ст.ст. 21, 23, 24, 27, 28) тощо. Відповідно до ст. 8 Конституції усі інші закони України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади мають прийматися на основі Конституції і відповідати її положенням.
Акти власне цивільного законодавства (цивільного законодавства як такого), у свою чергу, поділяються на:
1) головний акт — ЦК;
2) інші закони України, які видаються відповідно до Конституції та ЦК;
3) акти Президента України, які він видає на основі та на виконання Конституції і законів України;
4) постанови Кабінету Міністрів, що мають загально-нормативний характер і регулюють цивільні відносини.
Значення такого поділу полягає в тому, що інші акти законодавства не можуть суперечити ЦК, а при змінах і доповненнях мають узгоджуватися з ним.
Але якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Конституцією, та постанови Кабінету Міністрів у галузі цивільного права у кожному разі є актами цивільного законодавства, то інші органи державної влади можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом. Тобто, вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є відповідність цих актів Конституції, ЦК або іншому закону, у той час, як вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наявність у законі вказівки про те, що вони можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.
Закони, що є актами цивільного законодавства, залежно від їх значення поділяються на основні закони (Конституція та ЦК) і звичайні закони.
Основні закони встановлюють найважливіші положення, що стосуються засад цивільно-правового регулювання. Звичайні закони приймаються на базі основного і на його розвиток. Вони, як правило, регулюють окремі питання, відіграють службову роль, термін їх існування менш тривалий.
Найважливішим основним законом у сфері цивільно-правового регулювання є ЦК. ЦК, прийнятий 16 січня 2003 р., містить 1308 статей, має 89 глав, об'єднаних у 6 книг.
З тієї обставини, що ЦК є основним актом цивільного законодавства України, випливає правило, згідно з яким у разі подання суб'єктом права законодавчої ініціативи до Верховної Ради України проекту закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК. Крім того, оскільки ЦК 2003 р. за своєю суттю та призначенням є кодексом приватного права, тобто провідним актом у системі законодавства, що регулює відносини у приватній сфері, його положення мають застосовуватися не лише до традиційних "суто цивільних" відносин, але й до відносин суб'єктів споріднених відносин. Так, до регулювання сімейних, трудових відносин, у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля норми ЦК застосовуються субсидіарно, тобто у випадках, якщо ці відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства.
До сфери регулювання ЦК належать також відносини у сфері підприємництва. Частина 2 ст. 9 ЦК встановлює, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Звідси підприємницькі відносини, які прямо не врегульовані ЦК, регулюються іншими актами законодавства. Таким актом, зокрема, є ГК України 2003 р. У зв'язку з цим в публікаціях останнього часу деякими фахівцями у галузі господарського права висловлювалася думка, що ГК, як спеціальний законодавчий акт, має перевагу над ЦК у галузі регулювання господарських відносин. Така теза ґрунтується на загальному принципі переважання спеціального закону над загальним.
Але тут варто звернути увагу на те, що згідно з наведеним вище правилом ст. 9 ЦК провідними є положення ЦК, а норми ГК та інших актів, прийнятих на його основі, є спеціальним законодавством, котре застосовується у тих випадках, коли підприємницькі відносини не врегульовані взагалі або недостатньо повно врегульовані ЦК. Тобто, йдеться не про співвідношення загального і спеціального законів, а про співвідношення головного (ЦК) і звичайного (ГК) актів цивільного законодавства.
Дія актів цивільного законодавства у часі, у просторі, за колом осіб визначається за загальними правилами. При цьому слід взяти до уваги, що відповідно до загальних правил ст. 57 Конституції закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки фізичних осіб, повинні бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Недотримання цього правила тягне недійсність відповідного акту. Є особливості набрання чинності нормативно-правовими актами органів виконавчої влади. Відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" з 1 січня 1993 р. запроваджено обов'язкову державну реєстрацію нормативно-правових актів, що стосуються прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб або мають міжвідомчий характер.
Такій реєстрації, зокрема, підлягають нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління і контролю, а також місцевих органів виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві, Севастополі, районах областей, районах міст Києва і Севастополя. Згідно з п. 1 зазначеного Указу вказані нормативно-правові акти набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України і його органи в Автономній Республіці Крим, областях, районах. Акти цивільного законодавства діють на майбутнє і не застосовуються до тих відносин, які виникли до набрання ними чинності.
Щодо цивільних відносин, які виникли раніше, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Як випливає з ч. З ст. 5 ЦК, для цього необхідне додержання 3 умов: відносини повинні належати до сфери цивільно-правового регулювання; акт, що регулював їх, втратив чинність; права і обов'язки в процесі цих відносин виникають і після набрання чинності новим актом цивільного законодавства.
Деякі особливості має визначення дії актів цивільного законодавства за колом осіб, що пов'язано з тим, що фізичні особи і організації однієї держави можуть знаходитися в цивільних правовідносинах з такими ж особами іншої держави.
Загальне правило виглядає так: цивільне законодавство в межах території своєї дії поширюється на всіх фізичних осіб і організації.
Однак в деяких випадках виникає проблема вибору норм цивільного законодавства тієї або іншої країни, пов'язана з появою в цивільних правовідносинах так званого "іноземного елемента".
Іноземний елемент може мати місце:
— у суб'єктному складі правовідношення (один з учасників — іноземець);
— у об'єкті правовідношення (наприклад, спірна будова знаходиться за кордоном);
— у визначенні місця виникнення (зміни, припинення) правовідношення (наприклад, укладення договору за кордоном).
Для регулювання відносин за участю іноземного елемента застосовуються колізійні норми, а також спеціальні матеріально-правові норми. Колізійні норми самі по собі не вирішують питання по суті, а відсилають до тих або інших норм внутрішнього законодавства. У складі колізійних норм розрізнюють два елементи: 1) обсяг норми (характеристика відносин, до яких вона може бути застосована) і 2) прив'язка (вказівка на закон, який підлягає застосуванню до цих відносин). Критерієм прив'язки є місце проживання фізичних осіб, місце знаходження юридичної особи, місце здійснення правочину тощо.
Колізійні норми можуть бути імперативного або диспозитивного характеру.
У першому випадку розпорядження про закон, що підлягає застосуванню, є безумовно-обов'язковим. Наприклад, при створенні спільних підприємств застосовується право країни, де таке підприємство реєструється.
У другому (при диспозитивності колізійної норми), сторони можуть своєю угодою обрати або уточнити варіант поведінки. Наприклад, диспозитивний характер мають усі норми Закону України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність", що стосуються зовнішньоекономічних операцій купівлі-продажу, зберігання, комісії, доручення тощо. Спеціальні матеріально-правові норми безпосередньо регулюють цивільні відносини з іноземним елементом. Це можуть бути норми міжнародних угод або норми внутрішнього законодавства, спеціально призначені для регулювання відносин з участю іноземного елемента. Слід зазначити, що у проекті ЦК від 25 серпня 1996 р. регулюванню відносин за участю іноземного елемента була присвячена спеціальна книга VIII, яка називалася "Міжнародне приватне право", де досить детально були врегульовані колізійні питання застосування цивільного законодавства. Проте у остаточну редакцію ЦК ця книга не увійшла.

Дія цивільного законодавства
Дія цивільного законодавства у часі. Норми права, що містяться у цивільному законодавстві, регулюють суспільні відносини, які становлять предмет цивільного права. Цивільне законодавство періодично оновлюється. В ньому з'являються нові норми цивільного права, а застарілі норми припиняють свою дію. В Україні постійно виникають суспільні відносини, які піддаються регулюванню нормами цивільного права. В цих умовах дуже важливо встановити, з якого моменту набирає чинності відповідна цивільно-правова норма і на які відносини вона поширюється. Порядок набрання чинності законами визначається ст. 94 Конституції України, в якій передбачається, що закон набирає чинності після 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 p. закони публікуються державною та російською мовами Президією Верховної Ради у "Відомостях Верховної Ради України" протягом 30 днів, а також у газеті "Голос України" протягом 5 днів і є офіційною публікацією. Укази і розпорядження Президента України набирають чинності через 3 дня після їх опублікування у газеті "Урядовий кур'єр", якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні (п. 2 Указу Президента України "Про внесення змін до Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України та про порядок набрання чинності цими актами" від 13 жовтня 1993 p. № 454/93). Укази і розпорядження, які не підлягають опублікуванню, набирають чинності через 3 дні після їх підписання, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні.
В постановах Кабінету Міністрів України нормативного характеру має бути вказаний строк введення їх у дію. Якщо в постановах Уряду не вказано строк введення в дію, вони набирають чинності з моменту їх прийняття. Розпорядження Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття і опублікуванню у Зібранні постанов Уряду не підлягають. З 1 січня 1993 p. нормативні акти, що їх видають міністерства, інші органи державної виконавчої влади, органи господарського управління та контролю і які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію зазначених актів здійснює Міністерство юстиції України. Державну реєстрацію нормативних актів відділів, управлінь, інших служб обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також органів господарського управління та контролю здійснюють управління юстиції обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Нормативні акти зазначених органів набирають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.
Дія цивільного законодавства у просторі і за колом осіб. Закони Верховної Ради України, укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств і відомств поширюють свою дію на всю територію України. Разом з тим орган, що видав цивільно-правовий нормативний акт, може обмежити територію дії даного акта.
Дія цивільного законодавства України поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території. До цих осіб належать громадяни України, українські юридичні особи, держава Україна, територіальні громади. Дія цивільного законодавства поширюється також на іноземних громадян, осіб без громадянства, на іноземні юридичні особи, якщо інше не передбачено законами України. Якщо дія цивільно-правового нормативного акта поширюється на певну територію України, то зазначений нормативний акт діє тільки щодо тих осіб, які перебувають на даній території. Іноді в самому нормативному акті передбачено або випливає з його змісту, що він застосовується лише до певної групи суб'єктів. До таких законів можна віднести, наприклад. Закон України "Про захист прав споживачів".
Співвідношення актів цивільного законодавства і договору. Звичай.
Стаття 6 ЦК містить норми, що розвивають положення про свободу договору як одну із засад цивільного законодавства. З урахуванням загальних тенденцій підвищення ролі вільного волевиявлення суб'єктів цивільних відносин у ЦК спеціально визначене співвідношення актів цивільного законодавства і договорів.
Зокрема ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, і договорів, передбачених такими актами. Щодо договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, важливим є те, що допускається укладення будь-якого договору, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства При цьому не має значення, згадується взагалі такий договір у законодавстві чи ні. Головне, щоб його положення відповідали засадам цивільного законодавства, зокрема зазначених у ст.3 ЦК.
Отже, якщо договір не згадується в актах цивільного законодавства взагалі, особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. У таких випадках має місце подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як джерело (форма) цивільного права. Наприклад, норми права можуть встановлюватися корпоративним договором, яким визначаються правила поведінки членів відповідної корпорації, а також осіб, котрі вступають з цією корпорацією у цивільні відносини.
Якщо договір згадується в актах законодавства, але регламентований ними не досить детально, сторони можуть врегулювати на власний розсуд ті свої відносини, які не врегульовані цими актами. Фактично тут також має місце подолання прогалин у законодавстві, а звідси випливає висновок, що окремі умови такого договору можуть створювати норми цивільного права.
Частина 3 ст.6 ЦК визначає співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між ними випливає з того, що зазначена норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства І врегулювати свої відносини на свій розсуд. Отже, особам надається право вибору: використати вже існуючі норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Водночас варто звернути увагу на те, що, хоча загальним правилом є право суб'єктів договору відступити від положень актів цивільного законодавства, але з нього існують винятки. До них належать такі ситуації: а) відступлення від положення акта цивільного законодавства прямо заборонене цим актом; б) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).
Звичаї
Звичай як форма цивільного права (законодавства) визнається у більшості правових систем, насамперед систем приватного права.
Водночас якщо ЦК 1963 р. містив лише згадку про деякі види звичаїв: "правила соціалістичного співжиття", "моральні принципи суспільства, що будує комунізм" (ст.5), то новий ЦК дає поняття звичаю, визначаючи його як правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства (хоча може бути зафіксоване у відповідному документі), але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Залежно від характеру правового звичаю можна виокремити кілька його видів: міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні, звичаї, що грунтуються на звичаєвому праві; судовий звичай; звичаї ділового обігу (обороту) тощо.
Деякі зі звичаїв фіксуються у відповідному документі (наприклад, звичаї розподілу загальної аварії кодифіковані у Йорк-Антверпенських правилах, а також закріплені у Кодексі торговельного мореплавства; деякі судові звичаї зафіксовані у постановах Пленуму Верховного Суду України тощо), а Інші в документах не фіксуються, а мають характер правових аксіом, що зазвичай беруться до уваги учасниками цивільних відносин (наприклад, правило "Один свідок — не свідок"). Звичаї можуть мати характер конкретного правила (наприклад, "Кум — найближчий родич"). Але вони можуть бути окреслені також у найзагальнішому вигляді. Наприклад, правило, встановлене ч.4 ст. 13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватись моральних засад суспільства. Очевидно, що останні є категорією звичаєвого права, якій нормою закону (ЦК) надана обов'язкова сила. Водночас ця категорія вимагає додаткового тлумачення, а, отже, потребує з'ясування сукупності конкретних звичаїв, що визначають моральні засади суспільства (догмати релігії, яка домінує в цьому суспільстві; гуманітарні цінності, прийняті у ньому, тощо).
Частина 2 ст.7 ЦК визначає місце звичаїв у системі норм цивільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Але це положення потребує розширеного тлумачення, оскільки також не може застосовуватися звичай, який суперечить моральності суспільства, публічному інтересу тощо. Таким чином, правові звичаї за юридичною силою поступаються і договорам, і актам законодавства, й іншим видам норм цивільного права. Такий підхід цілком відповідає концепції права у країнах, чиї правові системи належать до центральноєвропейської, східноєвропейської (до неї належить Україна) та романської родин приватного права. Тут, як правило (виняток становить Італія), значення правового звичаю істотно обмежене. Він як джерело права виконує другорядну роль, оскільки історично багато звичаїв уже закріплені в актах законодавства і внаслідок цього можуть бути лише доповненням до них. Слід додати, що звичаї, які суперечать актам законодавства, не застосовуються не тільки в цивільних, а й у будь-яких інших відносинах.
Міжнародні договори
Специфічною формою цивільного законодавства є міжнародні договори.
Міжнародний договір — це угода двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків у відносинах між ними. Він може називатися по-різному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол тощо. Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін — двостороннім або багатостороннім. За відповідних умов міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, стає частиною національного цивільного законодавства України. Але необхідно звернути увагу на те, що ст.9 Конституції відносить до національного законодавства України лише чинні міжнародні договори. Отже, йдеться не просто про надання Верховною Радою обов'язковості міжнародному договору, а про чинність такого договору, внаслідок чого він є частиною національного українського законодавства.
Міжнародні договори є частиною національного законодавства. Порядок набрання ними чинності встановлено ст.20 Закону України від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України". З її змісту випливає, що до міжнародних договорів, положення яких мають застосовуватися в Україні, належать: договори, ратифіковані Верховною Радою України; договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснене на основі рішень Верховної Ради України або Президента України; договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України. Зазначені договори підлягають опублікуванню у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України "Голос України", а також У "Зібранні діючих міжнародних договорів України". Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод та національного законодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у галузі цивільного права. На практиці Іноді виникає питання про час дії міжнародного Договору та акта національного законодавства, що містять колізійні норми. Воно вирішується таким чином: якщо міжнародний договір укладений раніше, акт цивільного законодавства не набирає чинності взагалі. Якщо ж акт цивільного законодавства виданий раніше, ніж був укладений міжнародний договір, то такий акт втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором. При цьому мають застосуватися правила про дію закону в часі, встановлені ст.5 ЦК.
Щодо міжнародних договорів, які стосуються цивільних відносин і в яких держави відповідно виступають як суб'єкти цивільного права, постає питання: як мають оцінюватися такі договори - як угода суб'єктів цивільного права чи як акти цивільного законодавства?
Специфічність міжнародного договору як форми цивільного законодавства полягає в тому, що це є угода суб'єктів цивільного права (ст.6 ЦК), яка після надання міжнародному договору чинності в Україні в порядку, викладеному вище, стає частиною національного законодавства, а відтак переходить у категорію "акти цивільного законодавства". Водночас немає правових перешкод для того, щоб суб'єкти цивільних відносин, які виникають у державі, укладаючи угоду, обрали як зразок положення міжнародного договору, який не набрав чинності в Україні. У цьому випадку такий міжнародний договір фактично стає формою цивільного законодавства, але вже не як акт цивільного законодавства, а як договір суб'єктів цивільного права.
З урахуванням цих міркувань можна дійти висновку, що слушною є оцінка міжнародного договору і як акта цивільного законодавства, і як договору суб'єктів цивільного права.
Практичне значення такого поділу полягає в тому, що у першому випадку положення міжнародного договору як акта цивільного законодавства є обов'язковими для учасників відповідних цивільних відносин у повному обсязі, а у другому — стають обов'язковими для сторін і третіх осіб у тому обсязі, в якому вони включені у договір між ними.

Співвідношення загального і спеціального законодавства. Аналогія закону і аналогія права.
Цивільне законодавство – загальне і спеціальне. Загальне застосовується, якщо немає спеціального законодавства. Спеціальне застосовується, якщо існують спеціальні норми, що регулюють окремі правовідносини; загальні норми законодавства в цьому випадку не приймаються до уваги.
Навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність суспільних відносин, які потребують цивільно-правового регулювання. Так, безпосередньо в Цивільному кодексі України, незважаючи на регулювання ним широкого кола приватних відносин, відсутня правова регламентація питань, які виникають на практиці у зв'язку з медичним обслуговуванням, функціонуванням закладів громадського харчування та іншими видами повсякденного обслуговування, тобто ці відносини залишилися поза полем правового регулювання. Суспільні відносини, які залишаються поза полем правового регулювання, утворюють прогалини в праві. Під прогалиною в праві звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Засобом усунення прогалин є прийняття нових норм або редагування застарілих.Однак життя не стоїть на місці, і учасники цивільних відносин не можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець. Вихід полягає в тому, що суб'єктам цивільних правовідносин і суду надається право вирішувати справи такого роду за допомогою аналоги.
Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регулює спірні відносини) носить назву аналогія закону. Сутність цього виду полягає в тому, що певні цивільні відносини, не регульовані Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства чи договором, можуть регулюватися тими правовими нормами цих актів, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.Аналогія закону має місце, якщо:• відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання;• ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;• є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований за аналогією, вирішуючи справу шляхом використання аналогії закону, суд повинен не лише покластися на конкретну нормузакону, а й обґрунтувати, чому він вважає за можливе її застосувати.У певних випадках законодавець з метою "нормативної економії" сам вказує на необхідність застосування аналогічного закону. Так, до відносин за договорами контрактації, міни, не врегульованих правилами щодо цих договорів, застосовують загальні положення про договір купівлі-продажу і правила про договори поставки, якщо інше не передбачено договором, законом або іншими нормативно-правовими актами. Трапляються і більш суттєві прогалини в законі, коли відсутні не лише прямі, а й аналогічні норми. Такі прогалини заповнюють за допомогою аналоги права, їх сутність полягає в тому, що у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до принципів цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно визначити, якими засадами і змістом цивільного законодавства суд керується, оскільки без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим.Слід підкреслити, що положення Цивільного кодексу України застосовують до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Правове значення судової практики, роз’яснень вищих судових інстанцій та норм моралі.
Значення судової практики
Роль судової практики залежить від системи приватного права. У англо-американській системі вона належить до джерел (форм) цивільного права, в інших системах приватного права відіграє допоміжну роль. Українська традиція приватного права належить до континентальних систем, і тому судовий прецедент офіційно не є джерелом цивільного права в Україні.
Водночас не можна недооцінювати значення судової практики, а роль її потребує спеціального розгляду.
Передусім слід звернути увагу на те, що поняття "судова практика" має декілька аспектів.
По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів щодо застосування цивільного законодавства. Такі роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, а також листах Президії Вищого арбітражного (господарського) суду України. Вони приймаються на основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в порядку судового тлумачення і є обов'язковими при вирішенні цивільних спорів у справах відповідної категорії.
Таким чином, виникає ситуація, коли, з одного боку, формально судовий прецедент не визнаний, але, з іншого — всі державні органи, насамперед суди, зобов'язані керуватися тлумаченням норм, яке дав Верховний Суд. У зв'язку з цим питання про природу керівних роз'яснень судів є спірним: одні автори вважають, що керівні роз'яснення Верховного Суду містять норми права, Інші -це заперечують.
Для відповіді на зазначене запитання звернімося до встановлення суті керівних постанов Пленуму Верховного Суду України.
Повноваження Верховного Суду з цього питання визначені Законом України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України". Він передбачає, що Верховний Суд вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз'яснення судам з питань застосування законодавства, які виникають при розгляді судових справ.
На відміну від попереднього Закону, прийнятого 5 червня 1981 р., де встановлювалося, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують закон, щодо якого дане роз'яснення (ст.ст.40, 45), новий Закон "Про судоустрій України" не містить таких положень.
Проте важко уявити керівні роз'яснення, які не мали б обов'язкової сили. В іншому разі це вже будуть не керівні роз'яснення, а рекомендації, пропозиції тощо. Звідси випливає, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, формально не створюючи нових норм права, водночас фактично мають обов'язкову силу. Про обов'язковість цих роз'яснень свідчить вимога, згідно з якою у мотивувальній частині рішення у цивільній справі мають міститися в необхідних випадках посилання на відповідні керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду (абзац 4 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. № 11 "Про судове рішення").
Таким чином, хоча формально постанови пленумів вищих судів покликані лише тлумачити і роз'яснювати сенс цивільного законодавства, але фактично вони є джерелами (формами) цивільного права.
По-друге, термін "судова практика" використовується для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї ж категорії справ.
Судова практика, якщо тлумачити її як сукупність судових рішень, не є джерелом цивільного права. Кожен суддя, вирішуючи справу, в якій є судова практика, що склалася, водночас не зв'язаний висновками, зробленими іншими судами з подібної категорії справ. Він виносить рішення, грунтуючись на своєму внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи.
Водночас судова практика, що складається таким чином, відображає тенденції тлумачення і застосування законодавства і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення і аналіз практики судів різних рівнів, що складається, безумовно, корисне для юриста, особливо для практикуючого.
Відповідно до ст. 40 Закону України від 5 червня 1981 р. «Про судоустрій України»'. Верховний Суд України вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз'яснення судам з питань застосування законодавства, що виникають при розгляді судових справ, які є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, з якого було дано роз'яснення.
За своєю сутністю керівні роз'яснення вищих судових інстанцій України є тлумаченням чинного законодавства, яке підлягає застосуванню судовими органами, і ці положення не можуть розглядатися як джерело права.
Цивільні відносини звичайно регулюються нормами законодавства або угодою сторін. У тих же випадках, коли ці відносини, що складаються у сфері підприємництва, не врегульовані законодавством або угодою сторін, вони можуть регулюватися звичаями ділового обороту.
Звичай ділового обороту — це правило поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним і таким, що широко застосовується у певній сфері підприємництва.
Звичай ділового обороту, що суперечить цивільному законодавству або договору, застосуванню не підлягає. Норми моралі самі по собі теж не є джерелом права, але їх роль при застосуванні цивільно-правових норм не можна зменшувати, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства при здійсненні прав і виконанні обов'язків суб'єкти
права повинні виконувати не тільки закони, а й моральні принципи суспільства.
У тих випадках, коли норми моралі закріплюються в нормативних актах, які входять до складу цивільного законодавства, вони стають правовою (юридичною) нормою і джерелом права.
Є й інша думка з цього питання, сутність якої полягає в тому, що керівні роз'яснення вищих судових інстанцій слід визнавати джерелом права

Поняття та особливості цивільних правовідносин.
Цивільні правовідносини – це урегульовані нормами цивільного права особисті немайнові чи майнові відносини, у яких проявляється юридичний зв'язок між його учасниками за допомогою наявності у них суб'єктивних прав та обов'язків.
Особливості
Суб'єкти цивільних правовідносин рівні між собою, майново уособлені та самостійні
Є можливість встановлення змісту цивільних правовідносин за згодою сторін
Здійснення цивільних прав та обов'язків підкріплено заходами майнового впливу (відшкодування збитків, стягнення неустойки)
Вони виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів, серед яких центральне місце займають правочини, зокрема, договори
У випадку порушення цивільних прав учасники даних правовідносин звертаються до суду за допомогою пред'явлення позову
Структурні елементи
СУБ'ЄКТНИЙ СКЛАД – учасники цивільного правовідносини, а саме: сукупність управомочених (ті, що мають права) та зобов'язаних (на яких покладенний обов'язки) осіб. Це фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави й інші суб'єкти публічного права
ОБ'ЄКТ – те благо (нематеріальне або матеріальне), з приводу якого учасники вступають у цивільні правовідносини. Об'єктами цивільних прав є речі (у т.ч. гроші й цінні папери), інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація й інші матеріальні й нематеріальні блага
ЗМІСТ:
А) суб'єктивні цивільні права – можливість поводитися певним чином та вимагати відповідного поводження від інших осіб, а у випадку потреби використати міри захисту;
Б) суб'єктивні цивільні обов'язки – міра належної поведінки чи необхідність зробити дію або утриматися від здійснення певних дій

Класифікація цивільних правовідносин та її правове значення
Цивільні правовідносини – це урегульовані нормами цивільного права особисті немайнові чи майнові відносини, у яких проявляється юридичний зв'язок між його учасниками за допомогою наявності у них суб'єктивних прав та обов'язків.
Види цивільних правовідносин в науці цивільного права стабілізувалися на певними класифікаторами:
За функціями прийнято розрізняти правовідносини:
регулятивні - упорядковують (регулюють) нормальні особисті і майнові відносини (з приналежності особистих прав, майна чи майнових прав. Таке регулювання відбувається шляхом визначення оптимального правового становища суб’єктів у певному правовому інституті або визначенням правового режиму об’єкта правовідносин, порядку, способу і меж здійснення суб’єктивних прав, стимулювання виконання юридичних обов’язків;
охоронні – зв’язані з можливістю учинення порушення  прав і правомірних інтересів та їх наслідками. У першому випадку сама можливість застосування до порушника певних санкцій є упереджуючим засобом. Крім цього цивільне право має низку спеціальних інститутів захисту прав його суб’єктів, позовна давність,  способи забезпечення зобов’язань страхування). При порушення права виникають захисні правовідносини як особливий різновид охоронних. 
За  змістом правовідносин (належних учасникам суб’єктивних прав і юридичних обов’язків):
абсолютні – з приналежності певних суб’єктивних прав одним особам і загальному юридичному обов’язку всіх інших осіб утримуватися від порушення цього права. У таких відносинах носію суб’єктивного права протипоставлене чітко невизначені кількість носіїв юридичного обов’язку. Порушником суб’єктивного права може бути будь-яка особа.  Абсолютними відносинами є право власності, особисті немайнові права, право інтелектуальної власності, 
відносні – носію суб’єктивного права  завжди протипоставлений конкретний   носій юридичного обов’язку (купцю – продавець, наймачу – наймодавець, підряднику – замовник, комісіонеру- комітент).
За змістом правовідносин:
Майнові. Виникають з приводу матеріальних благ (речей, виконання робіт, надання послуг, тощо)
Особисті немайнові. Виникають щодо нематеріальних благ, які невіддільні від особистості та не можуть передаватися
На доктринальному рівні  виділяють організаційні правовідносини. Такими можуть бути частина корпоративних правовідносин, що виникають при створенні корпоративних юридичних осіб.
За підгалузями цивільного права можна виділити такі правовідносини:
речеві й зокрема права власності;
права інтелектуальної власності;
зобов’язальні;
спадкові;
сімейно-правові.
Залежно від способу задоволення інтересів управомоченої особи
Речові. Інтерес управомоченої особи задовольняється корисними властивостями речі
Зобов'язальні. Інтерес управомоченої особи задовольняється діями зобов'язаної особи. Зобов’язальні у свою чергу поділяються на договірні и недоговірні.
договірні відносини виникають у силу укладеного договору. Недоговірні у свою чергу можна поділити на охоронні і деліктні. Перші виникають внаслідок правомірних односторонніх дій, другі – учинення порушення особистих, майнових, моральних прав;
За характером зобов’язаної поведінки розрізняють активні і пасивні цивільні правовідносини. При активних правовідносинах їх учасники повинні учиняти активні дії (правочини). При пасивних сторона зобов’язана утримуватися від порушення чужого суб’єктивного права.
За існуванням відносин у часі  розрізняють строкові і безстрокові правовідносини. Строкові  цивільні правовідносини – обмежені певним строком (авторські, патентні правовідносини). Безстрокові цивільні правовідносини  - не обмежені яким-небудь строком (право власності). Здебільше абсолютні відносини є безстроковими, а відносні мають певні строки.
За внутрішньою структурою виділяються прості і складні цивільні правовідносини. Прості цивільні правовідносини - в яких  чітко розподілені суб’єктивні права і юридичні обов’язки: одній особі – суб’єктивні права, другій – юридичні обов’язки (договір позики). Складні  цивільні правовідносини – в який їх учасники одночасно є носіями  суб’єктивних прав і юридичних обов’язків  (договір купівлі-продажу).
Цивільні правовідносини за вимогами індивідуалізації їх учасників можуть бути поділені на дві групи:
персоніфіковані – коли учасник цих відносин повинен бути ідентифікований. Це стосується права власності на нерухоме майно, речі, що обмежені у цивільному обороті, особисті немайнові відносини тощо. У цих відносинах вказуються дані про їх учасника за мотивів визначення носія тягаря права власності чи публічних обов’язків, охорони прав і законних інтересів інших осіб, адресності абонементного обслуговування , реєстраційної діяльності тощо;
не персоніфіковані  цивільні відносини не вимагають того, щоб повністю вказувати дані про їх учасника.

Структура цивільних правовідносин та її характеристика
Цивільні правовідносини як і інші правовідносини мають свої елементи (структуру). Традиційною вважається трьохланкова структура за якої до елементів цивільних правовідносин відносять суб’єкти, об’єкти та зміст.
Суб’єкти – це учасники цивільних правовідносин.  Згідно ст. 2 ЦКУ ними є фізичні особи і юридичні особи. Останні створені людьми для забезпечення їх спільних інтересів певні соціальні утворення (організації) що отримали узагальнену назву юридичних осіб. Крім цього учасниками правовідносин може бути: держава України, Автономна Республіка Крим, адміністративно-територіальні утворення, іноземні держави та міжнародні урядові і неурядові організації. Слід зазначити, що юридичні особи публічного права у цивільних правовідносинах здебільше виступають пасивними учасниками. Вони є носіями  особистих немайнових прав, власниками цільового майна (коштів). Останні витрачають виключно у визначених видатковими частинами кошторису межах і на майно, роботи, послуги що необхідні для виконання безпосередніх завдань.
Серед  учасників цивільних правовідносин розрізняють лише  тих, яким належить право (активні суб’єкти), тих яким належить лише юридичний обов’язок (пасивні суб’єкти). Проте таких  чистих суб’єктів мало. Здебільше один і той же учасник правовідносин  має одночасно права і юридичні обов’язки. Для моделювання однотипної юридично  значимої поведінки і задля єдності правозастосування учасники цивільних правовідносин наділені умовно спеціальними юридичними властивостями: правоздатністю і дієздатністю. Про це вже йшлося у курсі теорії права і піде більш  змістовно розмова у подальших лекціях.
Здебільше центральною ланкою цивільних правовідносин є саме їх суб’єкт і особливо новій суб’єктивного цивільного права. Як управомочена сторона  такий суб’єкт діє виключно у своїх або  чужих інтересах і самостійно визначає місце, спосіб, характер задоволення такого інтересу якщо законом не встановлено імперативів. Суб’єкт своєю поведінкою визиває правовідносини, а через це й надає реальності взагалі то абстрактній нормі  цивільного права.
Крім цього на цивільні правовідносини може впливати правовий статус суб’єкта. Так, фізичні особи, що мають статус державного службовця в ряді цивільних приймати участь не можуть (займатися підприємництвом). Індивідуальне правове становище часто стає перепоною для реалізації інших прав (обмежено дієздатний, перебування у шлюбі, тощо).
Спеціальний правовий статус юриста чи кваліфікованого юриста (адвоката, повіренного у справах інтелектуальної власності) зумовлює можливість вступу у певні цивільні правовідносини фахового характеру (адвокатувати у кримінальних справах, представляти інтереси володільців прав інтелектуальної власності.
Юридичні особи мають спеціальну правосуб’єктність і можуть приймати участь лише в тих правовідносинах для який вони створені і  які передбачені у їх засновницьких документах.
Об’єкти цивільних правовідносин це все те, з приводу чого виникають суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Лише за таких умов учасники цих правовідносин задовольняють свої потреби і свої інтереси. До об’єктів відносять: речі, дії (роботи, послуги), результати творчої та іншої духовної діяльності, особисті немайнові блага, природні права, права вимог тощо.
Зміст правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
Суб’єктивне право характеризується єдністю трьох елементів:
вид та міра дозволеної поведінки носія цього права і рамках яких  сам носій самостійно реалізує свою свободу щодо вибору іншого учасника, об’єкта, варіанта  поведінки;
право вимагати від інших осіб такої їх власної поведінки, яка забезпечує досягнення мети вступу у ці правовідносини, власного інтересу. Це право вимагати певних зустрічних чужих дій;
право вимагати застосування державою у особі її уповноважених органів примусу до носія зустрічного юридичного обов’язку. Ці правомочності ще йменуються правом на захист.
Отже суб’єктивне цивільне право -  вид та міра можливої (дозволеної) поведінки учасника правовідносин, які забезпечуються можливостями вимог до носіїв зустрічного юридичного обов’язку і порушити у встановленому порядку застосування засобів державного примусу.
Слід звернути увагу, що деякі суб’єктивні права за своїм походженням і підставою виникнення є подвійними: елементами правовідносин і суб’єктивним правом одночасно. Це власне природні права. Вони виникають в силу народження людини.
 Юридичний обов’язок інших учасників таких правовідносин полягає у тому, щоб вони утримувалися від порушення природних прав людини. Тож  це дає підставу виділити юридичні обов’язки з активним змістом, де учасник правовідносин повинен учинити певну дію (передати майно, виконати роботи, сплатити гроші).  В юридичних обов’язках з пасивним змістом зазвичай носієм є кожен і всякий хто повинен утриматись від учинення таких дій, які можуть завдати збитку чи шкоди правам і законним інтересам носія права.
Суб’єктивному цивільному праву у правовідносинах завжди протистоїть зустрічний юридичний обов’язок зобов’язаної особи (осіб). Варто підкреслити, що здебільшого суб’єктивні права та юридичні обов’язки є взаємокореспондованими. Тож юридичним обов’язком визнається вид і міра необхідної поведінки зобов’язаної особи як гаранта  реалізації суб’єктивного права іншого учасника правовідносин забезпеченої можливістю застосування примусу.
При чотирьохланковій  системі добавляють норму цивільного права – встановлене чи санкціоноване державою правило поведінки, що  є обов’язковим для виконання і підтримується примусом з боку держави. Особливість норми цивільного права у тому, що учасники правовідносин можуть у рамках “дозволене все те, що не заборонене законом” самим створювати для себе норми права. Це так звані мононорми. Вони здебільше застосовуються тоді коли нормотворчі органи не поспівають за реально виникаючими відносинами і їх учасники самі вимушені для себе творити право.
При п’ятиланковій системі у структуру правовідносин включаються підстави їх виникнення – конкретні життєві обставини (юридичні факти) з якими пов’язано виникнення, зміна та припинення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.
 

Об’єкти та суб’єкти цивільних правовідносин.
Суб'єкти правовідносин - це фізичні, юридичні та інші особи, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, необхідних для участі у конкретному право відношенні.
Суб'єктами правовідносин можуть бути:
1) фізичні особи: громадяни України, іноземці, особи без громадянства;
2) юридичні особи: державні органи, установи і організації, суб'єкти підприємницької діяльності, зареєстровані як юридичні особи незалежно від форми власності; політичні партії та інші об'єднання громадян; релігійні організації;
3) територіальні громади та інші спільності: трудові і навчальні колективи, нація, народ;
4) Автономна республіка Крим;
5) держави;
6) міжнародні організації.
Для того, щоб особа стала учасником правовідносин, вона повинна бути право суб'єктною, тобто вона повинна володіти певною правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю.
Під правоздатністю розуміють здатність особи мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки у певній сфері.
Так, цивільна правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження людини і припиняється з її смертю або з дня набуття чинності рішення суду про оголошення фізичної особи померлою (ст. 46 Цивільного кодексу України).
Таке рішення суд може прийняти якщо:
- у місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років;
- особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку - протягом шести місяців;
- особа пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями - після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій.
Трудова правоздатність фізичної особи в повному обсязі виникає з 16-річного віку, політична правоздатність - з 18-річного віку.
Під дієздатністю розуміють здатність особи своїми діями набувати для себе нових суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Наприклад, фізична особа уклала шлюб і тим самим своїми діями набула сімейних прав і сімейних обов'язків.
Так, цивільна дієздатність фізичної особи залежно від віку особи та інших обставин може бути повною, частковою, неповною, обмеженою, а також особа може бути визнана судом недієздатною.
Повною цивільною дієздатністю володіє фізична особа, яка:
- досягла 18-річного віку;
- зареєструвала шлюб у неповнолітньому віці (з моменту реєстрації шлюбу);
- записана матір'ю або батьком дитини у неповнолітньому віці;
- працює за трудовим договором з 16-річного віку;
- зареєстрована з письмової згоди батьків чи осіб, які їх замінюють, з досягненням 16-річного віку підприємцем.
Частковою цивільною дієздатністю володіє фізична особа, яка не досягла 14 років (малолітня особа).
Неповною цивільною дієздатністю володіє фізична особа у віці від 14 до 18 років.
Цивільний кодекс України в ст. 31,32 визначає межі можливих правових відносин, в які можуть вступати неповнолітні особи самостійно.
В той же час суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона:
- страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;
- зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Така особа може самостійно вступати в правові відносини, пов'язані з укладанням дрібних побутових правочинів, для вступу в інші правові відносини необхідно мати згоду піклувальника.
Окремі фізичні особи, які не здатні усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу чи недоумства, визнаються судом недієздатними. Від їх імені і в їхніх інтересах у різні правові відносини вступає опікун.
Під деліктоздатністю розуміється здатність особи нести юридичну відповідальність за свої діяння. Фізична особа є деліктоздатною, якщо вона:
- досягла віку юридичної відповідальності;
- є осудною, тобто здатною в момент вчинення певного діяння розуміти значення своїх дій і керувати ними.
Так, адміністративна відповідальність настає з досягненням фізичною особою 16-річного віку. (ст. 12 Кодексу України про адміністративні правопорушення), а кримінальна відповідальність - з 14 років за злочини, перелік яких визначено в ст. 22 Кримінального кодексу України, за всі інші злочини з 16 років.
Юридична особа є правосуб'єктною з моменту її створення і до моменту її ліквідації.
Об'єктами правовідносин є будь-які блага, у зв'язку з якими у суб'єктів виникають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Об'єктами правовідносин можуть бути:
1) особисті немайнові блага (життя, здоров'я, безпечне для життя і здоров'я довкілля, особиста недоторканість, честь і гідність особи, ділова репутація тощо);
2) майнові блага (право власності, майнові права та обов'язки тощо);
3) результати інтелектуальної діяльності (твори науки, винаходи, твори літератури і мистецтва, інші результати творчої діяльності);
4) певні дії суб'єктів;
5) результати певних дій суб'єктів.
Об'єктами правових відносин можуть бути як матеріальні так і духовні блага, а також будь-яка діяльність і поведінка суб'єктів, що не заборонена правовими нормами.

Поняття та значення виникнення підстав (юридичних фактів), зміни та припинення цивільних правовідносин. Юридичний склад.
ЮРИДИЧНИЙ ФАКТ обставина реальної дійсності, з яким норми права зв'язують виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
ЮридичНий сКЛАД система взаємозалежних юридичних фактів, які необхідні й достатні для настання певних, передбачених законодавством юридичних наслідків
види
ПРОСТІ – система юридичних фактів, які можуть накопичуватися в довільній послідовності, а для настання юридичних наслідків важливо лише, щоб у підсумку всі вони були у наявності
СКЛАДНІ – система юридичних фактів, які породжують юридичні наслідки лише тоді, коли ці юридичні факти наступають у передбаченій та строго певній послідовності
Виникнення цивільних суб’єктивних прав та юридичних обов'язків як і інших прав та обов'язків приватного та публічного характеру зв’язано з юридичними фактами – конкретними життєвими обставинами, що мають правове значення. Мова йде про такі юридичні факти внаслідок котрих у суб’єктів набуваються  цивільні суб’єктивні права і юридичні обов’язки.  Вони можуть залежати від волевиявлення набувача, а можуть бути наслідком інших  обставин, що не охоплюються волею і волевиявленням людини.
Тож цивільні суб’єктивні права і юридичні обов’язки набуваються:
власними діями суб’єкта цивільного права. При цьому учасник цих правовідносин прагне до встановлення правового зв’язку, заздалегідь передбачає його наслідки для себе і для оточуючих його осіб, обдумує і реалізує їх найкращі варіанти.
У свою чергу власні дії можуть бути тільки виключно однієї особи (наприклад виготовлення власною працею для себе речі,  підконтрольними (з дозволу інших осіб) для малолітніх, неповнолітніх та обмежено дієздатних, підопічних. Інколи власні дії мають кваліфікований спеціальний характер – внесення коштів у депозит нотаріальної контори, для погашення заборгованостей перед тими особами з якими боржник не прагне особистого   спілкування;
спільними діями одночасно двох осіб. Так договір дарування  може відбутися лише за умови, що дарувальник передасть дар обдарованому, а обдарований його прийме. Якщо обдарований дару не прийме то і факту дарування не відбудеться і для нього не виникне права власності. ЦКУ передбачає можливість спільного заповіту подружжя;
спільними діями одночасно декількох осіб. В таких випадках прийнято говорити про корпоративний інтерес і узгоджені дії фізичних та юридичних осіб задля його досягнення. Господарські товариства і зокрема кооперативи виникають на підставі таких узгоджених дій як засновницькі збори на який спільним волевиявленням засновники набувають певних прав. Так внаслідок недостатньої ефективності законодавства про садово-городні, гаражно-будівельні та інші кооперативи виникла проблема їх існування і особливо виконання їх грошових зобов’язань. Якщо значна частина членів садового кооперативу не сплачує членські внески та не оплачує спожиту електроенергію реалізація іншими права на певний комфорт за час відпочинку, особливо  проживання у садових будинках є вельми проблематичною;
діями інших осіб внаслідок який у особи може виникнути право як у дестинатора (вигодонабувача), так при укладені договорів на користь третьої особи правові наслідки виникають власне для неї, а не для тої особи, що уклала договір. При накопичувальному страхуванні (до досягнення повноліття, до укладення шлюбу право отримати страхову суму має третя особа;
об’єктивними природними явищами, що не залежать від волевиявлення людей, але мають певні правові наслідки публічного та приватного характеру;
техногенами – наслідками людської діяльності, яка внаслідок втрати контролю над нею спричинила порушення цивільних прав та  інтересів, призвела до матеріальних втрат і необхідності витрачати значні кошти на усунення їх наслідків.
Юридичні факти як підстава виникнення цивільних прав і юридичних обов’язків можуть бути обдуманими, а можуть мати спонтанний характер. В останньому випадку особа не завжди готова до того, що у неї виникнуть певні суб’єктивні права, а тим більше юридичні обов’язки. При тому законодавець спеціально виділяє осіб, для яких характерна спонтанність у їх діях і встановлює для цього певні обмеження. Вони мають подвійне значення: є пересторогою для осіб для яких встановлено певні обмеження та для інших осіб, які вступають з ними у правові відносини.
Загалом набуття суб’єктивних прав і юридичних обов’язків має певні особливості. При цьому можна виділити певні стадії набуття прав і юридичних обов’язків:
формування волі на набуття цих прав і обов’язків. Для цього важливою є мотивація і потреба задовольнити свої фізичні, матеріальні, духовні чи інші потреби. Формування такої волі може відбуватися виключно самостійно, або під впливом інших чинників: порад, особливо реклами, мода, намагання відповідати певному стилю життя тощо. Власне воля – внутрішній намір і як такий може мати значення при дефектах волі, її формуванні під впливом викривленого уявлення про об’єкт прав і суб’єктів;
волевиявлення – вираження волі зовні, завдяки чому вона стає доступною для сприйняття іншими особами.
надання волевиявленню тої форми, яка є імперативною для даного виду правовідносин. Так волевиявлення юридичних особі здебільшого повинно бути реалізоване у письмовій формі;
учинення тих дії, що є змістом даних правовідносин: передача майна, сплата грошей, виконання роботи, надання послуг тощо.
В ряді випадків вимагаються кваліфіковані дії:
нотаріальне посвідчення;
реєстрація правочину;
отримання встановленого законом документу;
тощо. 
Особливість набутих прав і обов’язків може зумовлюватися специфікою та видом самого юридичного факту, що слід розглянути більш детальніше.

Класифікація юридичних фактів та їх значення
ЮРИДИЧНИЙ ФАКТ обставина реальної дійсності, з яким норми права зв'язують виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. У ст. 11 ЦК зазначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової та моральної шкоди. Цивільні права можуть також виникати із актів цивільного законодавства (право на чужі речі), з рішення суду. У випадках, встановлених законом, цивільні права та обов'язки виникають з певної події. Цивільні права можуть виникати і з інших підстав. 
Залежно від впливу людей на перебіг юридичних фактів вони поділяються на дії та події. ЮРИДИЧНІ ПОДІЇ - ю.ф, що протікає незалежно від волі людини, ЮРИДИЧНІ ДІЇ – ю.ф., що відбувається з волі людини.
ЮРИДИЧНІ ПОДІЇ
Абсолютні. Як у своєму виникненні, так і у розвитку не залежать від волі людини, викликані міццю природи, стихії
Відносні. Виникають в наслідок дій людини, але розвиваються незалежно від волі людини
ЮРИДИЧНІ ДІЇ
Правомірні – відповідають вимогам цивільного законодавства
Юридичні вчинки – правомірні дії, що породжують юридичні наслідки незалежно від намір особи, що їх зробила
Юридичні акти – правомірні дії, що породжують юридичні наслідки тільки тоді, коли вони зроблені особою зі спеціальним наміром викликати такі наслідки
Адміністративні акти – видані відповідно до законодавства та наданих повноважень розпорядження компетентних органів, спрямовані на встановлення або припинення конкретних правовідносин.
Правочини – правомірні дії особи, що засновані на його вільному волевиявленні й спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Неправомірні (правопорушення) – суперечать вимогам законодавства

18. Здійснення цивільних прав та виконання цивільних обов’язків
ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ це реалізація його змісту через учинення уповноваженою особою дій, що визначають можливість певної поведінки (приміром, суб'єктивне право особи на будь-яке майно надає їй можливість володіти, користуватись і розпоряджатися цим майном). Здійснення суб'єктивного цивільного права базується на принципі "дозволено все, що не заборонено законом". Водночас, це має відповідати моральним принципам і правилам етики і не порушувати прав та інтересів інших осіб.Суб'єктивне цивільне право може бути реалізовано як особисто, так і через інших осіб-представників.Представництво, себто такі відносини, за яких угоду укладено представником від імені іншої особи, яку він представляє, створює для останньої відповідні права та обов'язки. Воно виникає, наприклад, з огляду на відсутність юридичної здатності або фізичної можливості в особи, яку представляють, вчиняти юридичні дії.Представництво буває обов'язковим і добровільним (договірним).Обов'язкове представництво встановлюється законом (скажімо, представниками неповнолітніх можуть бути батьки, всиновлювачі або опікуни).Добровільне (договірне) представництво залежить від бажання конкретної особи, яку представляють, і визначає повноваження представника видачею довіреності чи у формі договору. При цьому представник повинен діяти тільки в межах наданих йому повноважень.Письмовим документом, що його видає одна особа іншій для представництва перед третіми особами, є довіреність, яка залежно від межі та змісту повноважень може бути разовою, спеціальною чи генеральною. Довіреність укладається лише в письмовій формі. Строк дії зазначеного документа не може перевищувати трьох років, а якщо його не зазначено, то довіреність е дійсною тільки протягом року. Будь-яка угода укладається з метою досягнення певного бажаного результату, що його поставила перед собою фізична чи юридична особа.Предмет виконання юридичного обов'язку - це певні матеріальні або нематеріальні блага (наприклад, речі, послуги, результати інтелектуальної творчості тощо).Суб'єктом виконання юридичного обов'язку є боржник, на якому лежить зобов'язання щодо вчинення певних дій і від якого кредитор має право вимагати їх учинення. До зазначених суб'єктів слід також віднести осіб, до яких звернуто вимогу закону щодо заборони певної поведінки, а також осіб, які взяли на себе це зобов'язання добровільно.
межі
цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства
при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині
не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах
при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства
не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція
у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом
ВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНИХ ОБОВ'ЯЗКІВ реалізація закладених у цивільному обов'язку вимог, що проявляється в здійсненні зобов'язаною особою певних дій або в необхідності утриматися від певних дій
цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства, належним чином
особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї
виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства
особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства
Місце виконання цивільно-правових обов'язків визначається законом, договором або іншим нормативним актом. У випадку його невизначеності виконання здійснюється згідно з вимогами Цивільного кодексу України:- зобов'язання, стосовні до передачі будівель та іншого нерухомого майна, виконуються за місцем їх знаходження;- в разі грошових зобов'язань (окрім грошових зобов'язань юридичних осіб) виконання останніх здійснюється за місцем проживання кредитора на момент виникнення зобов'язання;- за решти зобов'язань виконання здійснюється за місцем проживання боржника або за місцезнаходженням юридичної особи - боржника.Строки виконання цивільно-правових обов'язків - це відтинок часу або конкретна дата, протягом якого чи до якої зобов'язання має бути виконане. Строк може бути встановлений у законі, в договорі, в рішенні суду чи арбітражного суду. У безстрокових зобов'язаннях строк визначається з моменту витребування. Невиконання боржником обов'язку в установлений строк, тобто прострочення, призводить до негативних наслідків для суб'єктів виконання. Приміром, кредитор має право вимагати відшкодування збитків, спричинених простроченням. Якщо виконання цивільно-правового обов'язку внаслідок прострочення втратило для кредитора інтерес, він має право відмовитися від прийняття простроченого виконання. Ризик випадкового настання неможливості виконання певного обов'язку переходить на винну у простроченні сторону.Для належного і своєчасного виконання юридичного обов'язку цивільне право передбачає такі засоби його забезпечення: неустойку, заставу, поруку, завдаток і гарантію.

19. Межі здійснення цивільних прав і умови виконання цивільних обов’язків
Здійснення цивільних прав – це реалізація управомоченою особою можливостей, які складають зміст певного суб’єктивного права, вчинення тих дій, які складають зміст суб’єктивних прав.
Межі здійснення цивільних прав – це окреслені договором або законодавством границі діяльності уповноважених осіб по реалізації можливостей, які складають зміст даних прав.
Поведінка суб’єкта при здійсненні своїх суб’єктивних прав не повинна виходити за межі суб’єктивного права.
Зловживання правом – це особливе цивільне правопорушення яке вчиняється управомоченою особою при здійсненні нею свого суб’єктивного права, яке пов’язане з використанням недозволених форм, засобів та в рамках дозволеної їй типу звичайної поведінки.
Ст. 13 Межі здійснення цивільних прав
1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
2. При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою – п’ятою цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Виконання цивільних обов’язків – це реалізація закладених у цивільних обов’язках вимог, що виявляється у здійсненні зобов’язань особою певних дій або в необхідності утримуватися від таких дій, вчинення тих дій, які складають зміст суб’єктивних обов’язків.
У абсолютних правовідносинах обов’язок носить пасивний характер (тобто зобов’язана особа повинна утримуватися від вчинення зобов’язальних дій)
У відносних правовідносинах виконання обов’язку вчиняється шляхом позитивних (активних) дій.
Юридичні обов’язки здійснюються в залежності від способів реалізації при здійсненні абсолютного суб’єктивного права важливе значення діяльно сіть управомоченої особи, щодо реалізації можливостей, які складають зміст цього права в такому випадку дотримання заборони з особами є юридичною гарантією здійснення абсолютного права та виконання юридичних обов’язків.
У цивільних правовідносинах суб’єктивне право здійснюється у формі реалізації управомочуючою особою правомочності особи щодо вимоги.
Стаття 14. Виконання цивільних обов'язків
1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. 2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. 3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства. 4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства. 
20. Поняття і порядок захисту цивільних прав та інтересів
ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ - дії по попередженню, припиненню порушеного права чи відновленню порушених прав, охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб Право на захист являє собою суб'єктивне цивільне Право певної особи, тобто вид і міру її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Воно виходить із конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України). У разі порушення цивільних прав конкретної особи їх захист здійснюється в порядку цивільного судочинства. Так, згідно з цивільно-процесуальним законодавством будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оскарженого права чи охоронюваного законом інтересу.Чинним законодавством передбачено такі способи захисту цивільних прав особи:- визнання права (скажімо, права власності на певну річ);- відновлення становища, яке існувало до моменту порушення права, та припинення дій, що порушували права (наприклад, винна особа, яка внаслідок протиправних дій пошкодила майно іншої особи, повинна - - відновити це майно та припинити протиправну поведінку);- присудження до виконання обов'язку в натурі (приміром, автотранспортне підприємство відповідно до договору не надало автомобіля під завантаження товару вантажовідправникові, тому останній має право - - через арбітраж вимагати надання відповідних транспортних засобів);- припинення або зміну правовідношення (наприклад, із закінченням строку договору останній припиняє свою дію);- компенсацію моральної шкоди;- стягнення з правопорушника збитків, а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойки (штрафу, пені);- інші способи. Зазначені способи захисту цивільних прав реалізуються з допомогою спеціальних засобів. Серед них передусім слід відзначити позовні, оскільки захист прав особи здійснюється через подання позову до суду (в разі, коли однією зі спірних сторін є громадянин, колгосп, міжколгоспне об'єднання, державно-колгоспне підприємство) або арбітражного суду (коли спірними сторонами є юридичні особи, крім колгоспів). Іноді є можливим адміністративний порядок захисту прав через звернення до відповідних адміністративних органів. Захист цивільних прав у випадках та в порядку, передбачених законодавством України, здійснюється також товариськими і третейськими судами, профспілковими та іншими громадськими організаціями.Крім спеціальних засобів захисту прав особи, цивільне право допускає виняткові засоби, до яких належать необхідна оборона і крайня необхідність.Порядок
Самозахист – комплекс дозволених законом дій, мір та способів, які громадяни та організації самостійно здійснюють з метою відновлення порушених цивільних прав
Захист цивільних прав нотаріусом. Здійснюється нотаріусом при здійсненні деяких нотаріальних дій. Зокрема, шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі, за яким стягнення, відповідно до законодавства, може проводитися у безспірному порядку
Захист цивільних прав та інтересів судом припускає, що будь-яка особа може звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права чи інтересу
Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади АРК або органами місцевого самоврядування припускає позасудовий порядок захисту порушеного цивільного права, інтересу, наприклад, шляхом скасування актів державних органів або органів місцевого самоврядування нижчого рівня.
Так, ст. 57 ЖК України дозволяє заперечити рішення райвиконкому з питань постановки на житловий облік у вищестоящий виконком
21. Форми і способи захисту цивільних прав та інтересів
СПОСОБИ СУДОВОГО ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ
визнання права (скажімо, права власності на певну річ)
визнання правочину недійсним
припинення дій, які порушують право
відновлення становища, яке було до порушення (наприклад, винна особа, яка внаслідок протиправних дій пошкодила майно іншої особи, повинна відновити це майно)
примусове виконання обов’язку в натурі (наприклад, автотранспортне підприємство відповідно до договору не надало автомобіль під завантаження товару вантажовідправникові, тому останній має право через суд вимагати надання відповідних транспортних засобів)
зміна правовідношення
припинення правовідношення (наприклад, із закінченням строку договору, останній втрачає чинність)
відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані крайньої необхідності
компенсація моральної шкоди
визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади АРК або ОМС
Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Збитками визнаються:
втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відношення свого порушеного права (реальні збитки)
доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (втрачена вигода)
Особа має право і на відшкодування і морально ї шкоди внаслідок порушення її прав
Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом чи іншими ушкодженнями здоров’я; у душевних стражданнях, яких особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної чи юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, і не пов’язується з розміром цього відшкодування. Розмір грошового відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних і моральних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди. При визначенні розміру відшкодування суд також враховує вимоги розумності та справедливості.

22. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права: поняття, види, зміст і значення.
ФІЗИЧНІ ОСОБИ - люди (громадяни України, іноземці, особи без громадянства), які наділені цивільною право- та дієздатністю та є суб'єктом цивільного права.
ПРАВОЗДАТНІСТЬ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ - здатність особи мати цивільні права та обов’язки (виникнення - З МОМЕНТУ НАРОДЖЕННЯ; припинення – у момент смерті)
Риси правоздатності
рівність фізичних осіб у здатності мати цивільні права та обов'язки
є невідчужуваною
неможливість обмеження
Зміст правоздатності
можливість мати майно у власності, успадковувати його та заповідати
можливість займатися підприємницькою діяльністю та бути засновником юридичних осіб
укладати правочини та бути учасником зобов'язань, інших цивільних правовідносин
мати інші особисті немайнові та майнові права
мати авторські права на винаходи науки, літератури та мистецтва
обирати місце проживання та рід занять
ДІЄЗДАТНІСТЬ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ - здатність особи своїми діями здобувати для себе цивільні права й самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати й нести відповідальність у випадку їхнього невиконання.
Зміст дієздатності
Правочиноздатність – здатність особи укладати будь-які правочини, не заборонені законом
Деліктоздатність – здатність особи нести самостійну майнову відповідальність
Види дієздатності
Повна дієздатність (виникає в осіб при досягненні 18 років або, у деяких, передбаченим законом випадках, до досягнення цього віку)
Часткова дієздатність (притаманна малолітнім особам, які не досягли віку 14 років)
Неповна дієздатність (характерна для неповнолітніх осіб у віці від 14 до 18 років)
Недієздатність (виникає тільки за рішенням суду при нездатності особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу)
Обмежена дієздатність (виникає у повнолітніх осіб на підставі рішення суду при наявності хоча б одного з факторів, а саме: а) наявність в особи психічного розладу, що істотно впливає на його здатність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними; б) зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище)
Повна дієздатність
Виникнення
Досягнення особою віку 18 років (повноліття)
Реєстрація шлюбу фізичною особою, що не досягло повноліття
Досягнення шістнадцяти років і бажання займатися підприємницькою діяльністю (при дотриманні порядку, установленого ЦК України)
Неповнолітня особа записана матір'ю або батьком дитини
Досягнення шістнадцяти років та працює за трудовим договором (при дотриманні порядку, встановленого ЦК України)
Зміст
Правочиноздатність особа може укладати будь-які правочини, власними діями створювати для себе цивільні права, самостійно їх здійснювати, а також створювати для себе цивільні обов'язки та самостійно їх виконувати
Деліктоздатність Особа несе самостійну відповідальність за свої обов'язки
У випадку припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття; у випадку визнання шлюбу недійсним на підставі, не пов'язаними з протиправним поводженням неповнолітньої особи; у випадку припинення трудового договору; припинення фізичною особою підприємницької діяльності ПОВНА ЦИВІЛЬНА ДІЄЗДАТНІСТЬ ЗБЕРІГАЄТЬСЯ за фізичною особою, у якої вона виникла
Часткова дієздатність
Часткова дієздатність виникає у фізичної особи, що не досяг віку 14 років (малолітнього)
Зміст правочиноздатності
Має право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди (такі, які задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосуються предмета, чкий має невисоку вартість)
Може здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, охоронювані законом
При укладенні одним з батьків правочину відносно майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою іншого з батьків. Інший з батьків може звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за рамки дрібної побутової (ч. 2 ст. 177 СК України)
У випадку, коли над малолітнім встановлена опіка, опікун вчиняє правочин від імені та в інтересах підопічного. Опікун не має права без згоди органа опіки та піклування відмовитися від майна підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, що підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у т.ч. відносно поділу та обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого коштовного майна. Опікун, його близькі родичі не можуть укладати з підопічним договорів, крім передачі майна підопічному у власність за договором дарування або в бевідплатне користування. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені поручительством
Деліктоздатність
Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду
Неповна дієздатність
НЕПОВНА ДІЄЗДАТНІСТЬ ВИНИКАЄ У ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ У ВІЦІ ВІД 14 ДО 18 РОКІВ (неповнолітня особа)
Зміст правочиноздатності
Має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини
Самостійно розпоряджається своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права
Бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи
Самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).
Самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом
Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування. Може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника та органу опіки та піклування.
Деліктоздатність
Особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону
Особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків
Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У відсутній частці ця шкода відшкодовується: а) батьками (усиновителями) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкода була завдана не з їхньої вини; б) закладом, що за законом здійснює щодо неповнолітнього функції піклувальника, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини
Обмежена дієздатність виникає у повнолітніх осіб за рішенням суду:
а) якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;
б) якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище
Зміст правочиноздатності
Вправі самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини
Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника
Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними
Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником
Деліктоздатність
Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність
Недієздатність
фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними
Зміст правочиноздатності
Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину
Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун
Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна
Опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою
Деліктоздатність
- Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе:
а) опікун;
б) заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини.
Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності
- Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи

Цивільна правоздатність фізичної особи: поняття, види, зміст.
Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов´язки.
Така правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров’я та інших факторів, і є передумовою виникнення суб’єктивного права.
Правоздатність фізичної особи виникає з дня її народження і припиняється з її смертю (або з оголошення її померлою). Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття людиною цих прав. З цього випливає, що для визнання людини правоздатною потрібно, щоб вона народилася живою.
Жоден громадянин протягом свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмеженій у ній. Наприклад у випадках передбачених законом, здатність мати окремі права та обов’язки може пов’язуватися з досягненням фізичної особи певного віку (право на зайняття підприємницькою діяльністю, керувати автомобілем тощо).
Під змістом правоздатності особи розуміють перелік цивільних прав і обов’язків, які можуть належать їй. Цивільне законодавство України встановлює, що фізична особа може мати:
Особисті немайнові права
Майно на праві власності
Право користуватися житловим приміщенням
Право на підприємництво
Право заповідати або успадковувати майно
Бути стороною у договорі
Фізична особа здатна мати всі інші цивільні права, не передбачені КУ, ЦКУ, іншим законам. Якщо вони не суперечать закону та моральним засадам громадянського суспільства. Вона здатна також мати обов’язки, які виникають у власника, так і у сторони в договорі, а також як учасника інших цивільних правовідносин, передбачених законом.
Зміст цивільної правоздатності визначається законом, але не є вичерпним.

Цивільна дієздатність фізичної особи: поняття, види, зміст.
ДІЄЗДАТНІСТЬ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ - здатність особи своїми діями здобувати для себе цивільні права й самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати й нести відповідальність у випадку їхнього невиконання.
Зміст дієздатності
Правочиноздатність – здатність особи укладати будь-які правочини, не заборонені законом
Деліктоздатність – здатність особи нести самостійну майнову відповідальність
Види дієздатності
Повна дієздатність (виникає в осіб при досягненні 18 років або, у деяких, передбаченим законом випадках, до досягнення цього віку)
Часткова дієздатність (притаманна малолітнім особам, які не досягли віку 14 років)
Неповна дієздатність (характерна для неповнолітніх осіб у віці від 14 до 18 років)
Недієздатність (виникає тільки за рішенням суду при нездатності особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу)
Обмежена дієздатність (виникає у повнолітніх осіб на підставі рішення суду при наявності хоча б одного з факторів, а саме: а) наявність в особи психічного розладу, що істотно впливає на його здатність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними; б) зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище)
Повна дієздатність
Виникнення
Досягнення особою віку 18 років (повноліття)
Реєстрація шлюбу фізичною особою, що не досягло повноліття
Досягнення шістнадцяти років і бажання займатися підприємницькою діяльністю (при дотриманні порядку, установленого ЦК України)
Неповнолітня особа записана матір'ю або батьком дитини
Досягнення шістнадцяти років та працює за трудовим договором (при дотриманні порядку, встановленого ЦК України)
Зміст
Правочиноздатність особа може укладати будь-які правочини, власними діями створювати для себе цивільні права, самостійно їх здійснювати, а також створювати для себе цивільні обов'язки та самостійно їх виконувати
Деліктоздатність Особа несе самостійну відповідальність за свої обов'язки
У випадку припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття; у випадку визнання шлюбу недійсним на підставі, не пов'язаними з протиправним поводженням неповнолітньої особи; у випадку припинення трудового договору; припинення фізичною особою підприємницької діяльності ПОВНА ЦИВІЛЬНА ДІЄЗДАТНІСТЬ ЗБЕРІГАЄТЬСЯ за фізичною особою, у якої вона виникла
Часткова дієздатність
Часткова дієздатність виникає у фізичної особи, що не досяг віку 14 років (малолітнього)
Зміст правочиноздатності
Має право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди (такі, які задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосуються предмета, чкий має невисоку вартість)
Може здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, охоронювані законом
При укладенні одним з батьків правочину відносно майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою іншого з батьків. Інший з батьків може звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за рамки дрібної побутової (ч. 2 ст. 177 СК України)
У випадку, коли над малолітнім встановлена опіка, опікун вчиняє правочин від імені та в інтересах підопічного. Опікун не має права без згоди органа опіки та піклування відмовитися від майна підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, що підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у т.ч. відносно поділу та обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого коштовного майна. Опікун, його близькі родичі не можуть укладати з підопічним договорів, крім передачі майна підопічному у власність за договором дарування або в бевідплатне користування. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені поручительством
Деліктоздатність
Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду
Неповна дієздатність
НЕПОВНА ДІЄЗДАТНІСТЬ ВИНИКАЄ У ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ У ВІЦІ ВІД 14 ДО 18 РОКІВ (неповнолітня особа)
Зміст правочиноздатності
Має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини
Самостійно розпоряджається своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права
Бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи
Самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).
Самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом
Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування. Може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника та органу опіки та піклування.
Деліктоздатність
Особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону
Особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків
Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У відсутній частці ця шкода відшкодовується: а) батьками (усиновителями) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкода була завдана не з їхньої вини; б) закладом, що за законом здійснює щодо неповнолітнього функції піклувальника, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини
Обмежена дієздатність виникає у повнолітніх осіб за рішенням суду:
а) якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;
б) якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище
Зміст правочиноздатності
Вправі самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини
Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника
Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними
Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником
Деліктоздатність
Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність
Недієздатність
фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними
Зміст правочиноздатності
Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину
Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун
Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна
Опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою
Деліктоздатність
- Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе:
а) опікун;
б) заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини.
Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності
- Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи

25. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена
1. У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.
2. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.
3. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.
4. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
1. Правовою гарантією захисту прав фізичних осіб, обмежених у цивільній дієздатності, є норма щодо поновлення цивільної дієздатності (ст. 38 ЦК). Порядок і процедура скасування обмеження та поновлення їх дієздатності визначаються правилами ст. 260 ЦПК.
Обмежена цивільна дієздатність фізичної особи може бути поновлена, якщо відпали обставини, за яких особу було раніше обмежено в цивільній дієздатності. Так, суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи у двох випадках.
По-перше, у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Справи про поновлення дієздатності за такої підстави суд розглядає з обов'язковим проведенням судово-психіатричної експертизи, яка призначається за ухвалою судді. Фізична особа може бути поновлена в дієздатності лише за наявності висновку судово-психіатричної експертизи про значне поліпшення її стану здоров'я або видужання.
По-друге, у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо. Суд поновлює фізичну особу у дієздатності лише за наявності фактів про припинення особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо. Тому не можна розглядати як підставу для поновлення цивільної дієздатності особи випадок, коли її сім'я припинила існування (розірвання шлюбу, смерть), а відтак, відпав обов'язок надавати кошти на її утримання.
2. Відповідно до коментованої статті наслідком поновлення цивільної дієздатності фізичної особи є припинення піклування, встановленого над нею рішенням суду. Відповідно до ст. 75 ЦК суд, який призначив піклувальника, звільняє його від виконання цих обов'язків. Тому в резолютивній частині рішення суду про поновлення цивільної дієздатності повинно міститись положення про звільнення піклувальника від виконання його обов'язків. Додаткового рішення щодо припинення його повноважень не потрібно, навіть у випадку, якщо суд не вказав у рішенні про цю обставину.
Скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність  якої була обмежена, здійснюється за рішенням суду за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування (ст. 241 ЦПК).
Такі справи повинні розглядатися з обов'язковою участю представника органу опіки та піклування.
26. В окремих випадках, визначених актами цивільного законодавства особа може бути обмежена у дієздатності або взагалі визнана недієздатною. Так, відповідно до ст. 36 ЦК суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також підставами для обмеження фізичної особи у дієздатності є зловживання фізичною особою спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, внаслідок чого ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Згідно із ст. 39 ЦК визнана судом недієздатною може бути фізична особа, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.Предметом судової діяльності є безпосереднє визначення наявності підстав для встановлення такого правового стану фізичної особи як обмеження удієздатності чи визнання її недієздатною.Правом на звернення у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності наділені члени її сім'ї, орган опіки та піклування, наркологічні та психіатричні заклади. Заяву про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подано батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування. Із заявою про визнанняфізичної особи недієздатною можуть звернутися члени її сім'ї, близькі родичі, незалежно від їх спільного проживання, орган опіки та піклування, психіатричний заклад (ст. 237 ЦПК).Підсудність (ст. 236 ЦПК). Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи, чи визнання фізичної особинедієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, - за місцезнаходженням цього закладу. Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинна містити обставини, що свідчать про психічний розлад, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права повинні бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права. У заяві провизнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.При підготовці справи до судового розгляду при наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначається судово-психіатрична експертиза. Якщо таких даних немає, то експертиза не проводиться, а ухвалюється рішення про відмову у задоволенні поданої до суду заяви.Розгляд справи. Відповідно до ст. 240 ЦПК справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа провизнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я.Рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі про обмеження або позбавлення права неповнолітньої особисамостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. Таке рішення є підставою для призначення фізичній особі, обмеженій у цивільній дієздатності, піклувальника, а недієздатній фізичній особі – опікуна.Поновлення фізичної особи у дієздатності. За загальними правилами суд, який ухвалив рішення, не вправі його змінити чи скасувати. Однак, у зв’язку із специфікою справ окремого провадження взагалі та справ про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання фізичної особи недієздатноюзокрема, таке рішення суду може бути скасоване. Пояснюється це особливістю повноважень суду при розгляді таких справ. У цьому випадку не розглядається питання про наявність чи відсутність підстав для обмеження у дієздатності чи визнання недієздатною, а те, чи існують підстави дляпоновлення такої особи у дієздатності. Тому і мова йде про те, що суд не переглядає власного рішення. У випадку ж виникнення сумніву щодо законності та/або обґрунтованості ухваленого рішення суду, не постає питання про поновлення у дієздатності, а повинен відбуватися перегляд рішення суду в апеляційному, касаційному порядку чи у зв’язку з винятковими обставинами у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством. Законом визначене коло заявників, котрі наділені законом, правом на звернення до суду із заявою про поновлення фізичної особи у дієздатності. У справах про обмеження фізичної особи у дієздатності це може відбуватися за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування (ст. 38 ЦК). У справах про визнання фізичної особи недієздатною заявниками можуть бути опікун або органи опіки та піклування (ст. 42 ЦК). Тобто, в останньому випадку не визнається право на звернення до суду за фізичною особою, яка визнана судом недієздатною.У випадку скасування рішення суду про визнання особи недієздатною, а також про обмеження у дієздатності, коли підставою для нього була наявність психічного розладу, обов’язковим є проведення судово-психіатричної експертизи, яка повинна дати відповідь про значне поліпшення стану здоров’яфізичної особи або видужання (п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 березня 1972 р. «Про судову практику в справах провизнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним»). Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органу опіки та піклування. Таке рішення є підставою для зняття встановлених над фізичною особою опіки чи піклування.


27. ПРАВОЗДАТНІСТЬ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ - здатність особи мати цивільні права та обов’язки (виникнення - З МОМЕНТУ НАРОДЖЕННЯ; припинення – у момент смерті)
Риси правоздатності
рівність фізичних осіб у здатності мати цивільні права та обов'язки
є невідчужуваною
неможливість обмеження
Зміст правоздатності
можливість мати майно у власності, успадковувати його та заповідати
можливість займатися підприємницькою діяльністю та бути засновником юридичних осіб
укладати правочини та бути учасником зобов'язань, інших цивільних правовідносин
мати інші особисті немайнові та майнові права
мати авторські права на винаходи науки, літератури та мистецтва
обирати місце проживання та рід занять
ДІЄЗДАТНІСТЬ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ - здатність особи своїми діями здобувати для себе цивільні права й самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати й нести відповідальність у випадку їхнього невиконання.
Зміст дієздатності
Правочиноздатність – здатність особи укладати будь-які правочини, не заборонені законом
Деліктоздатність – здатність особи нести самостійну майнову відповідальність
Види дієздатності
Повна дієздатність (виникає в осіб при досягненні 18 років або, у деяких, передбаченим законом випадках, до досягнення цього віку)
Часткова дієздатність (притаманна малолітнім особам, які не досягли віку 14 років)
Неповна дієздатність (характерна для неповнолітніх осіб у віці від 14 до 18 років)
Недієздатність (виникає тільки за рішенням суду при нездатності особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу)
Обмежена дієздатність (виникає у повнолітніх осіб на підставі рішення суду при наявності хоча б одного з факторів, а саме: а) наявність в особи психічного розладу, що істотно впливає на його здатність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними; б) зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище)
Повна дієздатність
Виникнення
Досягнення особою віку 18 років (повноліття)
Реєстрація шлюбу фізичною особою, що не досягло повноліття
Досягнення шістнадцяти років і бажання займатися підприємницькою діяльністю (при дотриманні порядку, установленого ЦК України)
Неповнолітня особа записана матір'ю або батьком дитини
Досягнення шістнадцяти років та працює за трудовим договором (при дотриманні порядку, встановленого ЦК України)
Зміст
Правочиноздатність особа може укладати будь-які правочини, власними діями створювати для себе цивільні права, самостійно їх здійснювати, а також створювати для себе цивільні обов'язки та самостійно їх виконувати
Деліктоздатність Особа несе самостійну відповідальність за свої обов'язки
У випадку припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття; у випадку визнання шлюбу недійсним на підставі, не пов'язаними з протиправним поводженням неповнолітньої особи; у випадку припинення трудового договору; припинення фізичною особою підприємницької діяльності ПОВНА ЦИВІЛЬНА ДІЄЗДАТНІСТЬ ЗБЕРІГАЄТЬСЯ за фізичною особою, у якої вона виникла
Часткова дієздатність
Часткова дієздатність виникає у фізичної особи, що не досяг віку 14 років (малолітнього)
Зміст правочиноздатності
Має право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди (такі, які задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосуються предмета, чкий має невисоку вартість)
Може здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, охоронювані законом
При укладенні одним з батьків правочину відносно майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою іншого з батьків. Інший з батьків може звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за рамки дрібної побутової (ч. 2 ст. 177 СК України)
У випадку, коли над малолітнім встановлена опіка, опікун вчиняє правочин від імені та в інтересах підопічного. Опікун не має права без згоди органа опіки та піклування відмовитися від майна підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, що підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у т.ч. відносно поділу та обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого коштовного майна. Опікун, його близькі родичі не можуть укладати з підопічним договорів, крім передачі майна підопічному у власність за договором дарування або в бевідплатне користування. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені поручительством
Деліктоздатність
Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду
Неповна дієздатність
НЕПОВНА ДІЄЗДАТНІСТЬ ВИНИКАЄ У ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ У ВІЦІ ВІД 14 ДО 18 РОКІВ (неповнолітня особа)
Зміст правочиноздатності
Має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини
Самостійно розпоряджається своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права
Бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи
Самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).
Самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом
Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування. Може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника та органу опіки та піклування.
Деліктоздатність
Особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону
Особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків
Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У відсутній частці ця шкода відшкодовується: а) батьками (усиновителями) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкода була завдана не з їхньої вини; б) закладом, що за законом здійснює щодо неповнолітнього функції піклувальника, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини
Обмежена дієздатність виникає у повнолітніх осіб за рішенням суду:
а) якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;
б) якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище
Зміст правочиноздатності
Вправі самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини
Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника
Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними
Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником
Деліктоздатність
Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність
Недієздатність
фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними
Зміст правочиноздатності
Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину
Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун
Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна
Опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою
Деліктоздатність
- Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе:
а) опікун;
б) заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини.
Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності
- Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи

28. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою
З місцем проживання тісно пов’язаний такий інститут цивільного права як визнання фізичної особи безвісно відсутньою.
Цей інститути вносить визначеність в цивільні, сімейні та інші правові відносини. Суб´єктом таких відносин є фізична особа, про місцезнаходження якої іншим суб´єктам правових відносин протягом тривалого часу нічого не відомо. Ця невідомість є об´єктивною перешкодою в реалізації іншими учасниками правовідносин своїх суб´єктивних прав або виконання юридичних обов´язків.
Щоб усунути юридичну невизначеність, яка спричинена тривалою відсутністю фізичної особи, закон передбачає створення особливого юридичного статусу для такої особи - визнання її в судовому порядку безвісно відсутньою.
Безвісна відсутність - засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності фізичної особи в місці свого проживання, якщо не вдалося встановити місце її перебування.
Відповідно до ст. 43 ЦК України фізична особа може бути визнана безвісно відсутньою за таких умов:
1)   якщо вона відсутня у місці свого постійного проживання протягом року;
2)   якщо протягом одного року в місці, де особа постійно або переважно проживає, немає відомостей про її місцеперебування. День одержання останніх відомостей може бути підтверджено пред´явленням останнього листа відсутньої особи, або іншим способом.
У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про відсутню особу, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому були одержані останні відомості про неї, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК України);
3)   вжитими заходами щодо розшуку відсутньої особи встановити місце її перебування неможливо;
4)   визнання причин, через які заявник просить визнати фізичну особу безвісно відсутньою юридично поважними.
В юридичній літературі зазначається, що визнання фізичної особи безвісно відсутньою не допускається у випадках, коли вона переховується від розшуку (наприклад, за кримінальною справою), або про яку вірогідно відомо, що вона жива, але немає точних відомостей про її місце перебування.
Визнання фізичної особи безвісно відсутньою спричиняє певні правові наслідки, але не відображається на її правоздатності та дієздатності. Особа, яка жива, не перестає бути суб´єктом права.
Згідно зі ст. 44 ЦК України на підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Цей захід не означає обмеження майнових прав даної особи, а навпаки, сприяє охороні її інтересів. Водночас він є гарантом задоволення майнових прав осіб, з якими відсутня особа мала певні зобов´язальні відносини.
За заявою заінтересованих осіб, органів опіки та піклування опіка може бути встановлена нотаріусом над майном фізичної особи, місцезнаходження якої невідоме, до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.
Опікун зобов´язується з майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місцезнаходження якої невідоме, виконати низку обов´язків, які повинна була виконати відсутня особа - забезпечити за рахунок цього майна утримання осіб, яких остання зобов´язана за законом утримувати (неповнолітні діти, пристарілі батьки), а також задовольнити вимоги щодо сплати боргів за зобов´язаннями безвісно відсутньої особи.
Припиняються зобов´язання, тісно пов´язані з особою, яка безвісно відсутня, зокрема чинність довіреності, договору доручення.
Будь-які інші наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою у ЦК України не зазначені. Але вони визначені іншими нормативними актами.
Відповідно до ст. 46 Закону України «Про пенсійне забезпечення» неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає за дітьми безвісно відсутньої особи, які не досягли восьми років, мають право вимагати призначення їм пенсії у зв´язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім.
Чоловік або дружина безвісно відсутньої особи набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи РАЦСу.
Дитина безвісно відсутньої особи може бути усиновлена без згоди останньої.
Якщо фізична особа, яка визнана безвісно відсутньою, з´явилася або одержані відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або той, що ухвалив рішення про визнання її безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує його.
На підставі рішення суду відміняється опіка, встановлена над майном безвісно відсутньої особи.
Припиняються виплати пенсій відповідним категоріям осіб. Виплачені раніше грошові суми поверненню не підлягають.
Можливе поновлення шлюбних відносин між. особою, яка повернулась, і її дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу, якщо шлюб було розірвано.
Поновлення інших особистих та майнових прав такої особи чинне законодавство не передбачає.
Визнання фізичної особи безвісно відсутньою не ліквідує юридичну невизначеність, що виникла, оскільки вона залишається учасником правовідносин. Тому до ЦК введено інститут - оголошення фізичної особи померлою, який має свою специфічну характеристику.
Якщо безвісна відсутність означає неотримання відомостей про особу протягом року, то оголошення її померлою поглинає безвісну відсутність і визначає декілька термінів, після закінчення яких особу можна оголосити померлою.
За своїми правовими наслідками оголошення фізичної особи померлою майже прирівнюється до смерті, а визнання її безвісно відсутньою має лише ті наслідки, які передбачені в законі.
Відповідно до ч. 1 ст. 46 ЦК України фізична особа може бути оголошена померлою у судовому порядку. При цьому не вимагається, щоб попередньо її було визнано безвісно відсутньою.
Підставами оголошення фізичної особи померлою є:
1)  відсутність особи в місці постійного проживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про неї;
2)  відсутність протягом вказаних строків відомостей про місце перебування відсутньої особи;
3)  неможливість встановити місце перебування даної особи, незважаючи на всі вжиті заходи щодо розшуку;
4)  визнання юридично поважними причин, через які заявник просить визнати громадянина померлим.
Закон встановлює скорочений шестимісячний строк для оголошення фізичної особи померлою, якщо вона безвісно пропала за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку. Наприклад, якщо відомо, що особа була пасажиром або членом екіпажу літака, що потерпів аварію, то її оголошують померлою через шість місяців, оскільки ймовірність смерті за таких умов є досить великою. Суд у такому випадку визнає не факт смерті особи, а оголошує її померлою на підставі презумпції смерті під час нещасного випадку.
29. Якщо особа, визнана безвісно відсутньою, або місце знаходження якої невідоме, не з'явилася і не подає про себе відомостей, наступним кроком є оголошення фізичної особи такою, що померла.
Стаття 46. Оголошення фізичної особи померлою
1. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, – протягом шести місяців.
2. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців
3. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті
4. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
Згідно зі ст.46 ЦК фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці постійного проживання останньої немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців. Особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення цих дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою І до закінчення цього строку, але не раніше спливу шести місяців.
Отже, ЦК передбачає кілька строків, що мають правове значення для визнання особи такою, що померла:
три роки — загальний строк;
два роки від дня закінчення воєнних дій — у разі, якщо особа пропала безвісти у зв'язку з цими діями;
шість місяців — якщо особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припускати її загибель від певного нещасного випадку (при катастрофах, стихійному лиху тощо);
строк, визначений судом, але не менший шести місяців — залежно від конкретних обставин.
Фізична особа оголошується померлою з дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити загибель останньої від певного нещасного випадку чи у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.
Оголошення особи такою, що померла, провадиться судом у порядку, аналогічному порядку визнання фізичної особи безвісно відсутньою.
При цьому слід враховувати, що підставою для оголошення особи померлою є не факти, які напевне підтверджують її загибель, а обставини, що дають підставу припускати смерть такої особи. Тому оголошення особи судом померлою необхідно відрізняти від встановлення судом факту смерті особи у певний час І за певних обставин у разі відмови органів РАЦС зареєструвати смерть, якщо від цього факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих немайнових чи майнових прав фізичних або юридичних осіб.
Оскільки оголошення фізичної особи такою, що померла, ґрунтується на презумпції смерті цієї особи, правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті (ст.47 ЦК). Це означає, що після оголошення фізичної особи такою, що померла, відкривається спадщина (ст. 1220 ЦК), утриманцям призначається пенсія, шлюб припиняється (ст 104 СК).
Проте, оскільки оголошення фізичної особи померлою грунтується на презумпції, а не на факті смерті, ЦК передбачає заходи, спрямовані на забезпечення інтересів фізичної особи, оголошеної померлою, якщо вона виявиться живою. Зокрема, спадкоємці такої особи не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Для забезпечення виконання цієї вимоги нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження (ст.47 ЦК).
Якщо фізична особа, оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою (ст.48 ЦК). Скасування раніше винесеного рішення про оголошення особи померлою є підставою для анулювання запису про її смерть у книзі запису актів цивільного стану.
На підставі такого рішення фізична особа, оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна або відшкодування його вартості. Але задоволення цих вимог залежить від того, чи збереглося майно в натурі, а також від підстав переходу його до інших осіб. Зокрема, якщо майно збереглося та безоплатно перейшло до когось після оголошення фізичної особи померлою, воно підлягає поверненню, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника. Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, оголошена померлою, жива. У разі неможливості повернути майно в натурі особі, оголошеній померлою, відшкодовується вартість цього майна.
Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було ними реалізоване, зазначеній особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна.

30. ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ - сукупність індивідуалізуючих ознак фізичної особи, що дозволяють виділити його як учасника цивільних правовідносин з ряду інших суб'єктів, впливають на його цивільні права та обов'язки.
- Ім'я фізичної особи. Ім'я фізичної особи - громадянина України - складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені
- Місце проживання фізичної особи. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Для реєстрації актів громадянського стану (народження, смерть, реєстрація шлюбу...)
Для виконання зобов'язань (грошове зобов'язання виконується за місцем проживання кредитора, якщо інше не встановлено у договорі)
Для відкриття спадщини (місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця)
Для визнання безвісно відсутньою, оголошення померлою, встановлення опіки тощо.
правове значення визначення місця проживання фізичної особи

Інші індивідуалізуючі ознаки: вік (для визначення дієздатності); громадянство; родиний стан; родинні зв'язки (для визначення черговості при спадкуванні); професія тощо.

31. Акти цивільного стану Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть.Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
32. Фізична особа-підприємець.
Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути фізичні особи з повною дієздатністю. Ст 42 Конституції передбачає можливість заборони законом певних видів підприємницької діяльності та обмеження законом підприємницької діяльності для певних осіб - депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Підприємницька діяльність може бути основним видом діяльності фізичної особи. Якщо підприємницька діяльність не є основною, то законодавство про підприємництво стосується тієї її частини, яка за характером є підприємницькою.
Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовують нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб.
Фізична особа здійснює своє право на підприємництво за умови державної реєстрації її як підприємця. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що не є підприємцем.

33. Поняття та значення опіки та піклування.
Охорона дитинства в Україні визнається загальнонаціональним пріоритетом і здійснюється з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток. Основними законодавчими актами, що забезпечують втілення в життя поставленої мети є: Конституція України, Закон України "Про охорону дитинства", Сімейний кодекс України, Правила опіки та піклування.
У світлі зазначеного пріоритету особливої турботи потребують:
- діти-сироти; діти, в яких померли чи загинули батьки;
- діти, позбавлені батьківського піклування; діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібрані у батьків без позбавлення батьківських прав;
- діти, батьки яких визнані безвісно відсутніми або недієздатними, оголошені померлими, відбувають покарання у місцях позбавлення волі або перебувають під вартою на час слідства, або в розшуку в зв'язку з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження; діти, батькам яких тривала хвороба перешкоджає виконувати свої батьківські обов'язки; а також підкинуті діти; діти, батьки яких невідомі;
- діти, від яких відмовились батьки та безпритульні діти.
Безпритульні діти - це діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання.
Для вирішення питань, пов'язаних з утриманням і вихованням дітей, які опинились у несприятливих умовах, держава створила спеціальні органи - органи опіки та піклування. Такими органами є: районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад.
Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування), а також діяльність з інших питань, що належать до їх компетенції.
Органи у справах сім'ї та молоді, служби у справах неповнолітніх здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку, та тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сім'ї, а також діяльність з інших питань, що належать до їх компетенції [2].
У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.
Посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, працівники Міністерства внутрішніх справ України, працівники органів соціального захисту населення, житлово-експлуатаційних органів, навчальних закладів, інших організацій, а також громадяни, яким стало відомо про факт залишення дитини без опіки (піклування) батьків, зобов'язані негайно повідомити про це органи опіки та піклування за місцем знаходження дитини.
Діяльність інших, крім органів опіки і піклування, юридичних і фізичних осіб по виявленню і влаштуванню дітей, які залишились без батьківського піклування, законом не передбачена.
Законодавством визначено різні форми державної турботи про дітей, які залишились без батьківського піклування. Це - опіка і піклування, усиновлення, влаштування дітей на виховання в сім'ї громадян (патронат), у будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу на повне державне утримання. Основною метою діяльності всіх перелічених закладів є створення їх вихованцям необхідних умов для всебічного і гармонійного розвитку, підготовки для самостійного життя і праці. Опіка та піклування в сімейному праві - це така форма передачі дітей, які внаслідок тих чи інших обставин лишилися без батьківського піклування, іншим особам, що має на меті їх виховання, захист їх особистих і майнових прав, охорону інших інтересів.
Опіка і піклування має як спільні, так і відмінні риси з іншими інститутами передачі дітей на виховання та для захисту їх інтересів. Для порівняння візьмімо інститут усиновлення. Спільним для цих інститутів є обов'язки опікуна (піклувальника) і усиновителя щодо виховання та захисту інтересів переданих їм дітей. Опікун (піклувальник), як і усиновитель, виконують замість дітей і в їх інтересах відповідні дії або дають згоду (дозвіл) на виконання ними цих дій. На опікунів (піклувальників) і усиновителів покладається обов'язок представляти інтереси підопічних (усиновлених) дітей в усіх державних і громадських організаціях, якщо виникає у цьому необхідність. Опікуни (піклувальники) та усиновителі відповідають за шкоду, заподіяну підопічним (усиновленим), якщо не доведуть, що шкода настала не з їх вини.
Але опіка (піклування) не породжують, подібно усиновленню, між дітьми і опікунами (піклувальниками), членами їх сімей, відносин, аналогічних за своєю природою відносинам батьків і дітей. Усиновлення є підставою для виникнення як особистих, так і майнових відносин між усиновителем і усиновленим, а опіка (піклування), як правило, породжує немайнові відносини між опікуном (піклувальником) і підопічним.
Опіка і піклування - міжгалузеві інститути. Вони є одночасно інститутами адміністративного, цивільного і сімейного права. Опіка і піклування є інститутами цивільного права тоді, коліт у передбачених законом випадках установлюються над неповнолітніми особами або майном осіб, визнаних безвісно відсутніми.

34. Суб’єкти опіки та піклування, їх права та обов’язки. Органи опіки та піклування.
Суб'єкти відносин з опіки і піклування перебувають у певних зв'язках між собою. В основу таких зв'язків покладаються морально-етичні і правові засади. Саме з допомогою правового регулювання досягаються охорона та захист інтересів підопічних осіб у сфері створення для них необхідних побутових умов, забезпечення житлом, предметами звичайної домашньої обстановки, організації їх культурного дозвілля. Дотримуючись норм права, органи опіки і піклування здійснюють контроль за діяльністю опікунів (піклувальників) щодо дітей, переданих на їх виховання [9].
При визначенні прав та обов'язків з опіки і піклування законодавець виходить із того, що головною фігурою в цих відносинах є дитина, над якою встановлено опіку або піклування. Тому чітке визначення її прав набуває особливого значення в системі прав та обов'язків учасників відносин з опіки та піклування.
Згідно зі ст. 247 СК дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника. Цьому праву кореспондується обов'язок опікуна (піклувальника) проживати разом з підопічним. Враховуючи, що згідно з п. 3 ст. З СК права члена сім'ї має одинока особа - опікун (піклувальник) має право вибору - поселити дитину в оселю, де він проживає, або поселитись на житлову площу підопічного. Цей вибір залежить від багатьох чинників - наявності в опікуна (піклувальника) інших членів сім'ї, рівня забезпеченості його сім'ї житлом, наявності житла в підопічного тощо. Роздільне проживання опікуна й підопічного орган опіки і піклування може допустити лише як виняток, коли воно не може негативно позначитись на вихованні дитини. При вирішенні спорів про місце проживання підопічного необхідно враховувати правило, зазначене в п. 3 ст. 160 СК про вибір неповнолітнім місця свого проживання.
Підопічний має право на піклування з боку опікуна (піклувальника). Здійснюючи це право підопічного, опікун (піклувальник) зобов'язаний не тільки створювати належні побутові умови підопічному, але й забезпечувати догляд за ним з тим, щоб він не вчиняв дій на шкоду собі й іншим, дбати про стан його здоров'я.
Підопічний має право на забезпечення йому умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до його людської гідності. Забезпечуючи це право опікуни (піклувальники) повинні піклуватися про фізичний розвиток підопічного, дбати про його навчання в школі та інших навчальних закладах, про підготовку його до суспільно корисної праці.
Опікун (піклувальник) зобов'язаний виховувати підопічного в дусі любові до Батьківщини, чесності, правдивості, моральної чистоти, ставитись з повагою до його людської гідності. Опікун (піклувальник) має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування.
За підопічним зберігається право користування житлом, в якому він проживав до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла підопічний має право на його отримання позачергово. Це право підопічного забезпечується органами опіки і піклування в порядку, передбаченому п. 6.1-6.5 Правил.
Суть цього права в наступному:
- при поверненні дитини, позбавленої батьківського піклування, від опікуна у разі відсутності у неї житла житлове приміщення надається їй позачергово. До надання їй житлового приміщення для постійного проживання дитина повинна бути влаштована у гуртожиток або забезпечена іншим упорядкованим житлом;
- квартири, у яких мешкають тільки неповнолітні, позбавлені батьківського піклування, можуть бути передані їм у власність;
- приватизоване житлове приміщення може бути передане опікуном (піклувальником) з дозволу органу опіки і піклування в оренду на підставі відповідного договору.
Право підопічного на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.
Опікуни (піклувальники) несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання опікунських обов'язків відповідно до закону.
Права та обов'язки опікуна (піклувальника) щодо дитини.
Для здійснення опіки (піклування) опікун повинен мати певні права і обов'язки. Враховуючи, що деякі з таких обов'язків були уже раніше розглянуті, зупинимось на правах та інших обов'язках опікуна (піклувальника).
Опікун (піклувальник) має право вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Це право опікуна (піклувальника) випливає з його обов'язку проживати разом з підопічним.
Опікуни і піклувальники мають право вимагати по суду повернення підопічних їм дітей не тільки від сторонніх осіб і родичів дітей (дідів, баб, тіток, дядьків та ін), але й від батьків цих дітей, які незаконно їх утримують.
Право опікуна (піклувальника) управляти майном підопічного. Під управлінням майном підопічного слід розуміти будь-які дії опікунів (піклувальників), спрямовані на підтримання у належному порядку об'єктів нерухомості, іншого майна, яке належить підопічному, вжиття заходів до його своєчасного ремонту, сплати різного роду платежів, передбачених законом. До управління майном підопічного необхідно віднести вирішення питань про відчуження майна, яке стало непотрібним чи зайвим для підопічного, та вжиття заходів, які забезпечують схоронність іншого майна підопічного [7].
Усі дії по управлінню майном опікуни і піклувальники повинні виконувати в межах наданих їм прав і з точним додержанням покладених на них законом обов'язків. Порядок управління майном визначається Правилами.
На опікунів і піклувальників не покладаються обов'язки утримувати підопічних дітей. Хоча, якщо опікуном (піклувальником) призначається баба (дід) дитини, її брат (сестра), вітчим (мачуха), інші особи, у сім'ях яких виховувалась дитина і які за певних умов законом зобов'язані утримувати дитину (ст. ст. 265, 267, 268, 269 СК), на них може бути покладений обов'язок утримувати підопічних, але виконувати цей обов'язок вони повинні не як опікуни (піклувальники).
Для утримання підопічних опікун має право розпоряджатись сумами, які належать підопічним у вигляді аліментів, допомог, інших поточних надходжень або прибутків від належного їм майна. Піклувальник дещо обмежений у таких правах. Він має право отримувати перелічені вище кошти і витрачати їх на утримання підопічних, якщо цього вимагають інтереси зазначених осіб.
Підопічні, які досягли чотирнадцяти років, розпоряджаються своєю заробітною платою, стипендією та іншими доходами самостійно. Необхідно мати на увазі й те, що часто буває так, що тих коштів, які надаються для утримання підопічних, недостатньо, і опікуни (піклувальники) несуть додаткові витрати на утримання підопічних. Хоча такі дії не випливають безпосередньо із закону, але вони засновані на морально-етичних засадах суспільства.
Як уже зазначалось, основним обов'язком опікуна (піклувальника) є обов'язок по вихованню дитини, але він набагато вужчий від обов'язку батьків (усиновителів) підопічного. Наприклад опікун (піклувальник) не має права давати своє прізвище і по батькові дитині, не має права без дозволу органу опіки і піклування передавати дитину іншим особам.
Обов'язок опікуна (піклувальника) по захисту прав та інтересів підопічних дітей полягає у представництві їх інтересів у відповідних державних, громадських та інших організаціях та установах, а також у відносинах за участю громадян. Однак при визначенні прав і обов'язків опікуна (піклувальника) щодо захисту майнових інтересів підопічних необхідно враховувати вік останніх. Так, опікун є законним представником малолітнього і здійснює від його імені і в його інтересах усі необхідні правочини. Але це - особливий вид представництва. Воно виникає незалежно від волі підопічного. Опікун не може відмовитись від виконання представницьких функцій щодо підопічного.
Піклувальник на відміну від опікуна не виступає від імені підопічного і не перекриває його своїми діями, а надає допомогу неповнолітньому при здійсненні ним своїх прав і виконанні обов'язків, а також охороняє підопічного від зловживань з боку третіх осіб. Діяльність опікуна (піклувальника) по захисту прав підопічного хоча і випливає з обов'язку виховання дітей, але обмежується законодавством. Так, згідно з п. 4.7 Правил опікун не має права без дозволу органів опіки та піклування укладати правочини, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових. До правочинів, які виходять за межі побутових, Правила відносять: правочини, що вимагають нотаріального посвідчення та спеціальної реєстрації; правочини про відмову від майнових прав, які належать підопічному; правочини про поділ майна; правочини про поділ, обмін та продаж житлової площі, видачу письмових зобов'язань. Зазначений перелік таких правочинів не є вичерпним. До нього можуть бути віднесені й інші правочини [9].
Органи опіки та піклування мають право, якщо це потрібно для захисту інтересів підопічних, обмежувати право опікуна (піклувальника) на розпорядження вкладами, внесеними будь-ким на ім'я підопічного.
Опікун (піклувальник) подає щорічно, не пізніше 1 лютого, до органу опіки і піклування звіт про свою діяльність за минулий рік щодо захисту прав та інтересів підопічних дітей, у тому числі щодо збереження належного їм майна. Орган опіки та піклування може зажадати подання такого звіту в інший визначений ним термін. Після припинення опіки та піклування опікун (піклувальник) подає загальний звіт про свою діяльність.
Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю опікунів (піклувальників) шляхом планових відвідувань осіб, які перебувають під опікою (піклуванням). Періодичність таких відвідувань установлюється окремим графіком, але не частіше ніж раз на рік, крім першої перевірки, яка проводиться через 3 місяці після встановлення опіки (піклування) (п. 4.14 Правил).
Про результати перевірки складається акт у двох примірниках, один з яких зберігається в органах опіки і піклування та є підставою для оцінки діяльності опікуна (піклувальника), а інший передається опікуну (піклувальнику).
Орган опіки та піклування зобов'язаний, а особа, стосовно якої припинено опіку (піклування), мають право вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування збитків, завданих підопічному недобросовісним виконанням опікуном або піклувальником своїх обов'язків. Відповідальність опікуна чи піклувальника за шкоду, заподіяну підопічному, визначається загальними правилами цивільного законодавства.

35. Встановлення опіки та піклування.
Для виникнення опіки і піклування в сімейному праві необхідні об'єктивно-матеріальні, морально-етичні та юридичні передумови. Об'єктивно-матеріальні передумови складаються з об'єктивного розвитку матеріального світу, з необхідності виховання та захисту дітей, які залишились без батьківського піклування. Природа влаштована таким чином, що дитина до досягнення нею певного віку потребує виховання, утримання та захисту.
Ці функції, як правило, здійснюють батьки дитини. Але в силу різних обставин діти можуть залишатись без батьківського піклування. Тоді й виникає об'єктивна необхідність вирішувати питання про покладання перелічених функцій на інших осіб - опікунів чи піклувальників. Вирішення цих проблем і взяла на себе держава, створивши в системі органів місцевого самоврядування органи опіки і піклування.
Морально-етичні передумови виявляються в тому, що суспільство в цілому співчуває і жаліє дітей-сиріт та дітей, що залишились без батьківського піклування, та прагне всіляко допомогти їм. З давніх давен людинолюбство, співчуття і турбота про людей, які опинились в несприятливих умовах, називали філантропією, а людина, яка присвятила себе філантропії - філантропом.
Але ці бажання та наміри не завжди в силу різних обставин знаходять практичне застосування. Так звані добровільні вихователі часто втрачають відчуття доброзичливості до осіб, яких вони взялися виховувати, порушують їх права, використовують свою "доброзичливість" для досягнення певної корисливої мети. Щоб попередити настання таких наслідків, держава взяла під свій контроль відносини, пов'язані з вихованням та утриманням дітей, позбавлених батьківського піклування. Про морально-етичні передумови інституту опіки та піклування свідчить п. 2 ст. 244 СК України, в якому зазначено, що при призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки і піклування враховуються особисті якості особи, а також бажання самої дитини, якщо це можливо. Виходячи з цього, переважне право серед кількох осіб, які бажають стати опікуном чи піклувальником над однією і тією ж дитиною, надається:
- родичам дитини незалежно від місця їх проживання;
- особам, у сім'ї яких проживає дитина на час, коли стосовно неї виникли підстави щодо встановлення опіки чи піклування. При цьому, за умови досягнення дитиною десяти років враховуються побажання її самої (п. 3.1 Правил) [3].
Наявність об'єктивно-матеріальних та морально-етичних передумов ще не створює юридичних зв'язків між дитиною і її вихователем. Для їх виникнення необхідна наявність і юридичних підстав.
До таких підстав належать:
а) наявність правових норм, що регулюють порядок встановлення, здійснення та припинення опіки і піклування;
б) правосуб'єктність учасників відносин з опіки та піклування;
в) юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення і розвиток правовідносин з опіки і піклування.
Зупинімося на характеристиці інших юридичних підстав, необхідних для виникнення опіки і піклування.
Правосуб'єктність у сімейному правовідношенні - це здатність (об'єктивна необхідність) особи бути учасником право-відношення з опіки та піклування і носієм прав та обов'язків, що випливають з нього.
Стосовно сімейно-правового інституту опіки і піклування повинна оцінюватись правосуб'єктність опікуна (піклувальника), підопічної дитини та органу опіки і піклування.
У п. 1 ст. 244 СК зазначено, що опікуном (піклувальником) дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. Але наявності дієздатності та згоди претендента в опікуни (піклувальники) ще не достатньо, щоб бути призначеним опікуном (піклувальником). Закон визначає осіб, які не можуть бути опікуном (піклувальником) дитини - це особи, які зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами; особи, позбавлені батьківських прав; а також особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини (п. 3 ст. 244 СК).
Враховуючи морально-етичну передумову інституту опіки і піклування, зазначений в п. 3 ст. 244 СК перелік заборон щодо осіб, які не можуть бути призначеними опікунами (піклувальниками) занадто умовний і недостатньо визначений. На практиці можуть виникати ускладнення з приводу визначення особи, інтереси якої суперечать інтересам дитини. Крім того, не ясно, чи можуть бути опікунами (піклувальниками) особи: від яких відібрали дитину без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК); які були усиновлювачами дитини, але усиновлення було скасоване з їхньої вини; які раніше були опікунами чи піклувальниками та з їх вини опіка (піклування) була припинена. Можуть виникати й інші ускладнення при застосуванні цієї статті.
Враховуючи, що ст. 244 СК за своїм змістом майже співпадає зі ст. 140 КпШС 1969 р. і те, що поряд з названим Кодексом діяли Правила, можна дійти висновку, що подібні норми діятимуть і в подальшому.
Згідно з п. 3.2 Правил опікунами (піклувальниками) не можуть бути особи, які:
- не досягли 18 років;
- визнані у встановленому законом порядку недієздатними або обмежено дієздатними;
- перебувають на обліку або лікуються в психоневрологічних та наркологічних закладах;
- раніше були опікунами чи піклувальниками та з їх вини опіку чи піклування було припинено;
- позбавлені батьківських прав;
- інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці чи піклуванню;
- засудженні за скоєння тяжкого злочину [7].
Як видно, не можуть бути призначеними опікуном чи піклувальником громадяни, які:
- самі потребують опіки та піклування;
- позбавлені батьківських прав або скоїли дії, які свідчать про нездатність виховувати навіть своїх дітей;
- виявляють неприязнь до майбутньої підопічної особи.
Таким чином, правосуб'єктність опікуна (піклувальника) визначається наявністю правових норм, природним станом та певними морально-етичними якостями.
Правосуб'єктність підопічного у сімейному правовідношенні визначається:
по-перше, наявністю правових норм, що визначають його правовий стан;
по-друге, тим, що він є дитиною;
по-третє, тим, що він залишився без батьківського піклування.
При призначенні опікуна (піклувальника) над дитиною, якій виповнилося 10 років, враховується бажання цієї дитини.
Правосуб'єктність органу, який прийняв рішення про призначення опікуна (піклувальника), визначається не сімейним, а адміністративним правом, у силу чого її називають адміністративною правосуб'єктністю.
В основі цієї правосуб'єктності лежать повноваження органу опіки і піклування щодо:
- призначення опікуна (піклувальника);
- контролю за дотриманням прав дитини, над якою встановлена опіка (піклування);
- звільнення опікуна (піклувальника) дитини від його обов'язків;
- вирішення згідно з чинним законодавством питань щодо грошових виплат дітям, які перебувають під опікою;
- розгляд скарг на дії опікунів (піклувальників);
- вжиття заходів щодо захисту особистих та майнових прав дітей, які перебувають під опікою (піклуванням);
- здійснення іншої діяльності щодо забезпечення прав та інтересів дітей, які потребують опіки (піклування) (п. 1.7 Правил).
Правовідносини з опіки та піклування виникають на підставі певних чинників. Такими чинниками є:
- залишення дитини без батьківського піклування (факт смерті батьків, визнання їх недієздатними тощо);
- досягнення дитиною певного віку (опіка встановлюється над дитиною, яка досягла 14 років, а піклування - над дитиною у віці від 14 до 18 років);
- згода особи бути опікуном (піклувальником) дитини;
- рішення органу опіки і піклування про призначення опікуна (піклувальника).
Це - необхідні факти, без настання яких відносини з опіки і піклування не виникають. При цьому треба мати на увазі, що кожний із перелічених фактів окремого самостійного правового значення не має. Як юридичний факт виступає певна сукупність фактів, що становлять цілісне явище. Так, відсутність рішення уповноваженого органу про встановлення опіки (піклування) над дитиною за наявності інших фактів не породжує сімейно-правових відносин з опіки та піклування.
Юридичні факти не тільки обумовлюють виникнення відносин з опіки і піклування, але також є базою для подальшого їх розвитку.
Важливого значення в цьому розвитку набувають такі види юридичних фактів:
1. Юридичні дії. Знаходячись під опікою (піклуванням) діти можуть бути повернуті на виховання батьків, усиновлені. Опікуни (піклувальники) на їх прохання можуть бути звільнені від виконання своїх обов'язків, якщо орган опіки та піклування за місцем проживання підопічного визнає, що таке прохання зумовлене поважною причиною. Як правило, юридичні дії мають характер односторонніх волевиявлень, спрямованих на припинення чи зміну відносин з опіки чи піклування.
2. Юридичні події. До них відносяться факти досягнення підопічним віку 14 чи 18 років, смерті опікуна (піклувальника) чи підопічного. Юридичні події теж можуть бути підставою зміни чи припинення відносин опіки (піклування).
3. Адміністративні акти. Прикладом адміністративного акта як підстави зміни чи припинення відносин з опіки і піклування є рішення уповноваженого органу про припинення опіки над підопічним, який досяг 14 років, і про призначення йому піклувальника.
4. Рішення суду. Юридичною підставою для виникнення відносин з опіки і піклування, їх зміни чи припинення може бути й судове рішення. Наприклад, рішення суду про усиновлення дитини, яка знаходиться під опікою (піклуванням), є підставою для припинення опіки (піклування). Такий же наслідок зумовлює вирок суду про засудження опікуна (піклувальника) до покарання у вигляді позбавлення волі.

36. Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин: поняття, ознаки та значення.
Відповідно до ч.1 ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Ознаки юридичної особи: обов’язкові і факультативні.
Обов’язкові ознаки:
організаційна єдність;
державна реєстрація.
Факультативні ознаки:
наявність цивільної правоздатності та дієздатності
можливість виступати позивачем і відповідачем у суді
наявність відокремленого майна;
Цивільна правосуб’єктність юридичних осіб включає в себе:
цивільну правоздатність
цивільну дієздатність

37. Сутність юридичних осіб. Вчення про юридичні особи.
Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Ознаки ЮО:
організаційна єдність ЮО
участь ЮО у цивільному обороті від свого імені
відокремлене майно ЮО
самостійна майнова відповідальність ЮО за власні зобов’язання
процесуальна правосуб’єктність ЮО
легалізаційнам (ЮО має бути зареєстрована у встановленому законом порядку, і повинна отримати у разі необхідності спеціальний дозвіл на здійснення своєї статутної діяльності)
Теорії.
І. Теорія походження ЮО концептуально заперечує існування реально суб’єкта, який наділений властивостями ЮО
1 теорія – фіції
Вона заперечує існування реальності ЮО. Згідно з цієї теорії ЮО існують лише за волею і в межах закону, і тому що вони ним регламентовані. Зокрема законодавець створює юр. фікцію, владного суб’єкта права, що за своєю суттю є абстракцією.
2 теорія – теорія персоніфікованої цілі
ЮО створюються для управління майном, що є її персоніфікованою метою, яка виправдовує їх діяльність та існування. Ця теорія заперечує реального суб’єкта та притаманні йому властивості ЮО. Згідно неї права можуть належать не тільки будь-кому, а й будь-чому, зокрема меті для якої призначено майно ЮО. Отже допускається існування права без суб’єкта.
3 теорія – персоніфікованої власності.
Суть. ЮО існує для виконання соціальної ролі та виокремлення суб’єкта цивільно-правової відповідальності.
ІІ. Визнає існування реального суб’єкта, який наділений властивостями ЮО.
1 теорія – органічна
Суть. Згідно цієї теорії ЮО є своєрідним юридичном організмом, яким може бути соціал. або тілесно-духовним і на який держава впливає, але не призиває до життя. Вони не є певною сукупністю осіб, які беруть участь у цьому союзі, а наділяються певними біологічними властивостями. Тобто ЮО розглядаються, як певні колективи, які задовольняють певні фактичні умови, мають у волі для здійснення своїх прав і завдяки цьому розглядаються як ЮО.
2 теорія – реалістична
Суть. Передбачає існування непростої сукупності індивідів, а саме особливих суб’єктів права, ЮО, визнаючи ЮО суб’єктом права представники даної теорії уникають розгляду ЮО як біологічного організма.
3 теорія – теорія Єрінга
Визнається фіктивність ЮО і водночас визначається, що за цим суб’єктом стоять певні реальні групи людей. Тобто право, як система захищених законом інтересів, захищає окремі обєднання людей, як єдине ціле (єдиний суб’єкт). При цьому суб’єктом права визнається той, хто здійснює інтерес, який визначається правом.
4 теорія – теорія колективу
Безпосередніми носіями правосуєктності ЮО є колектив.
5 теорія – теорія держави
Суть. З кожною ЮО стоїть держава, як всенародно організований колектив. За кожним підприємством виявляється той самий суб’єкт, який організовує саме ту чи іншу ділянку роботи, тобто власником майна ЮО (державного підприємства) є сама держава.
6 теорія – теорія Директора
Суть. Головна мета виділення ЮО, як самостійного суб’єкта права, це можливість забезпечити її участь у цивільному обороті, від імені організації діє сам директор, який представляє ЮО в цивільному обороті та діє від її імені та в її інтересах, тобто директор є основним носієм особистості ЮО.
7 теорія соціальної реальності
Суть. Передбачає, що цілком достатньо визнання ЮО, такою ж соціальною реальністю, якою є інші суб’єктивні права.
8 теорія – персоніфікованого цільового майна.
Суть. Головною функцією ЮО є обєднання розрізненого майна у єдиний комплекс і управління ним, завдяки цьому законодавець виділяє та персоніфікує суб’єкта права ЮО. Тобто ця теорія виходить із верховенства, такою одиниці ЮО, як відокремлене майно.
9 теорія – соціальних зв’язків
В основі існування ЮО лежать існуючі в суспільстві взаємозв’язки, через яких особи чи групи осіб об’єднуються для досягнення певної мети.
10 теорія – організації
Суть. Організаційна єдність необхідна умова існування організації, як суб’єкта у ЦП. Сутність ЮО можна визначити тільки через сутність поняття організації як соціального осередку створеного особами, чи іншими організаціями на певних умовах для досягнення певної мети.

38.Види юридичних осіб за законодавством України.
Види юридичних осіб
І За порядком створення:
1) юридичні особи приватного права
2) юридичні особи публічного права
ІІ За метою створення:
1) для здійснення підприємницької діяльності (комерційні);
2) для здійснення некомерційної діяльності (некомерційні).
ІІІ За видом власності на якій створюється юридична особа:
1) приватні юридичні особи;
2) державні юридичні особи;
3) комунальні юридичні особи.
Господарський кодекс: юридичні особи колективної власності, юридичні особи, засновані на змішаній власності
39. Порядок створення юридичних осіб. Установчі документи юридичної особи, їх реквізити.
Віповідно до ч.1 ст. 87 ЦК України для створення юридичної особи її засновники розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма, якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.
Установчі документи товариства: 1) статут; 2) засновницький договір.
Установчий документ установи:
1) індивідуальний або спільний установчий акт
Відповідно до ч.4 ст. 87 ЦК України- юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації.
Ч. 5 ст. 89: „зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом,- з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни”.
41ФІЛІЇ ТА ПРЕДСТАВНИЦТВА ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИЗгідно зі статтею 95 Цивільного кодексу України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами, вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.
У разі якщо філія підприємства має самостійний баланс, банківський рахунок з правом проведення розрахунків за операціями з придбання та продажу товарів, печатку, окремий статистичний код, здійснює самостійно розрахунки з бюджетом по податках за результатами господарської діяльності, тобто має ознаки юридичної особи, така філія може бути зареєстрована як платник податку на додану вартість.

42 Способи індивідуалізації юридичних осіб (найменування, місцезнаходженя, право на товарні знаки та знаки обслуговування)Найменування присвоюється організації в момент її створення і виступає засобом індивідуалізації цього творення в цивільному обороті, бо має містити реквізити, які дозволяють відрізняти її від інших юридичних осіб. Найменуваняюр-ої особи визначається в установчих і ін її документах.
Юридичні особи, які здійснюють комерційну діяльність, повинні мати особисте найменування з вказівкою на її вид та організаційно-правову форму, місце знаходження і спеціальну назву. Місцем знаходження юридичної особи є місце знаходження її постійно діючого органу (ст.30 ЦК України).
Виробнича марка як засіб індивідуалізації юридичної особи та продукції, що нею виготовляється, включає в себе найменування організації, вказівки на сорт виробу, номер стандарту, ціну та інші відомості.
Знаки для товарів і послуг - це зареєстроване в установленому порядку позначення, яке служить для відрізнення товарів (послуг) одних фізичних чи юридичних осіб від однорідних товарів інших осіб. Як знаки для товарів і послуг можуть бути зареєстровані словесні, зображувальні, об’ємні та інші позначення та їхні комбінації. На зареєстрований знак Держпатентом України видається свідоцтво.
45 Господарські товариства як юридичні особи (загальна характеристика)Відповідно до частини 2 статті 83 ЦК, товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Однак таке загальне поняття товариства є неточним, адже господарське товариство може створюватися шляхом об'єднання не лише осіб, а й майна (капіталу).
Товариства є підприємницькими і непідприємницькими.
Підприємницькі товариства, тобто ті, які мають метою одержання прибутку та його наступний розподіл між учасниками, можуть, відповідно до статті 84 ЦК, бути створені лише як господарські товариства або виробничі кооперативи.
Господарські товариства можуть бути п'яти видів. Повне товариство, Командитне товариство, Товариство з обмеженою відповідальністю, Товариство з додатковою відповідальністю, Акціонерне товариство.
47. АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА ЯК ЮРИДИЧНІ ОСОБИВ акціонерному товаристві статутний капітал поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Акціонери можуть лише позбутися своїх корпоративних прав.
В залежності від способу створення та порядку відчуження акцій акціонерні товариства традиційно поділяють на два основні види – відкриті акціонерні товариства (ВАТ) та закриті акціонерні товариства (ЗАТ), кожен з яких має свої особливості.
Акціонерні товариства можуть створюватися шляхом заснування і шляхом реорганізації. Процес створення акціонерного товариства – це ряд послідовних стадій, передбачених законом.
48 ПОВНЕ ТОВАРИСТВО ЯК ЮРИДИЧНА ОСОБАУ повному товаристві учасники спільно ведуть підприємницьку діяльність і несуть солідарно додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (стаття 119 ЦК).
Слово «повне» означає лише повну відповідальність, яка може бути понесена повністю самим товариством, а якщо це неможливо - додатково усіма учасниками солідарно. Саме тому закон дозволяє особі бути учасником лише одного повного товариства.
Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору. Крім загальних вимог щодо змісту установчих документів господарських товариств, установчий договір про повне товариство повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму участі у справах товариства. Такі вимоги випливають з особливого характеру товариства, зокрема з ведення його справ, яке здійснюється за загальною згодою всіх учасників. Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їхню вимогу повну інформацію про дії, виконувані від імені та в інтересах товариства.

49 КОМАНДИТНЕ ТОВАРИСТВО ЯК ЮРИДИЧНА ОСОБАКомандитне товариство можна кваліфікувати як товариство змішаного типу, в якому поєднуються риси товариств повного і з обмеженою відповідальністю. Його назва походить від французького слова commandite - товариство на вірі.
У командитному товаристві, відповідно до статті 133 ЦК, учасники розділені на дві групи. Одна група здійснює підприємницьку діяльність від імені товариства. Якщо товариство завдало збитків іншим особам, воно само несе відповідальність. У разі недостатності коштів товариства учасники несуть додаткову відповідальність солідарно.
Друга група не бере участі у діяльності підприємства і несе ризик збитків лише у межах своїх вкладів. Функції вкладників полягають в наданні товариству певного капіталу в обмін на участь в прибутках товариства, а їх відповідальність обмежується вкладом у майні товариства.
Крім загальних підстав припинення діяльності господарських товариств, командитне товариство припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. При вибутті з товариства всіх вкладників повні товариші мають право замість ліквідації командитного товариства перетворити його на повне товариство.
ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ТА З ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮУ товаристві з обмеженою відповідальністю статутний фонд розподілений на частки, які визначаються за величиною внеску учасника товариства. Учасник товариства не відповідає своїм особистим майном за діяльність товариства, але може позбутися права на свій внесок у майні товариства.
На відміну від товариства з обмеженою відповідальністю, учасники цього товариства можуть нести додаткову відповідальність своїм майном у розмірі, який є кратним до величини його внеску. Кратність розміру такої відповідальності визначається в установчих документах товариства.
53.Відповідальність юридичних осіб ст 96 Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.
55.Юрид особа ліквідується: за рішенням учасників або органу юр особи,уповноваженого на це установчими документами,в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети,для якої її створено; за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.Відпов до ст. 111 Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред’явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс,який містить відомості про склад майна юр особи,перелік пред’явлених кредиторами вимог.Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом,який прийняв рішення про ліквідацію юрид особи. Виплата грошових сум кредиторами юр особи,провадиться у порядку черговості,відповідно до проміжного ліквідаційного балансу,починаючи від дня його затвердження,за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквід баланс,який затверджується учасниками юрид особи або органом,що прийняв рішення про ліквідацію юр особи. Майно юр особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів,передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юр особи.Юрид особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
58.Задовол вимог. У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості: у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності; у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів); Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги. Черговість задоволення вимог кредиторів за договорами страхування визначається законом. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.
64.Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Стаття 178. Оборотоздатність об'єктів цивільних прав. Об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об'єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.

66. 67 Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Стаття 180. Тварини.Тварини є особливим об'єктом цивільних прав. На них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом. Правила поводження з тваринами встановлюються законом.Тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках та порядку, встановлених законом. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.(ст.181) Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.(183) Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою.Річ, що має лише родові ознаки, є замінною. Стаття 185. Речі споживні та неспоживні.Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Стаття 189. Продукція, плоди та доходи.Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється,добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.Правове знач речей поляг у тому що вони є невідємною складовою цивіл-правовідносин,що входять до предмету сивіл-правового регулювання,а саме майнових відносин.Класифікація речей полялає у можливості набуття прав та обов’язків на них їх володільців або інших осіб,а також вона має значення для припинення таких прав і оюовязків щодо речей.

68. Оборотоздатність-це допустимість здійснення правочинів та інших дій направлених на перехід об’єктів управ. Види оборотоздатн речей:1)об’єкти невилучені з цивіл обігу;2)об’єкти вилучені з цивіл обігу.3) об’єкти обмежені в сивіл обороті.
Стаття 178. Оборотоздатність об'єктів цивільних прав
Об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об'єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.Відчуження об'єкта цивільних прав полягає у його передачі іншій особі з наміром передати також і права розпорядження ним. Це може бути продаж, дарування, міна тощо. Перехід об'єктів цивільних прав від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва має місце у випадку смерті фізичної особи або оголошення її померлою, а також у випадку ліквідації чи реорганізації фізичної особи. При універсальному правонаступництві до особи-правонаступника переходять усі права й обов'язки особи, від якої вони переходять. Таке правонаступництво має місце у випадку спадкування, реорганізації юридичної особи (за винятком перетворення однієї юридичної особи в іншу). При сингулярному правонаступництві до особи-правонаступника переходять тільки права або обов'язки від іншої особи (поступка прав, переведення боргу, заповідальний відказ тощо).2. Частина 2 коментованої статті визначає засади визнання об'єктів необоротоздатними або такими, оборотоздатність яких обмежена. Вилученими з цивільного обороту вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом правочинів або іншим способом переходити від однієї особи до іншої в межах цивільно-правових відносин. Такі об'єкти мають бути прямо вказані саме у законі, а не у підзаконному акті тощо. Так, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» до об'єктів, вилучених з обороту, відносить особливо охоронювані природні території — державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо.Обмеженооборотоздатними вважаються об'єкти, котрі можуть належати лише певним учасникам цивільного обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом. При цьому обмеження може полягати у встановленні певних правових форм, що опосередковують використання таких об'єктів, визначенні мети їхнього використання тощо.Види таких об'єктів визначаються законом. Оскільки в даному випадку відсутня вказівка на те, що такі об'єкти «мають бути прямо встановлені в законі», можна зробити висновок, що вони можуть визначатися і безпосередньо у законі, і (за наявності відсильних норм закону) у підзаконних нормативних актах.Обмежено оборотоздатними, наприклад, є земля, водні об'єкти, ліси та інші природні ресурси. їхній оборот допускається в тому обсязі і у тій мірі, що передбачена законодавством про землю та інші природні ресурси. Так, відповідно до Закону про надра, ділянки надр не можуть бути предметом купівлі-продажу, дарування, спадкування, внеску чи застави, відчужуватися в іншій формі. Вони можуть передаватися в користування тільки на підставі ліцензії для видобутку корисних копалин, будівництва й експлуатації підземних споруджень, геологічного вивчення й ін. цілей. Без ліцензії дозволяється видобуток загальнопоширених корисних копалин для власних потреб власниками, власниками земельних ділянок у межах цих ділянок. 
69Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.(190) Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.
70.Стаття 192. Гроші (грошові кошти).Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. СТ.193. Валютні цінності.Види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними встановлюються законом.
54. Стаття 104. Припинення юридичної особи.Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом. Особливості припинення банку як юридичної особи встановлюються законом.
59.60. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Стаття 167. Правові форми участі держави у цивільних відносинах:Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.Держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства,) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.
61.63. Автономна Республіка Крим діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. АР К може створювати юридичні особи публічного права (навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених КУта законом. АРК може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом. АРК набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи влади Автономної Республіки Крим у межах їхньої компетенції, встановленої законом. СТ.173-Представники держави, АРК, та територіальних громад: У випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування. Ст.176. Розмежування відповідальності за зобов'язаннями держави, АРК, територіал громад та створених ними юридичних осіб: Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом. Автономна Республіка Крим не відповідає за зобов'язаннями держави і територіальних громад. Юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов'язаннями відповідно держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.
62. Територіальні громади відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення. Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Стаття 169. Правові форми участі територіальних громад у цивільних відносинах: Територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених КУ та законом. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.
51. Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до Закону визнається політичною партією або громадською організацією. Політичною партією є об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Об'єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво і взаємодопомогу. Держава забезпечує додержання прав і законних інтересів об'єднань громадян, легалізованих у порядку, передбаченому Законом.
52.Види кооперативів: Виробничий копер-добровільне обєднання громадян на засадах членства для спільної виробничої господарської діяльн,яка базується на їхній власній трудовій участі та обєднанні його членами майнових пайових внесків.Споживчий копер-обєднання осіб на засадах членства з метою задоволення власних потреб у товарах і послугах,первісне майно яке складається з пайових внесків. Кооперати́в — юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Обслуговуючий кооператив — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначає Закон України "Про кооперацію". Член кооперативу - фізична або юридична особа, яка зробила вступний і пайовий внески в розмірах, визначених статутом кооперативу, визнає принципи і цілі кооперативу, дотримується вимог його статуту і користується правом ухвального голосу в кооперативі.

56. 57 Санація підприємста - це фінансова підтримка підприємства, яка дозволяє уникнути банкрутства та ліквідації. Метою санації є покриття поточних збитків й усунення причин їх виникнення.Види санації:- без зміни статусу юридичної особи.- зі зміною статусу юридичної особи підприємства- реорганізація(передбачає зміну форми власності, організаційно-правових форм діяльності, організаційну структуру підприємства)Санація зі зміною статусу юридичної особи здійснюється у формах:1 Злиття підприємства -боржника із фінансово стійким підприємством 2 Поглинання під-вом - боржника під-вом - сенатором 3 Розподілення під-ва -боржника 4 Перетвореня під-ва у ВАТ 5 Передача в аренду 6 Приватизація державних підприємств. Фінансування санації підприємства може здійснюватись за рахунок власних коштів(автономна санація) або за рахунок кредиторів (зовнішня). Із санаційною метою зазначені форми реорганізації нерідко застосовують, коли підприємство-боржник не в змозі розрахуватися зі своїми боргами і змушене шукати санатора, який погасив би або перейняв на себе заборгованість. Санатор переймає на себе, як правило, не лише зобов'язання зі сплати заборгованості, а й контроль над боржником, який втрачає свій юридичний статус у результаті приєднання, поглинання чи злиття із санатором. Основним документом, який визначає права та обов'язки сторін у процесі реорганізації, має забезпечувати оперативне її здійснення, а також безперебійну роботу відповідних підприємств, є угода про умови проведення реорганізації. Реорганізація приєднанням. Приєднання — це спосіб корпоративної реструктуризації, який передбачає приєднання всіх прав та обов'язків однієї або кількох юридичних осіб — правопопередників до іншої юридичної особи — правонаступника. В результаті такої реструктуризації підприємства, що приєднуються , вилучаються з державного реєстру та втрачають свій юридичний статус. Реорганізація приєднанням має певні особливості, зумовлені тим, що в результаті приєднання нова юридична особа не створюється, а лише вносяться зміни до засновницьких документів правонаступника. Ці зміни можуть бути пов'язані зі збільшенням статутного фонду підприємства, до якого здійснюється приєднання, зміною складу його засновників чи організаційно-правової форми. Принципова різниця між злиттям та приєднанням полягає в тому, що в першому випадку всі майнові права та обов'язки кількох юридичних осіб концентруються на балансі підприємства, яке створюється, а в другому — на балансі підприємства, що вже функціонує на момент прийняття рішення про приєднання. Реорганізація — це повна або часткова заміна власників корпоративних прав підприємства, зміна організаційно-правової форми організації бізнесу, ліквідація окремих структурних підрозділів або створення на базі одного підприємства кількох, наслідком чого є передача або прийняття його майна, коштів, прав та обов’язків правонаступником. Реорганізація здійснюється за рішенням засновників (учасників) або органу юридичної особи, уповноваженої на те установчими документами. У деяких випадках, реорганізація юридичних осіб здійснюється за рішенням уповноважених державних органів чи суду, або за згодою уповноважених державних органів. При реорганізації засновники (учасники) юридичної особи або орган, що прийняли рішення про реорганізацію юридичної особи, зобов'язані письмово повідомити про це кредиторів реорганізованих юридичної особи, а ті, в свою чергу, має право вимагати припинення або дострокового виконання зобов'язання, боржником за яким є ця юридична особа , і відшкодування збитків.

70.Гроші — це паперові та металеві знаки, що служать мірою вартості речей, робіт, послуг та інших матеріальних і нематеріальних благ, виконуючи функцію загального еквівалента, засобу платежу, обігу і нагромадження.
Платіжний засіб держави, що має номінальну вартість і виступає загальним еквівалентом
особливості
є споживними, подільними, взаємозамінними речами та мають родові ознаки
їхня цінність визначається не кількістю банкнот, а кількістю виражених у них грошових одиниць (номіналом)
можуть бути формою зустрічного надання в цивільних правовідносинах (при купівлі-продажу, поставці тощо)
є універсальними засобом погашення боргу незалежно від підстав його виникнення
можуть бути самостійним об'єктом цивільних правовідносин, наприклад, у договорі позики
при необхідності окремі грошові банкноти можуть бути індивідуалізовані (по серії, номеру)
Функції грошей
вартісна функція (гроші як міра вартості)
платіжна функція (гроші як засіб платежу)
обігова функція (гроші як засіб обігу)
накопичувальна функція грошей (гроші як засіб накопичення, збереження та створення скарбів)
Функція світових грошей виявляється в тому, що вони служать всезагальним платіжним засобом і виступають в якості міжнародного платіжного засобу при прямій купівлі-продажу товарів за кордоном. Особливим прикладом виконання цієї функції є введення країнами європейського союзу єдиної грошової одиниці — євро
Різновиди
Валюта України (грошова одиниця України – гривня), є законним платіжним засобом, обов'язковим до прийняття на всій території України
Іноземна валюта. Може використатися в Україні у випадках та у порядку, встановлених законом (наприклад, у зовнішньоекономічних контрактах)
ВАЛЮТНІ ЦІННОСТІ
Валюта України
Грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет тощо
Грошові знаки, вилучені з обігу, але ті, що підлягають обміну на грошові знаки, що перебувають в обігу
Кошти на рахунках, вклади у банківських та інших кредитно-фінансових установ на території України
Платіжні й інші документи, виражені у валюті України (акції, облігації, депозитні сертифікати, ощадні книжки тощо)
Іноземна валюта
Іноземні грошові знаки, монети, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави
Кошти у грошових одиницях іноземних держав та міжнародних розрахункових одиницях, що перебувають на рахунках банківських, інших кредитно-фінансових установ за межами України
Платіжні та інші документи, виражені в іноземній валюті або монетарних металах
Монетарні метали
ЗОЛОТО
Метали ірідієво - платинової групи
крім ювелірних, промислових і побутових виробів із цих металів
ВАЖЛИВО! Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. та Закону України «Про банки і банківську діяльність» правочини з валютними цінностями здійснюються банками та іншими фінансовими установами на підставі ліцензії Національного банку України. Національним банком України може видаватися генеральна або індивідуальна ліцензія. Генеральна ліцензія видається комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальна ліцензія видається резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

71,72. Цінний папір - документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам
характерні риси
Тісний зв'язок цінного папера й втіленого в нього права. Звичайна особа, що володіє правом власності на папір, володіє також зобов'язальним правом, що випливає з нього (напр., право вимоги виплат по чеку) або корпоративним правом (напр., права акціонера акціонерного товариства)
Переважно письмова форма (крім бездокументарних)
Наявність обов'язкових реквізитів, установлених законом
Визначає взаємини між особою, що випустила (видала), і власником залежно від виду цінного папера та умов емісії
Засвідчує грошове або інше майнове право
Можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам
Передбачає виконання зобов'язань зобов'язаною особою відносно зазначеної особи (звичайно, власника цінного папера) відповідно до умов емісії цінного папера
Здійснення зазначеного в ній права неможливо без її пред'явлення
ПРАВА З ЦІННОГО ПАПЕРУ
кому належать
пред'явникові цінного папера
(цінний папір на пред'явника)
особі, названій у цінному папері (іменний цінний папір)
особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір)
як передаються
достатньо вручення цінного паперу цій особі
у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії)
шляхом вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту)
ГРУПИ ЦІННИХ ПАПЕРІВ
пайові цінні папери - засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента
боргові цінні папери - засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання
похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів
товаророзпорядчі цінні папери - надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах
ВИДИ ЦИННИХ ПАПЕРІВ
АКЦІЇ, ОБЛІГАЦІЇ, КАЗНАЧЕЙСЬКІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ УКРАЇНИ, ОЩАДНІ СЕРТИФІКАТИ, ВЕКСЕЛЯ, ПРИВАТИЗАЦІЙНІ ПАПЕРИ, ІНВЕСТИЦІЙНІ СЕРТИФІКАТИ
КОНОСАМЕНТ, Пластикова картка з електронним модулем, ЧЕКИ
АКЦІЯ цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує часткову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві й право на участь у управлінні ним, дає право його власникові на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь в розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства
Призначення посвідчує права вимоги акціонера до юридичної особи
види
За приналежністю прав
Іменні - цінний папері, в якому зазначена певна особа
На пред’явника – ціна пвпера, що встановлює перевагу на володіння акціями на пред’явника на користь юридичних осіб, держави та комунальних органів
Відносно порядку обігу і можливості поширення
Акції, які вільно поширюються та перебувають в обігу (акції ВАТ)
Акції з обмеженим порядком обігу та поширенням (акції ЗАТ). Розповсюджуються серед засновників товариства та або обмеженого кола осіб, кількісний та персональний склад яких чітко визначений, не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі
Щодо об’єму прав, якими володіє власник
Проста акція – дає власникові право на участь в управлінні товариством, однак не надає право на одержання фіксованого (незмінного) дивіденду
Привілейована акція – не дає власникові права на управління товариством, але надає можливість одержання фіксованого дивіденду
Повноваження власників управлінські (корпоративні), права вимоги (зобов’язальні)
номінальна вартість
Акція встановлюється в національній валюті. Мінімальна номінальна вартість акції не може бути меншою, ніж одна копійка.
ОБЛІГАЦІЯ цінний папір, який засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера у передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачене умовами випуску)
Призначення дає право здійснювати вимоги лише майнового характеру та відображає відносини позики між її власником, який є кредитором, та особою, яка виступає емітентом облігації і виступає боржником
Мета випуску облігацій
є потреба у отриманні і мобілізації тимчасово відсутніх коштів для здійснення певних програм, проектів чи планів
є залучення іноземних інвестицій та валюти
є стримання росту інфляційних процесів
Хто випускає облігацій
Держава. Держава може випускати облігації як від власного імені в особі Міністерства фінансів, так і від імені конкретних її органів (Міністерство транспорту, Міністерство промислової політики, ін.)
Приватні юридичні особи випускають облігації при необхідності в коштах для розширення та оновлення виробництва, впровадження високих технологій та реалізації перспективних проектів
Види
По суб'єкту емісії МІСЦЕВИХ ПОЗИК, державних позик (внутрішні; зовнішні (розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках)), ПІДПРИЄМСТВ
ВНУТРІШНІХ РЕСПУБЛІКАНСЬКИХ ПОЗИК, іпотечні облігації (звичайні іпотечні облігації; структуровані іпотечні облігації)
За приналежністю прав НА ПРЕД'ЯВНИКА, ІМЕННІ
По строку КОРОТКОСТРОКОВІ, ДОВГОСТРОКОВІ
За ступенем забезпеченості забезпечені, незабезпечені
ВЕКСЕЛЬ цінний папір, який засвідчує безумовне зобов'язання векселедавця чи іншого зазначеного як платник особи сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю)
Призначення застосовувався як зручний засіб оформлення розрахункових відносин, що є засобом платежу та отримання кредиту та надається продавцями покупцям у вигляді відстрочки сплати грошей за отримані товари
ознаки
Безумовність векселя означає, що обіцянка чи наказ сплатити грошову суму не можуть бути обумовленими якимись обставинами
Абстрактність як ознака означає, що вексель дійсний незалежно від того, чи існує підстава що породила вексельне зобов’язання, тобто це самостійність вексельного зобов‘язання, відрив його від тієї угоди яка і зумовила його видачу
Формальність векселя вимагає для дійсності даного цінного паперу дотримання цілого ряду реквізитів яка означає, що недотримання письмової форми відсутності перед законодавством реквізиту має наслідком позбавлення вексельної сили і зобов‘язання які він посвідчує
Особи
векселедавець, особа, що виписує вексель
векселедержатель, особа на ім’я якого виписаний вексель і пред‘являє його до сплати
особа, яка пред’являє його до сплати
Види
За приналежністю прав ІМЕННІ, НА ПРЕД'ЯВНИКА, ОРДЕРНІ
По зобов'язаному суб'єкті
ПРОСТИЙ ВЕКСЕЛЬ – засвідчує зобов'язання самого векселедавця
ПЕРЕКАЗНИЙ ВЕКСЕЛЬ – платником виступає не векселедавець, а третя особа. Зобов'язання третьої особи наступає з моменту акцепту векселя.
КАЗНАЧЕЙСЬКЕ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ борговий цінний папір, що емітується державою в особі його вповноважених органів, розміщається виключно на добровільних засадах серед фізичних, юридичних осіб, засвідчує внесення їхніми власниками коштів до бюджету та дають право на отримання фінансового доходу або інші майнові права відповідно до умов її випуску
Призначення являється засобом наповнення Державного бюджету України шляхом акумулювання вільних коштів фізичних осіб
Види
Щодо термінів обігу короткострокові – терміном обігу до одного року,середньострокові – від одного до п‘яти років, довгострокові – від п‘яти до десяти років
суб‘єкт придбання
можуть набуватися лише фізичними особами
ОЩАДНИЙ СЕРТИФІКАТ письмовим свідоцтвом банку про депонування грошових коштів, які засвідчують право вкладника на отримання після встановленого строку депозиту і відсотків по ньому
Призначення є посвідченням укладення особами договору банківського вкладу
Види
За приналежністю прав іменні, що розміщуються у бездокументарній формі,
на пред'явника - у документарній
Щодо термінів обігу
Цінним папером, за змістом та суттю подібний до ощадного сертифікату є ощадна книжка, яка також видається в посвідчення договору банківського депозиту
ІНВЕСТИЦІЙНИЙ СЕРТИФІКАТ цінний папір, який випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді (ПІФ).
Призначення є здійснення спільного інвестування, механізм якого виглядає наступним чином: розповсюджуючи інвестиційні сертифікати, емітент отримані кошти вкладає в цінні папери інших емітентів (акції, облігації, ін.). Отримані від розміщення кошти йдуть на виплату дивідендів власникам інвестиційних сертифікатів, а сума, яка залишилася після повної виплати залишається в якості прибутку емітента
Види
В залежності від виду пайового інвестиційного фонду від імені якого вони випускаються
Відкритого, закритого,інтервального
За приналежністю прав іменні, на пред‘явника
коносамент товаророзпорядчий документ, який є доказом приймання перевізником вантажу і посвідчує право його утримувача розпоряджатися зазначеним у цінному папері вантажем і одержати вантаж після завершення перевезення
Призначення є першорядним доказом укладення договору морського перевезення і приймання перевізником вантажу
Види
За приналежністю прав іменним, ордерним, на пред‘явника
ПРИВАТИЗАЦІЙНІ ПАПЕРИ як особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду
Призначення роздержавлення об‘єктів власності
Форма лише в іменній
рішення про випуск приймає Кабінет Міністрів України
рішення про емісію здійснює НБУ, на якого одночасно покладається функція щодо їхнього обліку
суб‘єктами права власності на приватизаційні папери є виключно фізичні особи
Види ПРИВАТИЗАЦІЙНІ МАЙНОВІ СЕРТИФІКАТИ, ЖИТЛОВІ ЧЕКИ, ЗЕМЕЛЬНІ БОНИ,
ЗЕМЕЛЬНИЙ ПАЙ
Приватизаційні папери можуть бути використані лише для обміну на документи, які встановлюють право власності на придбані об‘єкти приватизації. Приватизаційні папери, незалежно від їх виду та найменування обмежені в обігу і їх продаж чи відчуження іншим способом заборонений
Пластикова картка з електронним модулем носій цифрової інформації, виконаний на базі електронних чіп-модулів (пластикова картка), що забезпечує виконання системостворюючих функцій, контролює цілісність і достовірність інформації і забезпечує її захист від несанкціонованого доступу і модифікації та є багаторазового використання
призначення
призвана замінити паперові (готівкові) гроші та стати зручним, легким і безпечним платіжним інструментом "гаманець", та спростити отримання дрібних кредитів
ознаки
Літеральності, оскільки зміст картки оформлюється в письмовій формі яка виражається в електронному вигляді. Презентаційність, полягає у томц, що для презентації пластикової картки як цінного паперу необхідне здійснення конклюдентних дій, а саме, розпізнавання картки шляхом вводу коду доступу банкоматом чи приладом для здійснення розрахунків
Ідентифікаційність. Будь-яка картка має обов‘язкові реквізити (ідентифікаційний номер, ім‘я держателя, найменування, магнітна стрічка, код доступу) Є цінним папером на пред‘явника, оскільки скористатися нею може будь-яка особа, якій відомий код доступу
Є ощадним сертифікатом
Види
За приналежністю прав іменна, ордерна оскільки вона не індосується а вільно передається, то лише тільки в банках при предьявлені її з паспортом або на підставі довіреності, на пред‘явника, оскільки скористатися нею може будь-яка особа, якій відомий код доступу
За терміном дії залежить перш за все від підстави її видачі та видів пластикових карт
На обмежений строк, На необмежений строк
За системою транснаціональних розрахунків VISA CARD, MAESTRO CARD, CIRRUS
AMERICAN EXPRESS
ЧЕКИ паперовий розрахунковий документ установленої форми, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження чекодавця платнику про сплату чекодержателю зазначеної в ньому суми коштів протягом встановленого строку
Призначення для зменшення готівкового обігу і здійснення розрахунків
сторони чекового обігу
Чекодавець, це особа, яка видала чек (чекодавець) і тим самим дала розпорядження банку про виплату певної суми грошей
Чекоутримувач – це особа, яка уповноважена чекодавцем на отримання грошової суми
Платником являється банк у якого з чекодавцем обов‘язково існує домовленість (угода) про обов‘язок банку оплачувати виписані чекодавцем чеки за рахунок коштів які зберігаються на спеціальному рахунку, чи спеціально депонованої суми
Види
За приналежністю прав Іменний. На спеціально відведеній графі вписується ім‘я чекодержателя, Ордерні чеки, які передаються шляхом індосаменту
За формою у брошурованому вигляді (чекові книжки) по10, 20, 25 аркушів, у вигляді окремих бланків для здійснення фізичними особами одноразових операцій, облік яких банки ведуть окремо від чекових книжок
За терміном дії один рік - строк дій чекової книжки, три місяці з дня їх видачі, без врахування дня їх видачі на розрахунковий чек який видається фізичній особі для одноразового розрахунку
У п.8 розділу 4 Інструкції НБУ про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті забороняється здійснювати видачу розрахункових чеків на пред‘явника.


73. До особливої групи об'єктів цивільних прав відносяться нематеріальні блага, під якими розуміються ті, що не мають економічного змісту і не віддільні від особи, їх носія блага і свободи, визнані чинним законодавством.Характерна особливість цієї групи об'єктів полягає в тому, що вони: 1) не мають матеріального (майнового) змісту; 2) невіддільні від особи їх носія; 3) володіють властивістю індивідуалізації самої особи володаря цих прав. ЦК України містить правила, направлені на врегулювання і захист нематеріальних благ, які істотно відрізняються від колишнього цивільного законодавства HYPERLINK "http://stydentam.org.ua/3468.html" \l "_ftn1" \o ""  .Нематеріальні блага розглядаються як різновид об'єктів, з приводу яких можуть виникати цивільні правовідносини. Перелік нематеріальних благ, що юридично захищаються, можна підрозділити на: а) нематеріальні блага, що набуваються громадянами і юридичними особами через народження (створення), і б) нематеріальні блага, що набуваються ними через закон.Те, що ЦК України дає лише зразковий перелік нематеріальних благ, що користуються цивільно-правовим захистом, дозволяє зробити висновок про те, що об'єктом цивільно-правових відносин може виявитися і не назване ЦК нематеріальне благо. До нематеріальних благ, що набуваються громадянами і юридичними особами через народження (створення), відноситься життя, здоров'я, гідність особи, особиста недоторканність, честь і добре ім'я, ділова репутація, недоторканність приватного життя, особиста і сімейна таємниця; до нематеріальних благ, що набуваються через закон, - право вільного пересування, право вибору місця перебування і проживання, право на ім'я, інші особисті немайнові права. Як інші нематеріальні права, - право на життя, здоров'я і ін. Особисте немайнове право, що кореспондує нематеріальному благу або що існує окремо від нього, виявляється як би благом другого рівня, а саме життя, здоров'я і ін. є благом, яке передує праву на нього, і в цьому сенсі можуть визнаватися благом першого рівня. Поняття "Нематеріальне благо" є збірним, таким, що відноситься як до самого "блага", так і до особистих немайнових прав.Наявністю цих доданків нематеріального блага можна пояснити тим, що в характеристиці відносин, регульованих цивільним законодавством, мовиться, з одного боку, про регулювання, а з іншою, про захист нематеріальних благ, що не слід розуміти як зіставлення регулювання захисту, і навпаки, бо здійснення захисту припускає регулювання, а регулювання може виявитися безглуздим за відсутності захисту.Блага першого рівня нерозривно пов'язані з самим існуванням особи. Вони об'єктивно існують незалежно від їх правової регламентації і лише у випадках посягань на ці блага потребують правового захисту. Право громадян на захист честі, достоїнства, ділової репутації є їх конституційним правом, а ділова репутація юридичних осіб - однією з умов їх успішної діяльності. Блага другого рівня: право на ім'я, право авторства і інші особисті немайнові права - є суб'єктивними правами, створюючими зміст конкретного правовідношення і тим самим вже врегульованими нормами права. У разі ж порушення цих прав вони користуються правовим захистом HYPERLINK "http://stydentam.org.ua/3468.html" \l "_ftn2" \o ""  .Правовідношення, елементом якого є суб'єктивне право особи на нематеріальне благо, є абсолютним, оскільки управомоченному суб'єктові протиставляються абсолютно всі, зобов'язані утримуватися від порушення цього права. Проте у разі його порушення воно набуває характеру відносного правовідношення.Для обох складових "нематеріальних благ" характерними виявляються, принаймні, дві нерозривно зв'язані між собою ознаки. Це: 1) відсутність матеріального (майнового) змісту і 2) нерозривний зв'язок з особою носія, що зумовлює невідчужуваність і непередаваність цього блага.Невідчужуваність нематеріальних благ не виключає того, що їх здійснення і захист можуть бути доручені третім особам, наприклад, позови про захист честі і гідності неповнолітніх можуть пред'явити їх законні представники.Відсутність економічного змісту нематеріального блага, його нерозривний зв'язок з особою носія є необхідними, але не винятковими ознаками. Будучи невіддільним від особи носія даного нематеріального блага, наявність цього блага індивідуалізує, робить неповторною саму особу носія. Нематеріальні блага характеризують суспільний стан їх володаря і є його невід'ємним, хоча і схильним змінам, якістю протягом всього періоду його існування. Нематеріальні блага існують без обмеження терміну їх дії.Слід, втім, відзначити, що обидві ці ознаки певною мірою носять умовний характер. Утиск нематеріальних благ може мати для їх носія вельми відчутні наслідки економічного характеру. Так, підрив ділової репутації юридичної особи або індивідуального підприємця може викликати відтік клієнтури, посилювання умов надання кредиту і так далі. З іншого боку, ділова репутація, що склалася, служить гарантом того, що особа, що займається підприємницькою діяльністю, залишиться на плаву і тоді, коли її справи тимчасово похитнулися. Що ж до іншої ознаки нематеріальних благ, а саме невіддільності від їх носія, то і їх значення не слід перебільшувати. Багато з них спочатку призначений до того, щоб циркулювати в цивільному обороті і приносити прибуток. Це відноситься, зокрема, до такого нематеріального блага, як інтелектуальна власність.Специфічна підстава виникнення особистих немайнових прав на нематеріальні блага: не через юридичний факт, а безпосередньо на підставі вказівки закону.Зміст особистого немайнового права не включає, за загальним правилом, здійснення позитивних цивільно-правових дій, хоча управомоченний суб'єкт на свій розсуд використовує ті, що належать йому особисті нематеріальні блага. Зобов'язані особи повинні утримуватися від порушення відповідного блага, наприклад, від вторгнення в особисте життя громадянина, від неправомірного використання найменування юридичної особи (імені громадянина). Разом з тим не допускається використання що належить громадянинові (юридичній особі) прав виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах HYPERLINK "http://stydentam.org.ua/3468.html" \l "_ftn3" \o ""  .Особливість здійснення особистих немайнових прав полягає в тому, що законом визначаються не межі реалізації нематеріальних благ управомоченою особою, а встановлюються межі втручання сторонніх осіб в особисту сферу і, якщо ці межі порушуються, допускається застосування примусових заходів до їх відновлення. При встановленні меж поведінки управомочених і зобов'язаних осіб істотного значення набувають норми моралі. Особисті нематеріальні блага представляють самостійну цінність для їх носія і існують незалежно від ступеня і характеру їх правового врегулювання. Останніми роками під впливом багатьох чинників економічного, політичного, міжнародно-правового характеру розширена правова регламентація особистих немайнових відносин і розширений перелік нематеріальних благ, що підлягають захисту цивільно-правовими способами.

74. Поняття честі, гідності та ділової репутації
Розкриття даної теми, думаю, неможливо без з'ясування значень таких понять як «честь», «гідність» і «ділова репутація».
Для початку розглянемо, що ж вкладається в поняття «честь», тим більше що в літературі зустрічаються різні за формою і змістом визначення.
Поняття і уявлення про честь складалися і формувалися в процесі моральної практики того чи іншого суспільства, тому зміст поняття «честь» є соціальним. При цьому суспільна оцінка особистості не залежить від волі та бажання самого оцінюється особи, оскільки вся його діяльність проходить під контролемсуспільства і саме воно формує оцінку моральних якостей кожної конкретної людини 1.
Сергєєв А.П. вважає, що честь - об'єктивна оцінка особистості, що визначає ставлення суспільства до громадянина або юридичній особі, це соціальна оцінка моральних та інших якостей особистості 2. Малеина М.М. також дотримується подібної точки зору і вважає, що честь - це суспільна оцінка особистості, міра духовних, соціальних якостей громадянина 3.
Згідно іншого визначення, честь - це поняття моральної свідомості й категорії етики, яке включає в себе момент усвідомлення індивідом свого суспільного значення і його оцінки з боку суспільства 4.
Проаналізувавши поняття честі, сформульовані вітчизняними філософами, Х.П. Маннова вказує, що категорія честі в етиці виражає, перш за все, високу оцінку діяльності та поведінки людини з боку суспільства, що виражається у повазі, всезагального визнання і добру славу людини, і разом з тим у високій самооцінці особистості 5.
Є й інші визначення честі, проте в цілому вони схожі з наведеними.
Якщо узагальнити наведені судження, то можна побачити протиставлення двох підходів - честь як категорія оцінки іншими людьми, суспільством і як власна самооцінка. Крім того, деякі автори об'єднують ці підходи і отримують якийсь третій підхід. Наприклад, Власов А.А. вважає, що об'єднання цих двох підходів можливо виходячи з того, що честь - це і суспільна оцінка особистості і, в той же час, осмислення самої особистістю такої оцінки, тобто самооцінка. Виходячи зі сказаного, поняття честі має як би два аспекти - зовнішній або, як його інакше називають, об'єктивний і внутрішній або суб'єктивний 6.
Представляється, проте, що найбільш правильним є підхід, при якому під честю розуміють морально-політичну оцінку поведінки, дій та особистих якостей особистості з боку суспільства. Самооцінка ж, вважаю, підпадає під таку категорію як «гідність».
Слід зауважити, що деякі автори (наприклад, Сергєєв А.П. 7) поняття «честь» відносять не тільки до особистості, індивіда, але і до юридичних осіб 8. Думаю, слід вважати це грубою помилкою, так як застосування категорії честі до юридичних осіб неможливо. Коли ми говоримо про організації, то слід мати на увазі лише «репутацію», «престиж», «ділову репутацію».
У органічній єдності з честю перебуває категорія гідності. Ідея людської гідності як найвищої цінності була висунута гуманістами кінця середньовіччя.
Під особистим достоїнством прийнято розуміти сукупність індивідуальних цінностей конкретної людини, що полягають в його духовних, моральних якостях, цінних з точки зору потреб суспільства 9.
Сергєєв А.П. також вважає, що під гідністю розуміється самооцінка особистості, усвідомлення нею своїх особистих якостей, здібностей, світогляду, виконаного обов'язку і свого суспільного значення 10.
Необхідно відзначити, що в юридичній, філософської, етичної літературі в більшості випадків переважає точка зору, що до особистої гідності слід відносити і фізичні якості особистості 11. Позицію, яку слід визнати правильною, займають Тихонова Є.А. і Придворов Н.А. Вони вважають, що віднесення фізичних якостей особистості до особистої гідності неправильно і заперечують проти такого розширення поняття гідності особистості. Зазначені автори справедливо звертають увагу на необхідність вживання етичних категорій тільки для позначення моральної свідомості і моральних відносин. Дійсно, хіба меншою гідністю володіє людина, якщо він горбатий або сліпий, ніж фізично здорова 12?
Не слід забувати, однак, що честь і гідність, будучи моральними категоріями, носять в той же час загальноправової характер.
У органічного зв'язку з честю і гідністю знаходиться і таке поняття, як «репутація».
Слід відразу зазначити, що якщо поняття честі і гідності відносяться тільки до особистості, індивідам, то поняття «ділова репутація» належить і до юридичних осіб.
Репутація - суть, об'єднана в ціле, пропорція відомостей позитивних і негативних про якості (переваги і недоліки) об'єкта, відомих оточуючим і в силу цього відображених у суспільній свідомості як думка. Репутація - завжди думка, що складається на основі наявної конкретної інформації про об'єкт
У цьому сенсі репутація - не завжди адекватне відображення дійсних якостей, достоїнств і недоліків кого-небудь, чого-небудь (але це думка усталене, що склалося, хоча й рухоме). Оскільки не доведено, що наявна інформація відповідає дійсності чи охоплює весь обсяг відомостей, остільки до характеристики репутації не застосовне поняття істини (тобто репутація може базуватися як на відповідній, так і не відповідної дійсності інформації) 14.
У силу мінливості обсягу інформації, а також її характеристик, рухливий характер має і репутація. Думка суспільства про конкретну людину здатне змінюватися в ту або іншу сторону як по залежних, так і не залежних від неї обставини. Так, репутація може бути позитивною або негативною.
У репутації особи в більшій мірі проявляються її ділові якості, ніж морально-етичні. Репутація індивіда формується на основі його поведінки та ставлення до інтересів інших людей, суспільства і держави; за посередництвом сприйняття його вигляду іншими людьми, що може бути джерелом суттєвої інформації не тільки про смаки та звички, а й про внутрішню сутність індивіда 15.
Поняття «ділова репутація» значно вже поняття «репутації» взагалі і означає сформовану думку про професійні якості (достоїнствах і недоліках) індивіда, юридичної особи, громадянина - індивідуального підприємця.
За словами М. Н. Малеин під діловою репутацією юристи - дослідники розуміють сукупність якостей і оцінок, «з якими їх носій асоціюється в розділах своїх контрагентів, клієнтів, споживачів, колег по роботі і персоніфікується серед інших професіоналів у цій області» 16.
Чи буде ділова репутація бути позитивною або негативною залежить від багатьох факторів, зокрема від конкретної поведінки дій індивіда у професійній сфері, виконання зобов'язань юридичними суб'єктами суспільних відносин.
На закінчення даної глави хотілося б зробити деякі висновки.
По - перше, честь, гідність і ділова репутація є одним з видів нематеріальних благ. Особливість нематеріальних благ полягає в тому, що вони не мають матеріального змісту і невіддільні від особи їх носія.
По - друге, право на честь, гідність слід розглядати як особливе суб'єктивне право, яке полягає в праві кожного громадянина на недоторканність його честі та гідності і в можливості вимагати від усіх інших фізичних осіб утримання від порушення цього права. Честь і гідність - не передумова того, що може виникнути у майбутньому внаслідок можливого порушення, а готівка блага людини, що існують в її повсякденному нормальному стані, без будь-яких порушень.
Тим часом право на честь, гідність і ділову репутацію є абсолютним суб'єктивним з огляду на те, що суб'єктивному праву уповноваженої особи кореспондує обов'язок невизначеного кола осіб. Суть цієї загальної обов'язки полягає в утриманні від посягань на блага.
І, нарешті, по - третє, визначимося з понятійним апаратом, необхідним для даної роботи, а саме з такими поняттями як «честь», «гідність» і «ділова репутація».
Отже, честь - це соціальна оцінка моральних та інших якостей особистості; під особистим гідністю слід розуміти самооцінку індивіда, його усвідомлення своїх особистих якостей, здібностей і свого суспільного значення, положення в суспільстві, це суб'єктивна оцінка. Ділова репутація - що склалося громадську думку про ділові та професійні якості особистості особи.
Нерозривно з честю і гідністю коштує таке поняття, як репутація. При цьому, як уже зазначалося вище, якщо уявлення про гідність особистості виходить з принципу рівності всіх людей у ​​моральному відношенні і їх самооцінки, то поняттям честі, навпаки, диференційовано оцінює людей, що тим чи іншим чином знаходить відображення в репутації. Слід зауважити, що поняття репутації у відомому сенсі співпадає із поняття честі у її зовнішньому, об'єктивному значенні.
Репутація людини залежить від нього самого, так як формується на основі його поведінки. На скільки людина дорожить своєю репутацією, судять за її вчинками. «Що людина робить, такий він і є», - писав Гегель.
Репутація може бути позитивною або негативною і має рухливий характер залежно від того, на якій інформації вона базується.
Репутація завойовується справою, звідси, по всій видимості, було введено таке поняття, як ділова репутація.
Ділова репутація - поняття, яке піддається в даний час реанімації. Його відродження природно і більше того необхідно. Проте не обов'язково прив'язувати цей процес тільки до комерціалізації суспільства, оскільки сама тенденція до комерціалізації не обумовлює виникнення таких тонких у всіх сенсах елементів усередині взаємовідносин суб'єктів суспільства, але лише готує необхідну базу для їх народження та повнокровного розвитку.
На мій погляд, слід виявити відмінність понять честь і гідність від поняття ділова репутація. Можна виділити три відмінності.
Перше - це суб'єктивний склад правовідносин. Носієм ділової репутації може бути тільки суб'єкт виробник матеріальних благ (товарів, послуг, робіт). Хоч ділова репутація - термін загальногромадянський і не відноситься лише до комерційного права, він позначає дуже конкретне поняття. Носієм ж честі і гідності може бути будь-яка особа.
Друга відмінність полягає в тому, що ділова репутація не є особистим, але лише пов'язаним з особою благом. Честь - це оцінка особистості суспільством, достоїнство - внутрішня самооцінка особистості.
Вони з'являються з виникненням суб'єкта, який автоматично їх набуває. Ділова репутація - створилося з плином часу думка публіки, може бути як негативним, так і позитивним. Володіючи діловою репутацією в будь-якому секторі господарської діяльності, суб'єкт не буде автоматично мати схожою діловою репутацією в іншій області суспільного виробництва.
Третя відмінність полягає в тому, що порушення ділової репутації має будуватися на елементах нематеріального складу господарюючих суб'єктів, які є предметом його репутації в конкретній області і в конкретний момент діяльності, а не піддавати опорочивание загальну оцінку, дану господарюючому суб'єкту суспільством.
У зв'язку з вище сказаним доречно було б навести такий приклад. Концерн носить ім'я свого генерального директора, одного з засновників, пана П.Рекламні компанії часто будуються на виступах генерального директора і т.д., так що у публіки складається відчуття невіддільності доброго імені пана П. і доброго імені концерну. Але при цьому складно все ж ототожнювати порушення честі, гідності та ділової репутації підприємства, що носить те ж ім'я. Ймовірно, в подібній ситуації можна констатувати тільки порушення честі і гідності пана П., але не ділової репутації підприємства 17.
Ділова репутація являє собою окремий випадок репутації взагалі і являє собою сформовану думку про якості (достоїнствах і недоліках) колективу, організації, підприємства, установи, конкретної фізичної особи у сфері ділового обороту, у тому числі у сфері підприємництва.
Носієм ділової репутації може бути будь-який індивідуально певний господарюючий суб'єкт:
- Громадянин-підприємець
- Громадянин, який працює за договором (общегражданскому). У даному випадку не має значення те, наскільки систематичен така праця і яку роль грають для громадянина доходи від такої діяльності (останні можуть бути мінімальними). Важлива саме популярність працівника в середовищі споживачів продуктів його діяльності.
- Громадянин, який працює за контрактом
- Юридична особа.
Захист честі, гідності та ділової репутації
Згідно зі ст. 7 ЦК України громадянин або організація мають право вимагати за судом спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені не1 правдиво, порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширює такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.
Вирішуючи цивільні справи про захист честі і гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7'.
Зміст цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації становлять правовідносини, в яких морально потерпіла сторона наділяється правом вимагати за судом спростування відомостей, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію, а друга сторона, яка такі відомості поширила, зобов'язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності.
До правомочних суб'єктів даних правовідносин належать громадяни або організації — юридичні особи, щодо яких були поширені неправдиві відомості, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію. В суді ці особи, як правило, виступають як позивачі.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 ЦПК України позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути пред'явлено особою, про яку поширено такі відомості, а так само близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер.
Така можливість базується на положеннях ч. 4 ст. 32 Конституції України, відповідно до яких кожен має право вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім'ї.
У тому разі якщо ці відомості поширені щодо неповнолітніх осіб або осіб, визнаних у судовому порядку недієздатними, позов на захист їх честі і гідності може бути пред'явлено законним представником, який не є членом їхньої сім'ї (батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками), а також прокурором за ст. 118 ЦПК.
У разі поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогою про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.
Зобов'язаними суб'єктами зазначених правовідносин є особи, які незалежно від наявності їхньої вини, поширили відомості, що не відповідають дійсності або виклали їх неправдиво, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам громадян або організацій.
Таким чином, відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що порочать позивача.
Якщо такі відомості опубліковано у пресі або поширено іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), суд притягує як відповідачів автора та відповідний орган масової інформації, а саме — редакцію, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації.
Суд у ряді випадків може встановити, що автор використав у публікації відомості, одержані з офіційного джерела. Тоді слід обговорити питання про притягнення до участі у справі як відповідача організацію або службову особу, які надали оспорювані позивачем відомості.
При опублікуванні таких відомостей без зазначення автора (наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі виступає орган, що здійснив випуск масової інформації, а у позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках, довідках та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, та підприємства, установи, організації, від імені яких видано документ. За умови, якщо автор дасть згоду на розкриття свого імені, він притягується до участі у справі як співвідповідач.
Так, 20 березня 1995 p. Б. звернувся до суду з позовом до Д. про захист честі і гідності та відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що у квітні 1994 p. напередодні повторного голосування на виборах народного депутата України по П'ятихатському виборчому округу № 104 у м. Жовті Води та у П'ятихатському районі була розповсюджена масовим тиражем незареєстрована газета "Вибір-94. Спеціальний випуск" (редактор Д.), яка містила ряд статей, що не відповідали дійсності, ганьбили честь і гідність Б. та заподіяли йому велику моральну шкоду під час виборів.
Посилаючись на зазначені обставини, Б. просив визнати перелічені у позові відомості (19 епізодів) такими, що не відповідають дійсності, зобов'язати відповідача спростувати їх і публічно вибачитися, а також стягнути 90 млн крб. на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Жовтоводського міського суду від 22 вересня 1995 p. позов задоволене частково. Суд ухвалив визнати такими, що не відповідають дійсності та принижують честь, гідність і ділову репутацію Б., відомості, поширені в статті "В інтересах третього стану", зобов'язав газету "Жовтоводські вісті" протягом місяця із часу набрання рішенням законної сили надрукувати спростування, а також стягнув з Д. на користь Б. 14 млн крб. на відшкодування моральної шкоди. У касаційному порядку справа не розглядалася.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування судового рішення. Президія Дніпропетровського обласного суду визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 47 Закону України "Про інформацію" відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні, зокрема, у поширені недостовірної інформації, яка ганьбить честь і гідність особи. У зв'язку з тим, що згідно з вимогами ст. 20 закону згадане разове видання є засобом масової інформації, особи, причетні до поширення відомостей, які не відповідають дійсності і ганьблять честь і гідність особи, повинні нести відповідальність на підставі положень статей 47 —49 закону, ст. 7 ЦК України.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7, відповідачем у справі може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що ганьблять позивача.
Якщо пред'явлено позов про спростування відомостей, опублікованих у пресі, як відповідачі притягуються автор та орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації). При публікації або іншому поширенні відомостей без зазначення автора орган масової інформації на вимогу суду зобов'язаний назвати особу, яка надала відомості, про спростування яких пред'явлено позов. При опублікуванні цих відомостей без зазначення автора відповідачем у справі має бути орган, який здійснив випуск засобу масової інформації.
Засіб масової інформації "Вибір-94. Спеціальний випуск" вмістив п'ять статей, інформація яких, на думку позивача, принижує його честь і гідність. Одні статті опубліковані без зазначення авторів, інші — із зазначенням прізвищ. На порушення вищезгаданих норм закону та роз'яснень Пленуму Верховного Суду України суд не притягнув до участі в справі як відповідачів названих авторів статей (Г., ЦІ., X.,), а також їих, прізвища яких не зазначено.
Суд першої інстанції не з'ясував повно і всебічно всіх обставин, які мають значення у справі, не розглянув усіх заявлених позивачем вимог (за п'ятьма статтями), тобто ухвалив судове рішення з порушенням статей 15, ЗО і 62 ЦПК.
Враховуючи наведене, президія Дніпропетровського обласного суду задовольнила протест заступника Голови Верховного Суду України, рішення Жовтоводського міського суду скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.
Таким чином, разові друковані видання з визначеним тиражем вважаються друкованими засобами масової інформації і згідно зі ст. 47 Закону України "Про інформацію" несуть відповідальність за поширення недостовірної інформації, яка ганьбить честь і гідність особи.
При пред'явленні позову про спростування опублікованих друкованим засобом масової інформації відомостей до участі в справі як відповідачі, крім зазначеного засобу масової інформації, притягуються й автори публікацій як позначені, так і не позначені в публікації1.
Суди враховують, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації щодо спростування зазначених відомостей.
Відповідно до ст. 7 ЦК України обов'язок позивача у цивільній справі — довести лише сам факт поширення відповідачем відомостей, що його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Крім того, позивач має право подати докази невідповідності дійсності таких відомостей.
Позовна заява має містити дані про те, які саме відомості, що порочать особу, поширені відповідачем, із зазначенням часу, способу й осіб, яким такі відомості повідомлені, посилання на докази, що стверджують зазначені обставини, а також прохання про спростування відомостей.
Таким чином, обов'язок доведения того, що поширені відомості відповідають дійсності, покладається на відповідача.
У червні І993 р. В. С. пред'явив позов до Д. М., Б. І., "М. І. та Б. В. про захист честі і гідності. На обгрунтування позовних вимог він посилався на те, що РБУ-3, працівниками якого є відповідачі, неякісне виконало роботи з реконструкції належного йому будинку, а коли він почав писати на них скарги, відповідачі Д. М., Б. І. та М. І. 18 червня 1990 р. надіслали на адресу ректора Львівського державного університету лист наклепницького характеру. В ньому вони звинувачували В. С. у написанні безпідставних скарг, а також стверджували, що він, аби примусити робітника Б. В. працювати понадурочне, запевнив останнього, що сприятиме вступу його дочки до університету. Посилаючись на те, що викладене в листі не відповідає дійсності, порочить його честь і гідність, позивач просив ухвалити рішення, яке б спростувало ці відомості, та стягнути з відповідачів 60 млн крб. на відшкодування завданої йому моральної шкоди.
Цей позов було об'єднано з аналогічним позовом В. С. до Д. М. та П. М. і всі вимоги розглянуто в одному провадженні. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 17 листопада 1993 р. в позові В. С. було відмовлено.
Ухвалою судової колегії в цивільних справах Львівського обласного суду від 27 грудня 1993 р. рішення районного суду було залишено без зміни, а постановою президії цього суду від 2 серпня 1996 р. відхилено протест заступника Генерального прокурора України на ці судові рішення.
Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування судових рішень у частині відмови в позові, пов'язаному з листом колективу РБУ-3 до університету і заявою Б. В. з приводу обіцянки В. С. влаштувати дочку заявника до університету за надані ним послуги з будівництва другого поверху будинку. Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи в позові, суд виходив з того, що викладені в листі колективу РБУ-3 на ім'я ректора університету відомості не належать до таких, які порочать честь і гідність позивача, та що цим зверненням колектив намагався запобігти подальшому поширенню В. С. у своїх скаргах недостовірних відомостей, які порочать репутацію РБУ-3. Що стосується відомостей щодо обіцянки В. С. посприяти за відповідні кошти вступові до університету дочки Б. В., повідомлених останнім у своїх заявах на ім'я начальника РБУ-3 і до прокуратури, то суд визнав ці факти достовірними, оскільки їх підтвердив відповідач у судовому засіданні.
З такими висновками районного суду погодилися судова колегія та президія обласного суду, які залишили рішення без змін.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. З постанови "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7, при розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст. 7 ЦК України, суди повинні з'ясовувати, чи було поширено відомості, про спростування яких пред'явлено позов, чи порочать вони честь, гідність і ділову репутацію позивача та чи відповідають вони дійсності.
Відповідно до ст. 7 ЦК України відповідач повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На позивача покладається обов'язок довести лише факт поширення відомостей, які його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Позивач також має право подати докази невідповідності таких відомостей дійсності. Громадянин або організація, щодо яких поширено відомості, які не відповідають дійсності й завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, мають право вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої поширенням таких відомостей.
Як встановив суд, В. С. довів той факт, що 18 червня 1990 p. працівники РБУ-3 Д. М., Б. І. та М. І. підписали й надіслали на ім'я ректора Львівського державного університету лист, в якому давалася негативна оцінка особистих якостей позивача і бралися під сумнів рівень його професійних знань і спроможність займатися викладацькою діяльністю. Поширення цих відомостей підтверджується доказами, які є в матеріалах справи і не оспорювалися відповідачами в судовому засіданні. Водночас суд не взяв до уваги вимоги ст. 7 ЦК України про те, що саме відповідач має довести відповідність дійсності поширених відомостей, а позивач — лише факт поширення їх даною особою.
Всупереч ст. 203 ЦПК суд не зазначив у рішенні, саме на підставі яких доказів він дійшов висновку про те, що поширені відомості не завдають шкоди інтересам, честі, гідності та діловій репутації позивача як викладача університету. Суду слід було з'ясувати ці питання, оскільки вони мають істотне значення для правильного вирішення справи.
Матеріали справи свідчать, що відповідач Б. В. у листі на ім'я начальника РБУ-3 написав: "За виконану роботу В. С. обіцяв мені влаштувати дочку в університет, оскільки має великий блат і знайомих". У судовому засіданні Б. В. продовжував стверджувати, що позивач обіцяв йому влаштувати дочку в університет, для чого треба було віддати 15 "кусків". Проте суд на порушення вимог статей 1, ЗО і 40 ЦПК доводи відповідача ретельно не перевірив, зокрема не обговорив питання про виклик у судове засідання і допит свідків, на яких той посилався. Не дослідив суд і матеріали прокурорської перевірки, яка проводилася у зв'язку зі зверненням відповідача, хоч ці обставини мають істотне значення для правильного вирішення справи.
Судова колегія та президія обласного суду не звернули уваги на зазначені недоліки й залишили рішення без зміни.
Оскільки за таких обставин постановлені у справі судові рішення залишатися в силі не можуть, судова колегія Верховного Суду України скасувала їх і направила справу на новий розгляд.
Таким чином, у справах про захист честі, гідності та ділової репутації суди мають виходити з того, що позивач повинен довести факт поширення відомостей, які порочать його честь, гідність або ділову репутацію, саме відповідачем, а той зобов'язаний довести, що ці відомості відповідають дійсності.
Підставою правовідносин, що розглядаються, є протиправна дія, а саме: поширення відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію громадянина або організації і не відповідають дійсності або викладені неправдиво.
Судова практика тлумачить цей юридичний факт таким чином.
При розгляді цивільних справ, порушених за ст. 7 ЦК України, суди повинні з'ясовувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред'явлений позов, чи порочать вони честь, гідність та ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.
Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування 'in у пресі, передачу по радіо, телебаченню, використання інших засобів масової інформації, викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоч би одній людині, що вказує на те, що поширення відомостей може відбуватися в будь-якій формі.
Поширенням відомостей також є вивішування (демонстрація) у громадських місцях плакатів, лозунгів, Інших творів, а так само розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать честь і гідність громадянина або організації. Якщо такі відомості повідомлено лише особі, якої вони стосуються, то це поширенням не визнається. У такому разі, якщо для цього є підстави, особа має право ставити питання про притягнення винного до кримінальної відповідальності за образу та наклеп або подати заяву до товариського суду.
У вересні 1996 p. Б. А. та Б. В. пред'явили позов до Л. Н. про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди в сумі 1 тис. грн. Позивачі зазначали, що в березні 1995 p. відповідачка поширила відомості про крадіжку ними з її господарства п'яти мішків цукру. Посилаючись на те, що поширені відомості не відповідають дійсності, порочать честь і гідність їхньої сім'ї та завдають їм моральної шкоди, позивачі просили задовольнити їхні вимоги.
Рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від ЗО вересня 1996 p. позов задоволене частково. Ухвалено визнати поширені відповідачкою відомості такими, що не відповідають дійсності, та стягнути з неї на користь позивачів 500 грн. на відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою судової колегії Вінницького обласного суду від 12 листопада 1996 p. рішення суду змінено і на користь кожного з позивачів стягнуто по 250 грн. на відшкодування моральної шкоди, в іншій частині рішення залишено без змін.
Протест прокурора Вінницької області на зазначені рішення постановою президії Вінницького обласного суду від 6 березня 1997 р. та протест заступника Генерального прокурора України ухвалою судовою колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 23 липня 1997 p. залишено без задоволення, а ухвалені рішення — без зміни.
Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування всіх судових рішень як таких, що не відповідають вимогам матеріального закону. Пленум Верховного Суду України визнав, що протест піддягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з роз'ясненнями, даними у п. З постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7 (зі змінами, внесеними до цього пункту постановою від 4 червня 1993 p. №3), при розгляді справ, порушених за ст. 7 ЦК України, суди повинні з'ясовувати, чи поширено відомості, про спростування яких пред'явлений позов, чи порочать вони честь, гідність та ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.
Суд встановив, що 28 березня 1995 р. Л. В., чоловік відповідачки, звернувся до Немирівського РВВС Вінницької області із заявою про викрадення з його господарства невідомими особами п'яти мішків цукру. 29 березня 1995 p. відповідачку Л. Н. допитав слідчий як свідка. Серед інших відомостей, які стосувалися вчиненого злочину, вона висловила припущення про можливість вчинення крадіжки Б. В., на підставі чого у господарстві сім'ї Б-х було проведено обшук. Викладене підтверджується матеріалами кримінальної справи, порушеної Немирівським РВВС, щодо факту крадіжки цукру, поясненнями самих позивачів та іншими матеріалами, долученими до справи як докази.
Проте, оцінюючи ці факти, суд дійшов неправильного висновку, що в даному випадку мало місце поширення неправдивих відомостей, про спростування яких був пред'явлений позов, оскільки за ст. 7 ЦК України та виходячи з вищезазначених роз'яснень Пленуму Верховного Суду України звернення громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатися поширенням неправдивих відомостей. Тому, враховуючи й те, що доказів, які б свідчили про поширення відповідачкою відомостей серед інших осіб, не встановлено, суд першої інстанції не мав достатніх підстав для задоволення позову, а в суди касаційної і наглядової інстанцій — погодитися з таким рішенням.
Оскільки судом першої інстанції обставини справи встановлено повно і правильно, у збиранні або додатковій превірці доказів потреби немає, однак було допущено помилку в застосуванні матеріального права. Пленум Верховного Суду України скасував усі ухвалені в справі судові рішення і в задоволенні позову подружжя Б-х до Л — в про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди відмовив.
Таким чином, за змістом ст. 7 ЦК України та згідно з роз'ясненнями, даними у п. З постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7, звернення громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатися поширенням неправдивих відомостей1.
До відомостей, що порочать особу, слід віднести ті з них, які принижують честь і гідність громадянина або організації у громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі.
Відповідно до ст. 7 ЦК України громадянин або організація, відносно яких поширено відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, мають право поряд із спростуванням цих відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. Строк позовної давності щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію моральної шкоди — один рік. Цей строк у разі його пропуску з поважних причин може бути поновлено судом.
В одному провадженні в цивільній справі про спростування відомостей, які порочать честь і гідність громадянина'або організації, можуть розглядатися вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди, завданої вказаними діями, і суд вирішує такі вимоги відповідно до статей 440 і 441 ЦК України, виходячи з принципу відшкодування винним шкоди у повному обсязі.
Відомості, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію повинні містити інформацію щодо конкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя; стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації, а саме інтимної сфери, професійної діяльності; містити загальну оцінку поведінки особи або конкретних обставин такої поведінки.
Важливо підкреслити, що в цивільному праві захист честі і гідності та ділової репутації не залежить від вини особи, яка поширила відомості, що їх порочать, на відміну від кримінального права, в якому відповідальність настає за навмисні дії винного — за образу та наклеп. Оскільки вибір способу захисту честі і гідності належить громадянинові, суд, приймаючи заяву або скаргу, зобов'язаний з'ясувати, чи просить заявник спростувати поширені відомості у порядку цивільного судочинства, чи його вимоги полягають у притягненні особи до кримінальної відповідальності за наклеп або образу. При цьому враховується, що не можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.
31 липня 1997 р. Д. звернулася із позовом до Жовтневого районного суду м. Одеси про захист честі і гідності та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що в ухвалі зазначеного суду від 1 липня 1997 p. вказано, що заява про забезпечення позову від 9 червня 1997 p. є надуманою і задоволенню не підлягає. Вважаючи, що даний вислів є образливим, не відповідає дійсності, порочить її честь і гідність, позивачка просила задовольнити її вимоги.
Ухвалою судді Одеського обласного суду від 7 серпня 1997 р. у прийнятті позовної заяви Д. відмовлено на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК.
Д. подала скаргу, в якій просить ухвалу судді скасувати, матеріали скарги направити в той самий суд на розгляд по суті іншим суддею, а також визнати, що порушено її конституційне право, і вирішити спір на підставі Конституції, статті якої є нормами прямої дії.
Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відмовляючи у прийнятті позовної заяви, суд обгрунтовано виходив із вимог п. 1 ст. 13 ЦПК, оскільки в порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, що містяться в судових рішеннях, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.
Д. могла оскаржити ухвалу щодо забезпечення позову в порядку, передбаченому ст. 157 ЦПК, не заявляючи позову. За таких обставин ухвала судді відповідає вимогам п. 1 ст. 136 ЦПК. Підстав для її зміни або скасування не встановлено.
Враховуючи наведене, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України ухвалу судді Одеського обласного суду залишила без зміни, а скаргу Д. — без задоволення.
Таким чином, особа, яка вважає, що зміст ухвали суду в цивільній справі принижує її честь і гідність, може оскаржити цю ухвалу в порядку, встановленому ЦПК, а не за правилами ст. 7 ЦК України про захист честі, гідності та ділової репутації'.
Слід зазначити, що поширення відомостей, які не відповідають дійсності або неправдиво викладені і які порочать честь і гідність громадянина визнається у відповідних випадках кримінальним правопорушенням, а не цивільним, і потерпілий має право звернутися до суду із заявою про притягнення винного до кримінальної відповідальності за статтями 125, 126 Кримінального кодексу України.
Виправдання підсудного в кримінальній справі про наклеп за відсутністю у його діях складу злочину не є перешкодою для потерпілого пред'явити позов у порядку, передбаченому ст. 7 ЦК України, оскільки вимоги про спростування відомостей, що ганьблять його честь і гідність, підлягають задоволенню і в разі їх помилковості. Суди, крім того, виходять із того, що виправдання підсудного за відсутністю події злочину або поширення відомостей, що відповідають дійсності, не дає потерпілому права вимагати спростування відомостей у порядку цивільного судочинства у зв'язку з тим, що у вироку дано оцінку зазначеним обставинам.
Засобом захисту честі і гідності та ділової репутації є спростування відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію людини або організації.
Порядок спростування відомостей встановлюється законом або судом.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 ЦК України, якщо відомості були поширені через засоби масової інформації (друкованої або аудіовізуальної), вони мають бути спростовані у тому самому друкованому виданні, аналогічній радіо- чи телепередачі або іншим адекватним способом. Якщо відомості, які не відповідають дійсності і завдають шкоди інтересам, честі, гідності або діловій репутації громадянина чи організації, містить документ, що виходить від організації, такий документ підлягає заміні або відкликається. Порядок спростування в інших випадках встановлює суд.
У рішенні суду при задоволенні позову за ст. 7 ЦК України зазначається, які саме відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність позивача, вказується на спосіб спростування та визначається строк, протягом якого воно має бути здійснене, тобто встановлюються конкретні засоби захисту: спростування у відповідному колективі відомостей, поширених на зборах; публічне вибачення позивачем; направлення письмових спростувань в організацію, в якій були повідомлені названі відомості.
В разі потреби суд може викласти текст спростування відомостей.
За загальним правилом, відомості, що порочать особу, мають спростовуватися у спосіб, найбільш близький до способу їх поширення (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни документа та ін.)
Суд може зобов'язати редакцію (видавництво) опублікувати спростування у спеціальній рубриці або на тій самій шпальті і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: в газеті — не пізніше місяця з дня набрання рішенням  законної сили, в інших періодичних виданнях — у черговому випуску.
При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором у тій самій програмі або циклі передач і в той самий час — не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Неприпустимим вважається вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення.
Розгляд справ про захист честі і гідності надає широкі можливості в підвищенні культури спілкування між людьми, дає змогу глибше з'ясовувати причини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності.

75.Дії як об‘єкти цивільних прав поділяються на роботи і послуги. Роботи – це дії, результатом яких є створення матеріального об‘єкту. Договір підряду на різні види робіт: будівництво та ін. Послуги – це дії, метою яких є не створення кінцевого матеріального об‘єкту, а надання певної інформації, здійснення певних дій, які задовольняють потреби кредитора (уповноваженої особи). В юридичній послугах, медичних чи аудиторських нічого не створюється цінним є не результат, а сам процес, в роботах цінним є саме результат, а не спосіб його досягнення.Продуктами творчої діяльності є твори науки, мистецтва, літератури, незалежно від форми призначення, цінності, а також способу відтворення. Вони стають об‘єктами цивільних прав лише при втіленні в певні речі (рукопис, картина, фонограма тощо). Продуктами творчої діяльності є також відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки. Ці продукти стають об‘єктами цивільних прав з моменту визнання їх такими і цивільного оформлення (реєстрації в Держпатенті).До особистих немайнових прав належать здоров‘я, особиста недоторканість, честь і гідність громадянина, авторські права, не пов‘язані з майновими правами, ділова репутація.Юридичні особи мають наступні немайнові права: найменування юридичної особи (захист імені), ділова репутація, товарний знак, права авторства. На відміну від особистих немайнових прав фізичних осіб такі права юридичних осіб можуть припинятися і відчужуватися.

76. Об’єктом цивільних прав є дії (послуги) та результати дій або робіт (ст. 177 Цивільного кодексу України (надалі – ЦКУ). Важливим є розмежування робіт як процесу і безпосереднього результату робіт чи дій. Іноді дослідники ототожнюють послуги і результати дій (робіт), зазначаючи, що послуга – це дія, внаслідок якої створюється матеріальний предмет. Насправді, результат є самостійним об’єктом цивільних правовідносин. Це має місце в тих випадках, коли кредитора цікавить саме кінцевий результат (матеріального чи нематеріального характеру). Подібне розмежування дій (послуг) і результатів дій знайшло відображення і в переліку об’єктів цивільних прав, запропонованому в ст. 177 ЦКУ.
У договорах може йтися також про комплексний предмет, який стосується і речей, і дій. Наприклад, при укладенні договору найму квартири, – об’єктом правовідношення є житло (річ). Але в процесі користування житлом наймачеві надаються різні послуги (наприклад, ремонт жилого приміщення). В цьому випадку об’єктом відповідних правовідносин необхідно визнавати також дії (послуги), здійснення яких наймач може вимагати від наймодавця.
Існує низка нормативних джерел, які регламентують суспільні відносини щодо прав власності, використання і розпорядження результатами інтелектуальної, творчої діяльності. Серед них Конституція України, Цивільний кодекс України, Закони України «Про власність», «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», а також міжнародні акти, ратифіковані ВРУ (Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 року тощо) та інші.
До об’єктів цивільних прав належать результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності (ст. 199 ЦКУ). Зокрема, продуктами такої діяльності є винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва незалежно від форми, призначення, цінності, а також способу відтворення. Результати творчої діяльності людського розуму оточують нас і на роботі, і в повсякденному житті.
Безумовно, кожному з нас доводилося мати справу з творами літератури. Даний об’єкт інтелектуальних прав поряд з іншими підпадає під правову охорону і є складним поняттям, що охоплює всі твори в галузі літератури, науки і мистецтва, яким би способом і в якій би формі вони не були виражені, як-то: книги, брошури та інші письмові твори; лекції звернення, проповіді та інші подібного роду твори; драматичні й музично-драматичні твори; хореографічні твори і пантоміми; музичні твори з текстом або без тексту; кінематографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним кінематографії; малюнки, твори живопису, архітектури, скульптури, графіки і літографії; фотографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним фотографії; твори прикладного мистецтва; ілюстрації, географічні карти, плани, ескізи і пластичні твори, що відносяться до географії, топографії, архітектури або наук. Згаданий перелік міститься в ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 року. Як бачимо з вищенаведеного прикладу, розкриття змісту окремо взятого поняття не вичерпується описом одного об’єкта, а передбачає відображення цілого комплексу відповідних об’єктів.
В ЦКУ результати інтелектуальної, творчої діяльності розглядаються як вид нематеріальних благ (глава 15 ЦКУ «Нематеріальні блага»). Однак правова природа цього виду об’єктів цивільних прав є доволі складною, про що свідчить позначення їх як інтелектуальної власності, а також вміщення книги четвертої ЦКУ «Право інтелектуальної власності». У зв’язку з цим більш правильною видається оцінка результатів інтелектуальної, творчої діяльності як комплексного за своїм характером об’єкта, який включає як немайнові, так і майнові права (право на авторство, право на опублікування твору, право на авторський гонорар тощо). ЦКУ України у ст. 418 дає визначення поняття права інтелектуальної власності.
Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається кодексом та іншими законами.
Майнові права інтелектуальної власності можуть передаватися повністю або частково іншій особі на умовах, визначених у ліцензійному договорі. Майнові права інтелектуальної власності мають певний строк дії, але можуть припинятися і достроково.
Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов’язки, але для того, щоб ці результати визнавалися об’єктами цивільних прав, потрібно їх втілення в об’єктивну форму, необхідну для їх сприйняття іншими людьми. Наприклад, картина може бути відображена у полотні, винахід – у схемах. Не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяльності та речі, в яких вони втілені матеріально, як об’єкти цивільних прав. Наприклад, право власності на картину переходить до покупця, у той час як авторське право зберігається за художником, малярем, що створив цю картину.
Варто також звернути увагу на особливості легітимації як об’єктів цивільних прав результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Зокрема, твори літератури, науки і мистецтва стають об’єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції – з моменту кваліфікації їх як результатів інтелектуальної праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами.
Ще однією особливістю результатів творчої діяльності є те, що для багатьох із них обов’язковою умовою є наявність творчого рівня та новизни.
Будь-який новий вид продукції або послуг є втіленням конкретної ідеї чи концепції і з’являється на ринку тільки після цілого ряду доробок, вдосконалень і перетворень, спрямованих на поліпшення його споживчих якостей і конкурентоспроможності. Правовий захист цих удосконалень і перетворень можливий саме завдяки засобам охорони прав інтелектуальної власності.
Законодавчі акти, що визначають та охороняють права інтелектуальної власності складають окрему підгалузь цивільного законодавства – систему правових норм про особисті немайнові і майнові права на результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них об’єкти, що визнаються й охороняються законом. Один з найважливіших принципів, передбачений чинним законодавством, – принцип непорушності права інтелектуальної власності.
Стаття 420 ЦКУ України дає перелік об’єктів права інтелектуальної власності, яким в Україні надано правову охорону:
літературні та художні твори;
комп’ютерні програми;
компіляції даних (бази даних);
виконання;
фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;
наукові відкриття;
винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
раціоналізаторські пропозиції;
сорти рослин, породи тварин;
комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг),
географічні зазначення;
комерційні таємниці.
Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятком випадків, передбачених законом.
Захист прав інтелектуальної власності є конституційним обов’язком нашої держави. Згідно зі ст. 54 Конституції України, ст. 309 ЦКУ, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Цензура процесу творчості, результатів творчої діяльності заборонена.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого оспорюваного чи порушеного права інтелектуальної власності. До цих прав можуть бути застосовані як загальні способи захисту цивільних прав, припинення дії, яка його порушує, відшкодування збитків тощо, так і специфічні – властиві лише для прав інтелектуальної власності.
Суд може постановити рішення про:
застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності; зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням прав інтелектуальної власності;
вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що використовувалися для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;
застосування разового грошового стягнення;
опублікування в ЗМІ відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.
Підсумовуючи вищесказане, варто визнати, що результати інтелектуальної, творчої діяльності є невід’ємним елементом цивільних правовідносин. Особливу увагу слід приділяти належній правовому регулюванню права власності людини на результати її діяльності та питанню юридичних гарантій щодо реалізації та захисту даного права.
Важлива не лише наявність досконалої законодавчої бази, а й належної системи реалізації та дотримання зазначених правових положень.
Згідно зі ст. 13 Закону України «Про власність», об’єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці. Це право власності має бути не формальним, а реальним, відповідати дійсному суспільному ладу держави.
Такий стан речей слугував би дієвим стимулом для людей, що є «ковалями» української науки, культури, мистецтва і став би передумовою збагачення і зміцнення інтелектуального, творчого фонду країни. 

77. Поняття та види правочинів
Під правочином розуміють дії громадян та юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов´язків. Правочин має такі характерні ознаки:
1.  Правочином визнається дія, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов´язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на будь-який інший результат, то вона не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб´єктів, його дії, хоча й змінюють права та обов´язки, не можуть вважатися правочином, оскільки фактично спрямовані на досягнення іншого результату - порушити право іншого суб´єкта. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з метою встановлення, зміни, припинення прав або обов´язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.
2.  Правочином визнається така дія, яка не лише була спрямована на результат, а й призвела до встановлення, зміни чи припинення цивільних прав або обов´язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спадкоємців прав та обов´язків. Домовленість між наймодавцем і наймачем про підвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та обов´язків сторін у договорі найму. Розірвання договору, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов´язків між цими суб´єктами.
3. Правочином визнається дія юридично незалежних, рівноправних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що працівник міліції реалізував свої владні повноваження. Не будуть правочином також адміністративні акти органів державного управління, які хоча й породжують цивільні правовідносини (зобов´язання про передачу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як владні акти суб´єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалежно від свого бажання.
Правочин може призвести до встановлення цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породження правочином цивільних прав і обов´язків може бути договір купівлі-продажу. Так, момент укладання названого договору породжує обов´язок продавця передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких випадках укладання пра-вочину є недостатнім для породження прав і обов´язків. Наприклад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо лише заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. Встановлення прав і обов´язків відбувається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події (факту смерті).
Правочини, які вчиняють громадяни і юридичні особи, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації за такими критеріями: за кількістю сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину; за співвідношеннями прав та обов´язків сторін правочину; за моментом його виникнення; за значенням підстав правочину для його дійсності та ін.
Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для виникнення правочину, правочини поділяють на одно-, дво- та багатосторонні.Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо.
Слід зауважити, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих,, хто її отримав би за відсутності заповіту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об´єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу).
Якщо для виникнення правочину потрібні погоджені зустрічні дії двох сторін - це двосторонній правочин (наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустрічну волю покупця і продавця). У двосторонньому правочині на боці кожної сторони може виступати як одна особа, так і кілька, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні правочину, має бути єдиною.
Для виникнення багатостороннього правочину потрібне волевиявлення трьох і більше сторін. Воно може бути як зустрічним (трьох- або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованим на досягнення однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонній правочин - це теж договір, кожний учасник якого є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю.
Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідають обов´язку іншої вчинити зустрічну дію, пов´язану з наданням будь-якого майна. Договором купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов´язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконаних робіт, наданих послуг тощо. Також речі можуть передаватися іншій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ або надану послугу. У безоплатному правочині обов´язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Наприклад, передача майна за договором дарування, договір позики грошей без стягнення процентів, договір позички, доручення без зобов´язання виплати повіреному винагороди. Безоплатними є односторонні правочини. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюється законом, погодженням сторін, або є наслідком правовідносин, породжених правочином. Так, договір купівлі-продажу завжди платний; договір дарування не сумісний з оплатою; договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін.
Залежно від моменту виникнення правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального правочину достатньо погодження волі учасників правочину. З моменту узгодження волі стосовно всіх істотних умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене) правочин вважається укладеним. Одночасно з цим у сторін виникають відповідні права й обов´язки. Так, за договором купівлі-продажу покупець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Виникнення прав і обов´язків сторін за цим договором може як співпадати, так і не співпадати з переданням майна. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна), після чого правочин буде вважатися укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні - здійснюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає іншій (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов´язується повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права й обов´язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі майна.
За значенням підстав для дійсності правочину останні поділяються на- каузальні і абстрактні. Під підставою правочину розуміють його юридичну мету. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарівник передає безоплатно іншій стороні майно у власність.
Ці правочини, а також багато інших є каузальними, оскільки мають за мету досягнення певного правового результату. Правочин, в якому відсутня мета, тобто підстава укладання, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто пояснення, чому А. видав розписку В., то така розписка не має юридичної сили. В абстрактному правочині допускається замовчування його мети. Прикладом може бути вексель, який оформлений належним чином і зберігає юридичну силу незалежно від того, чи виконані зобов´язання, з приводу яких він був виданий.
У період становлення ринкових відносин все більшого значення набувають біржові правочини. Біржовими називаються правочини, укладені членами біржі безпосередньо між собою або через своїх представників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обов´язків стосовно майна, яке допущене до обігу на біржі в строки і порядку, встановлені статутом біржі і правилами біржової торгівлі.
До біржових правочинів застосовуються загальні правила укладання відповідних договорів (купівлі-продажу, комісії тощо). Але біржовими статутами можуть бути передбачені й інші умови біржових правочинів, які становлять комерційну таємницю і не підлягають розголошенню без згоди сторін.
Правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі.
Біржові правочини поділяються на такі:
правочини з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару (наприклад, бартерні правочини);
ф´ючерсні правочини - це правочини, що передбачають передачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначений строк після його укладання за ціною, встановленою право-чином. Ф´ючерсні правочини, як правило, укладаються з метою страхування правочину з реальним товаром;
правочини з цінними паперами.
Спори, пов´язані з укладанням біржових правочинів, розглядаються у біржовому арбітражу, рішення якого може бути оскаржене в суді або господарському суді.

78. Чинність правочину
Умовами чинності правочинів є дотримання вимог ст. 203 ЦКУ:
1). щодо змісту правочину. Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства, тобто фізичні і юридичні особи, повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦКУ та ін. актах цивільного законодавства;
2). щодо цивільної дієздатності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності;
3). щодо волевиявлення. Воно має бути вільним і відповідати внутрішній волі суб'єкта правочину;
4). щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної);
5). щодо реальності правочину, тобто має бути спрямованим на настання правових наслідків, що обумовлені ним;
6). щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.

79. Тлумачення змісту правочину
Правочин — це волевиявлення, тобто дія особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волевиявлення виражене нечітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад, на яких таке тлумачення має проводитися.
Засади тлумачення правочину встановлює ст.213 ЦК, яка визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.
Суб'єктом тлумачення правочину є насамперед його сторона (сторони). Це цілком природно, оскільки саме сторони найкраще знають, якою була їх воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення.
Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого автентичного тлумачення, як правило, достатньо і спір у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує односторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчинила правочин, і дає викривлене його тлумачення, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (ст.13 ЦК).
При тлумаченні двостороннього або багатостороннього право-чину вірогідність розбіжностей у трактуванні тих чи інших положень договору є набагато вищою, адже кожен з його учасників може мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів) за договором. Тому в цьому випадку тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину рішення про тлумачення змісту правочину може постановити суд.
Правила тлумачення правочину (ч.3, 4 ст.213 ЦК) мають застосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні вказана норма ЦК має рекомендаційний характер, то у разі тлумачення змісту правочину судом застосування правил ч.3, 4 ст.213 ЦК є обов'язковими.
Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом "концентричних кіл", тобто при неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові й нові критерії перевірки правильності того чи іншого трактування умов договору.
Ця система "концентричних кіл" виглядає таким чином:
1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне граматичне тлумачення);
2) у разі коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);
3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не дають можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обігу, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).
Відмова від правочину
За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має право відмовитися від нього (ст.214 ЦК). Умови, порядок та наслідки якої відмови залежать від того, чи є цей правочин одностороннім и Не договір. При цьому оскільки правочин є однією з основних
підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, положення, закріплені в ст.214 ЦК, слід розглядати у комплексі з правилами, які містяться у главах, присвячених зобов'язанням взагалі і договірним зобов'язанням (ст.ст.615, 651, 653, 1149, 1153 та інші). Наслідки відмови від правочину залежать від того, чи є він одностороннім правочином, чи договором.
Так, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом.
Відмовитися від одностороннього правочину досить просто. Це пояснюється тим, що за особою, яка вчинила правочин, зберігається свобода правочину, у тому числі свобода (право) відмовитися від одностороннього правочину, але за умови, що ця відмова не порушує права інших осіб (ст.13 ЦК). Порушені відмовою від одностороннього правочину цивільні права іншої особи підлягають захисту на загальних підставах, встановлених ст.ст. 15-23 ЦК.
Особи, які уклали договір (вчинили дво- або багатосторонній правочин), мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані (ч.2 ст.214 ЦК)
Крім того, згідно зі ст.651 ЦК відмова від договору (розірвання договору) можлива й з інших підстав. Зокрема в самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений і в односторонньому порядку за ініціативою однієї з сторін Наприклад, у договорі може бути передбачено право особи відмовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до встановлених строків, боржник не виконує окремих умов договору тощо. У разі розбіжностей оцінки достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір вирішується судом (див., коментар до ст.651 ЦК). Слід звернути увагу на те, що свобода відмови від договору зберігається навіть у тому разі, якщо його умови повністю виконані.
Закон передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для усіх учасників відносин, пов'язаних з відмовою від правочину.
Процедурною гарантією інтересів учасників правовідносин, що виникають у зв'язку з правочином, є вимога вчинення відмови від правочину у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.
На матеріальні гарантії інтересів учасників цивільних правовідносин у випадках відмови від правочину вказує ч.4 ст.214 ЦК, яка передбачає, що правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.
Отже, по-перше, сторони можуть самі визначити наслідки відмови від договору (це має місце зазвичай у випадках припинення договору за взаємною згодою).
По-друге, наслідки відмови від договору можуть визначатися безпосередньо у законі. Це насамперед має місце при відмові від одностороннього правочину, а також у випадках, якщо у договорі, що припиняється (розривається), немає вказівки на наслідки його припинення (ст.653 ЦК).
Недійсність правочинів
Недійсними правочинами є дії суб'єктів цивільного права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, але не породжують бажаних сторонами юридичних результатів унаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.
Таким чином, недійсність правочину є наслідком того, що дія, яка на перший погляд нагадує правочин, за своєю суттю не відповідає вимогам, що висуваються до юридичного факту, який кваліфікується як правочин. З іншого боку, такий правочин не є й юридично байдужим фактом, бо з його укладенням закон пов'язує виникнення для сторін певних наслідків (хоч і не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення обов'язку компенсації збитків тощо).
Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах, що закріплюють особливі підстави і конкретні наслідки визнання правочинів недійсними.
Що стосується конкретних підстав визнання правочину недійсним, слід зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності правочину (ст.ст.203, 215 ЦК).
Зокрема це можуть бути:
1) дефекти суб'єктного складу (укладення правочину особою, що не має необхідного обсягу дієздатності — правочиноздатності);
2) дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);
3) дефекти (недотримання) форми;
4) дефекти (незаконність та (або) аморальність) змісту та порядку укладення правочину.
Наявність цих дефектів має наслідком недійсність правочину. Винятком є випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не зумовлює недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою показань свідків зробити це у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіо-, відео-записи тощо.
Стаття 215 ЦК розрізняє нікчемні та оспорювані правочини.
Нікчемним (абсолютно недійсним) визнається правочин, якщо його недійсність безпосередньо встановлена законом (ч.2 ст.215 ЦК).
Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у законі, вони вважаються недійсними з моменту їх укладення незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими"). Отже, визнання судом такого правочину недійсним не вимагається
Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути визнані судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч.2 ст.219 ЦК можливість визнання судом дійсним правочину, укладеного з порушенням нотаріальної форми.
Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані, їх відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою заінтересованою особою у судовому порядку. Тобто хоча безпосередньо нормою закону їх недійсність не передбачається, але водночас у сторони правочину або заінтересованої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, що обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним у разі, коли буде встановлено, що такий правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (ст.223 ЦК).
При розгляді питань про визнання правочинів недійсними згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" слід виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе й в інших випадках порушення правочином особистих немайнових або майнових прав суб'єктів цивільного права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання правочинів недійсними.
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ст.236 ЦК).
Оскільки при встановленні моменту, з якого правочин є недійсним, вирішальне значення має момент його вчинення, слід звернути увагу на ті труднощі, що виникають при визначенні моменту вчинення правочину.
Ці труднощі пов'язані з тим, що ЦК не містить загального правила щодо визначення моменту вчинення правочину, через що необхідний ретельний аналіз його окремих норм та змісту і сутності правочину.
Зокрема деякі статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст.210 ЦК передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації. є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст.212 ЦК правочини, укладені під відкладальною або скасувальною вимогою, набувають чинності з моменту настання відповідної умови.
Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного відрізку часу. Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині чи законі, а також не випливає з його змісту, то припускається, що права і обов'язки у сторін виникають одразу після вчинення правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути достатньо сплати покупної ціни і передачі речі, щоб у покупця виникло право власності на продану річ).
Якщо за недійсним правочином права та обов'язки мали настати лише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов'язано з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли.
Слід звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний лише вже укладений правочин. У випадках коли сторони ще тільки ведуть переговори і при цьому допустили порушення закону, питання про юридичне значення їх дій вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення правочинів. Тут може йтись про визнання правочину таким, що не відбувся, компенсацію збитків тощо, але не про визнання правочину недійсним. Водночас слід мати на увазі, що для визнання правочину недійсним не вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання укладеного правочину має значення для визначення наслідків визнання його недійсним, але не для самого визнання його недійсним.
Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ч,2 ст.236 ЦК). Іншими словами, якщо із змісту правочину випливає, що він може бути припинений лише на майбутнє, його дія припиняється на майбутнє.

80.Поняття та види недійсних правочинів. Недійсність частини правочину.
(ст. 215)Недійсний правочин — це правочин, що не відповідає вимогам закону. Він породжує не ті права і обов'язки, яких бажали його учасники, а правові наслідки, котрі прямо передбачені у законі.
Для того щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог, які називають умовами дійсності правочину. Такі вимоги встановлені ст. 203 ЦК, яка передбачає, що:
1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
2) особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Порушення будь-якої з перелічених умов (крім умови, передбаченої пунктом 4 — дотримання форми правочину, встановленої законом), тягне за собою недійсність правочину.
Недійсним може бути визнано лише правочин, що відбувся.
   Ступінь недійсності правочину може бути різним. Зокрема, правочини можуть бути абсолютно недійсними, або нікчемними. Це такі правочини, недійсність яких визначено, передусім, безпосередньо у правовій нормі. Вони є недійсними з моменту їх укладення, незалежно від пред'явлення подання позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими").
Існує й інший вид недійсних правочинів — оспорювані правочини. На відміну від нікчемних, оспорювані правочини є дійсними, породжують права та обов'язки, але їх дійсність може бути оспорена стороною або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом з тим, існує норма, яка надає сторонам або зацікавленим особам можливість звернутися до суду для визнання такого правочину недійсним.
Недійсними оспорювані правочини можуть вважаться лише за умови доведеності фактів, що свідчать про порочність даного правочину.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.
  Правочин за своїм змістом може бути у різному співвідношенні з вимогами закону. Так деякі з умов правочину можуть відповідати вимогам закону, інші — ні. У зв'язку з цим можливі два варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину. Якщо вимогам закону
суперечать істотні умови правочину, то він є або має бути визнаний судом недійсним у цілому. У тих випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочину, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).
81. Правочин - дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків. Правочин — завжди волевиявлення, вольовий акт, оскільки особа має намір досягти певних юридичних результатів. Воля і волевиявлення повинні відповідати одне одному. Правочин — це дія, спрямована на досягнення певного юридичного результату. Особа прагне досягти цього результату. Правочин — завжди дія, яка вчиняється громадянами та організаціями як суб'єктами цивільного права.Правочин — це завжди правомірна дія, тобто вона відповідає вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту тощо.Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, через непритаманність цим діям властивостей юридичного факту. Цивільний Кодекс України (далі ЦК України) встановив наступні визначальні засади щодо недійсності правочинів.По-перше, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) будь-якої із загальних вимог, додержання яких необхідне для його чинності, крім вимоги щодо форми правочину. Це пов'язано з тим, що згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сторонами письмової форми правочину має наслідком його недійсність не завжди, а лише у випадках, встановлених законом. ЦК передбачає такий наслідок у разі недодержання вимог про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину (ст. 219) або договору (ст. 220). Недодержання вимог щодо простої письмової форми правочину, за загальним правилом, немає наслідком його недійсність. Такий правочин вважається дійсним, але у разі заперечення однією із сторін факту його вчинення або оспорювання окремих його частин ці факти можуть доводитися тільки письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, оскільки рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК). У разі недоведеності зазначених фактів вважається, що правочин не був вчинений. І тільки, як уже зазначалося, у випадках, прямо передбачених законом, порушення вимог щодо простої письмової форми правочину тягне його недійсність. Такий наслідок передбачений, наприклад, у ст. 547 ЦК для правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання [10,с.103].По-друге, ЦК не тільки закріплює поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані, а й містить їх легальне визначення.Нікчемний правочин - це правочин, недійсність якого встановлена у законі (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки закон кваліфікує даний правочин як недійсний, не вимагається визнання його недійсності судом. Останній лише застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. Нікчемними є правочини, передбачені статтями 218-221,224,226 та 228 ЦК. Слід мати на увазі, що кваліфікація названих правочинів у науці як абсолютно недійсних не відповідає вимогам ЦК. Це пов'язано з тим, що будь-який нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Виняток зроблено лише для правочинів, які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК).Оспорюваний правочин - це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але який може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа заперечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ч. З ст. 215 ЦК). До вказаних правочинів ЦК відносить правочини, передбачені статтями 222-223, 225, 227, 229-233 [10,с.104].По-третє, ЦК, закріплюючи у ст. 216 загальні правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди, передбачив можливість встановлення як особливих (спеціальних) наслідків для окремих видів недійсних правочинів, так і особливих умов їх застосування.По-четверте, ЦК встановив коло осіб, які можуть звертатися з позовом до суду про визнання правочину недійсним (у разі його оспорюваності) або про застосування наслідків недійсності правочину (у випадку його нікчемності). За загальним правилом це право належить будь-яким заінтересованим особам (тобто тим, які мають певний юридичний інтерес, пов'язаний з виникненням, зміною або припиненням у них відповідних прав чи обов'язків). Вказане не виключає можливості звуження кола цих осіб (їх конкретизацію) стосовно окремих видів недійсних правочинів.Саме наведені визначальні засади щодо недійсності правочинів зумовили підхід законодавця до закріплення у ЦК окремих складів недійсних правочинів, суть якого полягає у наступному.По-перше, законодавець, виходячи з легального визначення нікчемного правочину, вичерпно передбачив усі його склади.По-друге, перелік складів оспорюваних правочинів, закріплених у ЦК, є невичерпним (відкритим). Більше того, він і не міг бути вичерпним за визначенням.Практично це означає, що суд може визнавати недійсними будь-які правочини, що не відповідають загальним вимогам, закріпленим у ст. 203 ЦК, крім тих, які визнаються ним як нікчемні, незалежно від того, чи містить він конкретний склад оспорюваного правочину, чи ні. У разі, коли ЦК такого складу не містить, суд може застосовувати відповідну частину ст. 203 ЦК, вимоги якої не було додержано стороною (сторонами) при вчиненні правочину.По-третє, ЦК не містить загального складу недійсного правочину, який не відповідає будь-яким вимогам закону (аналогічний складу, що був передбачений у ст. 48 ЦК УРСР) [5,с.315].

82. На нашу думку, поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорюванні є повністю виправданим, адже він достатньо точно передає сутність різних категорій недійсних правочинів. Так, в одних випадках правочин недійсний сам по собі в силу закону, а в інших — може бути визнаний недійсним, але тільки за умови порушення проти нього спору.   Підставою розмежування правочинів на нікчемні та оспорюванні є ступінь їх недійсності. Однак за законом основою розмежування цих правочинів є передусім підстави недійсності: в силу закону чи за рішенням суду.   На думку І. Б. Новицького якщо правочин з самого початку не породжує притаманних йому юридичних наслідків, його називають нікчемним. В такому випадку юридична справа є такою, що правочин зовсім не був укладений. Нікчемність (абсолютна недійсність) правочину означає, що дія, яка вчинена у вигляді правочину, не породжує і не може породжувати бажані для його учасників правові наслідки в силу невідповідності закону [21, 357].   Загальне правило про нікчемність правочину формулюється таким чином. Правочин визнається нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК України).   Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладання, незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (“мертвонароджені”). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.   Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути визнані судом дійсними. Наявність у законі даного спільного правила об'єктивно необхідна. Незважаючи на те, що законодавець завжди прагне найбільш повним чином описати конкретні види (склади) нікчемних правочинів, він об'єктивно не може передбачити усі види та можливі випадки укладання нікчемних правочинів.   Протиправність абсолютної більшості дій, здійснених у вигляді нікчемних правочинів, очевидна, як, наприклад, у випадку укладання правочину з громадянином, визнаним недієздатним внаслідок психічного розладу. Тому функції суду в таких випадках зводяться до застосування передбачених законом наслідків, пов'язаних з недійсністю правочинів.   В. П. Шахматов розглядав нікчемні правочини як такі, що не створюють правових наслідків, які породжують правочини даної категорії, сторони мають право такі правочини не виконувати, розглядаючи їх як неіснуючі.   Необхідно погодитися з В. П. Шахматовим, який зазначав, що недійсність усіх протиправних за змістом правочинів заздалегідь встановлена законом методом нормативного імператива. Навпаки, методом оголошення оспорюваних правочинів недійсними є метод оспорювання їх дійсності. Характер та суспільне значення тих відносин, які порушені протиправними за змістом правочинами, не допускає наставання нормальних юридичних наслідків, які притаманні дійсним правочинам, незалежно від того, чи заявлене перед судом (арбітражем) прохання про це [13, 29].   Нікчемний правочин є юридичним фактом, з яким закон пов'язує появу охоронного суб'єктивного цивільного права зацікавленої особи вимагати від суду застосування наслідків нікчемного правочину. Це обумовлює появу у зацікавленої особи процесуального права на порушення процесу щодо реалізації належного їй охоронного права вимоги, а у суду — процесуального обов'язку порушити цивільну справу [22, 186].   В. П. Шахматов вказував на те, що тільки протиправні за своїм змістом правочини можуть належати до нікчемних. Вони зовсім не вчиняють тих правових наслідків, які породжують дійсні правочини цієї категорії, сторони мають право їх не виконувати, розглядаючи їх як неіснуючі, а якщо їх виконання стане відомо судовим або арбітражним органам, останні приймають рішення про визнання таких правочинів недійсними [13, 28].   В літературі обговорюється питання, чи необхідно звертатися до суду для визнання нікчемного правочину недійсним. Деякі цивілісти, зокрема Д. М. Генкін, вважали, що для визнання нікчемної угоди недійсною немає необхідності в рішенні суду [23, 225]. Що ж до ЦК України, то аналіз його положень дає підстави стверджувати, що особа має право звернутися до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним.   Якщо виходити з тези, що нікчемні правочини є недійсними незалежно від рішення суду, то предметом спору, може бути вимога про визнання договору недійсним, оскільки суд не встановлює недійсності такого правочину.   Предметом позову за нікчемним правочином може бути встановлення існування факту, з яким закон пов'язує настання нікчемності правочину.   Іншим видом правочинів, які виділяються чинним законодавством та необхідно розглянути більш детально, є оспорювані правочини, які можуть бути визнані недійсними лише за умови порушення проти них спору. Оспорювані правочини за суттю також є протизаконними в тому розумінні, що умови їх укладання і саме їх існування не відповідають закону. Якщо закон виділяє їх в особливу групу, це ще не означає, що він визнає сумнівним чи спірним невідповідальність їх правопорядку чи, що він керується ознаками більшого чи меншого значення, які порушуються таким правочином інтереси держави та суспільства.   На думку Н. С. Хатнюк, оспорюванні правочини — це правочини з вадами волі. Так правочини визнаються недійсними внаслідок того, що волевиявлення відтворює не волю учасника правочину, а волю будь — якої іншої особи, яка впливає на учасника правочину. Тому законодавство передбачає підстави, для їх оскарження з причини або неповноцінності самої волі особи, яка вчинила правочин, або, зважаючи на вплив різних тяжких обставин, що склалися при формуванні волі [11, 79].   На думку І. Б. Новицького, держава виокремлює в одну групу найбільш важливі, а в іншу — найменш важливі, з точки зору суспільства, випадки [24, 67]. Погодитися з даним твердженням неможна. Адже виокремлення оспорюваних правочинів пояснюється тим, що визнання їх недійсності, в силу особливих притаманних їм властивостей, не має місця без заяви потерпілої сторони (чи заінтересованої особи).   Слід зазначити, що відмінність оспорюваних правочинів від нікчемних полягає в тому, що вони припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки [25].   Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою стороною в судовому порядку. Тобто, хоча безпосередньо правовою нормою їх недійсність не передбачається, але разом з тим у сторони правочину або зацікавленої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Оспорювання правочину позначає доказування якого-небудь факту, який має значення для дійсності правочину. Взагалі підлягають доказуванню питання, які пов'язані з наявністю чи відсутністю волі та правильним її відображенням у волевиявленні, чи наявність чи відсутність згоди опікуна чи піклувальника на укладання правочину. Оспорюваним правочин має бути визнаний тільки судом, і до винесення судового рішення ніхто, в тому числі і ніякий державний орган, не має права оголошувати оспорюваний правочин недійсним. Також суд не вправі визнати правочин недійсним, якщо відсутня відповідна заява заінтересованої особи, вказаної у законі.   Деякі науковці розглядають оспорювані правочини як дійсні. Вони викликають ті правові наслідки, які учасники правочину мали на увазі, коли їх укладали, з іншого боку, їм притаманні такі риси, які погрожують їхній дійсності, тобто певна невідповідність вимогам закону, які дають підставу для позову про визнання цих правочинів недійсними. Якщо такий позов буде поданий і задоволений судовим органом, так званий оспорюваний правочин визнається недійсним і з цього моменту він по суті нічим не відрізняється від так званого нікчемного [26, 236].   Оспорюваність (відносна недійсність) правочинів може розглядатися як дія, яка вчинена у вигляді правочину, визнається судом при наявності передбачених законом підстав недійсності правочину за позовом уповноважених осіб [21,358].   Отже, в усіх випадках оспорюваності правочину він повинен бути визнаний дійсним, поки проти нього не буде порушений спір, суд не прийме рішення за цим спором. Такий спір, констатує неправомірність правочину, разом з рішенням суду приводить до визнання правочину недійсним. Оспорювані правочини не можуть бути недійсними самі по собі.   Необхідно відзначити, що нікчемний та оспорюваний правочин це різні правові поняття. Вони мають достатньо відмінностей, знання яких дозволяє швидко та правильно визначити вид недійсного правочину та, у зв'язку з цим, підготувати правову стратегію захисту й відновлення порушеного права в суді [27, 377].   Також існує точка зору, що поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані необхідно залишити лише в теорії і не закріпляти такий поділ на законодавчому рівні [28, 26].   Як бачимо, кожний з науковців висловлює переконливі докази, відстоюючи власну точку зору щодо поняття та класифікації недійсних правочинів. Але слід зауважити, що кожна теорія має право на існування, що свідчить про складність вирішення цієї проблеми і відсутність до цього часу єдиної точки зору.   Таким чином, при визначенні видів недійсних правочинів спостерігається повна відсутність єдності поглядів як відносно набору цих видів, так і відносно критеріїв, покладених в основу їх класифікації, з чого виникає необхідність подальшого вивчення зазначеного питання.

83. недійсність правочину прямо не встановлена законом, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечують його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним, тобто оспорюваним або відносно недійсним правочином (п. З ст. 215 ЦК України).
Переважна більшість заперечних правочинів - це правочини з вадами волі, тобто один із учасників правочину відтворює не свою волю, а волю іншої особи. Законодавець передбачає підстави для оскарження правочину з причини неповноцінності волі особи, яка вчиняла правочин. Виділення таких понять, як воля та волевиявлення, є результатом їх правового аналізу. Але такий розподіл базується лише на теоретичних знаннях, які позбавлені конкретності. Єдність волі та волевиявлення - обов´язкова умова дійсності правочину.
Правочини з вадами волі можна поділити на такі: 1) вчинені без внутрішньої волі; 2) внутрішня воля яких сформувалася недостатньо.
Без внутрішньої волі вчиняються правочини під впливом насильства чи погроз, у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою, а також дієздатною особою, яка в момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними. У таких випадках волевиявлення потерпілої сторони не відповідає її волі, або вона взагалі позбавлена можливості діяти за своєю волею та у своїх інтересах. Такі правочини, що вчинені під впливом насильства чи погроз, у результаті зловмисної згоди представника однієї сторони з іншою, можуть бути визнані судом недійсними за позовом потерпілих.
До оспорюваних правочинів, внутрішня воля яких сформувалась недостатньо, належать правочини, вчинені під впливом помилки (омани), обману (обдурювання, ошукання) та кабальні правочини (вчинені під впливом тяжких обставин).
Залежно від підстав недійсності ЦК України визначає такі види оспорюваних правочинів:
1)  вчинений юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК України);
2)  вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (п. 2 ст. 222 ЦК України);
3)  вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (п. 2 ст. 223 ЦК України);
4)  вчинений дієздатною фізичною особою, яка в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України);
5)  вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК України);
6)  вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК України);
7)  вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК України);
8)  вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою (ст. 232 ЦК України);
9)  вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України).
До правочинів, що вчинені без внутрішньої волі на вчинення правочину, належать такі:
1. Правочини, вчинені під впливом насильства чи погроз. Насильство - це протиправна фізична чи психічна дія на особу шляхом завдання страждань їй або її близьким з метою примусити до вчинення правочину з вигодою для зацікавленої сторони. Насильство може бути вчинене як контрагентом, так і третьою особою. Не обов´язково, щоб контрагент сам здійснював фізичну дію (побої, катування), достатньо, щоб він знав про це та використовував цю обставину на свою користь.
Погроза - протиправна дія, що створює у особи, яка вчиняє правочин, уяву про реальну можливість заподіяння їй суттєвої психічної чи фізичної шкоди. Погроза - це протиправна психічна дія, що спрямована на іншого учасника правочину, шляхом залякування про завдання їй або її близьким матеріальної чи моральної шкоди. Для запобігання цього потерпілий змушений вчинити правочин, що є волевиявленням за відсутності внутрішньої волі. Погроза, здатна осудити правочин, має бути суттєвою.
Обов´язковою умовою визнання погрози суттєвою є її реальність - дійсна можливість завдання значної шкоди учаснику правочину або його близьким. Не має значення, правомірними чи неправомірними діями погрожують учаснику правочину (наприклад, заявою до міліції, сповіщенням до податкової інспекції), так як ці дії використовуються в якості погрози та заперечують дійсність правочину. Єдиним виключенням є погроза правомірною дією, що призводить до того ж результату, що і правочин, вчинений під впливом погроз. Наприклад, вимога учасника загальної власності про виділення долі під погрозою пред´явлення позову про розподіл загального майна. У такому випадку погроза є несуттєвою.
Для недійсності правочину, вчиненого під впливом погрози, не має значення надходить вона від контрагента або від сторонніх осіб. В останньому випадку не є важливим, чи відомо було одному із його учасників, що до іншого застосовувалась погроза. Це може мати значення при визначенні правових наслідків. Також немає значення і те, чи спрямована погроза на учасника правочину, чи на іншу особу, інтереси якої йому настільки важливі, що він готовий вчинити небажаний для себе правочин.
2.  Правочини, вчинені у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою. Такий випадок може мати місце при невідповідності волі особи, яка вчиняє правочин, волевиявленням, вираженим через представника. Представник може спотворювати волю особи, яку він представляє у своїх цілях або в інтересах контрагента (наприклад, продаж представником будинку за зниженою ціною за винагороду від покупця). Представник не виражає власну волю, а його завдання полягає в тому, щоб донести до контрагента волю того, кого він представляє´. Зловмисна домовленість представника однієї сторони з іншою полягає у згоді про вчинення правочину на шкоду особи, яку представляють, і одночасно на користь контрагента та представника (наприклад, продаж майна повіреним продавцем за меншою ціною за винагороду від покупця).
3.  Правочини, вчинені дієздатною особою, яка в момент його вчинення не усвідомлює значення своїх дій та (або) не керує ними, а також обмежено дієздатною особою. Ця категорія пра-вочинів також належить до тих, які вчиняються з наявним волевиявленням та відсутністю внутрішньої волі. Ці правочини відрізняються від правочинів недієздатних осіб тим, що вчиняються дієздатними особами, однак, внаслідок алкогольного чи наркотичного сп´яніння або іншого стану психіки, ці особи не можуть свідомо розуміти характер правочину та його наслідки. Суб´єктом таких правочинів може бути повнолітня та дієздатна особа, а також неповнолітні від 14 до 18 років (за новим ЦК України) та обмежено дієздатні, які можуть вчиняти правочини самостійно, якщо в момент вчинення правочину вони перебували у важкому стані. Хвороблива поведінка може різнитися ступенем важкості вираження у різних хворих та у різні періоди перебігу хвороби. Отже, виявлені психічні розлади не завжди виключають здатність хворого відповідати чи не відповідати за свої дії, тобто керувати ними. Дослідження цього фактору належить до компетенції судово-психіатричної експертизи, яка повинна встановити стан особи в момент вчинення правочину при виникненні спірних питань (дієздатна, обмежено дієздатна, недієздатна або дієздатна особа, яка не усвідомлювала значення своїх дій та не керувала ними).
До заперечних правочинів належать правочини, внутрішня воля яких сформувалася неправильно, тобто вони вчинені за несприятливих обставин формування волі, що є підставою для визнання їх недійсними.
4. Під впливом помилки. В юридичному значенні помилкою називається неправильне уявлення про предмет правочину, його зміст, суб´єктів, фактів та обставин, що виникли в момент укладення правочину.
У теорії цивільного права традиційно розрізняють такі види помилок: 1) помилка стосовно змісту правочину; 2) помилка стосовно предмета правочину; 3) помилка стосовно суб´єктів правочину; 4) помилка стосовно обставин, що виникли при вчиненні правочину.
Волю учасника правочину визначає відсутність знань щодо предмета, змісту, суб´єктів правочину або помилкове уявлення про обставини, що виникли в момент його вчинення. Якщо б особа мала вищезазначені знання та справжню уяву, то вона б не здійснила цієї дії або здійснила її інакше´.
Помилкове уявлення про правочин в цілому або його основні елементи визнається оманою. Омана може виникнути в особи, яка вчиняє правочин або в результаті її власних асоціацій та уявлень про факти та обставини, пов´язані з правочином, або внаслідок введення її в оману іншою стороною, яка не має на це наміру і не отримує від цього користі. Переважно такі випадки мають місце при вчиненні правочинів, предметом яких є творчий набуток, що потребує спеціальних знань. Наприклад, згідно з договором купівлі-продажу цінної картини і покупець, і продавець може помилятися, вважаючи оригіналом картину-підробку. Кожен з них може вимагати визнання правочину недійсним. Омана (невідання) - це поняття відносне, тому в кожному конкретному випадку слід визначити, яку оману вважати суттєвою, бо тільки існування омани може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Виникненню помилки може сприяти недомовленість, відсутність певної обачливості, іноді самовпевненість учасників правочину або дія третіх осіб. Помилка також впливає на формування волі учасників правочину, однак, на відміну від обману, помилка не є результатом навмисних цілеспрямованих дій іншого учасника правочину.
5. Під впливом обману. Обман - це навмисне введення іншої особи в оману шляхом неправдивої заяви, обіцянки, а також навмисного мовчання про факти, що можуть вплинути на вчинення правочину та створення помилкового уявлення про правочин і його елементи.
Обман може бути спрямований не лише на спотворення уявлення про правочин, його елементи, вигідність тощо, але й стосуватись обставин, що знаходяться за межами правочину, наприклад, мотиву та мети. Дії недобросовісного контрагента можуть виявлятися як у активних діях (наприклад, повідомлення неправдивих відомостей, пред´явлення фальшивої довідки про вартість або ремонт речі), так і в пасивних (бездіяльність, замовчування підрядчиком дефекту виробу, не пред´явлення повної документації тощо). Обман повинен стосуватись суттєвих моментів формування внутрішньої волі, тобто таких, що впливають на умови вчинення правочину. Так, особа, яка продає крадену шубу, переконує покупця в тому, що ціна, призначена ним, низька, бо продавець шуби отримав її як заробіток за кордоном. Якби покупець знав про справжні мотиви продавця (збування краденого), то правочин не вчинив. Суд може визнати обман суттєвим, якщо він стосується природи правочину або таких якостей його предмету, що значно зменшують можливість його використання за призначенням.
6. Під впливом кабальних умов або тяжких обставин. Оспорюваними є правочини, що вчиняються на невигідних умовах через збіг тяжких обставин (тяжке матеріальне становище, хвороба близької людини тощо). Такі правочини мають вади волі, бо їх формування відбувається під впливом таких обставин, за яких практично виключається нормальне формування волі, що спричиняє вчинення правочину на вкрай невигідних умовах для однієї зі сторін, водночас інша сторона це використовує. Потерпілий, як правило, усвідомлює кабальний характер правочину, але волею обставин він змушений його вчинити. Щоб визнати кабальний характер правочину, слід встановити, що особа, яка вчиняла правочин, перебувала у стані крайньої нужденності, а її контрагент, розуміючи це, використав тяжкі обставини на свою користь.
Юридичний склад кабального правочину включає в себе такі факти:
1)  збіг тяжких обставин у потерпілого (не тільки тяжке матеріальне становище, але й інші особисті обставини, що призводять до вчинення правочину, який за інших умов не був би вчинений);
2)  явно виражені вкрай невигідні для потерпілого умови вчинення правочину (річ віддана безоплатно або в декілька разів дешевше за її справжню вартість);
3)  причинний зв´язок між збігом у потерпілого тяжких обставин та вчинення ним правочину на явно невигідних для нього умовах;
4) поінформованість іншої сторони про перелічені обставини й використання їх на свою користь.
7. Вчинені неповнолітніми від 14 до 18років. Правочини, вчинені неповнолітніми, є відносно недійсними, тобто дійсні до тих пір, доки їх не оскаржать. Якщо правочин вчинений без згоди батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), то згідно з позовом останніх, правочин визнається судом недійсним.
Згідно з чинним законодавством повна дієздатність у громадянина настає з досягненням 18 років. З 14 до 18 років особа набуває часткової дієздатності, що надає їй право розпоряджатися отриманою заробітною платою, стипендією, вчиняти дрібні побутові правочини. Усі інші правочини вони можуть вчиняти лише з дозволу батьків (усиновителів) або піклувальників.

87. Правові наслідки визнання правочину недійсним
Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав та обов’язків. За своєю правовою природою він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам є недійсним. Він є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам встановленим ст. 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для його чинності. Недодержання стороною (сторонами) вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставою недійсності правочину. 
Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині, однак недійсність окремої частини не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).
Аналіз норм Цивільного Кодексу України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: 
- двостороння реституція, як загальний наслідок; 
- відшкодування збитків та моральної шкоди, як спеціальний наслідок.
Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення. Це означає, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Наприклад, у випадку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець повернути покупцеві отримані за майно кошти.
Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслідків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Прикладом наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є наступні правочини: 
- з дефектами суб'єктного складу (наприклад, ст. 221 ЦК України - вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, ст. 222 ЦК України  - вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, ст. 226 ЦК України - вчинення правочину недієздатною фізичною особою);
-  правочини з дефектами форми (наприклад, ст. 218 ЦК України - недодержання вимоги щодо письмової форми правочину, ст. 219 ЦК України - недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину, ст. 220 ЦК України - недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору);
- правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК України);
-  правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України);
-  правочини, вчинені під впливом тяжких обставин (ст. 223 ЦК України). 
Особливістю застосування двосторонньої реституції є те, що не має значення, хто винний у недійсності правочину.
Також необхідно зауважити, що згідно із п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 р. №9  «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. 
З огляду на практичний аспект з цього питання, необхідно вказати, що при подачі позовної заяви про визнання правочину недійсним, необхідно в позовних вимогах просити суд не тільки визнати правочин недійсним, а також вказати необхідність стягнення одержаного за угодою. В свою чергу суд в рішенні повинен зобов’язати одну сторону повернути майно отримане згідно з угодою, а іншу сторону повернути кошти, які було отримано за це майно. Так, господарський суд Сумської області своїм Рішенням визнав недійсним договір купівлі-продажу частини нежитлового приміщення, сторону - 1 зобов’язав звільнити і повернути стороні - 2  частину  нежитлового приміщення, яке було отримано згідно з договором купівлі-продажу, а сторону - 2 зобов’язав повернути стороні - 1 кошти отримані на виконання договору купівлі-продажу.
Необхідно звернути увагу на те, що рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень"). 
Крім двосторонньої реституції, ЦК України передбачає як наслідок недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з п. 2 ст. 216 ЦК України у разі, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною, при цьому закон у деяких випадках покладає на винну сторону обов'язок відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі Прикладами таких випадків є вчинення правочину під впливом обману (ст. 230 ЦК України), вчинення правочину під впливом насильства (ст. 231 ЦК України). 
Застосування моральної шкоди, як правової гарантії порушених прав та законних інтересів юридичних осіб передбачено у ч. 2 ст. 227 ЦК  України. Ця стаття передбачає наступне:  якщо юридична особа вчинила такий правочин навмисно, ввівши в оману другу сторону, вона має відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином. Вказані правочини можуть бути визнані недійсними лише у судовому порядку як за позовом прокурора чи його заступника, так і заінтересованої особи, права та інтереси якої порушені.
Виходячи з цього, можливо прийти до висновку, що для того щоб отримати від винної сторони відшкодування збитків та моральної шкоди необхідно в позовних вимогах вказати необхідність відшкодування збитків і моральної шкоди і вказати яку саме суму необхідно стягнути. Але для того, щоб суд прийняв таке рішення в судовому засіданні необхідно буде надати докази або довести, що сторона застосувала обман при вчиненні правочину. Після цього правочин буде визнано недійсним і суд винесе рішення про стягнення з винної особи відшкодування збитків та моральної шкоди на користь позивача. 
Правові наслідки недійсності правочинів, встановлених законом, можуть бути змінені за домовленістю сторін правочину, за винятком нікчемних правочинів, правові наслідки яких не можуть бути змінені сторонами (ст. 216 ЦК України).
Таким чином, при визнанні правочину недійсним сторони будуть зобов’язані повернути одна одній у натурі все, що вони одержали на виконання цього правочину або в разі неможливості такого повернення відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Але слід зауважити, що визнати договір недійсним, визначити розмір коштів, які будуть стягнуті та стягнути кошти можливо лише в судовому порядку.


88. Поняття, підстави та види представництва
   Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.   Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Необхідність представництва зумовлена також тим, що інколи громадянин внаслідок тривалої відсутності, хвороби, браку часу чи кваліфікації не має можливості особисто отримати заробітну плату, пенсію, поштовий переказ, керувати транспортним засобом, продати чи купити квартиру, кваліфіковано виступити в суді. В цих випадках допомогу йому надає представник.   Юридичні особи завдяки представництву мають можливість оперативно і кваліфіковано укладати договори, захищати свої інтереси в суді за допомогою кваліфікованих юристів чи інших фахівців.   Представництво характеризується такими ознаками:   - цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;   - представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється);   - представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;   - представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;   - правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладений представником правочин спричинив для контрагента збитки, то зобов'язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цього правочину.   В широкому розумінні термін "представництво" охоплює відносини, які існують між особами, коли одна з них діє за іншу або під її контролем. Тому нерідко цим терміном користуються і тоді, коли йдеться про комісію, торгове представництво, відносини з брокерами, маклерами, адвокатами.   Дії представника особи спричиняють певні правові наслідки для інших лише в тому разі, коли представництво є належним і здійснюється в межах наданих повноважень.   Повноваження — це право однієї особи виступати представником іншої особи. Підставами виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов'язує виникнення повноважень, є:   - волевиявлення особи, яка бажає мати представника, виражене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в договорі доручення, або найчастіше у вигляді довіреності;   - призначення або обрання особи на посаду, виконання обов'язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:   - призначення або обрання керівником підприємства;   - призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає послуги населенню шляхом укладання договорів (касир, продавець, приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інструкціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов'язки за посадою у службовий час, а обсяг їхніх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють. Водночас коли, наприклад, продавцеві доручається укласти договір охорони, то звичайно, при цьому вже вимагається довіреність, оскільки ця особа припиняє бути представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за довіреністю;   - призначення опікуном;   - наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчиняти певні дії як представникові іншої особи. Наприклад, дозвіл органів опіки та піклування, який надано опікунові для укладення конкретної угоди, що виходить за межі побутової (п. 4.7 Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88);   - відносини материнства, батьківства, усиновлення, удочеріння, які відповідним порядком оформлені;   - спільне ведення фермерського господарства, оскільки інтереси такого господарства представляє голова господарства;   - членство в кооперативі, спілці, об'єднанні, за статутом якого інтереси цього об'єднання представляє голова.   Отже, залежно від того, на чому будуються повноваження представника, можна розрізняти представництво за законом (або законне, обов'язкове) і представництво за договором (або договірне, добровільне).   Представництво за законом має місце тоді, коли особа представника, коло її повноважень і самі випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами (ЦК, СК тощо). До призначення представника той, кого представляють, у таких випадках ніякого відношення не має.   Різновидом такого представництва є так зване статутне представництво, коли відповідно до статуту чи положення керівний працівник (директор, ректор, начальник, голова) наділений повноваженнями виступати у цивільному обігу від імені юридичної особи.   Представництво за договором — це таке представництво, яке виникає в результаті правочину між представником та особою, яку він представляє. Для здійснення такого представництва потрібно отримати довіреність, яку той, кого представляють, видає представникові як доказ наданих йому повноважень.   Представництво в цивільному праві відрізняється від представництва суміжних правових інститутів, наприклад, від представництва судового або процесуального. Процесуальне представництво має місце як в цивільному, так і у кримінальному процесах. Метою представництва в цивільному праві є здійснення представником від імені і за рахунок того, кого представляють, певних юридичних дій (укладення договорів тощо), метою судового представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони.   Якщо в цивільному праві при укладенні договору представник завжди замінює того, кого він представляє, то в судовому представництві поруч із представником може діяти й особа, інтереси якої представляються.   Нарешті, якщо коло повноважень представника в цивільному праві повністю визначається довірителем, то при судовому представництві загальні права представника передбачені в законі, і тільки деякі права можуть бути застережені в довіреності.

89. Відповідно до ст. 237 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
 Однак, не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.
 Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.  Зверніть увагу, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Також представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Які ж правові наслідки вчинення правочину представником? Увага, правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.  Стосовно передоручення. Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, також створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.  Представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.  Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.  Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.  Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню.  Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.
 Не забудьте встановити строк довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана. Зверніть увагу, що довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.
 Законодавством чітко визначені випадки припинення представництва за довіреністю. Так, відповідне представництво припиняється у разі:
1) закінчення строку довіреності;
2) скасування довіреності особою, яка її видала;
3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;
4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;
5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
 У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;
7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
90. Доручення. Форма довіреності та її види.
Довіреністю є письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Найчастіше доручення видається для підтвердження повноважень добровільного представництва. Однак якщо саме добровільне представництво має в основі договір між представляють, і представником, то видача довіреності за своєю юридичною природою являє собою односторонню угоду, що здійснюються за одноосібним розсуд подається. Іншими словами, для видачі довіреності і набуття нею юридичної сили не потрібна згода представника.
На відміну від договору, що регулює внутрішні відносини між представником і представляють, доручення покликана забезпечити зовнішній ефект представництва, а саме встановити правовий зв'язок між представляють, і третьою особою за допомогою дій представника. Знайомлячись з дорученням, треті, яким вона власне і адресується, дізнаються, якими повноваженнями володіє представник.
Договір ж чи інший юридичний факт, що послужив основою для видачі довіреності, як такої третіх осіб не стосується. Будь-які угоди та інші юридичні дії, вчинені представником в рамках наданих йому повноважень, носять для подається обов'язковий характер. Зокрема, представлений не може відмовитися від виконання укладеного на підставі довіреності договору, пославшись на те, що представник порушив укладений між ними договір про представництво, наприклад, відступив від даних йому вказівок, якщо тільки вони не були чітко відображені в договорі, але і в довіреності. Іншими словами, у разі розбіжностей між договором, визначальним внутрішні відносини акредитуючої і представника, і виданої представнику довіреністю, права та обов'язки подається, що випливають угод, укладених представником з третіми особами, визначаються повноваженнями, зафіксованими в дорученні, а не у договорі про представництво (наприклад в договорі доручення).
Одне з основних вимог, що пред'являються до довіреності, - її форма. Довіреність повинна бути неодмінно письмовій. Мова йде про доручення, виданого на вчинення правочинів, що потребують нотаріальної форми (наприклад, угод з нерухомістю), то вона повинна бути нотаріально посвідчений. Виняток з цього правила може бути передбачене в законі. Довіреність на вчинення правочину, що вимагає нотаріального посвідчення, видається в нотаріальній формі, якщо інше не передбачено законом.
Однак бувають випадки, коли письмові довіреності, особливим чином оформлені, здатні замінити собою необхідну законом нотаріальне посвідчення. Такі випадки пов'язані з особливим положенням, в якому опинилися представлені. До цього переліку входять: 1.) Довіреності осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних установи. таку угоду повинен засвідчити начальник установи, його заступник з медичної частини або старший або черговий лікар.
2.) Довіреності військовослужбовців, посвідчені командиром (начальником) військової частини, з'єднання, установи чи військово-навчального закладу. У такому ж порядку можуть бути засвідчені тими ж особами довіреності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців за умови, якщо частина, з'єднання, установи або військово-навчальний заклад розташовані в місцевості, де відсутні нотаріальні контори (нотаріус та інші органи, у функції яких входить вчинення нотаріальних дій.
3.) Довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі (маються на увазі ув'язнені), можуть бути посвідчені начальниками місць позбавлення волі.
4.) Довіреності повнолітніх дієздатних громадян, які перебувають у закладах соціального захисту населення - будинках для престарілих, інвалідів і т.д., ці довіреності повинні бути засвідчені адміністрацією установи або керівником або заступником відповідного органу.
У випадках отримання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, виплати винагороди авторам і винахідникам, пенсій, допомог і стипендій, вкладів громадян в банках і на одержання грошової, посилкової чи іншої кореспонденції можуть бути представлені довіреності, які засвідчені або організацією, в якої представлений (довіритель) працює або навчається, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувального закладу, в якому він перебуває на лікуванні.
До дорученнями пред'являються також і спеціальні вимоги щодо їх форми, наприклад скріплення їх печаткою організації, необхідно тільки тоді, коли на цей рахунок є вказівка ​​в законі або іншому правовому акті чи угоді сторін. Зокрема пунктом 5 статті 185 Цивільного кодексу передбачено, що при видачі довіреності від імені юридичної особи необхідна наявність, крім відповідного підпису, також печатки організації. Крім того, встановлено, що довіреність на одержання чи видачу грошей або інших майнових цінностей від імені юридичної особи, яка перебуває у державній або муніципальній власності, повинна бути скріплена другим підписом головного бухгалтера.
Довіреність за загальним правилом підписується керівником. Дійсною є, однак, довіреність, підписана і іншою особою, якщо воно наділене відповідними повноваженнями установчим документом організації.
За змістом та обсягом повноважень, якими наділяється представник, розрізняються три види довіреності: 1). Генеральні (загальні) доручення видаються для здійснення різноманітних угод та інших юридичних дій протягом певного періоду часу (наприклад, довіреність, що видається керівнику філії юридичної особи), 2).Спеціальні доручення видаються на здійснення ряду однорідних угод чи інших юридичних дій. До них відносяться доручення для представництва в суді, арбітражному суді, на одержання товарно-матеріальних цінностей від вантажоперевізника і т.д. , 3). Разові доручення видаються для здійснення строго визначеної угоди чи іншої юридичної дії.
2. Посвідчення довіреностей.
Нотаріус засвідчує довіреність від імені однієї або кількох осіб, на ім'я одного або кількох осіб.
Довіреність, що видається в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню при представленні основної довіреності, в якій обумовлено право передоручення, або при представленні доказів того, що представник за основним дорученням примушений до цього силою обставин для охорони інтересів видала довіреність. Довіреність, видана в порядку передоручення, не повинна містити в собі більше прав, ніж надано по основному дорученню. Термін дії довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку дії довіреності, на підставі якої вона видана.
3. Строк довіреності.
Цивільний кодекс встановлює граничний термін доручення, який становить три роки. Довіреність, видана на більший термін, буде дійсна лише протягом трьох років. Відсутність строку у довіреності не тягне за собою втрати довіреністю юридичної сили. Таке доручення діє один рік. Проте з терміном пов'язана інша, вже абсолютно обов'язкова вимога, порушення якого тягне нікчемність доручення: наявність дати її видачі, однак існує виняток з правил для довіреностей, які видаються з метою вчинення дій за кордоном. Якщо таке доручення не містить вказівки на строк її дії, то будучи засвідчена нотаріусом, вона діє необмежений час аж до її скасування представляє.
4. Передоручення.
Загальне правило, що відноситься до всіх випадків видачі довіреності, полягає у визнанні необхідним особистого виконання представником передбачених у ній дій. Із зазначеної причини передати іншому вчинення відповідних дій на основі видається для цієї мети довіреності (передоручення) можливе тільки за наявності однієї з двох передумов: або в самій довіреності передбачено право передоручення, або представник змушений силою обставин передоручити виконання доручення для охорони інтересів подається.
Незалежно від того, чи отримав представник відповідні повноваження завчасно чи діяв з власної ініціативи, він зобов'язаний довести до відома про який відбувся передоручення подається, повідомити необхідні відомості про те, кому передано повноваження. Мається на увазі не тільки місце проживання та інші дані, необхідні для встановлення зв'язку між представляють, і новим представником, але такі відомості, які характеризують професійні та інші якості нового представника.
Передоручення здійснюється шляхом видачі довіреності початковим представником новому представнику. До такої довіреності пред'являються дві вимоги: по-перше, вона повинна бути нотаріально посвідчена у всіх випадках - навіть тоді, коли первісна довіреність була здійснена в простій письмовій формі (виняток становлять довіреності на отримання заробітної плати та ін), і, по-друге , оскільки повноваження особи, якій передовірене вчинення дій, похідні від повноважень початкового представника, доручення, видане при передоручення, не може виходити за рамки існуючих в початкової доручення обмежень, включаючи термін її дії. В даному випадку керуються загальним правилом для всього цивільного права принципом: "ніхто не може передати іншому більше прав, ніж він сам має".
Довіреність, видана на підтвердження передоручення, може охоплювати всі або тільки частину дій, доручених первісного представника.
5. Припинення довіреності та його наслідки.
В основі довіреності лежать особисті відносини сторін. З цієї причини доручення визнається автоматично припиненої у разі смерті, визнання недієздатною, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім представника чи подається. Припиняється доручення відповідно і в разі припинення юридичної особи - представника чи подається. З цієї причини правонаступники (спадкоємець або організація, до якої перейшли права та обов'язки подається - реорганізованого юридичної особи) повинні з згоди представника видати йому нову довіреність.
Особливий, довірчий характер складаються між представником і акредитуючою відносин проявляється в тому, що кожен з них має право в будь-який час скасувати довіреність або передоручення і відповідно відмовитися від них. Оскільки зазначене положення має конституирующее значення для довіреності, Цивільний кодекс передбачає, що угода про відмову від права припинення довіреності або передоручення визнається нікчемним.
Ще одна підстава припинення довіреності пов'язана з її терміновим характером. З закінченням терміну довіреності вона припиняється, а значить, при необхідності за згодою сторін повинна бути видана нова довіреність. Необхідно також мати на увазі, що припинення довіреності автоматично тягне за собою припинення передоручення.
Стаття 189 Цивільного кодексу містить певні гарантії для представника і третіх осіб на випадок скасування довіреності представляє. Ці гарантії полягають у тому, що представлений зобов'язаний повідомити представника і третю особу, для представництва перед якими видана довіреність, про що відбулася скасування. Цей обов'язок лежить і на правонаступників акредитуючої в разі його смерті (реорганізації юридичної особи).
Правові наслідки припинення довіреності наступають у момент, коли представник дізнався або повинен був дізнатися про припинення довіреності. Тому права та обов'язки, що виникли до відповідного моменту, зберігають значення для представника та правонаступників.
Ув'язнена після скасування довіреності угода може бути оскаржена акредитуючою (його правонаступниками). Для цього їм потрібно довести, що третя особа у момент вчинення правочину знала або повинна була знати про що відбулася скасування довіреності.
На представника покладається обов'язок негайно повернути доручення пропонованого. Цей обов'язок виражається у вчиненні юридичних, а не фактичних дій. З даної причини знищення доручення представником прирівнюється до її повернення акредитуючій.
Довіреність повинна мати всі необхідні реквізити: місце і дату складання, строк дії (прописом), прізвище, ім´я, по батькові довірителя та довіреної особи (повну назву юридичної особи), місце проживання (місцезнаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а за необхідності - посаду, яку вони обіймають, коло повноважень.
Строк довіреності встановлюється у довіреності (ст. 247 ЦК). Строк дії довіреності зазначається літерами. Встановлення строку чинності довіреності є правом, а не обов´язком довірителя. Тому якщо вказівка на строк дії довіреності відсутня, така довіреність зберігає свою чинність до моменту її скасування або припинення за іншими передбаченими законом підставами (ст. 248 ЦК).
Довіреність без дати її посвідчення є нікчемною.
Довіреність підписується довірителем особисто. Якщо громадянин через фізичну ваду, хворобу або з інших поважних причин не може власноруч підписати довіреність, то за його проханням і в його присутності та в присутності нотаріуса чи іншої посадової особи, яка посвідчує довіреність, цей документ може бути підписаний іншим громадянином, особу якого встановлює нотаріус.
Видати довіреність без будь-яких обмежень можуть тільки повністю дієздатні особи. Якщо громадянин відповідно до чинного законодавства уклав шлюб до досягнення ним 18-річного віку, то він також має право видавати будь-яку довіреність.
Довіреності від імені неповнолітніх у віці від 14-ти до 18-ти років, а також від імені осіб, які в судовому порядку визнані обмежено дієздатними, можуть бути посвідчені лише за умови, що вони вчиняються за згодою батьків, усиновителів, піклувальників.
Неповнолітні у віці від 14-ти до 18-ти років самостійно вправі видавати довіреності лише на розпорядження їх заробітною платою або стипендією, якщо орган опіки і піклування не обмежив їх у праві самостійно розпоряджатися ними, та на здійснення авторських або винахідницьких прав.
Довіреність від імені управителя майна, що передане за договором управління, посвідчується нотаріусом, якщо видача такої довіреності передбачена умовами договору управління майном або цього вимагають інтереси установника управління або вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника управління.

91. Залежно від змісту та обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, яку він представляє, розрізняють три види довіреності:
1) загальна довіреність;
2) спеціальна довіреність;
3) разова довіреність.
Загальна, - ще її називають генеральною довіреністю, уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру, тобто видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філії юридичної особи). Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу, тобто видається представникові на здійснення багатьох однорічних юридичних дій, наприклад, довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажів від залізниці. Якщо особа, яку представляють, уповноважує представника на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Такою може бути, наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписання певного договору тощо. Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, отримане для здійснення угоди, не породжує. Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає незалежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинитися правочин. Загальні вимоги до змісту довіреності такі. По-перше, вона може бути вчинена лише у письмовій формі. По-друге, як кожен іменний документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові тим, кого представляють.
Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.
Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.
Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.
1 .Строк дії довіреності, як правило, встановлюється в самій цій довіреності. Але встановлення строку чинності довіреності є правом, а не обов'язком особи, яка її видає. Тому вказівка на строк довіреності може бути в ній відсутньою. Якщо строк дії у довіреності не вказаний, вона зберігає чинність аж до її скасування або припинення за іншими підставами, встановленими ст. 248 ЦК. Якщо, за загальним правилом, встановлення строку чинності залежить від розсуду особи, яка її видає, то стосовно довіреності, яка видається в порядку передоручення, таке вільне волевиявлення неможливе: відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦК така довіреність не може діяти довше, ніж основна довіреність, на підставі якої вона видана. У кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону тягне нікчемність довіреності. Вона втрачає якості документа, що підтверджує повноваження представника, і не має правового значення ні для учасників відносин добровільного представництва, ні для третіх осіб.


92.94. Представництво за довіреністю припиняється у разі:
закінчення строку довіреності;
скасування довіреності особою, яка її видала;
відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;
припинення юридичної особи, яка видала довіреність;
припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;
смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.
У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.
Припинення дії довіреності як документа, що підтверджує повноваження представника, за своєю сутністю є припиненням повноважень представника, які були встановлені цією довіреністю, а тому є підставою припинення відносин представництва за довіреністю. Підстави припинення представництва за довіреністю перелічені у статті, що коментується, та збігаються з усталеними в доктрині підставами припинення довіреності. Так, особистий характер правовідносин представництва веде до того, що усунення одного з учасників правовідношення(смерть, оголошення померлим, визнання недієздатним або безвісно відсутнім, недієздатним, обмежено дієздатним) тягне припинення представництва. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіре­ністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків, однак тільки тих повноважень, що передбачалися довіреністю. Повноваження представника припиняється також у випадках: закінчення строку довіреності (див. коментар до ст. 247); скасування довіреності особою, яка її видала (див. коментар до ст. 249); відмови представника від вчинення дій, що визначені довіреністю (див. коментар до ст. 250); припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність. Крім того, довіреність припиняється фактом здійснення представником дій, на які він уповноважений, якщо була видана разова довіреність. Оскільки передоручення засновується на первинній довіреності, має похідний від неї характер, то з припиненням її дії втрачає силу довіреність, що видана в порядку передоручення. Тобто довіреність, що видана в порядку передоручення, припиняється при настанні будь-якого факту з указаних у ч. 1 статті, що коментується. Крім того, заступник представника може в будь-який час відмовитися від довіреності. Після припинення довіреності представник (чи його правонаступник) зобов'язаний повернути довіреність особі, яку представляють, як тільки з'явиться така можливість.

93. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.
Повноваження представника — це те коло прав і обов'язків, які покладаються на нього. Без повноважень немає представництва. Як зазначалося вище, повноваження представника можуть визначатися самою особою, яку представляють, при договірному представництві, а при законному представництві повноваження визначаються законом.
Зовнішній ефект представництва, тобто здійснення представником дій у відносинах з третіми особами, базується на повноваженнях представника, які повинні бути виражені в об'єктивній формі, доступній сприйняттю заінтересованою особою.
Представник зобов'язаний діяти в межах наданих йому повноважень. Представництво без повноважень --це той випадок, коли одна особа виступає від імені іншої особи без повноважень або без належних повноважень. Наприклад, особа вважає, що вона представляє інтереси довірителя за довіреністю, але довіреність не має юридичної сили (закінчився строк її дії; довіреність нотаріально не посвідчена в тих випадках, коли за законом таке посвідчення обов'язкове; особу, яка видала довіреність, визнано обмежено дієздатною або безвісно відсутньою тощо).
За загальним правилом, правочини, здійснені особою без повноважень, юридичних наслідків для довірителя не породжують. Наприклад, буде вважатися представництвом без повноважень передача своїх повноважень представником іншій особі без повідомлення про це особи, яку він представляє. В результаті цих дій замісником було укладено правочин, що значно перевищує встановлену ціну. У цьому Разі правочин, вчинений замісником, не створює цивільних прав та обов'язків для особи, яку представляють. А невиконання представником обов'язку повідомити про замісника покладає на нього відповідальність за дії замісника як за власні.
Можливі випадки й перевищення повноважень при вчиненні правочинів самим представником. У цих випадках правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Тобто якщо довіритель довірив особі придбати мотоцикл, а представник купив не тільки мотоцикл, а й коляску до нього, то у довірителя виникає обов'язок прийняти як виконане тільки мотоцикл.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє для цієї особи цивільні права та обов'язки щодо цього правочину з моменту його вчинення.
Отже, правочини, вчинені без повноважень або з перевищенням повноважень, створюють, змінюють чи припиняють цивільні права та обов'язки лише в тих випадках, коли вони схвалені довірителем.

95. Під строком у цивільному праві розуміють певний період у часі, зі спливом якого пов´язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом трьох років громадянин відсутній за місцем постійного проживання і його місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою зацікавленої особи, може оголосити такого громадянина померлим. Цей проміжок часу (три роки) і є строком.
За своєю правовою природою строки належать до юридичних фактів, найчастіше - до подій, оскільки перебіг чи настання строку має об´єктивний характер і, як правило, не залежить від волі суб´єктів цивільних правовідносин.
Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов´язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін може визначатися або вказівкою на час, або подією, яка має відбутися.
Різноманітність строків, які регулюються нормами цивільного права, зумовлює потребу в їх класифікації.
Класифікувати строки можна за різними категоріями.
І. За правовими наслідками:
правовстановлюючі або правостворюючі. Це строки, з якими пов´язане виникнення правовідносин або окремих прав та обов´язків. Так, саме з досягненням громадянином повноліття (18-ти років) законодавець пов´язує виникнення цивільної дієздатності в повному обсязі, що дає можливість громадянинові самостійно набувати та здійснювати конкретні цивільні права;
правоприпиняючі. Це строки, з перебігом яких законодавець пов´язує припинення певних правовідносин, окремих прав та обов´язків. Так, по закінченню певного часу кредитор втрачає право звернутися з претензією до поручителя;
правозмінюючі. По закінченню цих строків припиняються одні права та обов´язки і виникають інші. Так, якщо особа загубила річ, і ця річ певний час зберігалася в органах внутрішніх справ, то по закінченню визначеного строку особа перестає бути власником речі і право власності на цю річ виникає у держави. 2. За підставами встановлення:
законні (тобто строки, встановлені законом чи підзаконним актом). Ці строки сторони не можуть змінювати за домовленістю. Так, при порушенні переважного права купівлі співвласник може звернутися до суду протягом строку, який визначений ЦК України;
судові. Це строки, тривалість яких визначається судом чи господарським судом залежно від обставин конкретної справи і з врахуванням змісту дій, які повинні виконати сторони. Скажімо, якщо в господарському засіданні сторони не можуть дійти згоди щодо кількості непоставленої за договором продукції, господарський суд може зобов´язати їх протягом тижня провести спільну звірку поставки;
договірні. Це строки, які визначаються за угодою сторін із врахуванням індивідуальних особливостей конкретних правовідносин.
3. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків:
імперативні строки, тобто такі, що не можна змінити за домовленістю сторін (строки позовної давності, претензійні строки);
диспозитивні строки, тобто такі, які хоч і передбачені законом, але можуть бути змінені за погодженням сторін. Наприклад, боржник повинен виконати зобов´язання, визначене моментом витребування в 7-денний строк від дня пред´явлення вимоги кредитором, якщо сторони в договорі не передбачили негайного виконання цього зобов´язання.
4. За призначенням:
строки здійснення цивільних прав, тобто строк, протягом якого володар суб´єктивного права може реалізувати можливості, закладені в суб´єктивному праві. В основному такі строки встановлюються законом, але можуть бути визначені й сторонами. Це строки придатності, зберігання, гарантійні строки;
строки виконання зобов´язань (строки поставки, здачі робіт за договором підряду);
строки захисту цивільних прав, тобто строк, протягом якого сторона може розраховувати на захист свого права в разі порушення і отримати цей захист (строки позовної давності).
5. За способами визначення, тобто строки, які визначаються:
календарною датою (строк повернення боргу);
певним періодом часу (поставка продукції - поквартальна, щомісячна);
вказівкою на подію, яка неодмінно має настати (настання навігації - за договором перевезення водним транспортом: кожного року неможливо визначити конкретну дату настання цієї події).
6. За ступенем визначеності:
визначені строки, якщо відомо, коли саме строк настане;
невизначені строки, якщо це пов´язано з певною подією, яка обов´язково настане, або бажання кредитора (наприклад, строк повернення боргу «за першою вимогою»).

96.Строки можуть обчислюватись роками, місяцями, тижнями, днями, годинами. Наприклад, при розірванні договору найму, укладеного на невизначений строк, наймодавець зобов´язаний попередити про це наймача за три місяці. За конкретними договорами про охорону, супровід вантажів, виконання певних обчислювальних робіт строки можуть обчислюватися й погодинно.
Перебіг строку починається наступного дня після закінчення календарної дати чи події, якою визначено його початок. Так, 6-місячний строк для прийняття спадщини починається обчислюватися від наступного дня після смерті спадкодавця. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідний місяць і число останнього року цього строку, а якщо строк обчислюється місяцями - то відповідного числа останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислювального місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Так, якщо 6-місячний строк, протягом якого за тимчасово відсутнім наймачем зберігається житлове приміщення, розпочався 31 березня, то закінчиться він відповідно ЗО вересня, оскільки у вересні останній день - 30 число.
Якщо останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлений для виконання певної дії, то він закінчується о 24 годині останнього дня строку. Але якщо така дія має бути вчинена в певній організації (у нотаріуса, суді), то строк закінчується в той час, коли в даній організації припиняється робота.
Проте строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, інші документи, грошові кошти були здані на пошту до 24 години. Виконання вказаних дій підтверджується поштовою чи телеграфною квитанцією, штемпелем на листі, випискою з реєстру поштових відправлень тощо.
97. Позовна давність - це період, протягом якого можна вимагати примусового здійснення і захисту порушеного права по позову через суд. Право на позов розуміється як: 1) право на позов у процесуальному змісті - це право на правосуддя, на звертання в суд. Це право існує з моменту народження до моменту смерті. Це елемент правоздатності; 2) право на позов у матеріальному змісті - це право жадати від суду винесення рішення про захист порушеного суб'єктивного цивільного права. Значення позовної давності: 1. Позовна давність служить засобом стабілізації цивільного обороту; 2. Стимулює активність учасників цивільного обороту; 3. Забезпечує зміцнення договірної дисципліни; 4. Сприяє об'єктивному розгляду цивільної справи. Види строків: 1) загальні – 3 роки (встановлюється, якщо інше не зазначене в законі) 2) спеціальні (скорочені): 1 рік – честь, гідність; приховані недоліки по договору підряду; 6 місяців – стягнення неустойки; недоліки проданих речей; явні недоліки підряду; що виникають при перевезенні у перевізника до клієнтів; 3 місяці – порушення прав привілейованої купівлі; у кредиторів до спадкоємців; про пред’явлення вимоги до поручителя; 2 місяці – у клієнтів до перевізника або до органів зв’язку після отримання чи неотримання протягом місяця відповіді на претензію.
Загальною підставою є звернення з позовом належного позивача до належного відповідача і в належний судовий орган. У відносинах, у яких стороною є громадянин, перебіг строку давності переривається вчиненням дій, що свідчать про визнання боргу (часткове виконання зобов’язання, письмове прохання про відстрочку...). Усне визнання зобов’язання не є підставою для перерви строку. Для юридичних осіб таке правило не діє. При перериванні строку – перебіг строку починається заново.
Якщо вказані в законі підстави виникли або продовжували існувати в останні 6 місяців строку давності, а якщо цей строк менше 6 місяців, то протягом строку позовної давності. З дня припинення обставини, що перешкоджала позову, перебіг давності продовжується, причому частина що залишилася продовжується до 6 місяців.

98. Види строків позовної давності. У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності:
а) загальні; б) спеціальні.
Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк, або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності.
Загальний строк позовної давності встановлений у три роки і не залежить від суб´єктивного складу відносин (ст. 257 ЦК).
Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скороченими, або продовженими.
Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік поширюються на вимоги:
1) про стягнення неустойки (пені, штрафу);
2) про спростування недостовірної інформації, надрукованої у засобах масової інформації;
3) про недоліки проданих речей;
4) про переведення на співвласника прав та обов´язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;
5) про розірвання договору дарування;
6) до позовів, що випливають з перевезення вантажу, пошти і багажу;
7) про оскарження дій виконавця заповіту.
Позовна давність у п´ять років застосовується до вимог про визнання недійсними правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.
Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину (ст. 258 ЦК).
За деякими вимогами скорочені строки позовної давності встановлені в транспортному законодавстві. Так, відповідно до ст. 388 Кодексу торговельного мореплавства (КТМ) України до вимог, що виникають із договору морського перевезення вантажу, незалежно від того, здійснюється перевезення у каботажному чи закордонному сполученні, застосовується річний строк позовної давності.
Дворічний строк позовної давності застосовується до вимог, що виникають з договорів перевезення пасажирів і багажу, фрахтування судна без екіпажу, фрахтування судна, буксирування, морського страхування, угод, укладених капітаном судна в силу наданих йому законом прав, здійснення рятувальних операцій (ст. 398 КТМ України).
У законодавстві передбачені й випадки, коли встановлено більш продовжений строк позовної давності порівняно із загальним строком. Так, ст. 76 Закону України «Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку» передбачає, що право на подання позову про відшкодування радіаційної шкоди, заподіяної майну чи навколишньому середовищу, діє протягом десяти років із моменту заподіяння шкоди.

99. Для обчислення строків позовної давності потрібно визначити їх початковий момент, оскільки від цього залежить не тільки правильне обчислення строку, а й можливість захисту порушеного матеріального права.
За загальним правилом перебіг строку позовної давності починається з того моменту, коли у особи виникає право на позов. Право на позов виникає, коли особа дізналась чи могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК). Так, якщо за договором позики боржник мав повернути борг 1-го числа, але не повернув, то право на позов виникає у кредитора з 2-го числа, оскільки він знає, що боржник порушив строк виконання своїх обов´язків. Законодавець не випадково побудував диспозицію цієї норми так, що перебіг строку позовної давності починається не тільки з того моменту, коли особа дізналась про порушення свого права, а й з того моменту, коли вона повинна була дізнатися про це.
Так, наприклад, завод поставив підприємству 1-го числа браковану продукцію. Підприємство прийняло продукцію за якістю і склало акт про прийом лише 30-го числа. Право на позов виникає у покупця, однак, не 3-го числа, а з того моменту, коли він був зобов´язаний виявити дефекти. Відповідно до Інструкції про порядок прийому продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання, затвердженої 25 квітня 1966 р. (П-7), приймання продукції за якістю має бути здійснене: при міжміській поставці - протягом 20 днів, при міській поставці - протягом 10 днів, а швидкопсувної - протягом 24 годин. Тому в даному випадку строк позовної давності починає свій перебіг не з того числа, коли замовник виявив брак і склав акт, а від того дня, коли продукція мала бути прийнята за вимогами нормативного акта, тобто відповідно з 21 чи 11 числа.
У зобов´язаннях, строк виконання яких не визначений або визначений момент витребування, давність починають обчислювати з того часу, коли у кредитора виникає право вимагати виконання зобов´язання, а якщо при цьому боржникові надається пільговий 7-денний строк на виконання, то давність починають обчислювати з моменту його закінчення. Так, за загальним правилом, боржник зобов´язаний виконати зобов´язання, строк яких невизначений або визначений моментом вимоги кредитора, у 7-денний строк від дня пред´явлення вимоги, якщо обов´язок негайного виконання не передбачено законом, договором чи змістом зобов´язання.
Коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк, і кожна зі сторін має право відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це контрагента письмово за три місяці. У цьому разі перебіг строку позовної давності починається з моменту закінчення строку, вказаного в письмовому повідомленні, але не менше ніж за три місяці з моменту відправлення повідомлення.
У ЦК та деяких інших спеціальних нормативних актах містяться й інші правила початку обчислювання перебігу строків позовної давності.
Особливість застосування позовної давності з вимог, що випливають з перевезень і які пред´являються до перевізників, полягає у тому, що за загальним правилом строк позовної давності у цих випадках починається не з моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, а від дня одержання відповіді на претензію чи закінчення строку, встановленого для відповіді.
У КТМ України встановлено такі особливості обчислення строків позовної давності:
за вимогами щодо відшкодування збитків від втрати вантажу строк позовної давності починається після закінчення 30-ти днів від того дня, коли вантаж має бути виданий, а у змішаному перевезенні - по закінченні 4-х місяців від дня прийняття вантажу до перевезення (ст. 388);
за вимогами щодо відшкодування збитків від нестач або пошкодження вантажу - від дня видачі або того дня, коли вантаж має бути виданий, але не був виданий (ст. 389);
за вимогами, що виникають з договору перевезення пасажирів, - від дня, коли пасажир повинен був залишити чи залишив судно;
за вимогами, що випливають з проведення рятувальних операцій, - від дня закінчення рятувальної операції.
Свої особливості має порядок обчислення строків позовної давності з вимог, що випливають з поставки некомплектної продукції при відвантаженні її вузлами (окремими частинами комплекту). Якщо за договором постачальник відвантажує продукцію вузлами, то зобов´язання вважається виконаним після відвантаження останнього виробу в обумовлений договором строк.
Початок перебігу строків позовної давності по справах про стягнення неустойки визначається за загальними правилами, тобто від того дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права. Але особливість обчислення строків позовної давності в цьому випадку полягає в тому, що коли відповідно до договору або чинного законодавства неустойка підлягає стягненню за кожний день прострочки зобов´язань, то строк позовної давності обчислюється щодо кожного дня окремо.
Так, договором підряду на капітальне будівництво (будівельний підряд) може бути передбачено стягнення неустойки за кожний день порушення строків здачі об´єкта чи за кожний день неусунення недоробок. За цих обставин строк позовної давності варто обчислювати щодо кожного дня прострочки виконання зобов´язання в межах шести місяців, що передують поданню позову.
Якщо після задоволення такого позову недоробки не будуть усунуті, то позивач має право звернутися з позовом про стягнення штрафу знову ж таки в межах 6-місячного строку, що передує зверненню з позовом.
У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття

100. Позовна давність не поширюється:
на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;
на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;
на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;
на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;
на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);
на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».
(Частину першу статті 268 доповнено пунктом 6 згідно із Законом № 1713-ІУ від 12.05.2004)
2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.
1. Коментована стаття перелічує вимоги, на які позовна давність не поширюється. За правилами, встановленими статтею, позовна давність не поширюється:
на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом. Перелік особистих немайнових прав містить Книга друга ЦК. Законодавством встановлені деякі виключення, так, позови про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації, підлягають задоволенню лише в ме­жах спеціальної позовної давності, а саме в межах одного року;
на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» банком є юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Зазначений Закон також визначає, що вклад (депозит) — це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору;
на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Зазначене положення є гарантією захисту порушених прав потерпілої особи;
на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право; на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування); на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».
2. Встановлений у коментованій статті перелік вимог, на які не поширюється позовна давність, не є вичерпним, оскільки в ч. 2 статті вказано, що законом можуть бути встанов лені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.


101. Сторона, права якої порушено, може звернутися в юрисдикційний орган протягом певного встановлено законом часу за захистом порушеного права. Але обставини можуть скластися так, що позивач через умови, які від нього не залежали, не зміг вчасно звернутися до суду. Законодавець враховує такі об´єктивні обставини і допускає в законі зупинення перебігу строків позовної давності.
Звичайно, таке зупинення означає, що в строк позовної давності не зараховується той проміжок часу, протягом якого особа не мала можливість звернутися з позовом.
Відповідно до ст. 263 ЦК України перебіг позовної давності зупиняється:
1) якщо пред´явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила).
Надзвичайність означає відсутність закономірностей у розвитку події. Наприклад, тривалий снігопад у Криму. Невідворотність означає, що саме за цих умов настання події неможливо було відвернути (тобто за звичайних умов її можна було б відвернути). Непереборною силою виступає саме подія, тобто такий юридичний факт, настання якого не залежить від волі людей.
Прикладами непереборної сили можуть бути руйнівні природні явища: повінь, шторм, буревій, землетрус та інші явища, що об´єктивно зробили неможливим подання позову (у зв´язку з проведенням аварійних, рятувальних робіт тощо).
Питання про те, чи можна до непереборної сили зарахувати й хворобу, якщо вона тривалий час перешкоджала особі звернутися до суду, є дискусійним. Зауважимо, що інститут добровільного представництва дає змогу особі захищати свої інтереси в тих випадках, коли вона захворіла; якщо ж вона визнана недієздатною, то її інтереси представляє законний представник. Якщо строк позовної давності пропущений саме через хворобу позивача, то суд може врахувати хворобу позивача як обставину, що дозволяє поновити пропущений строк позовної давності;
2) у разі відстрочення виконання зобов´язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. Мораторій може бути оголошений у зв´язку з різними надзвичайними подіями, викликаними складним міжнародним становищем, неординарними складними громадськими явищами. Мораторій може мати як загальний, так і спеціальний характер, бути поширеним як на певну територію, так і на певний вид зобов´язань. Загальні мораторії в нашій країні не оголошувалися навіть за важких умов Великої Вітчизняної війни; часткові ж мораторії мали місце. Так, під час війни була встановлена відстрочка для стягнення заборгованості по грошових зобов´язаннях державних та кооперативних органі зацій, що перебували на тимчасово окупованій території.
Підставою для запровадження часткового мораторію щодо сільгосппідприємств була посуха 1963 р. На початку 80-х років постановою уряду від відповідальності за сплату штрафів були звільнені заводи, що не виконали зобов´язань з поставки продукції у зв´язку з тим, що не були забезпечені металом тощо;
3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;
4) якщо позивач чи відповідач перебуває у складі Збройних Сил України, які переведені на військовий стан. Якщо ж громадянин у мирний час призваний до війська - це не є підставою зупинення строків позовної давності, оскільки він має можливість звернутися до суду через представника.
Окрім загальних підстав зупинення позовної давності, передбачених ст. 263 ЦК України, є й інші, що передбачені певними статтями Кодексу та деякими нормативними актами.
За позовами про відшкодування шкоди, пов´язаної з ушкодженням здоров´я або заподіянням смерті, перебіг строку позовної давності зупиняється зверненням потерпілого або непрацездатних осіб, які перебували на його утриманні чи мали на день смерті право на одержання від нього утримання, а також дитини, яка народилась після його смерті, до відповідного органу із заявою про призначення пенсії або допомоги - строк зупиняється до призначення або відмови в призначенні.
Ще одна підстава зупинення перебігу строку позовної давності передбачена ст. 392 КТМ України. При загальній аварії право на позов виникає у вантажоодержувача від дня видачі вантажу. В тих випадках, коли потрібно провести розрахунки по загальній аварії, тобто розподілити збитки між судном, фрахтом та вантажем відповідно до їх вартості, перебіг строку позовної давності зупиняється з моменту винесення постанови про наявність загальної аварії і до одержання диспаші (тобто, розрахунків по розподілу загальної аварії) зацікавленою особою.
Усі інші обставини не є підставою для зупинення перебігу строків позовної давності. Так, якщо складання розрахунку аварії на морі є підставою для зупинення перебігу строку позовної давності, то такі самі обставини, пов´язані з аварією наземного транспорту (наприклад, проведення розслідування за фактом зіткнення джерел підвищеної небезпеки), не є підставою зупинення перебігу строків позовної давності. Строк позовної давності в таких випадках починається не від дня винесення вироку суду чи постанови слідчих органів за фактом автотранспортної пригоди, а від дати завдання збитків, причому час, потрібний для встановлення остаточної суми збитків, не впливає на вирішення питання про початковий момент відліку строків позовної давності. Від зупинення строків позовної давності потрібно відрізняти зупинення провадження по справі в органах суду. Справа в тому, що інколи вже почате провадження в суді з об´єктивних причин не може бути закінченим. Так, ст. 79 ГПК України передбачає, що провадження по справі зупиняється, якщо вирішується спір, до розгляду якого неможливо прийняти рішення по справі.
Відповідно до ст. 201 ЦПК суд зобов´язаний зупинити провадження у справі у разі:
1) смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво;
2) злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, яка була стороною у справі;
3) перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан та ін.
Провадження може бути зупинене судом у випадках: перебування сторони на військовій службі або альтернативній (невійськовій) службі не за місцем проживання; захворювання сторони, підтвердженого медичною довідкою, що виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу; розшуку відповідача в разі неможливості розгляду справи за його відсутності; призначенням судом експертизи тощо.
Після усунення цих перешкод провадження по справі поновлюється.
Зупинення строку позовної давності може мати місце лише тоді, коли обставини, що є підставою для зупинення перебігу строків, виникли в останні шість місяців строку давності. Якщо строк позовної давності менший за шість місяців, то він зупиняється незалежно від того, коли ці обставини виникли чи тривають.
Після того, як обставина, що була підставою для зупинення перебігу строку позовної давності, зникла, перебіг строку позовної давності продовжується. Якщо для пред´явлення позову залишилось менше шести місяців, то строк продовжується до строку позовної давності за вимогою.
КТМ України (ст. 393) називає виняток з цього загального правила. У випадку, коли судно протягом позовної давності не могли застати у водах України, строк позовної давності продовжується до трьох років.
Переривання перебігу строків позовної давності
Перебіг позовної давності може бути не тільки зупинено, а й перервано. Переривання перебігу позовної давності відрізняється від її зупинення як за підставами, так і за юридичними наслідками. Загальною підставою для переривання строку позовної давності є звернення з позовом у встановленому порядку, тобто звернення з позовом належного позивача до належного відповідача і в належний судовий орган (ст. 264 ЦК).
Якщо позивач не виконав вимог щодо позовної заяви, то відповідно до ст. 63 ГПК України позовна заява повертається без розгляду і таке звернення не перериває перебігу строків позовної давності.
Перебіг строку давності переривається вчиненням дій, що свідчать про визнання боргу, часткове виконання зобов´язання, письмове прохання про відстрочку сплати боргу тощо.
Усне визнання зобов´язання чи усна обіцянка сплатити борг певного числа не є підставою для перерви строку. За спорами організацій, виконання зобов´язаною стороною дій, що свідчать про визнання боргу (наприклад, досилка комплектуючих частин при поставці некомплектної продукції, заміна неякісної продукції на якісну), є підставою для переривання строку позовної давності.
При зупиненні строку перебіг строку продовжується, а в разі переривання - перебіг строку починається спочатку.
Поновлення строків позовної давності
Якщо позивач пропустив строк позовної давності - це безумовна підстава для того, щоб залишити його позов без задоволення. Але пропуск строку може мати місце за обставин, що не залежали від позивача і які, проте, не є підставою для зупинення перебігу строків позовної давності. Тому було б несправедливим відмовляти позивачеві в захисті порушеного права з мотивів пропуску строків давності (ст. 267 ЦК).
За виняткових обставин суд може поновити пропущений строк позовної давності й захистити пропущене право.
У цивільному законодавстві України відсутній перелік таких поважних причин. Російський законодавець серед таких підстав називає тяжку хворобу позивача, безпорадний стан, неписьменність (ст. 205 ЦК Російської Федерації).
У судовій практиці такими обставинами, як правило, визнаються також неповноліття позивача за відсутності опікунів чи піклувальників, перебування в довготривалому закордонному відрядженні, у місцях позбавлення волі з наступною реабілітацією. За спорами з участю організацій - невстановлення відповідача у зв´язку з відсутністю маркування вантажу тощо.
Закінчення строку позовної давності позбавляє позивача права на позов у матеріальному розумінні, оскільки позивач втрачає право на примусове виконання зобов´язання порушником. Але боржник може виконати зобов´язання добровільно і після закінчення строку позовної давності.
Боржник, який виконав зобов´язання після закінчення строку позовної давності, навіть за умов, що він не знав про закінчення строку позовної давності, не має права вимагати повернення того, що він виконав.

102. Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.
Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Коментована стаття встановлює наслідки спливу позовної давності. В частині 1 статті закріплено положення, згідно з яким особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Дане положення ще раз під­тверджує той факт, що сплив позовної давності не тягне за собою припинення суб'єктивного права.
Після спливу позовної давності особа не втрачає право на позов у процесуальному розумінні. Отже, незалежно від спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом.
Якщо сторона у спорі не зробила заяву про застосування позовної давності до винесення судом рішення, позовна давність судом не застосовується. Суд не має права застосувати позовну давність за власною ініціативою.
У випадку, коли особа зробила заяву про застосування позовної давності, яка вже минула, суд має підстави для відмови у позові.
Відповідно до коментованої статті, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту, хоча законодавство чітко не визначає, які саме причини є поважними. Суд на власний розсуд визначає, чи були причини пропущення позовної давності поважними.

103. Суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущений з поважних причин.
2. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ. Про місце і час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою.
3. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку належить вчинити ту дію або подати той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання.
стаття визначає порядок продовження та по новлення процесуальних строків. Застосування правил про про довження або поновлення строку залежить від виду строку. Якщо пропущено строк, призначений суддею або судом, то за заявою сто рони або іншої особи, яка бере участь у справі, суд може продов жити цей строк. Продовження строку являє собою надання нового строку на вчинення тієї процесуальної дії, яка не була з поважної причини вчинена у заздалегідь встановлений строк. У разі, коли процесуальна дія не вчинена в межах строку, встановленого зако ном, суд може поновити строк, якщо він пропущений з причин, визнаних судом поважними.
Питання про поновлення строку вирішується за заявою особи, що бере участь у справі, як правило, тим судом, де має бути вчинена процесуальна дія. Оскільки поновлення пропущеного строку полягає у тому, що суд дозволяє особі за наявності поважних причин пропуску вчинити ту дію, на вчинення якої законом встановлено строк, то одночасно з заявою про поновлення стро-ку необхідно вчинити ту дію або подати той документ, відносно якого заявляється прохання. Але частина 3 коментованої статті у попередній редакції не зобов'язувала, а дозволяла вчинити дію або надати документ чи доказ. Тому автор у попередній редакції коментарю до неї указав на спірний характер цієї норми оскільки подання документів, наприклад, в інші строки буде означати, що суд не поновляв строк, який встановлений законом, а продовжував його, чого робити не можна. Сучасна редакція частини 3 цієї статті зазначає тепер, що тепер належить вчинити дію або подати документ. Це було б правильно, якби це відносилося лише до поновлення пропущеного строку. Але законодавець встановив це правило і відносно продовження пропущеного строку, що у реальному судочинстві здійснити, як правило, не можливо. Так, наприклад, суддя своєю ухвалою залишив позовну заяву без руху і надав позивачу строк на сплату судового збору. Якщо цей строк пропущено з поважних причин і позивач звертається із заявою про продовження строку, то як він може одночасно з цим здійснити дію, стосовно якої заявлено клопотання.
У судове засідання викликаються сторони та інші особи, які беруть участь у справі, однак їх неявка не перешкоджає вирішенню питання про поновлення чи продовження строку за умови, що у суду є достатні дані про належне повідомлення їх про час і місце розгляду заяви. Якщо суд задовольняє заяву про поновлення чи продовження строку, то така ухвала оскарженню не підлягає, оскільки вона не вирішує наперед головне питання справи, і навпаки, на ухвалу про відмову поновити чи продовжити пропущений строк може бути подано скаргу, оскільки такою ухвалою встановлюється перешкода у здійсненні права для осіб, які беруть участь у справі. Ухвали суду або судді з питань поновлення пропущених строків у тому і в іншому випадках мають бути мотивованими.

104. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.
Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту.
Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена них прав.
Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.
1. Особисті немайнові права є частиною загального переліку прав, які можуть належати фізичній особі — людині. З погляду цивільного права людина може бути носієм як особистих немайнових, так і майнових прав. Однак даний Кодекс не дає законодавчого визначення ні перших, ні других. Так, коментована стаття, що, виходячи з назви, повинна містити визначення поняття особистого немайнового права, такого нормативного визначення не містить, а лише вказує на основні ознаки цих прав. Основними ознаками особистих немайнових прав людини є:
а) приналежність цих прав кожній фізичній особі. Це означає, що вони належать всім і кожному незалежно від обсягу право- і дієздатності. І лише в деяких випадках можлива залежність права від обсягу дієздатності (так, наприклад, повністю дієздатна фізична особа не має права на опіку й піклування, тому що коло носіїв цього права чітко визначено у статті 292 ЦК). При цьому всі фізичні особи рівні в можливості реалізації, охорони й захисту цих прав. І якщо перелік майнових прав, які належать окремим фізичним особам, може істотно розрізнятися, то перелік особистих немайнових прав кожної особи досить схожий (зокрема, це стосується особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування людини);
б) приналежність даного права фізичній особі від народження або за законом. Дане положення визначає основне коло юридичних фактів — підстав виникнення особистих немайнових прав. Однією з таких обставин реальної дійсності є народження людини, тобто момент відокремлення від матері й початку самостійного дихання. Як правило, народження людини достатньо для того, щоб у неї виникли право на життя, здоров'я, свободу й інші, закріплені в чинному законодавстві. До юридичних фактів, що породжують особисті немайнові права, можуть також відноситися інші обставини реального життя, які мають місце в процесі життєдіяльності людини й визначаються законом. До них може відноситися досягнення віку (зі8 років виникає право на донорство, з 16 років право на зміну імені й т.д.), кіно-, відеозйомка, фотографування, наявність житла й інші. Безумовно, що переважна більшість особистих немайнових прав виникає у фізичної особи саме з моменту народження. При цьому потрібно враховувати те, що якщо, згідно зі ст. 270 ЦК, перелік особистих немайнових прав не є вичерпним, то факт приналежності особі даних прав з моменту народження презюмується;
в) відсутність у даних прав економічного змісту. Це означає, що щодо особистих немайнових прав у відмінність, наприклад, від майнових фактично неможливо визначити їх конкретну, чітку вартість у грошовому еквіваленті, для них не характерна оплатність, їхнє здійснення не супроводжується майновим наданням з боку інших осіб. Обсяг і склад немайнових прав людини не залежить від обсягу й складу приналежного їй майна. Більш того, кожна людина по-своєму оцінює свої нематеріальні блага, і ця оцінка може істотно відрізнятися, у той час як оцінка матеріальних благ, як правило, визначається об'єктивними обставинами;
г) тісний зв'язок особистих немайнових прав з фізичною особою. Виходячи з назви даної групи прав, можна дійти висновку, що ці права особисті, тобто пов'язані з конкретною особистістю. Це означає, що вони не можуть бути відчужені (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) фізичною особою — носієм цих прав й/або не можуть бути передані іншим особам (крім випадків, прямо зазначених у законі, наприклад, можна передати право на використання імені іншій особі). Крім того, на відміну від майнового права, від якого особа відповідно до ч.З ст.12 ЦК може відмовитися, у відношенні особистого немайнового права така відмова не припускається. А це означає, що особа може не реалізовувати особисте немайнове право і фактично може навіть відмовитися від нього, але така відмова не буде мати юридичної сили. Особлива увага звертається законодавцем на неможливість позбавлення особи цих прав іншими особами. Здебільшого це, безумовно, стосується органів державної влади й місцевого самоврядування, які, здійснюючи публічну владу, найбільш часто можуть втручатися у сферу особистих немайнових прав людини;
д) приналежність особистих немайнових прав особі довічно. Це означає, що таке право належить фізичній особі з моменту народження або іншого моменту, що прямо передбачений законом; й аж до моменту смерті. Більш того, відповідно до діючого законодавства можна погодитися з визнанням об'єктивно існуючих інтересів померлих, які переживають людину (інтереси автора, винахідника, спадкодавця, інтереси, що знайшли вираження в захисті честі, посмертній реабілітації й ін.). Як правило, можливість захисту цих інтересів переходить після смерті особи до родичів або спадкоємців.
Так, виділяються:
а) особисті немайнові права, які забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21 ЦК). У відповідності із положеннями ЦК до них відносяться: право на життя; право на усунення небезпеки, що загрожує життю й здоров'ю; право на охорону здоров'я; право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров'я; право на таємницю про стан свого здоров'я; право на свободу; право на особисту недоторканність; право на донорство; право на сім'ю; право на опіку й піклування; право на безпечне для життя й здоров'я навколишнє середовище;
б) особисті немайнові права, які забезпечують соціальне існування фізичної особи (глава 22 ЦК). У відповідності із положеннями ЦК до них відносяться: право на ім'я; право на зміну імені, право на використання імені; право на повагу честі й гідності; право на недоторканність ділової репутації; право на особисте життя і його таємницю; право на особисті папери й інші. Більш детально особисті немайнові права, які входять у той або інший класифікаційний розділ, будуть розглянуті нижче при коментуванні відповідних статей.


105. 1. Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.
2. Фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав.
1. Здійснення особистих немайнових прав є однією із стадій їх реалізації, під час якої, фізична особа, вчиняючи юридичне значущі діяння (дії або бездіяльність) безпосередньо або через інших осіб, трансформує об'єктивно існуюче право у вигляді норми права в право суб'єктивне у вигляді створених для себе прав та обов'язків. Так, наприклад, для реалізації права на зміну імені (ст. 295 ЦК) фізична особа повинна досягнути віку 16 років та подати заяву про зміну свого імені до органів реєстрації актів громадянського стану.
2. З огляду на те, що особисті немайнові права фізичних осіб тісно пов'язані з особою носія, то і здійснюватися вони повинні фізичною особою самостійно. Це означає, що особа повинна сама вчиняти юридичне значимі дії, які спрямовані на реалізацію відповідних особистих немайнових прав.
Однак в окремих випадках фізична особа внаслідок тих чи інших обставин, які переважно пов'язані з недостатнім життєвим досвідом чи станом здоров'я, не здатна самостійно реалізовувати особисті немайнові права. І тому законодавець передбачає спеціальні випадки, коли можливе здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб іншими особами. Так, зокрема, визначається, що в інтересах:
а) малолітніх осіб особисті немайнові права можуть здійснюватися їхніми батьками (усиновителями) та опікунами;
б) неповнолітніх осіб — їхніми батьками (усиновителями) та піклувальниками;
в) осіб, які визнані судом недієздатними, — їхніми опікунами;
г) повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особисті немайнові права та не визнані при цьому недієздатними, — їхніми піклувальниками.
При цьому не слід ототожнювати можливість реалізації особистих немайнових прав іншими особами з їх переданням іншим особам. Насамперед, передання особистих немайнових прав фізичних осіб заборонена, внаслідок того що особисті немайнові права тісно пов'язані з особою-носієм. А, по-друге, реалізуючи особисте немайнове право шляхом вчинення юридичне значимих діянь, зазначені особи створюють відповідні права та обов'язки не для себе, а для фізичних осіб-носіїв цих прав.
3. В ідеалі будь-яке здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб повинне проходити безперешкодно, своєчасно та в повному обсязі. Принаймні відповідні гарантії повинні надаватись особі з боку держави та територіальних громад, які діють в особі відповідних органів. І саме через те, суттєвою гарантією безперешкодного здійснення фізичною особою особистих немайнових прав безпосередньо чи через інших осіб є право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею (ними) особистих немайнових прав. Більш детально забезпечення здійснення особистих немайнових прав фізичної особи передбачено в ст. 273 ЦК.

106. Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою З ЦК.
Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.
1. Фізична особа може зазнати певних перешкод у своєчасній та повній реалізації особистих немайнових прав, які можуть виражатись у вчиненні протиправних посягань з боку інших осіб. У цьому випадку фізична особа, на особисте немайнове право якої здійснено таке протиправне посягання наділена правом захисту.
Право на захист особистих немайнових прав — це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:
а) вимагати непорушення цих прав;
б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.
2. Законодавець наділяє особу можливістю застосувати для захисту свого особистого немайнового права від протиправного посягання з боку інших осіб:
а) загальні способи захисту, перелік та способи застосування яких встановлені главою З ЦК;
б) спеціальні способи захисту, які встановлюють конкретно для певної категорії прав у цілому та для конкретного права зокрема.
Аналіз загальних способів захисту цивільних прав більш детально викладений в коментарі до глави З ЦК. Однак і тут слід зауважити, що попри назву "Загальні способи захисту цивільних прав", що вказує на нібито їхню універсальність щодо всіх категорій прав, не всі їх можна застосувати до захисту особистих немайнових прав, а лише з урахуванням специфіки відповідного права, способу його порушення та наслідків, що спричинило це порушення. Так, наприклад, у випадку порушення права на таємницю особистого життя (ст. 301 ЦК) навряд чи можливим буде застосування такого загального способу захисту, як відновлення становища, що існувало до порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК).
Що ж стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи:
а) ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав відновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК)];
б) ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. З ст. 294 ЦК).
При цьому особа має право застосувати як один із передбачених способів захисту, так і сукупність декількох способів захисту, не залежно від того, чи належать вони до загальних, чи до спеціальних. Головне, щоб застосування цього способу (способів) захисту відповідало змісту особистого немайнового права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення, а також забезпечувало ефективність даного захисту.
3. Строки позовної давності до вимог про захист особистих немайнових прав не застосовуються, окрім випадків, що прямо передбачені законом, наприклад, до вимог про спростування інформації, яка поширена в засобах масової інформації (п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК).

107. Особливістю особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є те, що вони спрямовані на підтримання існування фізичної особи як біологічної (психосоматичної) істоти. До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, належать:
• право на життя;
• репродуктивні права;
• право на здоров'я;
• право на безпечне довкілля;
• право на свободу та особисту недоторканність;
• право на сім'ю, опіку та піклування.
Першим та найголовнішим видом особистих немайнових прав фізичної особи безперечно, є право на життя. Визначено, що кожна фізична особа має невід'ємне право на життя. Під поняттям "життя", на нашу думку, слід розуміти особисте немайнове благо, суть якого полягає в фізичному, психічному та соціальному функціонуванні людського організму як єдиного цілого.
За загальним правилом, фізичну особу не може бути свавільно позбавлено права на життя. Тобто право на життя як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, має відповідні межі, наприклад, не може вважатися протиправним позбавлення особи життя у випадку необхідної оборони.
Окремо слід звернути свою увагу також і на часові (темпоральні) межі права на життя, що має відповідні моменти його виникнення та припинення.
Щодо виникнення права на життя то, на нашу думку, більш правильною є погляд, за яким право на життя як особисте немайнове право виникає в особи з моменту народження, тобто моменту відділення живонародженого та життєздатного плоду дитини від організму матері. До народження закон охороняє інтерес зачатої проте, ще не народженої дитини.
Моментом припинення права на життя є момент смерті. При цьому до уваги слід брати лише біологічну смерть, як момент, коли встановлено смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій.
Подібним до права на життя є репродуктивні права фізичної особи. Призначення цих прав полягає у виконанні людиною її священної місії — продовження людського роду. Безперечно, що основним повноваженням, яке становить зміст права давати життя іншим, є можливість виконання репродуктивної функції природним шляхом. Однак, окрім цього повноваження, репродуктивні права означають:
1) повноваження на стерилізацію, тобто юридично гарантовану можливість проведення медичної операції з метою позбавити біологічний організм здатності до репродуктивності (відтворення). Цим правом наділені повнолітні фізичні особи (як чоловік, так і жінка), які можуть реалізувати його лише за власним бажанням, а для недієздатних фізичних осіб — за згодою опікуна;
2) повноваження на штучне переривання вагітності (аборт), яким наділені лише жінки, за умови, що вагітність не перевищує 12 тижнів.
3) повноваження на штучне запліднення та перенесення зародку в організм жінки має повнолітня жінка за медичними показаннями.
Із зазначеними правами тісно пов'язане і право на здоров'я. Під особистим немайновим благом "здоров'я" слід розуміти наявний стан життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та кількісних медичних показників.
1) надання медичної допомоги, тобто можливість вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги, у випадках, що визначено законом;
2) звернення за наданням медичної послуги, що передбачає можливість вибору лікаря та його заміну, можливість вибору лікувального закладу та методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря;
3) відмова від наданням медичної послуги, що означає можливість відмови повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними від надання їй медичних послуг;
4) вимога про припинення надання медичної послуги, тобто можливість повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, якій уже почали надавати медичні послуги, відмовитися від продовження здійснення цих послуг;
5) донорство крові та її компонентів і трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів, тобто можливість передачі від однієї особи (донора) до іншої особи (реципієнта) крові та її компонентів, органів чи інших анатомічних клітин, а також репродуктивних клітин;
6) штучне переривання вагітності (аборт);
7) участь у медичному експерименті, яке забезпечується лише за вільною згодою повнолітньої дієздатної фізичної особи.
Отже, право на здоров'я — це суб'єктивне право фізичних осіб, що виникає щодо здоров'я як нематеріального блага та забезпечує володіння, користування, розпорядження цим благом, а також його правову охорону.
Доволі близьким до згаданих особистих немайнових прав є право на безпечне довкілля. Під поняттям "довкілля" слід розуміти все те, що оточує особу. Насамперед це навколишнє природне середовище. Однак у багатьох випадках нас оточують й інші предмети, які не пов'язані з природою, наприклад, предмети праці, навчання та побуту, харчові продукти тощо.
Зміст цього права становлять відповідні повноваження фізичних осіб, а саме:
право на безпечне для життя і здоров'я довкілля — це передбачена законом можливість особи вимагати безпечних, сприятливих умов проживання, праці, навчання, побуту тощо.
2) право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодного отримання та поширення повної та достовірної інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо
Право на свободу — це юридично закріплена можливість особи діяти на власний розсуд, відповідно до своїх інтересів та мети.
Із правом на свободу поєднано право на особисту недоторканність, під яким слід розуміти передбачену законом заборону фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку інших осіб. До змісту права на особисту недоторканність слід віднести заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання, а також фізичного покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей і підопічних. Також правом на особисту недоторканність охоплюється право на розпорядження щодо передачі після смерті фізичної особи своїх органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам (ч. 4 ст. 289 ЦК), а також право особи на донорство крові, її компонентів, органів, інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин (ст. 290 ЦК).
Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на сім'ю, опіку, піклування. Під поняттям "сім'я", згідно з чинним законодавством розуміють осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (ст. 3 СК України).
До права на сім'ю належать:
1) право на створення сім'ї (ч. 1 ст. 4 СК) означає передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку, а в передбачених законодавством випадках і фізичних осіб, що не досягли шлюбного віку, створювати сім'ю на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства;
2) право на вибір осіб, які утворюватимуть сім'ю, — це можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і можливість батьків вибирати народжувати чи усиновлювати їм дітей і яку кількість тощо;
3) право на перебування в сім'ї, до якого належить передбачена законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім'ї. З досягненням повноліття фізична особа сама вирішує, чи перебувати їй в сім'ї, чи ні. Що ж до дітей, то вони перебувають в сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають;
4) право на повагу до сімейного життя, яке може бути забезпечено забороною втручання з боку інших у сімейне життя фізичної особи, окрім випадків, що прямо встановлено в законі;
5) право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї, що означає заборону перешкоджати особі підтримувати моральні, духовні, матеріальні та інші зв'язки з членами своєї сім'ї незалежно від того, де особа перебуває (ч. 3 ст. 291 ЦК);
6) заборона розлучення з сім'єю, всупереч волі особи, що означає, що фізичну особу не може бути всупереч її волі розлучено з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, наприклад, позбавлення волі за вчинення злочину тощо.
Правом на опіку наділено фізичну особу, яка є малолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку визнано недієздатною. Правом на піклування наділено фізичну особу, яка є неповнолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізичну особу, яку обмежено у дієздатності. Ці права передбачають повноваження:
• на встановлення опіки та піклування;
• на вибір опікуна та піклувальника;
• вимагати звільнення опікуна чи піклувальника;
• на припинення опіки чи піклування;
• вимагати оскарження дій опікуна чи піклувальника.

108. Ці особисті немайнові права, на відміну від викладених вище, мають на меті забезпечити фізичній особі не природне існування, а соціальне буття, тобто гарантувати повноцінну участь у соціальному житті. До особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне буття, належать:
1) право на ім'я;
2) право на гідність, честь і ділову репутацію;
3) право на індивідуальність;
4) право на особисте життя;
5) право на інформацію;
6) право на свободу творчості та вибір роду занять;
7) право на місце проживання та недоторканність життя;
8) право на свободу пересування;
9) право на свободу об'єднань та мирні зібрання.
Право на ім'я є одним із найдавніших особистих немайнових прав, оскільки воно забезпечує особі можливість бути індивідуалізованою в суспільстві. За своїм змістом особисте ім'я складається з прізвища, імені та по батькові.
Особисте немайнове право на ім'я означає:
можливість володіти, користуватись та розпоряджатися іменем, тобто можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платно чи безоплатно) своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати дозвіл розголошувати своє ім'я чи заборонити розголошувати своє ім'я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям, змінювати із досягненням повноліття, одруження, розлучення тощо (розпорядження).
2) можливість використовувати псевдонім, яка полягає у використанні для своєї індивідуалізації вигаданого імені;
3) можливість вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім'я.
Права на гідність — це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.
Право на честь — це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) з дотримання морально-етичних та правових норм, з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.
Права на ділову репутацію — це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею.
Право на особисте життя відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки дозволяє особі не стільки брати участь у суспільному житті, скільки захищати власне приватне життя від вторгнення із-зовні. Під поняттям особисте життя слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов'язків.
Ще одним особистим немайновим правом фізичної особи є право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, яке полягає в можливості вільно вибирати сфери, зміст та форми (способи, прийоми) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності.

109. У речовому праві право на річ здійснюється власником чи законним володільцем самостійно без посередництва іншої особи, тоді як у зобов´язальному праві для задоволення власником своїх потреб недостатньо лише його волі, потрібна також воля іншої особи (покупця, наймача та ін.). Але таке твердження занадто схематичне і може бути використане переважно для теоретичного обґрунтування тих чи інших цивільно-правових питань. Насправді в розвинутому суспільстві таких «чистих» відносин дуже мало. У будь-яких життєвих ситуаціях носій тих чи інших суб´єктивних цивільних прав змушений звертатися за допомогою до інших осіб. Так, наприклад, при будівництві будинку прохати дозволу в сусідів прокласти через їх територію телефонний кабель або користуватись криницею, що знаходиться на їх території. Власник корови повинен вирішувати питання, пов´язані з її випасом, заготівлею кормів на зиму тощо.
Ці питання можна вирішувати по-різному. Можна кожний раз звертатися за дозволом до тих чи інших осіб на проведення певних дій, але це викликає безліч незручностей. Можуть змінюватись сусіди, погіршуватись відносини з ними чи з іншими особами, від яких, в тій чи іншій мірі, залежить носій певного суб´єктивного права.
Для зменшення такої залежності законодавець змушений створювати певні юридичні засоби, за допомогою яких громадяни та юридичні особи могли б здійснювати деякі належні їм суб´єктивні права, не погоджуючи щоразово своєї поведінки з волею інших осіб. Саме такі правові засоби і складають систему речового права. Так, згідно з ч. З ст. 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об´єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Тобто, щоб користуватися об´єктами права державної або комунальної власності громадянинові не потрібно кожний раз звертатись за дозволом до посадових осіб компетентних державних чи комунальних органів. Йому, як правило, достатньо, наприклад при в´їзді в ліс чи в інші угіддя, дотримуватися встановлених законодавством правил поведінки в зазначених місцях.
Отже, речове право - це сукупність правових інститутів, норми яких забезпечують особі можливість здійснювати належні їй суб´єктивні цивільні права щодо впливу на річ, яка знаходиться в її господарюванні, за своєю волею або без щоразового погодження своєї волі з волеюінших, причетних до цієї речі, осіб.
ЦК УРСР 1963 р. не передбачав такого інституту як речове право. Хоча в дореволюційній Росії речовому праву відводилось значне місце. Крім того, у ЦК УРСР 1963 р. значне місце відводилось регулюванню відносин власності як одного з видів речового права.
Відродження речового права в законодавстві України почалося з розробки та прийняття ЦК України, книга третя якого має назву «Право власності та інші речові права», згідно з якою речове право поділяється на два інститути:
- повне речове право (право власності, ст. 316-394);
- обмежене речове право (право на чужі речі, ст. 395-417). Але саме в такому поділі приховується протиріччя, якого дуже важко позбутися. Зазначивши в законі, що власник має повне речове право, законодавець тим самим начебто забезпечив йому можливість здійснювати свої правомочності щодо цієї власності без погодження з будь-ким. Водночас законодавець визначив підстави і коло осіб, які можуть мати право на чужі речі. Таким чином, речове право має за мету не тільки забезпечувати недоторканість прав власника, а й обмежувати їх. Через це обмежене речове право є нічим іншим як засобом обмеження права власності. Саме ця властивість речового права може негативно вплинути на власність як суспільне і правове явище, принизити моральне значення власності, що є рушійною силою розвитку енергій власника, стати гальмом господарського процесу. «Істинною ціною, якою купується кожне подібне обмежене право на чужу річ, є урізане, морально і економічно підірване право власності»´.
Для того, щоб звести до мінімуму негативні наслідки обмеженого речового права для власника й необхідне його чітке правове регулювання. ЦК України передбачає, що підставами його виникнення можуть бути закон, договір, заповіт, рішення суду.
Носій речового права, залежно від того, яке речове право він набув, відокремлюється від інших осіб. Ступінь відокремленості визначається законом, договором чи іншими правовими актами. У разі привласнення майна власник втрачає цивільно-правові зв´язки з відчужувачем цього майна. Пасивні обов´язки між ними залишаються. Кожний з них зобов´язаний утримуватись від втручання у справи іншого. У набувача, таким чином, виникає повне речове право на придбані речі - абсолютне право.
Якщо особа набула обмежене речове право, то її активні зв´язки з власником не припиняються, але правовими актами встановлюються межі, яких власник не може переступити у відносинах з носієм цього права, що свідчить про відносний характер права на чужу річ. Залежно від виду обмеженого речового права ці межі можуть розширюватись або звужуватись. А інколи, за певних умов, власник взагалі може втратити право на річ. Таким чином, обмежене речове право поза волею власника може перерости з відносного в абсолютне. Прикладом цього є на-бувальна давність, передбачена ст. 344 ЦК України та ст. 119 ЗК України.
Згідно зі ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є: право володіння; право обмеженого користування (сервітут); право забудови земельної ділянки (суперфіції); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Крім перелічених у названій статті ЦК України, види прав на чуже майно зазначені і в інших чинних законодавчих актах. Наприклад, ст. 39 Закону України «Про власність» передбачає право повного господарського відання, а ст. 39 право оперативного управління. Покладання на спадкоємця обов´язку надання права довічного користування житловим будинком, квартирою або іншим майном (ст. 1238 ЦК України). Можуть бути й інші види речових прав на чуже майно. Таким чином, виключного поділу речового права на види (крім права власності) не існує. Проблему систематизації обмежених речових прав можна пояснити тим, що в літературі і в законодавстві відсутні принципи відмежування права на чуже майно від зобов´язально-правових договорів, односторонніх правочинів та ін.
Саме ця невизначеність робить спірним питання необхідності виділення категорії речових прав у системі цивільного права. Можна погодитись з думкою про те, що майбутнє покаже чи приживеться ця категорія в нашому законодавстві.

110. Право власності є одним із видів речового права, а саме - повне речове право. Право власності саме по собі не існує. Воно породжене необхідністю регулювати відносини власності. Тому, насамперед, слід дещо сказати про власність як суспільне явище, проаналізувавши його у двох аспектах: економічному і соціальному.
Розглядаючи власність в економічному аспекті, слід базуватися на тому, що власність - це відношення суб´єкта (громадянина, юридичної особи, держави) до тієї чи іншої речі як до належної йому, як до своєї. Саме на розподілі «моє і не моє» заснована власність. Власність має місце тільки в суспільстві, поза суспільством немає осіб, які б, не будучи власниками конкретної речі, зобов´язані були ставитися до неї як до чужої.
Таким чином, власність - це відносини між людьми з приводу речі. З одного боку цих відносин - власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з іншого - усі інші особи, які зобов´язані ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи з ними у певні відносини.
Суспільство також неможливе без тих чи інших відносин власності: ці відносини визначають його економічну структуру, ідеологічне, моральне і політичне обличчя.
Відносинам власності як суспільним майновим відносинам притаманний вольовий характер, що проявляється в можливості власника своєю волею володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном.
Соціальне значення власності полягає в тому, що за допомогою власності забезпечується самовираження особи, наповнюється реальним змістом її правоздатність. Про соціальний характер власності свідчить те, що держава, як власник, виплачує пенсії, допомоги непрацездатним та іншим громадянам.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
1. Згідно з частиною 1 коментованої статті зміст права власності охоплює три правомочності власника: 1) право володіння; 2) право користування; 3) право розпоряджання.
Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. Володіння річчю може бути як законним — таким, що грунтується на законі, так і незаконним. Але «право володіння» завжди є тільки законним. Це випливає з того, що воно, як кожне «право», завжди ґрунтується на якійсь правовій підставі. Отже, вираз «незаконне володіння» може застосовуватись тільки для позначення фактичного володіння, котре не має під собою правової підстави (див. коментар до глави 29 ЦК).
Право користування — це юридична можливість видобування власником споживчих властивостей речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користання автомашиною тощо), а також шляхом вчинення юридичних дій (надання речі в оренду і одержання від такої діяльності прибутків).
Право розпоряджання полягає у юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає в зміні її фізичної сутності аж до повного знищення (наприклад, споживання речі самим власником). Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ. Наприклад, власник може продати або подарувати річ іншій особі. Він може також просто викинути непотрібну йому річ і таким чином припинити своє право власності на неї. Однак в останньому випадку необхідно, щоб було ясно виражене бажання власника відмовитися від права власності на річ і щоб про це стало відомо іншим особам.

111. Теоретичні конструкції власності та права власності.
Власність-певні відносини між людьми з приводу приналежності матеріальних благ одним особам і відчуження їх від інших осіб.
Теорії власності:
Теологічна-полягає у тому що власність є проявом загальних божественних надприродних явищ у суспільстві і виходить з волі богів(Ф.Аквінський)
Трудова-в основі лежить праця людей(А.Сміт,Вольтер)
Договірна(мінова)-виникнення права власності зумовлюється через її зв’язок із зовнішніми предметами зовнішнього світу,який протистоїть волі суб’єкта його близьких(Гегель)
Психологічна-базується на створенні речі та ставлення до неї як до своєї власної або як до чужою(Ерн)
Насильницька-заволодіння матеріальними ресурсами пов’язано із насильством над іншими особами,відібрання належних їм матеріальних благ,або неправомірно набутих спільно правових і не правових способів майна
Ідеологічна-відображає інтереси певного класу щодо монополії засобів виробництва і політичної влади в країні.
Матеріалістична-основу складає послуга,що власність це історично зумовлена суспільна форма розподілу матеріальних благ яка відображає суспільно-виробничі зв’язки між людьми в процесі виробництва та споживання матеріальних благ(Маркс.Енгельс).
112. Види права власності: поняття, зміст і правове значення.
В ОБ’ЄКТИВНОМУ РОЗУМІННІ- система правових норм, що регулює стан абсолютної приналежності майна особі (власникові) та встановлює права, обов'язок, порядок захисту прав щодо цього майна.В В СУБ’ЄКТИВНОМУ РОЗУМІННІ-міра дозволеної поведінки власника, щодо володіння, користування та розпорядження приналежним йому майном на свій розсуд, якщо інше не передбачено законом.
ПО СУБ’ЄКТНОМУ ЗМІСТУ
Право власності Українського народу (Об’єкти: Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу)(Суб’єкти: Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону.)
Право державної власності (Об’єкти: У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна)(Суб’єкти:Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади)
Право комунальної власності (Об’єкти: Майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.)(Суб’єкти:Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. )
Право приватної власності (Об’єкти:Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.) (Суб’єкти: Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.)
113. Підстави набуття права власності.
Підстави набуття права власності-певні юридичні факти, з настанням яких закон пов'язує виникнення в особи права власності
Первісні – право власності на річ виникає вперше, або незалежно від волі попереднього власника
Створення нової речі – право власності на річ виникає в результаті її виготовлення чи виробництва
Привласнення загальнодоступних дарів природи - право власності на річ виникає в результаті полювання, рибальства, інших подібних промислів, видобутку корисних копалин відповідно до закону. Крім того, під дану підставу підпадає збір грибів, лікарських рослин, плодів з дикоростучих дерев, кущів
Набуття права власності на безхазяйну річ чи бездоглядну домашню тварину, тобто на річ або тварину, що не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні рухомі речі чи тварина можуть набуватися у власність за набувальною давністю
Переробка речі – коли при використанні однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ
Набувальна давність – набуття права власності в результаті добросовісного заволодіння чужим майном. Таке володіння повинне бути відкритим та безперервним: 10 років нерухомим майном; 5 років - рухомим майном
Знахідка. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо не буде встановлені власник або він не заявить про свої право на річ
Набуття права власності на скарб. Особа, яка виявила скарб, що був закопаний у землю чи прихований іншим способом набуває право власності на нього: повністтю, у рівних частках чи одержує від держави винагороди у розмірі до 10 % чи до 20 % від його вартості, або не набуває зовсім у випадках встановлениз законом
Набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва – право власності на річ виникає в результаті завершення будівництва чи прийняття нерухомого майна до експлуатації, або державної реєстрації
Похідні – право власності на річ виникає з волі попереднього
Договір. При цьому воля однієї сторони повинна бути спрямована на передачу речі у власність, іншої сторони – на одержання речі у власність
Спадкування. У цьому випадку спадкоємці після смерті померлого спадкодавця одержують майно у власність шляхом спадкоємного правонаступництва
Приватизація – перехід майна з державної (комунальної) власності в приватну

114. Момент виникнення права власності.
ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ За ПЕРВІСНИМИ ПІДСТАВАМИ
Підстава момент виникнення права власності
Створення речі На нерухомість (житлові будинки, будівлі, споруди і т.і.):
с моменту закінчення будівництва;
якщо передбачено прийняття об'єкта до експлуатації - з моменту його прийняття до експлуатації;
якщо право власності підлягає державній реєстрації - з моменту такої реєстрації
Набуття права власності виникає з моменту створюється нова річ з використанням іншої речі (матеріалу) особою, який на підставі договору або закону є власником. Моментом винекнення є створюється нова річ, з моменту передачі цієї речі, державна реєстрація, якщо це вимагає закон чи за рішенням суду.
На безхазяйну річ(На рухому річ від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею)
На знахідку(Після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо не буде встановлені власник або він не заявить про свої право на річ, або власник не має права вимагати повернення речі)
На скарб(Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього в залежності від того, що є об’єктом цих відносин. Моментом винекнення є виявлення скарбу або з моменту його державної реєстрації, якщо це вимагає закон чи за рішенням суду)
На бездоглядну домашню тварину(Якщо не буде виявлений власник тварини або він не заявить про своє право на них, право власності на цю тварину переходить до особи, у якої вона була на утриманні та в користуванні і яка заявила про виявлення такої тварини:
- на бездоглядну робочу або велику рогату худобу - після закінчення шести місяців;
- щодо інших домашніх тварин - після закінчення двох місяців)
За набувальною давністю( На нерухоме майно - після закінчення десяти років відкритого та безперервного володіння, а на нерухомість, що підлягає державної реєстрації, - з моменту такої державної реєстрації за рішенням суду. На рухоме майно - після закінчення п'яти років відкритого володіння, а на транспортні засоби та цінні папери - за рішенням суду)
ВИНИКНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ За ПОХІДНИМИ ПІДСТАВАМИ
момент виникнення права власності
За договором(Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.) Внаслідок успадкування майна(Спадкування здійснюється за заповітом і за законом особами (як фізичними, а в певних випадках і юридичними), визнаними спадкоємцями. Право на успадкування майна виникає лише у разі смерті громадянина-спадкодавця за умови прийняття спадщини спадкоємцем. Якщо спадкове майно підлягає державній реєстрації - з моменту такої реєстрації)
Приватизація (Право власності на нерухомість переходять до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу та державної реєстрації цього об’єкту приватизації. Право власності на квартири (будинки) та належне до них господарскі спорудита приміщення (підвал, сарай тощо) залежить лише від розміру житла та можливе лише безоплптна або частково оплатна передача житла у власність громадян виникає з моменту оформлення свідоцтва про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.)

115. Здійснення права власності.
ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ-реалізація власником юридичних можливостей (правомочий), що вміщуються в праві власності
спосіб
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд
Для задоволення власних потреб
Для задоволення потреб інших осіб на розсуд власника
Для здійснення підприємницької діяльності
Обмеження
Власник при здійсненні своїх прав власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства; не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом
Власність зобов'язує (ч. 4 ст. 319 ЦК України)
Тягар утримання майна
Нести ризик випадкового знищення майна,
якщо інше не встановлено договором або законом
Нести ризик випадкового пошкодження (псування) майна,
якщо інше не встановлено договором або законом
Стаття 319. Здійснення права власності
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.Власність зобов'язує.Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.Держава не втручається у здійснення власником права власності.Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

116. Право власності на землю (земельну ділянку).
ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ-право володіти, користуватися та розпоряджатися земельними ділянками (ст. 78 Земельного кодексу України)
ЗЕМЕЛЬНА ДІЛЯНКА-частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними
може надаватися у власність:
Під індивідуальне житлове будівництво
Для садівництва, ведення особистого підсобного чи дачного господарства
Для ведення селянського (фермерського) господарства
При приватизації підприємств - земля під цими об'єктами
суб’єкти
ФІЗИЧНІ ОСОБИ
(іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю відповідно до закону, з певними спеціальними для них обмеженнями)
ЮРИДИЧНІ ОСОБИ
(іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю у випадках, встановлених законом)
ДЕРЖАВА
(іноземні держави можуть бути суб'єктами права власності на землю у випадках, встановлених законом
ТЕРИТОРІАЛЬНІ ГРОМАДИ
поширення
на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд
ПРАВО ВЛАСНИКА НА ЗАБУДОВУ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ
-право власника зводити на земельній ділянці будівлі та споруди
-право власника створювати на земельній ділянці закриті водойми
-право власника здійснювати на земельній ділянці перебудову
-право власника дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам
за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

117. Поняття та правові наслідки самочинного будівництва.
САМОЧИННЕ БУДІВНИЦТВО-житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил
правові наслідки
-Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього
-Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
-Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.
-У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

118. Право власності на житло. Об’єднання власників житлових будинків, квартир.
ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЖИТЛО-під житлом фізичної особи в законі розуміється житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
об’єкти
-Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання
-Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом
-Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку
суб’єкти
Фізичні особи, юридичні особи (зокрема, житлово-будівельні кооперативи), інші учасники цивільних правовідносин згідно ст. 2 ЦК України. Будинок, побудований або придбаний житлово-будівельним (житловим) кооперативом, є його власністю
зміст
-Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку
-Член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу - і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її. У разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником.
-Власник житла вправі відповідно до законодавства розпоряджатися своєю власністю (продавати, дарувати, заповісти житло, здавати його в оренду і т.д.)
Об'єднання власників житлових будинків, квартир-юридична особа, що створюється власниками квартир для забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та спільним майном житлового будинку
правова ціль-забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та спільним майном
учасники відносин
Суб’єкти, які можуть створювати відповідне об’єднання
-Власник будинку
-Уповноважений власником будинку орган
-Фізичні особи, що є власниками квартири, житлових приміщень чи нежитлових приміщень будинку
-Кількість членів товариства (об’єднання) повинна становити не менше трьох осіб
Власник неприватизованої квартири
Він стає учасником відповідного об’єднання на підставі угоди між ними про спільне володіння будинком та дольову участь у витратах на його утримання
підстави винекнення об’єднання
Договір власників багатоквартирного житлового будинку або реорганізація ЖБК
момент створення об’єднання
З моменту видачі свідотства про державну реєстрацію
орган управління об’єднання
Загальні збори його членів, правління, ревізійна комісія об’єднання. Вищим органом управління об’єднання є загальні збори
ліквідація
Фізичне знищення або руйнування житлового комплексу, яке унеможливлює його відновлення або ремонт
Відчуження житлового комплексу за рішенням суду
Придбання однією особою всіх приміщень у житловому комплексі

119. Підстави та порядок припинення права власності.
ПІДСТАВИ ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ-юридичні факти, що є наслідком припинення права власності особи на певне майно
З волі власника
-відчуження власником свого майна
-відмова власника від права власності
-знищення майна
Незалежать від волі власника
-викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю
-викупу нерухомого
-майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене
-звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника
-реквізиція(у разі стихійного лиха,війни)
-конфіскація
-припинення юридичної особи
-смерть власника
-припинення права власності на майно, яке за законом
-не може належати цій особі
-викупу пам'яток історії та культури
-знищення майна
ПОРЯДОК ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
СУДОВИЙ- НАПРИКЛАД: реквізиція; конфіскація; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі (придбано їм на підставах, не заборонених законом), якщо майно не продане власником у встановлений законом термін
ПОЗАСУДОВИЙ-НАПРИКЛАД: відчуження власником свого майна; відмова власника від права власності; знищення власником свого майна; відчуження власником майна, що не може належати цій особі (придбано їм нао підставах, не заборонених законом), у встановлений законом термін

120. Поняття та види права спільної власності. Права та обов’язки співвласників.
ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ-право власності, що належить двом або більше особам (співвласникам) на те ж саме майно
види спільної власності
-Часткова - з визначенням часток кожного з власників у праві власності. Якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно, сумісна власність вважається частковою
-Сумісна - без визначенням часток кожного з власників у праві власності. Встановлюється тільки у випадках прямо передбачених законом або договором.
ознаки
-Множинність суб’єкта та єдність об’єкта. Три цьому право кожного із співвласників охоплює весь об’єкт в цілому, а не якусь його частину
-Забезпечує функціонування відносин двох категорій
Абсолютні відносини – відносини всіх співвласників з третіми особами
Відносні відносини – відносини між самими співвласниками з приводу належного їм майна
виникнення
Вчинення кількома особами спільних правочинів у придбанні майна (наприклад, в результаті діяльності простого товариства); створення декількома особами однієї неподільної речі; спадкування однієї неподільної речі кількома особами тощо.
здійснення
Можуть спільно, з урахуванням думки всіх учасників, за взаємною домовленістю ухвалювати рішення щодо володіння та користування приналежним їм спільним майном. Спільні власники разом беруть участь в одержанні прибутку від використання речі, мають право на плоди, продукцію та доходи від спільної власності. Крім того, вони зазнають втрати по утриманню майна. Розпорядження спільним майном здійснюється за згодою всіх учасників спільної власності

121. Спільна сумісна власність: поняття, ознаки, підстави виникнення.
СПІЛЬНА СУМІСНА ВЛАСНІСТЬ
Суб’єкти
Фізичні особи, зокрема, подружжя, учасники селянського (фермерського) господарства. Крім того, згідно ч. 2 ст. 368 ЦК України, учасниками загальної сумісної власності можуть бути юридичні особи, держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом
ознаки
-множинність суб’єкта (співвласників) та єдність об’єкта.
-факт відсутності існування в об’єкті власності ідеальних часток кожного із співвласників, які давали б можливість виявити обсяг їх прав за наявності бажання одержати конкретну частину у спільному майні та розпорядитися нею.
підстави виникнення
-придбання майна подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено законом або шлюбним договором
-придбання майна в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлене письмовим договором між ними
-придбання майна в результаті спільної праці фізичних осіб, які об'єдналися для спільної діяльності та уклали письмовий договір, що встановлює режим спільної сумісної власності між ними на придбане в результаті такої діяльності майно
-придбання майна особами, ведучими фермерське господарство, якщо інше не встановлене договором між ними
-передання квартири чи дома, з державного житлового фонду шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача в їх спільну сумісну власність
-домовленість суб'єктів про встановлення правового режиму сумісної власності щодо майна, яке знаходиться в їхній спільній власності
-відчуження майна декільком фізичним особам відчужувачем за договором довічного утримання (догляду) на підставі договору
-у інших випадках передбачених законом
здійснення
-Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено -домовленістю між ними.
-Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
-Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
виділ частки із майна
Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
поділ майна (Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. )
122. Спільна часткова власність: поняття, підстави виникнення, правила визначення і види часток.
СПІЛЬНА ЧАСТКОВА ВЛАСНІСТЬ
Суб’єкти
Фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади
підстави виникнення
-створення двома чи більше особами спільної речі або її переробка, окрім випадків, встановлених законом
-отримання плодів, продукції та доходів від загальної речі, якщо ці плоди, продукція чи доходи не поділені між учасниками спільної часткової власності
-придбання декількома особами неподільної речі
-угода між подружжям (колишнього подружжя) про визначення розміру часток у спільній сумісній власності або рішення суду про визначення розміру часток неподільної речі, яка належить подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності
-шлюбний договір, який встановлює режим спільної сумісної власності для того або іншого майна
-відчуження власником частки в праві власності на річ
-спадкування двома чи більше особами майно за умови, що успадковане майно не є подільним чи не може бути поділене між спадкоємцями
-у разі приватизації квартири (дома), коли члени сім'ї домовляються, що приватизована квартира (будинок) належатиме їм на праві спільної часткової власності
-у інших випадках передбачених законом
правила визначення часток
-Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом
-Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна
-Частка учасника спільної часткової власності являє арифметичнн виражену частку у праві власності на все майно. Частка може бути виражена у вигляді дробу (1/2, 1/3, 1/4) або у відсотках, яку принято називати «ідеальною».
-Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна
-Добудова (прибудова) у житловому будинку, в іншій будівлі, спорудженні, що зроблена у встановленому законом порядку, є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності
види часток
Ідеальна частка – уявне або абстрактне вираження співвідношення у обсязі прав співвласників спільної власності. Як правило вона виражається у вигляді дробу або відсотків.
Реальна частка – це частка майна в натурі. Конструкція такої частки означає наявність у суб’єкта права власності на конкретну, фізично відособлену частину майна

123. Здійснення права спільної власності.
здійснення
-Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено -домовленістю між ними.
-Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
-Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
СПІЛЬНА ЧАСТКОВА ВЛАСНІСТЬ
здійснення
1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
2. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
3. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
4. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Про продаж частки у праві спільної часткової власності продавець зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.
124. Припинення права спільної власності
припинення
Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.
125. Поняття та види захисту права власності.
ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ- це система мір та способів, що застосовуються відповідно до закону з метою відновлення порушеного права власності чи окремих правомочий
способи
-речово-правові – пов'язані з безпосереднім порушенням правомочий власника
-зобов'язально-правові - пов'язані з порушенням зобов'язання, що зачіпає права власника
-інші - пов'язані з іншими інститутами цивільного права, напр., явка безвісно відсутньої фізичної особи тощо.
принципи
Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності
Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди
126. Речово-правові способи захисту права власності та їх види.
РЕЧОВО-ПРАВОВІ СПОСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Віндикаційний позов – позов про витребування майна із чужого незаконного володіння до власника, який володіє ним незаконно
Умови пред'явлення:
1. Майно вибуло з володіння власника поза його волі.
2. Майно збереглося в натурі та незаконно перебуває у фактичного власника.
3. Майно, що витребовується, є індивідуально-визначеною річчю.
4. Відсутність договірних відносин між власником та фактичним власником відносно витребуваної речі
Негаторний позов – позов про усунення перешкод з боку інших осіб у здійсненні права власності власником
Умови пред'явлення:
1. Майно повинне перебувати у володінні власника.
2. Порушення права власності не повинне спричинити припинення суб'єктивного права власності.
3. Відсутність договірних відносин між власником та особою, що перешкоджає в здійсненні прав власника
Позов про визнання права власності - позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності
Умови пред'явлення:
Оспорюється або не визнається іншою особ прав власника.
Відсутність з боку третіх осіб вимог про повернення майна (віндикацйного позову).
Відсутність з боку третіх осіб вимог про усунення перешкод (негаторного позову)
Позов про виключення майна з опису (звільненні його з-під арешту)
Умови пред'явлення:
Помилкове включення в опис майно, що належить іншим особам.
2. Вимога про виключення майна з опису та звільненні майна з-під арешту подає власник речі

127. Зобов’язально-правові та інші способи захисту права власності.
ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНО-ПРАВОВІ СПОСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Позов кредитора про відшкодування йому збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням боржником свого зобов'язання (наприклад, знецінювання речі шляхом її невірного використання орендарем; псування матерії замовника виконавцем, який взяв замовлення на пошив костюма й ін.)
Позов кредитора до боржника про повернення речі, наданої йому в користування за договором
Позов про відшкодування майнової шкоди фізичній особі при рятуванні чужого майна від небезпеки, що загрожувала їй
ІНШІ СПОСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
(ЯКІ НЕ ВІДНОСЯТЬСЯ ДО РЕЧОВО-ПРАВОВИМ АБО ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНО-ПРАВОВИМ)
Визнання правочину недійсним (напр., коли правочин укладений під впливом насильства, що спричинило порушення
права власності сторони, піддавшейся цьому насильству)
Визнання нормативного акту незаконним, який порушує право власності. Нормативний акт органа державної влади, органа влади Автономної Республіки Крим чи органа місцевого самоврядування, що не відповідає закону та порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується
128. Віндикаційний позов.
Віндикаційний позов – позов про витребування майна із чужого незаконного володіння до власника, який володіє ним незаконно
Умови пред'явлення:
1. Майно вибуло з володіння власника поза його волі.
2. Майно збереглося в натурі та незаконно перебуває у фактичного власника.
3. Майно, що витребовується, є індивідуально-визначеною річчю.
4. Відсутність договірних відносин між власником та фактичним власником відносно витребуваної речі
129. Негаторний позов.
Негаторний позов – позов про усунення перешкод з боку інших осіб у здійсненні права власності власником
Умови пред'явлення:
1. Майно повинне перебувати у володінні власника.
2. Порушення права власності не повинне спричинити припинення суб'єктивного права власності.
3. Відсутність договірних відносин між власником та особою, що перешкоджає в здійсненні прав власника
130. Позов про визнання права власності.
Позов про визнання права власності - позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності
Умови пред'явлення:
1.Право власності оспорюється або не визнається іншою особою особою.
2.Відсутність з боку третіх осіб вимог про повернення майна (віндикацйного позову).
3.Відсутність з боку третіх осіб вимог про усунення перешкод (негаторного позову).
131 Позов про виключення майна з опису або звільнення з-під арешту
Накладення арешту на майно застосовується як спосіб забезпечення цивільного позову (ст. 152 ЦПК України, ст. 67 АПК України). Відповідно до ст. 186 КПК України при обшуку або виїмці можуть бути вилучені предмети і документи, які мають значення для справи, а також цінності і майно обвинуваченого або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна, які у встановленому порядку перелічуються у протоколі обшуку або виїмки чи в доданому до нього опису. Опис майна здійснюється також у порядку вжиття заходів щодо охорони спадкового майна державним нотаріусом або посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, що оформляється у встановленому порядку актом опису майна (пункти 95—107 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, пункти 47— 60 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України1).
Позивачами за таким позовом можуть бути особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутись до суду з позовом до стягувача і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису (ст. 385 ЦПК України). Потреба у поданні такого позову виникає тому, що накладення арешту на майно та включення його до опису супроводжується встановленням обмежень у його правовому режимі і, нарешті, може призвести до звернення стягнення на нього, конфіскації тощо. Ці обмеження можуть полягати у наступному.
По-перше, власник може бути позбавлений на певний період можливості здійснювати усі правомочності (володіння, користування і розпорядження), якщо майно вилучене у боржника, обвинувачуваного, підсудного чи інших осіб і передане на зберігання стороннім особам або спеціальним організаціям.
По-друге, описане майно, наприклад, жилий будинок, може бути залишене у володінні та користуванні боржника, обвинуваченого, підсудного із застосуванням заборони на здійснення розпорядження цим майном.
По-третє, може бути накладена заборона на користування і розпорядження описаним майном, без вилучення із володіння боржника чи інших уповноважених осіб.
Найповніше врегульовано відносини щодо опису майна, його зберігання і реалізації у ЦПК України (статті 379—385).
Опис майна боржника-громадянина проводить судовий виконавець (нині ці функції виконує створювана державна виконавча служба) в кількості, необхідній для задоволення стягнення і покриття витрат, пов'язаних з виконанням рішення. Описане майно передається на зберігання боржникові під розписку на акті опису або спеціальним охоронцям. Вилучені у боржника валютні цінності, ювелірні та інші побутові вироби з золота, срібла, платини та металів платинової групи, дорогоцінних каменів і перлів здаються на зберігання в установу Національного банку України, облігації — на зберігання до установи Ощадного банку України, а грошові суми вносяться на депозитний рахунок районного (міського) суду.

132 Речові права на чуже майно: поняття та види.
У речовому праві право на річ здійснюється власником чи законним володільцем самостійно без посередництва іншої особи, тоді як у зобов´язальному праві для задоволення власником своїх потреб недостатньо лише його волі, потрібна також воля іншої особи (покупця, наймача та ін.). Але таке твердження занадто схематичне і може бути використане переважно для теоретичного обґрунтування тих чи інших цивільно-правових питань. Насправді в розвинутому суспільстві таких «чистих» відносин дуже мало. У будь-яких життєвих ситуаціях носій тих чи інших суб´єктивних цивільних прав змушений звертатися за допомогою до інших осіб. Так, наприклад, при будівництві будинку прохати дозволу в сусідів прокласти через їх територію телефонний кабель або користуватись криницею, що знаходиться на їх території. Власник корови повинен вирішувати питання, пов´язані з її випасом, заготівлею кормів на зиму тощо.
Отже, речове право - це сукупність правових інститутів, норми яких забезпечують особі можливість здійснювати належні їй суб´єктивні цивільні права щодо впливу на річ, яка знаходиться в її господарюванні, за своєю волею або без щоразового погодження своєї волі з волею інших, причетних до цієї речі, осіб.
Відродження речового права в законодавстві України почалося з розробки та прийняття ЦК України, книга третя якого має назву «Право власності та інші речові права», згідно з якою речове право поділяється на два інститути:
-   повне речове право (право власності, ст. 316-394);
-   обмежене речове право (право на чужі речі, ст. 395-417). Але саме в такому поділі приховується протиріччя, якого дуже важко позбутися. Зазначивши в законі, що власник має повне речове право, законодавець тим самим начебто забезпечив йому можливість здійснювати свої правомочності щодо цієї власності без погодження з будь-ким. Водночас законодавець визначив підстави і коло осіб, які можуть мати право на чужі речі. Таким чином, речове право має за мету не тільки забезпечувати недоторканість прав власника, а й обмежувати їх. Через це обмежене речове право є нічим іншим як засобом обмеження права власності. Саме ця властивість речового права може негативно вплинути на власність як суспільне і правове явище, принизити моральне значення власності, що є рушійною силою розвитку енергій власника, стати гальмом господарського процесу. «Істинною ціною, якою купується кожне подібне обмежене право на чужу річ, є урізане, морально і економічно підірване право власності»´.
Для того, щоб звести до мінімуму негативні наслідки обмеженого речового права для власника й необхідне його чітке правове регулювання. ЦК України передбачає, що підставами його виникнення можуть бути закон, договір, заповіт, рішення суду.
Носій речового права, залежно від того, яке речове право він набув, відокремлюється від інших осіб. Ступінь відокремленості визначається законом, договором чи іншими правовими актами. У разі привласнення майна власник втрачає цивільно-правові зв´язки з відчужувачем цього майна. Пасивні обов´язки між ними залишаються. Кожний з них зобов´язаний утримуватись від втручання у справи іншого. У набувача, таким чином, виникає повне речове право на придбані речі - абсолютне право.
Якщо особа набула обмежене речове право, то її активні зв´язки з власником не припиняються, але правовими актами встановлюються межі, яких власник не може переступити у відносинах з носієм цього права, що свідчить про відносний характер права на чужу річ. Залежно від виду обмеженого речового права ці межі можуть розширюватись або звужуватись. А інколи, за певних умов, власник взагалі може втратити право на річ. Таким чином, обмежене речове право поза волею власника може перерости з відносного в абсолютне. Прикладом цього є на-бувальна давність, передбачена ст. 344 ЦК України та ст. 119 ЗК України.
Згідно зі ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є: право володіння; право обмеженого користування (сервітут); право забудови земельної ділянки (суперфіції); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Крім перелічених у названій статті ЦК України, види прав на чуже майно зазначені і в інших чинних законодавчих актах. Наприклад, ст. 39 Закону України «Про власність» передбачає право повного господарського відання, а ст. 39 право оперативного управління. Покладання на спадкоємця обов´язку надання права довічного користування житловим будинком, квартирою або іншим майном (ст. 1238 ЦК України). Можуть бути й інші види речових прав на чуже майно. Таким чином, виключного поділу речового права на види (крім права власності) не існує. Проблему систематизації обмежених речових прав можна пояснити тим, що в літературі і в законодавстві відсутні принципи відмежування права на чуже майно від зобов´язально-правових договорів, односторонніх правочинів та ін.

133 Право володіння чужим майном як речове право. Підстави виникнення володіння та припинення.
Як випливає з положень ЦК, під правом володіння чужим майном мається на увазі лише те володіння, яке виникає на підставі договору з його власником або особою, якій майно було передано власником, а також з інших підстав, встановлених законом (ст.398). Іншими словами, це таке володіння, яке має під собою правову підставу (титул). Тому воно нерідко іменується також титульним володінням.
Водночас у ч.3 ст.397 ЦК згадується фактичне володіння майном і зазначається, що воно вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Отже, постає питання про співвідношення цих понять.
Фактичне володіння охоплює і ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, і ті, коли відсутня будь-яка підстава для встановлення володіння або володілець не може довести наявність такої підстави. Отже, фактичне володіння може бути і законним, і незаконним. Встановлена ст.397 ЦК презумпція правомірності фактичного володіння є не більше ніж припущенням, яке досить легко може бути спростоване доведенням факту відсутності законної підстави його набуття володільцем (тримачем).
ЦК розрізняє поняття "право володіння" як вид прав на чужі речі і "фактичне володіння" як поняття, що позначає стан знаходження речі у певної особи, яка її тримає. Наприклад, законному володінню присвячені норми ч.2 ст.397 і ст.398 ЦК; фактичному — ч. І, З ст.397, ст.400 ЦК та інші.
Звідси випливає, що поняття "право володіння" має стосуватися лише випадків законного володіння чужим майном, тобто такого, що має достатню правову підставу.
Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Це може бути як фізична, так і юридична особа. При цьому право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам. Вказане не означає виникнення відносин спільної власності, а свідчить лише про те, що надання одній особі права володіння на певне майно не позбавляє власника або уповноважену ним особу права надати таку можливість й іншій особі.
Об'єктом права володіння може бути будь-яка річ, стосовно якої можливе встановлення права власності.
Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку володільця щодо певного майна (здійснення права володіння), право шмагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці, право вернутися за захистом до суду або інших державних органів.
У свою чергу зміст права на здійснення права володіння охоплює:
1) право мати майно у фактичному володінні;
2) право користування майном;
В обмежене право розпорядження майном; Фактичний володілець за певних умов може мати право:
а) залишити собі доходи, отримані від майна, що належить іншій особі (ч. І ст.390 ЦК);
б) на відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна (ч.3 ст.390 ЦК);
в) залишити собі здійснені ним поліпшення майна (ч.4 ст.390 ЦК) Підставами виникнення права володіння є:
1) договори з власником або іншою особою, якій майно передано власником. Сторонами такого договору є володілець і власник або особа, якій власник передав майно разом з повноваженнями на передання права володіння ним іншій особі;
2) односторонні правочини (наприклад, заповіт, яким спадкодавець передає спадкоємцям своє право володіння);
3) юридичні вчинки. Наприклад, суб'єкт, якому передали на зберігання знайдену річ, на законних підставах володіє нею протягом часу, поки триває пошук власника речі (ст.337 ЦК);
4) правові акти суб'єктів публічного права;
5) рішення суду.
Можливе також виникнення права володіння з інших підстав, встановлених законом.
Право володіння припиняється у разі:
1) відмови володільця від володіння майном;
2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;
3) знищення майна;
4) вилучення речі з цивільного обігу;
5) поєднання в одній особі володільця і власника речі. Право володіння у цьому разі припиняється, оскільки право володіння майном є однією з правомочностей власника.

134 Сервітут як речове право на чуже майно
Під земельним сервітутом розуміється право користування чужою земельною ділянкою для потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом. Право користування чужою земельною ділянкою може включати можливість проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації і т. п. У той же час, сервітут не позбавляє власника права володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою, і встановлюється способом найменш обтяжливим для власника. Сервітут може належати не тільки власнику або землекористувачу сусідніх ділянок, але й іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Встановлено сервітут може бути на підставі:
- договору; - закону; - заповіту; - рішення суду.
Сторонами сервітутного договору є власник або користувач земельної ділянки та особа, на користь якої встановлюється сервітут. Права власника повинні підтверджуватися відповідним документом (державним актом на право власності, свідоцтвом про право на спадщину і т. п.).
Сервітутним договором необхідно передбачити: коло осіб, яким надається право користування чужим майном (крім безпосередньо суб'єкта права земельного сервітуту це можуть бути члени його сім'ї, а також інші особи); детально описати предмет договору (місцезнаходження земельної ділянки, її кадастрові дані, існуючі насадження і споруди тощо), а також зафіксувати стан ділянки на момент укладення договору; види та способи користування земельною ділянкою (наприклад, місце і час, в який можна здійснювати прохід через чужу ділянку); розмір плати за користування сервітутом (якщо договір є оплатним); термін, на який встановлюється сервітут; випадки припинення сервітуту.
Що стосується форми договору про встановлення земельного сервітуту, то він полягає в письмовій формі, а також підлягає нотаріальному посвідченні та державній реєстрації.
Якщо ж сторони не можуть досягти згоди, сервітут може бути встановлений на підставі судового рішення. Законом передбачено, що сервітут може бути встановлений в тому випадку, якщо іншим способом задовольнити інтереси суб'єкта права земельного сервітуту неможливо. Таким чином, особа, яка вимагає встановлення сервітуту, має довести, що нормальне функціонування її господарства або задоволення інших її інтересів неможливо без встановлення сервітуту.
Сервітут не підлягає відчуженню. У той же час сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на земельну ділянку, щодо якої він був встановлений.
Сервітут припиняється у разі:
а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;
б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;
в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;
г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;
ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;
д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.
На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:
а) припинення підстав його встановлення;
б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.

135 Емфітевзис як речове право на чуже майно.
Окремим речовим правом на чуже майно є право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).
На відміну від сервітутів емфітевзис може відчужуватися і передаватися третім особам у порядку спадкування. Виняток становлять землі державної та комунальної власності, право користування якими не може бути відчужено, внесено до статутного фонду, а також передано в заставу.
У разі відчуження емфітевзису власник ділянки має переважне право його покупки за ціною і на умовах, запропонованих користувачем для продажу. Землекористувач зобов'язаний письмово повідомити власника про продаж. Якщо протягом місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування може бути продано іншій особі. У разі продажу права користування іншій особі, власник має право на одержання відсотків від ціни продажу, встановлених договором.
Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб виникає на підставі договору між власником земельної ділянки і особою, яка має намір ним користуватися.
Термін дії договору для земель державної та комунальної власності не може перевищувати 50 років. В інших випадках термін встановлюється договором. Якщо ж договір укладено на невизначений строк, кожна зі сторін має право відмовитися від нього, попередньо попередивши про це іншу сторону не менше, ніж за рік.
Власник ділянки, на якій встановлено емфітевзис має право:
- вимагати використання земельної ділянки за призначенням, встановленим у договорі;
- отримувати плату за користування ділянкою в розмірі та на умовах, визначених договором;
Власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджати користувачеві в здійсненні його прав.
Землекористувач, у свою чергу зобов'язаний вчасно вносити плату за користування земельною ділянкою, ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, піклуватися про належний стан земель та екології.
Емфітевзис припиняється в разі:
а) з'єднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;
б) закінчення строку;
в) викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною потребою;
г) за рішенням суду.

136 Суперфіцій як речове право на чуже майно
Під цим терміном мається на увазі передача права користування земельною ділянкою під забудову, для промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд. При цьому землекористувач набуває право власності на споруди, побудовані на ділянці, переданій під забудову.
Підставою для виникнення цього права може бути договір або заповіт. А також, як і користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, суперфіцій може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
Земельні ділянки державної або комунальної власності можуть бути відчужені лише в разі переходу права власності на будівлі та споруди, що розміщені на даній ділянці. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений строк або без визначення строку. Однак термін користування земельною ділянкою державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років.
Договір суперфіцію є оплатним. Крім плати за користування земельною ділянкою, договором може бути передбачено право власника земельної ділянки, на якій побудовані промислові об'єкти, на отримання частки від доходу землекористувача.
Перехід права власності на земельну ділянку до третьої особи не впливає на обсяг прав власника будівель щодо користування земельною ділянкою.
При переході права власності на споруди, новий власник набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах, що й попередній власник.
Суперфіцій припиняється в разі:
а) об'єднання в одній особі власника та користувача земельною ділянкою;
б) закінчення строку користування;
в) відмови землекористувача;
г) невикористання земельної ділянки для будівництва протягом 3 років поспіль;
д) за рішенням суду.
У разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій було споруджено будівлю, власник ділянки і власник споруди повинні визначити його правові наслідки. Якщо вони не можуть досягти домовленості, власник має право вимагати знесення будівель і приведення ділянки до попереднього стану. Якщо знесення будівлі заборонено законом (наприклад, житлового будинку) або є недоцільним у зв'язку з тим, що вартість будови явно перевищує вартість ділянки, суд може постановити рішення про викуп земельної ділянки власником споруди, або про викуп власником ділянки споруди, або визначити умови користування земельною ділянкою на новий термін.

137 Захист речових прав на чуже майно
Речові права на чуже майно можуть бути захищені в разі неправомірного порушення, але в ЦК не передбачені спеціальні засоби їх захисту. З певними притаманними їхній природі особливостями речові права на чуже майно підлягають захисту з використанням тих засобів, за допомогою яких захищається право власності відповідно до положень глави 29 ЦК (надалі у коментарі — петиторні засоби захисту).На відміну від раніше чинного законодавства, надання захисту за допомогою петиторних засобів у ЦК відрізняється певними особливостями. Відповідно до положень коментованої статті, право використовувати петиторні засоби захисту надано лише особам, які мають речове право на чуже майно. Відповідно до положень глав 31—34 ЦК, такими особами є суперфіціарій, емфітевта, суперфіціарій, а також володілець (ст. 395 ЦК). Згідно зі ст. 398 ЦК, право володіння виникає у будь-якої особи, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Таким чином, перевізник, зберігач, інші особи, які володіють на підставі договору, а також особа, яка знайшла річ протягом терміну на розшук власника, є особами, за якими визнається право володіння, тобто речове право на чуже майно. Речові права саме цих осіб можуть бути захищені за допомогою петиторних засобів захисту. Якщо особа має зобов'язальне або інше право на річ, але здійснення цього права не пов'язане з перебуванням майна у володінні цієї особи, положення ст. 396 та глави 29 ЦК на неї не розповсюджується.У ЦК не передбачаються спеціальні речові позови для захисту окремих прав на чуже майно, що вже виникли, від можливого порушення з боку третіх осіб та власника майна, обтяженого цими правами. Законні права та інтереси кожної особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються у тому ж порядку, що й права власника цієї речі, тобто забезпечені абсолютним захистом. Це надає особі, яка має речове право на чуже майно, право скористатися певними засобами захисту свого права відповідно до природи того чи іншого права на чуже майно.Реалізація певних прав на чуже майно пов'язана з набуттям володіння ним. Тому в разі втрати володіння особою, якій належить право на чуже майно, вона може застосувати для захисту своїх прав такий засіб, що є подібним віндикаційному позову (ст. 387 ЦК), в разі порушень, не пов'язаних з втратою володіння, — засобом, що є подібним негаторному позову (ст. 391 ЦК), в разі створення реальної загрози такого порушення у майбутньому — засобом, подібним прогібіторному позову (ч. 2 ст. 386 ЦК).2. Крім наведених спільних для всіх прав на чуже майно та відповідних їх природі засобів захисту речових прав правилами про окремі з них встановлено спеціальні засоби захисту. Зокрема, окремим цивільно-правових засобом захисту є такий з них, необхідність застосування якого може виникнути в особи, яка вимагає встановлення сервітуту, на стадії ведення переговорів з контрагентом (власником слугуючого майна) з приводу укладення договору про встановлення сервітуту. В такому випадку особа, яка вимагає встановлення сервітуту, має право на особливий позов про примусове встановлення сервітуту (ч. З ст. 402 ЦК та коментар до неї).

138 Поняття права інтелектуальної власності. Відмінності права інтелектуальної власності від права власності
Стаття 419. Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності
Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.Перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.Перехід права на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності.1. Право на результати інтелектуальної діяльності є правом особливого роду, відмінним від права власності. При цьому це право відноситься до категорії абсолютних прав і виражає панування над результатом інтелектуальної діяльності, що здійснюється за допомогою майнових та особистих немайнових прав.В загальному розумінні право власності уявляє собою панування особи над річчю. У свою чергу, суть права інтелектуальної власності можна визначити також як панування особи над результатом інтелектуальної діяльності, приватноправову монополію. Проте така подібність інститутів не дає підстав вважати, що право інтелектуальної власності за своєю природою є правом власності. Між цими правовими інститутами існують значні відмінності, що, звичайно, обумовлено їх об'єктами. Об'єктом права власності є речі, обмежені в просторі; право власності є регулятором фізичного панування над річчю, відособлення даної речі від інших речей. Об'єктом права інтелектуальної власності є результати творчої діяльності, які є нематеріальними, тому не обмеженими в просторі. Ця властивість викликає необхідність особливого врегулювання відокремлення об'єкта від необмеженої кількості суб'єктів, які можуть вільно його використовувати за умови відсутності такого врегулювання. Саме вказаний момент визначає спрямованість права власності та права інтелектуальної власності: у першому випадку спрямованість є позитивною, а в другому — негативною.2-3. Право власності спрямоване на забезпечення панування над річчю, а заборона втручання третіх осіб у це право носить додатковий, забезпечувальний характер. Виключні ж права на результати інтелектуальної діяльності в першу чергу спрямовані на відсторонення всіх третіх осіб від їх використання. Від цієї спрямованості і походить термін «виключні права». Відрізняються і способи набуття та припинення прав на результати інтелектуальної діяльності і права власності. Так, наприклад, щодо таких прав неможливо застосовувати набуття за давністю володіння, специфікацію, знищення. Ще одна відмінність: тривалість дії виключних прав визначена законодавством, в той час як «найсвятішою» ознакою права власності є його вічність. Крім того, права на результати інтелектуальної діяльності мають територіальний характер. Це означає, що виключні права, набуті на території однієї держави, не отримують автоматичного визнання на території іншої — на відміну від права власності. Для набуття правової охорони авторських та суміжних прав в інших державах необхідно укласти відповідні міжнародні договори з ними, а для набуття правової охорони об'єктів промислової власності та засобів індивідуалізації слід зареєструвати їх належним чином у кожній державі. І нарешті, право на результати інтелектуальної діяльності являє собою тісне поєднання майнових та особистих немайнових прав. Ці групи прав не є незалежними одна від одної. Так, наприклад, право авторства і право на зазначення імені автора супроводжують результат інтелектуальної діяльності навіть у випадку повної уступки всіх майнових прав — таким чином, цей результат ніколи повністю не виходить із сфери впливу творця. Право на недоторканність твору тісно пов'язане з правом на переробку; право на обнародування твору, яке визнається значною кількістю країн як особисте немайнове право, має властивості, притаманні майновим правам тощо. Тому особисті немайнові права не можна штучно виокремити із інституту прав на результати інтелектуальної діяльності. Обидві групи прав необхідно визнати виключними, оскільки вони виражають монополізм на продукти інтелектуальної праці.

140 Система права інтелектуальної власності
Інтелектуальна власність у звичайному розумінні – це права на результати творчої праці. Права неможливо сприймати на дотик, тому інтелектуальна власність є нематеріальною.
Особливістю права інтелектуальної власності є те, що воно складається з двох гілок: особистого немайнового права творця на створений ним конкретний результат інтелектуальної праці та майнового права на цей результат (об'єкт права).
Особисте немайнове право належить тільки творцю, тобто фізичній особі. До нього відносяться: право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатного завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності; інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом стосовно певного об'єкта права інтелектуальної власності. Особисте немайнове право невід'ємне від автора і діє без обмежень у часі.
До майнового права відносяться: право на використання об'єкта права інтелектуальної власності; виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, у тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
Право інтелектуальної власності засвідчується охоронним документом, що видається уповноваженим державою органом за спеціальною процедурою. На відміну від особистого немайнового права, майнове право може належати як творцю (автору), так і іншій фізичній або юридичній особі. Тобто воно є від'ємним як від людини, так і від підприємства (юридичної особи). Крім того, воно має часові та територіальні обмеження. Так, наприклад, майнове право на винахід діє протягом тільки 20 років, а на торговельну марку (знак для товарів і послуг) – 10 років з правом подовження кожного разу ще на 10 років. На літературні та художні твори це право діє протягом життя автора і 70 років після його смерті тощо. Крім того, охоронні документи (патент, свідоцтво), що засвідчують право на об'єкт інтелектуальної власності, діють тільки на території тої країни, патентним відомством якої вони видані. Тобто патент, що видано в Україні, не діє на території Польщі або Німеччини.
141 Об’єкти права інтелектуальної власності, їх ознаки та види
142 Суб’єкти права інтелектуальної власності
Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. Серед суб'єктів права інтелектуальної власності особливе місце належить творцям: автору, виконавцю, винахіднику, раціоналізатору. Саме від творців це право може передаватися юридичній особі.
Якщо охоронний документ на об'єкт права інтелектуальної власності втратив юридичну силу (наприклад, закінчився визначений охоронним документом – патентом чи свідоцтвом – строк дії), то цим об'єктом може вільно скористатися будь-яка фізична чи юридична особа, тобто він стає суспільним надбанням.

143 Зміст права інтелектуальної власності.
Для сучасної концепції українського цивільного права характерним є те, що право інтелектуальної власності стосовно особи розглядається у 2 значеннях: 1) як елемент правосуб'єктності (правоздатності, статусу) особи; 2) як суб'єктивне право. Відповідно і тлумачиться зміст права інтелектуальної власності.По-перше, йдеться про сукупність майнових та немайнових прав, ікі разом складають "право інтелектуальної власності" як елемент і атусу приватної особи. Саме Так "зміст права інтелектуальної власності" визначений у ст.ст. 418, 423, 424, 425 ЦК.Зокрема, ч. 2 ст. 418 ЦК розкриває зміст права інтелектуальної власності як елементу правосуб'єктності, вказуючи, що право інтелек- і уальноївласності становлять особисті немайнові права інте- ісктуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншими законодавчими актами.Згідно зі ст. 423 ЦК особистими немайновими правами суб'єктів нрава інтелектуальної власності є:1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інте- іектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації іворця об'єкта права інтелектуальної власності;3) інші особисті немайнові права, встановлені законом.Зазначені немайнові права можуть бути поділені на два види:а) особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами; її) особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами.Особистим немайновим правом, пов'язаним з майновим правом, є право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому випадку визнання автором породжує для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності (ст. 424 ЦК).Особистим немайновим правом, не пов'язаним з майновим правом, і право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності,здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності, та деякі інші особисті немайнові права. Хоча завдання шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності тягне виникнення у нього права на відшкодування моральної шкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не результатом творчої діяльності.Висновок про те, що ч.
1 ст. 423 ЦК розрізняє два види особистих немайнових прав суб'єкта права інтелектуальної власності (особисті немайнові права, пов'язані з майновимиправами, та особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами), не суперечить положенням ч. З цієї ж статті про те, що особисті немайновіправа інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності. Співвідношення цих прав виглядає таким чином. Особисте немайнове право на визнання творця об'єкту інтелектуальної власності автором, породжує для нього всю сукупність майнових прав інтелектуальної власності. Разом з тим, навіть якщо він не реалізує жодне з майнових прав, це не вплине на його право бути автором твору, захищати недоторканність цього твору.Особисті немайнові права є чинними безстроково (ч. 1 ст. 425 ЦК). Вони можуть відчужуватися (переходити від автора до іншої особи) лише у виняткових випадках, котрі спеціально встановлені законом. Таке рішення пов'язане з тим, що ці особисті немайнові права належать саме певній особі — автору, творцю об'єкта права інтелектуальної власності. Винятком із загального правила можна назвати перехід у разі смерті автора його права на охорону недоторканності твору до особи, уповноваженої на це автором (ст. 439 ЦК).Майнові права суб'єкта права інтелектуальної власності — це суб'єктивні права учасників правовідносин, що виникають в результаті інтелектуальної,творчої діяльності, які пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також з тими матеріальними вимогами, які виникають з приводу розподілу цього майна і його міни.Майнові права у правовідносинах інтелектуальної власності можуть бути як абсолютним (виключним) правом творця або інших осіб на об'єкт права інтелектуальної власності, так і мати зобов'язальний характер у правовідносинах, пов'язаних з передачею цих прав від автора до іншої особи.Частина І ст. 424 ЦК включає обидва згадані вище майнових права інтелектуальної власності, зазначаючи, що такими майновими правами є:1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.Загалом вказані майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав речового характеру, мають виключний характер.
Разом з тим, у процесі їхнього використання можуть виникати і права зобов'язального характеру (наприклад, при укладенні договору про передачу твору автором для використання іншою особою).Хоча майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав і підлягають абсолютному захисту, законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності. Однак такі обмеження та винятки можливі за умови, що вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав. На відміну від особистих немайнових прав інтелектуальної власності, існування майнових прав у правовідносинах інтелектуальної власності обмежене строком. Частина 2 ст. 425 ЦК, де закріплене це правило, не встановлює конкретних термінів, лише вказуючи, що майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених Кодексом, іншим законом чи договором. Отже, ця норма має відсильний характер. Прикладом спеціальної норми, що встановлює конкретний строк у цій галузі, може бути ст. 446 ЦК, яка передбачає, що за загальним правилом строк чинності майнових правінтелектуальної власності на твір спливає через 70 років, що відраховуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього зі співавторів, який пережив інших співавторів. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки. Скажімо, строк чинності суміжних майнових прав у більшості випадків складає 50 років (ст. 456 ЦК)Оскільки існування майнових прав інтелектуальної власності обмежене певним строком, то вони можуть бути припинені і достроково, наприклад, якщо це передбачено договором. Дострокове припинення майнових прав інтелектуальної власності може бути також встановлено безпосередньо законом.Оцінюючи зміст права інтелектуальної власності як суб'єктивного права творця та інших осіб, зазначених у законі, слід виходити із загальної характеристики суб'єктивного цивільного права як такого, що містить 3 складових: 1) можливість певної власної поведінки (здійснення права); 2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; 3) можливість вимагати захисту від суду або інших державних органів.Найбільш повно специфіка змісту права інтелектуальної власності проявляється у першому із вказаних елементів, який розглянемо далі.
144 Здійснення права інтелектуальної власності, яке належить кільком особам
Стаття 428. Здійснення права інтелектуальної власності, яке належить кільком особам
Право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними. У разі відсутності такого договору правоінте-лектуальної власності, яке належить кільком особам, здійснюється спільно.1. Коментована стаття встановлює, що будь-який результат творчої діяльності може бути створений не одним автором, а двома або декількома авторами. Такий вид співучасті в створенні результатів інтелектуальної власності здійснюється на підставі їх творчої інтелектуальної діяльності (співавторства). Законодавство також передбачає, що право інтелектуальної власності кількох осіб може скластися в силу закону чи договору. Право інтелектуальної власності, яке належало одному суб'єкту, в порядку спадкування може перейти до кількох спадкоємців як за законом, так і за заповітом. Визначена стаття вказує, що співавтори мають урегулювати свої правовідносини за допомогою договору між ними. Сторони такого договору повинні визначити, які права і в якому обсязі здійснює кожний з суб'єктів даних правовідносин. Якщо сторони не заключили договір або не домовилися з усіх істотних умов, право інтелектуальної власності здійснюється ними сумісно. Це означає, що кожний з таких суб'єктів не може самостійно розпоряджатися без згоди іншого із співавторів особистими немай-новими і майновими правами. У разі виникнення спору між ними щодо здійснення спільного права інтелектуальної власності співавтори можуть звернутися до суду для розв'язання спору.

145 Захист права інтелектуальної власності.
Захист права інтелектуальної власності — це сукупність заходів, спрямованих на встановлення та визнання прав інтелектуальної власності у разі їх порушення, оспорення чи невизнання. Захист права інтелектуальної власності може бути здійснено в кримінально-правовому, адміністративно-правовому та цивільно-правовому порядку.
Зокрема, відповідно до ст. 176 КК України, до кримінальної відповідальності притягаються особи, винні в такому порушенні авторського права і суміжних прав, як незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому розмірі.
Стаття 177 КК України визнає кримінально караним порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому розмірі.
Щодо адміністративно-правового захисту права інтелектуальної власності, то ст. 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення визнає адміністративно караним таке порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності, як незаконне використання об'єкта права інтелектуальної власності, привласнення авторства на такий об'єкт або інше умисне порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності, що охороняється законом.
Цивільно-правовий захист права інтелектуальної власності, насамперед, може бути здійснено судом. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності.
Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:
1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;
4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;
5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;
6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.
Відповідно до Закону України "Про авторське право і суміжні права", порушенням авторського права і (або) суміжних прав, що дає підстави для судового захисту, є, наприклад: а) вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав, та їх майнові права; б) піратство у сфері авторського права і (або) суміжних прав — опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення; в) плагіат — оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору та низка інших порушень.
У разі порушення будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, особа, права якої порушено, має право:
1) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;
2) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;
3) подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
4) подавати позови про відшкодування збитків (майнової шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій;
5) вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України ;
6) брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господарських операцій, пов'язаних із виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є підстави для підозри про порушення чи загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав, у порядку, встановленому KM України;
7) вимагати, в тому числі в судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень;
8) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об'єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження;
9) вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом авторського права та суміжних прав.

146 Поняття авторського права в об’єктивному та суб’єктивному сенсі
Визначаючи поняття "право інтелектуальної власності", слід враховувати, що воно може вживатися у суб'єктивному та об'єктивному сенсі, а також нерідко вживається, в тому числі в ЦК — наприклад, ч. 2 ст. 418, для позначення елементу правосуб'єктності (правоздатності) особи.Право інтелектуальної власності в об'єктивному сенсі є сукупністю правових норм, які регулюють відносини, що складаються в процесі створення, легітимації, використання та охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності.Право інтелектуальної власності в суб'єктивному сенсі у ч. 1 ст. 418 ЦК визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК та іншими законами.Якщо конкретизувати деякі положення наведеного визначення цього поняття, то воно може виглядати так:Право інтелектуальної власності в суб'єктивному сенсі — це право особи володіти, користуватися, розпоряджатися та захищати від порушень з боку всіх інших суб'єктів права результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений законом.Отже, право інтелектуальної власності є правом творця (та інших осіб, вказаних у законі) на одержаний ним результат інтелектуальної, творчої діяльності, який законом визнається об'єктом правового регулювання і охорони.Визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності з іншими майновими та немайновими правами, варто звернути увагу на те, що на сьогодні існує два основних підходи до визначення її правової природи.
В одному випадку права автора результатів творчої діяльності розглядають як право інтелектуальної власності, а, відтак, відносять до різновиду (хоча і специфічного) права власності. Зокрема, Закон "Про власність" у ч. 2 ст. 13 містить пряму вказівку на те, що результати інтелектуальної праці є об'єктами права власності громадян.Друга концепція полягає в тому, що права авторів результатів творчої діяльності тлумачаться як виключні права, котрі не є правами власника*.Слід зазначити, що й концепція ЦК з цього питання зазнала трансформацій.Так, проект ЦК у редакції 1996 р. і навіть у редакції 1999 р. ґрунтувався, скоріше, на ідеї визнання за творцями виключних прав на використання результатів інтелектуальної діяльності або засобів індивідуалізації (ст. 429). Про "виключні права" йшлося і у ст. 430— 433 проекту ЦК.Проте ст. 418 ЦК від 16 січня 2003 р, яка містить поняття права інтелектуальної власності, не характеризує його як виключне право особи на результатінтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності. Натомість, ст. 419 Кодексу, визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності і права власності, фактично тлумачить їх як категорії однопорядкові.Згідно зі ст. 419 ЦК право інтелектуальної власності та право власності на річ існують як самостійні правові категорії, що пов'язано з наявністю між об'єктами права інтелектуальної власності і матеріальними об'єктами права власності таких відмінностей:1) результат інтелектуальної діяльності може бути визнаний об'єктом права інтелектуальної власності лише у суворій відповідності до вимог закону;2) існування права інтелектуальної власності, хоча воно і є абсолютним, є виключним правом, обмеженим певним строком.
Оскільки право інтелектуальної власності та право власності на річ є самостійними правовими категоріями передача кожного з цих прав є самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостійні правовідносини. Внаслідок цього перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ, у якій було зафіксовано об'єкт творчої діяльності. З тієї ж причини перехід права власності на матеріальну річ не означає одночасного переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності. Наприклад, придбання картини не означає автоматичного переходу авторського права до особи, що придбала цю річ.Таким чином, можна зробити висновок, що згідно з сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі право інтелектуальної атасності розглядається як особливий різновид права власності, а отже і речових прав на специфічний об'єкт — результати інтелектуальної, творчої діяльності.

147 Види об’єктів авторського права та їх ознаки
Об'єктом авторського права є твір науки, літератури чи мистецтва, виражений у будь-якій об'єктивній формі. Твір — це результат творчої праці автора, комплекс ідей, образів, поглядів тощо. У ст. 5 Закону про авторське право вміщено перелік об'єктів авторського права та їх загальні ознаки. Це можуть бути усні твори (промови, лекції, доповіді, виступи, проповіді тощо), письмові (літературні, наукові, технічні), музичні твори, переклади, сценарії, твори образотворчого мистецтва тощо. Закон не дає повного переліку об'єктів авторського права, оскільки життя у своєму розвитку може породжувати нові й нові форми об'єктивного вираження творчої діяльності людей.
Об'єктом авторського права може бути не будь-який твір, а лише той, що має певні, встановлені законом, ознаки: а) творчий характер; б) вираження в об'єктивній формі.
Об'єктом авторського права може бути лише твір, який є результатом творчої праці автора. Не вважається об'єктом авторського права суто технічна робота (наприклад, передрук на друкарській машинці чужого твору або навіть його літературна обробка — редагування, коректура тощо).
Твір може бути виражений у будь-якій об'єктивній формі, але обов'язково придатній для відтворення, сприймання. Сама об'єктивна форма може бути усною, письмовою (ноти, креслення, схеми, запис на платівку, магнітну плівку, фотографії тощо). Задум письменника чи композитора, який у свідомості автора вже склався у закінчену форму, образ, певне сполучення звуків, але не виражений зовні у будь-якій формі, не визнається об'єктом авторського права.
Об'єктами авторського права можуть бути хореографічні твори і пантоміми. Збірники творів народних пісень, законів, судових рішень тощо породжують авторське право лише тоді, коли це має творчий характер добору і розміщення, але не поширюється на зміст зібраних творів.
Самостійним об'єктом авторського права є переклад твору іншою мовою, оскільки робота перекладача вважається творчою.
До об'єктів авторського права належать різні види музичних творів з текстом або без нього (інструментальні — симфонії, сонати, квартети і вокальні — пісні, романси тощо), а також музично-драматичні — опери, оперети, балет. Музичні твори, якщо вони не записані, об'єктом авторського права стають з моменту першого публічного виконання.
Авторське право визнається за будь-яким твором у галузі науки, літератури, мистецтва незалежно від його форми, готовності і художньої цінності. Це положення має важливе значення, оскільки охороняє твори різного художнього рівня і мети, у тому числі й такі, які не призначалися автором для публікації (наприклад, листи, щоденники, особисті записи, враження).
Зміст художнього чи наукового твору також може бути виражений у тій чи іншій формі. Так, наукові твори можуть бути втілені у словесну науково-літературну або інші форми — карти (географічні, геологічні), креслення, ескізи, моделі, макети тощо. Ще більш розмаїтими є форми художніх творів — література, музика, живопис, архітектура, графіка. Іноді художній твір як єдине ціле з'являється внаслідок використання не однієї, а двох чи більше форм, наприклад музично-драматичні твори (або музика і текст, або музика і танець).
Сучасний рівень науки і техніки дає змогу створювати складні твори, в яких поєднуються кілька форм, наприклад кіно- і телефільми (літературний текст, музика, декорації тощо). Об'єктом авторського права виступає фільм як єдине ціле. Проте самостійними об'єктами авторського права в аудіовізуальному творі можуть бути сценарій, музика, пояснювальний текст, робота головного оператора, художника-постановника, які увійшли складовою частиною до твору (ст. 21 Закону про авторське право).
Отже, твір як об'єкт авторського права втілений у певну матеріальну форму: рукопис, ноти, скульптура, картина тощо. Але авторське право на твір (як нематеріальний об'єкт авторського права) і право власності на річ, у яку він втілений, не залежать одне від одного. Тому не слід плутати твір як об'єкт авторського права і річ — рукопис, картину, примірник книги. На річ, у яку матеріально втілюється твір, може існувати право власності, право користування тощо, але не авторське право. Так, продаж письменником своєї книги не позбавляє його авторських прав (ст.10 Закону про авторське право).

148 Твори, на які не розповсюджується авторське право
Список об'єктів, що "не є об'єктом авторського права" (Стаття 10, "Закон України про авторське право і суміжні права":
а) повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації;
б) твори народної творчості (фольклор);
в) видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного,законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;
г) державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій;
д) грошові знаки;
е) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду).
149 Службові твори, їх правовий режим
Службовий твір – це твір, створений автором в порядку виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання. Особливість правової охорони службових творів – всі майнові права на їх використання належать авторові твору та фізичній чи юридичній особі, де чи в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором. Це означає, якщо трудовим договором передбачено, що всі майнові права на твір, створений у порядку виконання службових обов’язків, належать роботодавцеві, то автору такого твору належать лише особисті немайнові права. Наприклад, зазначення імені автора під твором або його псевдоніма, право протидіяти будь-якому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора. Перехід майнових прав на службовий твір до роботодавця відбувається на підставі підписаного трудового або іншого цивільно-правового договору. Таким цивільно-правовим договором може бути, наприклад, авторський договір замовлення. Цікавим є те, що при укладенні авторського договору автор може визначити свої умови, зокрема, обмеження терміну, на який майнові права переходять до редакції, визначення обсягу майнових прав, які передаються роботодавцеві, визначити виплату додаткової авторської винагороди за кожне використання його твору. Службовий твір також має свої особливості під час реєстрації авторських прав на такий твір. Для реєстрації авторських прав на такий твір заявка, крім основних документів, що необхідні для здійснення реєстрації, повинна містити ще й документ, що підтверджує, кому належать майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору. Це може бути як сам трудовий контракт чи цивільно-правовий договір, так і службова інструкція, ознайомлення з якою підтверджено підписом автора твору. 
150 Суб’єкти авторського права. Співавторство і його види
За ст. 435 ЦК: 1. Первинним суб'єктом авторського права є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). Суб'єктами авторського права є також інші фізичні та юридичні особи, які набули прав на твори відповідно до договору або закону. Автор — фізична особа, творчою працею якої створено твір. Автором може бути тільки фізична особа. Автор — первинний суб'єкт авторського права. Автором вважається особа, зазначена на оригіналі або примірнику твору. Якщо дійсним автором твору є особа, яка не зазначена на оригіналі або примірнику твору, вона повинна доказати своє авторство. Це так звана презумпція авторства. Для визнання особи автором не має значення його вік або стан дієздатності. Суб'єктом авторського права може бути не тільки автор, а й інші особи. Спадкоємці: У спадщину можуть перейти тільки майнові права, особисті немайнові права у спадщину не переходять. Роботодавець(замовник): майнові права на твір, створений у зв'язку з виконанням трудового договору(замовлення), належать працівникові, який створив цей твір, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, або замовнику, спільно, якщо інше не встановлено договором. Особа, яка отримує майнові права на твір за договором, також є суб'єктом авторського права. Співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір. За ст. 436 ЦК: 1. Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно від того, становить такий твір одне нерозривне ціле чи складається з частин, кожна з яких може мати ще й самостійне значення. Частина твору, створеного у співавторстві, визнається такою, що має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших частин цього твору.  Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має самостійне значення. Відносини між співавторами можуть бути визначені договором. У разі відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно.
Співавторство буває двох видів:
нероздільне співавторство - коли неможливо виділити працю кожного співавтора;
роздільне співавторство — коли складові частин твору чітко визначені та відомо, який із співавторів створив кожну частин.
Проте авторське право на весь твір, створений у співавторстві, належить усім співавторам при кожному виді співавторства. Але й кожний співавтор зберігає право авторства на створену ним частину.
Праця кожного співавтора повинна бути творчою. Не може бути визнана співавтором особа, яка надавала організаційну, технічну або матеріальну допомогу без надання особистого творчого внеску.
Співавторство повинне бути добровільним. Винагорода за використання об'єкта авторського права належить усім співавторам у рівних частках, якщо інше не передбачено угодою між ними.
Співавторством є також авторське право на інтерв'ю. Співавторами інтерв'ю є особа, яка дала інтерв'ю, та особа, яка його взяла. Опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою особи, яка дала інтерв'ю.

151.Зміст суб’єктивного авторського права.
Відповідно до закону автору належать особисті немайнові і майнові права, що виникають зі створенням і використанням будь-якого твору науки, літератури чи мистецтва. При цьому для виникнення і здійснення авторських прав не вимагається виконання будь-яких формальностей. Авторське право виникає з моменту створення твору. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використати знак охорони авторського права, який вміщується на кожному примірнику твору і складається з латинської літери С у колі — ©, імені особи, яка має авторське право і року першої публікації твору.
Автор або особа, яка має авторське право на твір, може зареєструвати це право в офіційних державних реєстрах протягом строку охорони авторського права.
Особистими немайновими правами автора є право на авторське ім'я, право авторства, право на обнародування твору і право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір (недоторканність твору).
Право на авторське ім'я дає авторові змогу випускати свій твір під власним ім'ям, умовним (псевдонімом) або взагалі без зазначення імені (анонімно). Право на вибір способу зазначення імені, а також на розкриття псевдоніма або аноніма є особистим правом автора.
Право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець вправі називати себе автором твору, а всі інші особи, що використовують твір, зобов'язані зазначати ім'я його автора.
152.Момент виникнення суб’єктивного авторського права. Презумпція авторстваНовим ЦК України не внесено чіткості щодо моменту виникнення суб'єктивних прав інтелектуальної власності на окремі об'єкти. Так, ч. 2 ст. 425 встановила, що майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором. Тобто початок перебігу цих строків визначається щодо окремих об'єктів права інтелектуальної , власності.
ЦК України поділив усі майнові права інтелектуальної власності на просто майнові і виключні майнові.
Первинним суб'єктом авторського права є автор — людина, яка створила той чи інший об'єкт авторського права. Чинне законодавство України авторами визнає творців творів у галузі науки, літератури і мистецтва. Ними можуть бути громадяни України, особи без громадянства, а також іноземні особи. Автором будь-якого твору вважається лише той, хто своєю власною творчою інтелектуальною працею створив той чи інший результат інтелектуальної діяльності. Існує презумпція авторства: автором твору вважається особа, вказана як автор на оригіналі або примірнику твору, якщо не буде доведено інше. Ця презумпція розповсюджується й у разі створення твору декількома авторами, тобто співавторам

153. Строк дії суб’єктивного авторського права. Строк дії суміжних прав.
Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення і починає діяти від дня створення твору. Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті, крім випадків, передбачених цією статтею. Для творів, оприлюднених анонімно або під псевдонімом, строк дії авторського права закінчується через 70 років після того, як твір було оприлюднено. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора або якщо авторство твору, оприлюдненого анонімно або під псевдонімом, розкривається не пізніше ніж через 70 років після оприлюднення твору, застосовується строк, передбачений частиною другою цієї статті. Авторське право на твори, створені у співавторстві, діє протягом життя співавторів і 70 років після смерті останнього співавтора. Авторське право на твори посмертно реабілітованих авторів діє протягом 70 років після їх реабілітації. Авторське право на твір, вперше опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного опублікування. Будь-яка особа, яка після закінчення строку охорони авторського права по відношенню до неоприлюдненого твору вперше його оприлюднює, користується захистом, що є рівноцінним захисту майнових прав автора. Строк охорони цих прав становить 25 років від часу, коли твір був вперше оприлюднений.
Строки чинності суміжних прав. Майнові права виконавців охороняються протягом 50 років після першої фіксації виконання або постановки. Права виробників фонограм діють протягом 50 років після першого опублікування фонограми, а якщо публікації фонограми не було — протягом 50 років після першої фіксації звукового запису. Права організацій мовлення діють протягом 50 років після першої передачі в ефір або по проводах.
154. Обмеження авторського права
Права авторів та їхніх правонаступників не є необмеженими. Хоча авторські права і є виключними, законодавчо встановлено численні винятки з них та їх обмеження. Як наслідок цього, авторським правом в багатьох випадках допускається вільне використання творів, тобто їх використання без згоди володільців авторських прав на них. Вільне використання творів дозволяється законами про авторське право всіх країн виключно у передбачених цими законами випадках. Перелік умов, за яких дозволяється вільне використання творів, як правило, є вичерпним і містить, в залежності від країни, всі або кілька з наступних обставин:
1. Використання твору є випадком “чесного використання” згідно критеріїв, встановлених в законі.
2. Використання твору здійснюється з інформаційними, бібліотечними, архівними чи освітніми цілями, для особистих потреб тощо.
3. Твір вважається в країні суспільним надбанням.
4. Відтворено було настільки незначну частину твору, що таке відтворення є de minimis і не складає порушення авторських прав.
5. Володільцем авторських прав було надано ліцензію, що припускається.
155. Право слідування і право доступу до творів образотворчого мистецтва.
Автор твору образотворчого мистецтва, а у разі його смерті - спадкоємці впродовж встановленого статтею 28 цього Закону строку користуються щодо проданих автором оригіналів творів образотворчого мистецтва невідчужуваним правом на одержання п'яти відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, крамницю тощо, що йде за першим його продажем, здійсненим автором твору (право слідування). Виплата винагороди уцьому випадку здійснюється зазначеними аукціонами, галереями, салонами, крамницями тощо. Збір і виплата винагороди, одержаної в результаті використання права слідування, здійснюються особисто автором, через його повіреного або через організації колективного управління. При передачі твору образотворчого мистецтва чи матеріального об'єкта, в якому втілено цей твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до цього твору з метою його використання для відтворення (виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо) за умови, що це не порушує законні права та інтереси власника твору образотворчого мистецтва. Власник не може відмовити автору в доступі до твору без достатніх підстав. При цьому від власника твору не можна вимагати доставки твору авторові.

156. Поняття та сутність суміжних прав. Джерела правового регулювання суміжних прав.
Сумі́жні права́ — тип прав на інтелектуальну власність, спрямованих забезпечити охорону інтересів фізичних та юридичних осіб, що сприяють створенню творів, які після створення стають доступними для широкого загалу. Підґрунтям для виникнення суміжних прав є твір автора, який може бути певним шляхом розповсюджений. Наприклад, носіями суміжних прав є диригент і музикант, які виконують твір композитора, студія звукозапису, яка вперше здійснила запис компактного диска співака; телекомпанія, яка транслює свої програми. Чинне цивільне законодавство забезпечує правову охорону суміжних прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення.
Об'єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об'єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу їх вираження є:
будь-які способи виконання творів літератури і мистецтва, включаючи твори фольклору;
запис будь-якого виконання або інші звуки на фонограмі;
сповіщення програм шляхом трансляції в ефір і по проводах;
відеограми.
157. Об’єкти суміжних прав, їх ознаки і види.
Суміжні права - це права виконавців на результати творчої діяльності, їх спадкоємців та осіб, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо виконання, права виробників фонограм, відеограм, їх спадкоємців (правонаступників) та осіб, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо фонограм і відеограм, а також організацій мовлення та їх правонаступників, які охороняються авторським правом.
До об'єктів авторського права належать: 1) літературні та художні твори; 2) комп'ютерні програми; 3) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності; 4)інші твори.
Об'єктом авторського права може бути як твір в цілому, так і його окрема частина (433 ЦК) Для авторського права не мають значення сутність твору, його наукова, літературна, художня цінність.
Об'єктом авторського права може бути твір, який має певні, встановлені законом, ознаки: а) творчий характер; б) оригінальність; в) вираження в об'єктивній формі.
Об'єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об'єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження є : 1) виконання; 2) фонограми; 3) відеограми; 4) програми (передачі) організацій мовлення.
158. Суб’єкти суміжних прав.
Автор є первинним суб'єктом (ст. 11 ЗУ „Про авторське право і суміжні права”), якому належить авторське право. За відсутності доказів іншого, автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).
Суб'єктом похідного авторського права та суміжних прав може стати будь-яка фізична чи юридична особа, до якої право перейшло на підставі цивільного правочину або в порядку спадкування.
Суб'єктами суміжних прав (ст. 450 ЦК) є: - виконавці творів, виробники фонограм, відеограм, їх спадкоємці та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права; - організації мовлення та їх правонаступники.
Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. Чинність авторського права починається з 1 січня року, наступного за роком, в якому мали місце юридичні факти.
Відповідно до ст. 44 Закону „Про авторське право і суміжні права" особисті немайнові права виконавців охороняються безстроково. Майнові права виконавців охороняються протягом 50 років від дати першого запису виконання.
Право інтелектуальної власності на виконання виникає з моменту першого його здійснення, на фонограму - з моменту її вироблення, на передачу (програму) організації мовлення - з моменту її першого здійснення.
Авторські та суміжні права поділяють на особисті немайнові та майнові.
До особистих немайнових прав належать: право на визнання особи творцем; право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності (ІВ), здатному завдати шкоди честі чи репутації автора; право вимагати зазначення свого імені, якщо це практично можливо; право забороняти зазначення свого імені; право обирати псевдонім; право на недоторканність.
До майнових прав автора належать: право на використання зазначених обєктів ІВ; виключне право дозволяти використання ІВ; право перешкоджати неправомірному використанню ІВ, в тому числі забороняти таке використання ІВ; право на відтворення тощо.
159. Зміст суб’єктивних суміжних прав.
Суб'єктивні суміжні права, їх зміст і межі. Передусім всі суб'єкти суміжних прав мають використовувати свої суб'єктивні права в такий спосіб, аби не порушити прав авторів, чиї твори використовуються. Поряд з цим, виконавці мають здійснювати свої суб'єктивні права за умови дотримання прав авторів виконуваних творів. Виробники фонограм і організації мовлення зобов'язані дотримуватись прав авторів і виконавців. Організації мовлення зобов'язані дотримуватись прав виробників фонограм, авторів і виконавців. Закон не передбачає якої-небудь процедури закріплення, виникнення і здійснення суміжних прав. Проте, виробники фонограм і виконавці з метою інформації про належність їм суміжних прав, що виникли у зв'язку з виробленням фонограми, можуть на усіх примірниках фонограми або їх упаковках використовувати знак охорони суміжних прав. Цей знак являє собою латинську літеру Р у колі — ® та імені (найменування) особи, що має суміжні права, і зазначення року першої публікації фонограми. Права виконавців. Виконавцям належать ряд особистих (не-майнових) і майнових прав. До особистих (немайнових) прав виконавців відносяться право на ім'я, на охорону своїх виступів від спотворення, право згадування свого імені у зв'язку з використанням виконання, у тих випадках, де це можливо. Виконавцю належить виключне право здійснювати, дозволяти чи забороняти використання виконання. Право використання виконання включає в себе право: — дозволяти трансляцію виконання в ефірі чи по проводах;— дозволяти запис виконання за допомогою технічних засобів;— дозволяти трансляцію і публічне відтворення запису виконання;— дозволяти розмноження і розповсюдження примірників запису.Виконавець має право свої виключні права передавати по договору іншим особам. В договорі визначається спосіб використання виконання, розмір і порядок виплати винагороди, строк використання виконання і строк чинності договору.
160. Виникнення та припинення суб’єктивних суміжних прав.
Виникнення і здійснення суміжних прав не потребує виконання будь-яких формальностей. Виробники фонограм і виконавці для сповіщення про свої права можуть на всіх примірниках фонограм або їх упаковках використовувати знак охорони суміжних прав, який складається з латинської літери Р у колі — ©, імені (найменування) особи, яка має суміжні права, і зазначення року першої публікації фонограми. Прикладом може бути напис на компактному диску: ® Музичний камертон 1999.
Права виконавців. Виконавцям належать особисті (немайнові) і майнові права. До немайнових прав виконавців належать право на ім'я, на охорону своїх виступів від спотворення, право згадування свого імені у зв'язку з використанням виконання.
Виконавцям належить ви